Роль і значення музеїв. Музеєзнавство як наука

1.1 Визначення музеїв.

Історичний та сучасний досвід музейної справи

Щодня в цілому світі мільйони людей відвідують музеї, прагнучи збагатити свої знання, зустрітися з прекрасним. Музейні експозиції розповідають про безліч важли­вих і цікавих речей мовою, яка не потребує перекладу. Музеї дають змогу побувати у давньому минулому, побачити сьогодення людства, цивілізаційні здобутки і навіть за­глянути у майбутнє. Музеї мають шанс завжди бути тим місцем, де людина шукатиме відповіді на численні запитання свого минулого і теперішнього. Не дивно, що наука про музеї — музеєзнавство — не одне століття намагається визначитися з самим по­няттям «музей». Що це: храм, сховищем раритетів, університет знань, ідеологічна уста­нова, клуб, театралізований видовищний заклад?

Академік Борис Піотровський порівнював музеї з книгами. Подібно до книг, вони вражають своєю різноманітністю. Найбільші з них нагадують багатотомні наукові праці в солідних оправах. Є музеї спеціалізовані, на зразок навчального курсу, музеї-життєпи-си, музеї-школи. Усі вони мають право на існування, всі вони відповідно до своїх мож­ливостей і масштабу поширюють інформацію, проводять наукову, виховну, популяриза­торську роботу, допомагають людям відчути красу, дізнатися про нове й невідоме.

Це поняття об’єднує такі несхожі між собою явища, як окремі колекції, національні парки, меморіали, політехнічні експозиції, палацові комплекси, заповідні частини іс­торичних міст, скансени (музеї під відкритим небом). Спільним для них є те, що вони зберігають і передають знання та культурні традиції, яким загрожує знищення. Музей, таким чином, виконує найважливішу місію в системі світової культури: забезпечує без­перервність її розвитку в загальнолюдському, національному і соціальному вимірах.

Музеями називають науково-дослідні й культурно-освітні заклади, які збирають, комплектують, вивчають і зберігають пам’ятки історії матеріальної й духовної куль­тури людства, природничо-етнографічні, меморіальні та інші колекції, за допомогою яких через свої експозиції, виставки, екскурсії, лекції та інші види наукової та освітньо-виховної роботи поширюють природничо-наукові і суспільно-політичні знання.

Функції сучасного музею сформувалися історично. Термін «музей» — запозичений з грецької мови. «Мусейон» — святилище муз, богинь поезії, мистецтв і науки, дочок по­кровительки пам’яті Мнемосіни. При одному з перших Мусейонів, зведеному в еллініс­тичну епоху в Александрії єгипетській, діяла знаменита бібліотека — збірня художніх та наукових раритетів. Проте безпосереднім прикладом сховища цінних пам’яток по­служили давньогрецькі «пінакотеки», влаштовані на Афінському Акрополі, у Дельфах, Коринфі та в інших священних містах Еллади.

В епоху середньовіччя скарбницями творів сакрального мистецтва та реліквій ста­ють ризниці при соборах і монастирях. Відомо, що багатими зібраннями церковних старожитностей і рукописів славилися українські храми ще з княжих часів. Епоха Від­родження відкрила нові перспективи для розвитку колекційної та музейної діяльнос­ті, зокрема в напрямі переосмислення античної спадщини. Інтенсивний розвиток нау-

кової класифікації у ХVІІ столітті, а також географічні відкриття кардинально змінили зміст музейних колекцій та розширили їхню тематику. У цей час у Голландії, Фландрії, Англії виникає цікавий різновид антикварної крамниці-музею, призначеної передусім для любителів старовини й мистецтва. Формується система «кунсткамер», чиї колекції часто формувалися на основі рідкісних або екзотичних предметів зоологічного, ме­дичного, етнографічного походження.

Рівень суспільства визначає стан і статус породжених ним музейних закладів. Ця обумовленість музейницької діяльності була закладена епохою Просвітництва у ХVІІІ столітті. У 1753 році створено Британський музей у Лондоні, з’явилися праці Вінкель-мана, «Салони» Дідро, започатковано систематичні археологічні розкопки Помпей та Геркуланума з наступною їх музеєфікацією, поширюється естетика класицизму й ро­мантизму. У цей же період формуються музеї імперського типу. Крім Британського му­зею, — галерея прусських імператорів у Дрездені, французький Лