Школознавство, як наука про управління системою освіти

Школознавство, як наука про управління системою освіти

Вимоги держави:

v Наукова оцінка педагогічної ситуації, яка існує в країні;

v Чітке прогнозування перспектив освіти і виховання;

v Вибір у освітянській політиці провідної ланки;

v Оперативне корегування поточних справ в системі освіти.

У школознавстві поняття шкільний навчальний заклад з огляду на те, що в ньому повинно бути створене цілісно соціальне педагогічне середовище слід розуміти,як систему до складу якої входять дві підсистеми: - керуюча, - керована.

Керуюча – (праці батьків, громадських організацій у функіюванні школи) вона включає в себе: керівників школи, вчителів, батьківську громадськість і представників громадськості(району,області, міста)

Керована – учнів школи та їх організацій самоуправління.

Головний сенс полягає в цілеспрямованому впливові на учнів(і їх батьків) з метою одержання оптимальних результатів в навчанні і вихованні.

Управління – це свідоме регулювання складних процесів і стосунків, які відбуваються в середині складної педагогічно соціальної системи – освітнього середовища, але поза конкретним навчальним закладом.

Керівництво – цілеспрямований процес завданням є втілення управлінських рішень в практику діяльнісного конкретного навчального закладу.

Предмет школознавства – є питання управління системою освіти, цілеспрямований процес організації і управління шкільною справою.(є зовнішня і внутрішня сторона)

Методологічною основою – є наукове вчення про керівництво, як процес, зміст і результат діяльності, основні розпорядження, закони, постанови що до управління і керівництва освітою,сучасна теорія організації і управління.

Школознавство (сфера обслуговування)

Менеджмент – до методології

v Принципи і система управління визначення поняття незмінні.

v Принципи зв’язку школи з політикою(соціальні інститути) – поняття 100 партій кожна має свою ідеологію.

v Принцип науковості – повну компетентність у всьому, і виховний процес, адекватно оцінювати ситуацію в школі.

v Принцип об’єктивності – заступник директора по забезпеченні порівняльний аналіз – цифровий матеріал.

v Принцип демократизму – виборність знизу догори, звітність згори до низу.

v Принцип колегіальності і одноосібного керівництва (відповідальності) – рішення приймаються колегіально(обговорення)

v Принци планування обліку і контролю – звіт річного плану.

v Принцип добору кадрів за діловими якостями. (на термін договір, угода укладається) конкурсна основа, професійні вимоги.

v Високі відповідальності за доручену справу (знати права та обов’язки).

v Принцип конкретності, оперативності, діловитості.

v Принцип зв’язку із ініціативою мас з урахуванням досвіду, опори на ініціативу і самодіяльність самоколективу.

(шкільний план складається з можливостей і потреб стосується власного колективу) спиратися на батьків.

Система управління освіти

Найвищий орган в системі управління – Міністерство освіти і науки України. Квіт – очолює міністр освіти, працює за рахунок у комісіях спеціалізованих, відділах,департаментах.Комісія з питань середньої загальної освіти (працюють колегіально в залежності від питання).На розсуд місцевих відділів і науки, відділи освіти і науки.

Принципи їх науки такий же.

Шкільна інспекція.

Комісії.

Осередки де на рівні регіону приймаються рішення.

Окремі педагогічні колективи: навчальні заклади, школи дитячі садочки, малокомпетентні школи, спеціалізовані школи.

Громадська гілка державний стандарт.

Верховна рада України через роботу спеціальних комісій.

Доводяться до Міністерства освіти і науки України.

Ради народних депутатів.

Прийняті рішення доводяться до місцевих відділів освіти і науки(інспектори)

Наукові товариства творчі лабораторії передові вчителі(вихователі, шкільні психологи, педагогічні видання, які здійснюють вплив і навчання закладів.

Розвиток особистості

Розвиток людини - це процес становлення і формування її особистості під впивом зовнішніх і внутрішніх,керованих і не керованих факторів,серед яких відносно навчання відіграє свою роль.

Напрямки:

- Анатомологічний розвиток

- Психічний розвиток

- Соціальний розвиток

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі ри-

си загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-непо-

вторного.

Формування особистості — становлення людини як соціальної іс-

тоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили

розвитку.

Спадковість – це відновлення у нащадків фізіологічної подібності.

Одиниця спадковості – ген

Соціальне і біологічне середовище:

v макросередовище

v мікросередовище

v мезосередовище

Діяльність:

v Ігрова(6 років)

v Навчальна (7 років)

v Спортивна

v Творча

v Естетична

v Активна діяльність

Вікова періодизація -це поділ цілісного жєтєвого циклу людини на вікові періоди, що вимірюються роками

Кожній віковій групі характерні:аналогічні,психічні,соціальні властивості.

Вікові етапи:

v Молодший шкільний вік (7-12)

v Середній шкільний вік (12-15)

v Юнацький шкільний вік (15-18)

Зарубіжні течії

- біологітизація

- соціологізаторська

- теченгонтирвенція

- біхебіоризм(реакції)

- крайдизм

 

Мета та ідеал виховання.

Мета виховання — сукупність властивостей особистості, до вихо­вання яких прагне суспільство.

Мета виховання має об'єктивний характер і виражає ідеал людини в узагальненій формі. Вона об'єктивно відо­бражає вимоги конкретного суспільства, що визначають­ся рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відно­син.

Загальною метою виховання є всебічний і гармонійний розвиток дитини. В епоху Відродження ідея всебічного розвитку особисто­сті знайшла відображення в педагогічних поглядах педагогів-гуманістів Ф. Рабле і М. Монтеня. Рабле пропагував гуманістичне виховання людини, в якому б гармонійно поєднувалися фізичний і духовний розвиток. М. Монтень передусім позитивно оцінював в антично­му вихованні його різнобічність. Серед складників всебічного розвитку особистості він виділяв розумовий роз­виток, моральне і фізичне виховання.

Головна мета національного виховання на сучасному етапі — передання молодому поколінню соціального дос­віду, багатства духовної культури народу, його націо­нальної ментальності, своєрідності світогляду й на основі цього формування особистісних рис громадянина України (національної самосвідомості, розвиненої духовності, мо­ральної, художньо-естетичної, правової, трудової, фі­зичної, екологічної культури), розвиток індивідуальних здібностей і талантів.

Ідеал — уявлення про взірець людської поведінки і стосунки між людьми, що виходять із розуміння мети життя. Його формування залежить від виховання, умов жит­тя і діяльності людини, від особливостей власного досві­ду.

Отже, на думку Г. Ващенка, ідеал національного виховання ґрунтується на двох голов­них цілях: служіння Богові та своїй нації.

Зарубіжна педагогіка про мету виховання

Більшість напрямів сучасної зарубіжної педагогіки мету виховання вбачає в адаптації людини до умов постіндустріального суспільства з урахуванням жорсткої конкуренції на макро- та мікрорівнях. Водночас беруться до уваги глобальні проблеми, що загрожують людству нині й не зникнуть. Загалом мета виховання в зарубіжній педагогіці зводиться до виховання законослухняної людини, яка поважає закони і норми моралі демократичного суспільства, знає свої права та обов'язки і відповідально ставиться до їх виконання. у майбутньому.

Народна педагогіка

Народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в

домінуючих у нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи.

Етнос (грец. ethnos — народ, плем'я) — це народ, стала, історично визначена сукупність

людей, які мають спільні риси та особливості культури й психічного складу, свідомо

розуміють свою єдність.

Етнопедагогіка як галузь педагогічної науки досліджує такі проблеми:

• своєрідність мети, завдань, методів, прийомів і засобів виховання, які є характерними для

конкретного етносу;

• порівняльне (компаративне) вивчення специфіки навчання та виховання у представників

різних національностей;

• особливості впливу національної психології, менталітету на процес виховання тих чи інших

етнічних груп;

• урахування закономірностей процесу виховання представників певних етнічних груп та

особливостей їхнього розвитку.

У структурі етнопедагогіки виділяють такі основні компоненти:

- Народне дитинознавство, сутністю якого є вивчення дитини: особливостей її фізичного, психічного й соціального розвитку.

- Народна дидактика — розкриває зміст народних повчань, научувань, настанов, роз'яснень;допомагає дитині,молодій людині пізнати світ, природу,довкілля, зокрема соціальне середовище, надбання свого народу.

- Педагогічна деонтологія (грец. deontos — необхідне, потрібне) — вивчає обов'язковість дотримання та виконання встановлених правил поведінки, які вироблені певним народом, соціальною спільнотою, членом якої є дитина, доросла людина.

Дослідники проблем етнопедагогіки у рамках деонтології виділяють такі чинники:

v • знати та наслідувати заповіти предків;

v • дотримуватися законів життя;

v • шанувати свій родовід

v • вивчати історію й культуру свого народу;

v • любити і знати рідну мову;

v • шанувати батьків, родичів, інших людей;

v • дорожити рідним національним середовищем;

v • бути вірним народним традиціям, звичаям, обрядам;

v • поважати національні символи;

v • виявляти гуманізм, порядність, милосердя, совісність, відповідальність,обов'язковість, толерантність;

v • виявляти працелюбність.

Принципи навчання

Сучасний стан досліджень з дидактики дозволяє запропонувати перелік, які можна умовно вважати класичною і загальноприйнятою системою:1)принцип виховуючого навчання2)принцип науковості3)принцип наочності4)принцип доступності5)свідомості та активності 6)систематичності і послідовності7)міцності8)врахування вікових та індивідуальних особливостей.

1.Пинцип виховую чого навч. Є домінуючим в системі дидактичних категорій.Саме цей принцип відображає мету виховання і формування особистості у даному суспільстві.Цей принцип базується на єдності навчання і виховання і передбачає формування у процесі навчання базової культури особистості.Також передбачає шанобливе ставлення до особистості учня.

2.У сучасній початковій школі принцип науковості повинен бути адаптований до вікових особливостей і передбачати врахування пропедевтичного характеру навчальниї предметів, які вивчаються.Сутність змістової сторони принципу науковості – система фактів,знання,положення і закони,що вивчаються,які повинні бути науково правильними.Він вимагає розкриття причино-наслідкових зв язківміж явищами,прцесами,подіями,демонстрації вагомості досягнень людських знань і науки та ознайомлення із методами науки,пізнання.

3.Передбачає навчання на основі безпосереднього або опосередкованого сприймання конкретних предметів і явищ дійсності або їх зображень,висновків і явищ, емоційного життєвого і навчального досвіду учнів та формування їх умінь та навичок.У взаємозв язку з іншими дидактичними принципами принцип наочного навчання сприяє розумовому розвиткові учнів, допомагає виявити зв язок між науковими знаннями і життєвою практикою, полегшує процес засвоєння і сприяє розвитку інтересу до знань, стимулює розвиток мотиваційної сфери.

4.Виявляється у компенсуванні труднощів змісту навчального матеріалу майстерним його викладанням або вдалою подачею автором підручника.Чим складнішим є матеріал тим доступніше і простіше слід його подавти.Цей принцип передбачає,що навчання сиає успішним, ефективним за умови, що його зміст,форми. Методи відповідають віковим особливостям уч., їх розумовим можливостям.

5.У навчанні є провідним.оскільки визначає головне спрямування пізнавальної діяльності учнів і керівництво нею.Він передбачаєшироке використання продуктивних методів та оптимальне їх поєднання із репродуктивними, задіяння усіх процесів, які сприяють активізації пізнання.На активізацію пізнавальної діяльності позитивно впливають позитивно систематичне повторення засвоєних знань варіативність та диференціація вправ.

6.зумовлений логікою науки й особливостями пізнавальної діяльності, яка відбувається відповідно до вікових закономірностей розвитку дітей.Передбачає два аспекти в організації процесу навчання:

1-й – системність у роботі вчителя, а також системність у роботі учнів.2-й аспект – структурування змісту освіти, що пропонується для засвоєння.Систематичність у побудові курсу,навчального предмета, а саме зв язок із попереднім досвідом, зв язок між окремими уроками,темами,роками навчання, формування системи знань,умінь та навичок.Внаслідок цього учні усвідомлюють структуру знань, з ясовують логічні зв язки між структурними компонентами навчального предмета.Дотримання цього принципу забезпечує системність здобуття знань.

7.Передбачає свідоме і грунтове засвоєння найістотніших фактів, понять, ідей, законів,правил.глибоке рзуміння істотних ознак і проявів предметів і явищ, зв язків та відношень між ними і всередині них, виділення при повторенні головних ідей.Традиційним у дидактиці є прагнення пов язати принцип міцності, засвоєння знань, умінь та навичок із міцним запам ятовувуннямі тривалим збереженням у пам яті набутих знань.Разом з тим таке тлумачення сутності даного принципу не є доцільним.

8.У реалізації цього принципу важливою є навчально – пізнавальна діяльність кожного учня в умовах колективної співпраці. При цьому виникають індивідуальні можливості оволодіння навчальним матеріалом своїм шляхом, які передбачають врахування рівня розумового розвитку кожного школяра, його знань та умінь,інтересів,вольового розвитку, працездатності.Виділяють два аспекти,які слід враховувати учителеві: 1 – врахування вікових особливостей,2 – врахування індивідуальних особливостей.

Методи виховання.

Методи виховання це способи взаємопов’язаної діяльності вихователя і вихованця.Ця діяльність спрямована на виховання завдань національного виховання.Метод виховання –спосіб впливу на свідомість, почуття, волю, поведінку і систему відносин учнів з метою формування активних громадян незалежної України.Метод виховання у педагогічному процесі розчленовується на складові елементи, які називаються прийомами виховання.Методи і прийоми тісно пов’язані між собою, в одних випадках прийоми виступають як самостійний шлях вирішення проблеми, а в інших як прийом, що має частковий характер.

Засоби це різні види діяльності, сукупність предметів, методів матеріальної і духовної культури, які залучають до педагогічної роботи.

Класифікація методів виховання.

Класифікація допомагає виявити в методах виховання загальне та часткове, суттєве та випадкове, практичне і теоретичне, і тим самим сприяє більш ефективному їх використанню, стає більш зрозумілішим призначення і характерні ознаки, властивість окремим методом і їх поєднання.У процесі виховання учнів необхідно формувати їх свідомість, діяти на емоції, виробляти уміння і навички, звички.Це вимагає відповідних способів педагогічної взаємодії.Ці методи спрямовані на організацію діяльності і формування досвіду суспільної поведінки, методи різноманітного впливу на свідомість, почуття і волю учнів в інтересах формування в них почуттів і переконань, методи регулювання, коригування та стимулювання поведінки і діяльності виховань.У сучасній школі доцільна така класифікація:

-Методи формування свідомості особистості;

- Методи формування досвіду суспільної поведінки і діяльності;

- Методи стимулювання поведінки і діяльності;

-Методи самовиховання.

Методи формування свідомості особистості.

За допомогою слова забезпечується вплив на свідомість вихованця, формується поняття, уявлення судження.Іншим призначенням є узагальнення досвіду, який здобувається дитиною.Ці методи виконують свої функції якщо використовуються систематично, щоденно, з поступовим ускладненням.Найбільш поширені: прозповідь, бесіда, метод прикладу, позакласне читання.

Розповідь-розяснення учням найпростіших уявлень і понятьв галуззі суспільного життя, праці, науки і техніки, етики і естетики.Розповідь дозволяє раціонально викласти і обґрунтувати факти, норми і цінності суспільного життя.Цей метод, як правило, використовуєтьсяу роботі з учнями молодшого і середнього віку.Розповідь повинна бути яскравою, емоційною викликати в учнів почуття, враження.Мета розповіді-викликати в учнів переживання, привернути увагу до деяких фактів.

Бесіда може бути науковою або етичною.Залежно від способу застосування –колективною, індивідуальною, проведеною з групою дітей.Основне призначення цього методу-залучати учнів до оцінки подій, вчинків, формувати у них ставлення до навколишньої дійсності.Структура бесіди: 1.Обгрунтування теми.; 2.Формування запитань, які б спонукали до розмови; 3.Спрямування розмови у правильному руслі; 4.Залучення учнів до оцінки подій; 5.Підсумки бесіди.Залежно від змісту бесіду поділяють на: моральну, правову, естетичну, етичну та ін.У початкових класах найчастіше проводять етичні бесіди.

Метод прикладу.Явище наслідування є психологічною основою прикладу.Прикладами для наслідування можуть бути як літературні герої, так і родичі, учитель, кращі учні.Схилбність до наслідування пояснюєься багатьма причинами: відсутність стійких інтересів, звичок поведінки, бідний життєвий дочвід.Чим доросліше дитина, тим наслідування носить вибірковий характер.Схильність до наслідуванна створює небезпеку запозичити дурний приклад.Для усунення цього використовують негативні прикладм.

Етапи наслідування: 1.Виникнення бажання когось наслідувати; 2.Звязок із прикладом для наслідування і поведінкою учня.; 3.Синтез наслідувальних і самостійних дій.

- Методи формування досвіду суспільної поведінки і діяльності;

Різноманітна діяльність забезпечує включення школяра в систему відносин, які поступово розширюютьсяі поглиблюються як у самій школі так і поза нею, у дитини формується досвід суспільної поведінки.До цієї групи відносять: педагогічну вимогу, громадську думку привчання, правлення, створення спеціальних виховних ситуацій, метод рольової гри.

Педагогічна вимога повинна не тільки випереджати розвиток особистості, але й переходити у вимогу вихованця до самого себе.Педагогічна вимога містить норми суспільної поведінкиі обов’язки їх виконання, може виконувати гальмуючу чи стимулюючу роль у організації діяльності, часто спонукає до певних вчинків і допомагає зрозуміти їх зміст, цінність і необхідність.Вимога може бути прямою чи непрямою.Пряма-наказ, непряма-прохання.Відображенням колективної вимоги є громадська думка. В основі громадської думки лежить суспільне судження.Важливо правильно організувати розвиток і формування громадської думки в дитячому колективі.Кінцева мета застосування цього методу полягає у тому, щоб передова думка колективу збігалася з думкою кожного його члена.Етапи громадської думки: 1.Виявлення і вивільнення індивідуальних думок. 2.Узагальнення і обєднання думок. 3.матеріалізація думки у цілеспрямовану діяльність.Функції громадської думки: активізує учнів, допомагає утвердити норми моралі, кращі зразки поведінки.Шляхи формування: різноманітність, прагнення, оцінка.

Система перспективних ліній (СПЛ) це постановка яскравих цілей, які захоплюють вихованців і викликають бажання здійснити їх.Такі цілі дають можливість наповнити життя дітей педагогічно-доільним змістом., спільна мета згуртовує колектив.Завдання вчителя спрямувати дитину на вибір перспектив.

Привчання –це спаосіб організації помірного і регулярного виконання дідьми певних дій з метою перетворення їх у звичні форми суспільної поведінки.Цей метод необхідно застосовувати в молодших класах.В основі привчання лежить виконання дитиною практичних дій, яким треба навчити.Важливо показати зразок форми поведінки.Привчання тісно пов’язане з методом вправ.Спираючись на привчання, вправи передбачають багаторазове повторення, закріплення.Метод вправ часто реалізується через доручення.Неменш важливий метод-створення виховних ситуацій.Ситуації можуть бути різноманітними.Вони або самі виникають або навмисне створюються виховатилем.

Метод рольової гри- важливий метод закріплення позитивних дій.Кожен її учасник є одночасно її співав автором і виконавцем загального задуму.Цінність цього методу полягає в тому, що в грі власною подобою дитини стають ті норми наслідувати які ми хочемо її навчити.Вимоги до методу гри: ідею гри можна запропонувати, а не нав’язувати.треба допомогти збагатити зміст гри, наситити її діями.допомогти учням в оснащенні, необхідними предметами.забезпечити школярам можливість дограти, не переривати гру, інакше у дітей буде почуття невдоволення.

РОЗВИВАЛЬНЕ НАВЧАННЯ

Розвивальне навчання – це спосіб організації процесу освіти, в якому основний акцент робиться на потенційні можливості дитини. Метою цього є формування в учнів навичок самостійного пошуку знань і, отже, виховання такої якості, як незалежність, яке можна застосувати і в навколишній дійсності.

Розвивальне навчання бере свої витоки у працях таких відомих педагогів, як Виготський, Рубінштейн, Ушинський і т. д. Детально займалися даною проблемою Занков, Давидова. Ці педагоги розробили навчальні програми, в яких основний акцент робиться на розвиток пізнавальних процесів дітей.

Основна ідея, на яку спирається розвивальне навчання, криється у тому, що знання дітей діляться на три види. Один з них – це те, про що учні не мають уявлення. Другий вид – знання, які вже є у дітей. А остання частина знаходиться в проміжку між ними. Це і є “зона найближчого розвитку”, про яку говорив Виготський. Іншими словами, це розбіжність між тим, що дитина вміє, і тим, чого він може досягти.

Розвивальне навчання в педагогіці почало застосовуватися з середини минулого сторіччя. Особливо активно його принципи використовувалися в школах Ельконіна і Занкова. Їх програми побудовані з урахуванням декількох особливостей, перше, Занков зазначав, що розвитку здібностей і самостійності дітей сприяє навчання на більш високому рівні труднощі. Прагнення подолати проблеми активізує розумові здібності учнів, друге, провідна роль має відводитися теоретичного матеріалу. Дитина не просто вчиться, а знаходить закономірності і зв’язки між певними явищами і процесами. Повторення не є базовою основою. Повернення до старого робиться через призму вивчення нового матеріалу.

Основний принцип, на який спирається розвивальне навчання, – індивідуальний підхід. Порівнювати і розділяти дітей педагоги категорично не рекомендують. Кожна дитина – це унікальна особистість, яка вимагає особливого підходу. Давидов і Ельконін закликають до того, що навчання має спиратися на систему наукових понять. Таким чином, головна ідея навчання – акцентування діяльності дитини з упором на формування теоретичного мислення. Знання потрібно не відтворювати, а застосовувати на практиці. Дуже важлива в процесі такого навчання і особистість учня.

Система освіти в Україні.

Створено нові типи шкіл (школа – садок), нові заклади (ліцеї, коледжі).

Система освіти – це сукупність навчально-виховних закладів, що функціонують в тій чи іншій державі.

Фактори які впливають на систему освіти:

v політичний фактор(жовтневий переворот);

v історичний досвіт і національні традиції в галузі освіти (окремі школи для хлопчиків і дівчаток);

v науковий технологічний прогрес і розвиток виробництва (професії, заклади);

v педагогічні фактори.

Принципи системи освіти в Україні:

v Доступність для кожного громадянина усіх форм та типів освітніх послуг, що надаються державою.

v Рівність умов кожної людини до повної реалізації здібностей та повного розвитку.

v Гуманізм, демократизм людських цінностей (рахуватись з думкою дитини).

v Органічний зв'язок із світовою та національною історією і традиціями.

v Незалежна освіта від політичних партій, громадських і релігійних організацій.

v Науковий світський характер освіти.

v Інтеграція з наукою і виробництвом.

v Взаємозв‘язок з освітою інших країн.

v Гнучкість і прогностичність системи освіти.

v Єдність і наступність системи освіти.

v Безперервність і різноманітність.

v Поєднання державного управління освітою з органами громадського саморегулювання.

Структура системи світи в Україні передбачає наступні ланки:

v дошкільна освіта(фізична, психічна підготовка)

v загальна середня освіта(початкова школа, базова вища, ліцей)

v професійно-технічна(робітничі професії, технікуми)

v позашкільна освіта (будинки дитячої творчості, музичні, художні школи)

v вища освіта(це наукова підготовка: коледжі, технікуми, інститути. академії)

v аспірантура(докторська дисертація, доктор наук)

v післядипломна освіта(отримання ще одної вищої освіти)

v самоосвіта (за власним бажанням без диплому)

Вища освіта.Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку відповідно до покликань, інтересів і здібностей громадян, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації. Здійснюється вона на базі повної загальної середньої освіти.

Загальна середня освіта.Загальна середня освіта є цілеспрямованим процесом оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності. Результатом цієї ланки освіти є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності. Загальна середня освіта — обов'язкова складова безперервної освіти.

Термін навчання для здобуття повної загальної середньої освіти становить у загальноосвітніх навчальних закладах:

1) ступеня — 4 роки;

2) ступеня — 5 років;

3) ступеня — 3 роки.

Позашкільна освіта.Позашкільні освіта і виховання є частиною структури системи освіти і спрямовані на розвиток здібностей, талантів дітей, учнівської та студентської молоді, задоволення їх інтересів, духовних запитів, потреб у професійному визначенні. Здійснюють її позашкільні заклади, до яких належать палаци та будинки дитячої творчості, центри і станції юних техніків, центри і станції юних натуралістів, центри (станції) юних туристів, дитячі спортивні школи, дитячі залізниці, дитячі пароплавства, дитячі бібліотеки та інші заклади. Важливим завданням позашкільних установ є надання школам допомоги в організації позакласної виховної роботи з учнями.

Професійно-технічна освіта.Професійно-технічна освіта дає змогу громадянам здобути професії відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей, а також підвищити професійну кваліфікацію. Вона здійснюється на основі базової загальної середньої освіти з наданням можливості отримати повну загальну середню освіту.

Післядипломна освіта.Післядипломна освіта (спеціалізація, стажування, клінічна ординатура, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів) дає змогу набути нову кваліфікацію, нову спеціальність та професію на основі наявної з використанням досвіду практичної діяльності, а також поглибити професійні знання.

Самоосвіта громадян.Для самоосвіти громадян державні органи, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, окремі громадяни створюють відкриті та народні університети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, навчальні теле-, радіопрограми тощо.

Аспірантура.Аспірантура в Україні є основною формою підготовки науково-педагогічних і наукових кадрів. Існує стаціонар (три роки навчання) із забезпеченням аспірантів державною стипендією і заочна аспірантура (чотири роки навчання). До аспірантури приймають осіб, які виявили здатність до науково-дослідної чи науково-педагогічної діяльності, мають закінчену вищу освіту, стаж практичної роботи по закінченні вищого навчального закладу не менше двох років (за обраною спеціальністю) і склали вступні іспити.

Аспірант працює під керівництвом свого наукового керівника, складає екзамени кандидатського мінімуму, готує дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата наук.

Докторантура.Це найвищий щабель у системі підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів, невід'ємна ланка системи безперервної освіти. Діє при вищих навчальних закладах, наукових установах. До докторантури з відривом від виробництва приймають осіб у віці до сорока років, які мають науковий ступінь кандидата наук і досягли значних успіхів у обраній галузі. Терм і підготовки в докторантурі — три роки. Він зараховується до стажу науково-педагогічної роботи. Докторам там виплачують державну стипендію. Для надання допомоги докторантам у проведенні дисертаційних досліджень за місцем їхньої підготовки призначають наукових консультантів.

Зміст шкільної освіти.

Зміст освіти — система наукових знань, умінь і навичок, оволо- діння якими забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей учнів, формування їх світогляду, моралі та поведінки, підготовку до суспільного життя, до праці.

Види освіти. Традиційно виділяють три види освіти: загальну, політехнічну і професійну. Загальна освіта передбачає оволодіння знаннями з основ наук і підготовку учнів до отримання професійної освіти. В межах загальної освіти виділяють такі освітні галузі: мови і література; суспільствознавство; естетична культура; математика; природознавство; технології; здоров'я і фізична культура.Політехнічна освіта має такі завдання: ознайомлення з різноманітними галузями виробництва (що і де виробляють); пізнання сутності багатьох технологічних процесів (як виробляють); оволодіння певними вміннями й навичками обслуговування найпростіших технологічних процесів. Професійна освіта спрямована на оволодіння знаннями, вміннями й навичками, які необхідні для виконання завдань професійної діяльності. Професійну освіту людина здобуває у спеціальних навчальних закладах: професійно-технічних училищах, ліцеях, коледжах, інститутах, університетах, академіях та ін.

Джерелами формування змісту шкільної освіти є культура або соціальний досвід. Але зміст соціального досвіду, тобто культура, взята в цілому, ще не визначає змісту освіти в школі. В соціальному досвіді або культурі необхідно знайти більш визначені джерела, які формують зміст шкільної освіти. Вони визначають фактори відбору матеріалу, принципи конструювання і побудови його у відповідну структуру. Таким фактором є наука, виробництво матеріальних і духовних благ, досвід суспільних відносин, духовні цінності, форми суспільної свідомості, види діяльності людини (практично-перетво­рююча, пізнавальна, комунікативна, ціннісно-орієнтаційна, художня).

Зміст освіти полягав у забезпеченні передання та засвоєння підростаючим поколінням досвіду старших поколінь, змісту соціальної культури з метою його розвитку. Цей досвід охоплює: знання про природу, суспільство, техніку і способи мислення; досвід здійснення відомих способів діяльності, що втілюються разом зі знаннями в уміннях і навичках особистості, яка засвоїла цей досвід; досвід творчої, пошукової діяльності щодо вирішення нових проблем, які постають перед суспільством, потребують самостійного перетворення раніше засвоєних знань і умінь у нових ситуаціях, формування нових способів діяльності на основі вже відомих; досвід ціннісного ставлення до об'єктів або засобів діяльності людини, його вияв у ставленні до довколишнього світу, інших людей.

Методи стимулювання

Стимулювати (від лат. stimulo — збуджую, заохочую) — означає спонукати до дії, давати поштовх, заохочувати.

Найвідомішими методами стимулювання є змагання, заохочення і покарання.

Змагання ґрунтується на природній схильності дітей до здорового суперництва і самоутвердження в колективі. Його виховна сила виявляється лише за умови, що воно стає дієвою формою самодіяльності учнівського колективу. Змагання, конкуренція, боротьба за існування, як і життя, — вічні, вони — пружина розвитку. Змагання сильне гласністю, об'єктивним порівнянням підсумків. Воно організовує, згуртовує колектив, спрямовує на досягнення успіхів, навчає перемагати. У його підсумках, як у фокусі, відображається вся багатогранність життя школи. Практикують такі форми змагання: конкурси, олімпіади, фестивалі й огляди художньої самодіяльності, виставки образотворчого мистецтва і технічної творчості, спартакіади, вікторини та ін.

Заохочення — схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до повторення. Його мета — спрямування поведінки учня в потрібне русло, зміцнення в ньому впевненості у власних силах і, отже, посилення прагнення до позитивних вчинків, певних успіхів. У школі застосовують такі види заохочення: подяка директора (за наказом), вміщення фото на дошку відмінників навчання, нагородження грамотою, цінним подарунком, золотою чи срібною медаллю після закінчення школи.

Покарання — несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх припинення або недопущення в майбутньому. Покарання сприяє формуванню вміння переборювати в собі шкідливі потяги і звички, викорінювати негативні вчинки, привчає до дисципліни і порядку. Як і заохочення, його слід використовувати тільки як виховний засіб. До порушників правил поведінки, дисципліни, режиму праці застосовують такі покарання, як догана за наказом директора школи, усне зауваження (директора, його заступників, учителя, класного керівника), зауваження із записом у щоденнику, зниження оцінки за поведінку. Застосовувати покарання слід обережно.

 

Колектив

Колектив – це організаційна форма об’єднаних людей на основі цілеспрямованої діяльності

риси колективу:

v Наявність суспільства

v Щоденна діяльність спрямована до мети

v Наявність органів спрямування

Типи колективу:

v Навчальний

v Самодіяльний

v Товариства

v Спортивні

v Різновікові

v Тимчасові

Структура:

v Класний колектив

v Загальношкільний колектив

v Функції колективу:

v Організаторські

v Виховна

v Стимулююча

Стадії розвитку колективу:

1. Після формування – здійснюється вплив на учнів, формують ядро активу класу з учнів які добре вчаться.

2. Вимого педагога підтримує частина вихованців

3. Вимоги висуває колектив

4. Кожен учень сприймає колективні вимоги як особисто до себе.

 

Створення колективу – це тривалий і складний процес у якому сформовується система педагогічних вимог, рішучих за формою, зрозумілих за змістом з елементами навіювання.

В основі розвитку колективу лягає поступове ускладнення вимого що висуває педагог.

Актив класу – члени органів самоврядування

Стадії розвитку активу:

1. Виявити і сформувати колектив центрального ядра колективу.

2. Вимоги що ставить актив до колективу й класного керівника

3. Колектив ставить вимоги до окремих учнів

4. Учень висуває вимоги до себе.

Робота з активом:

1. Вміння аналізувати поведінку й вчинки тих хто порушує поведінку

2. Замислюватися над причинами пасивного ставлення до навчання і праці

3. Наголошувати над завданням кожного активіста

Співпраця керівництва школи з учнівським самоврядуванням передбачає: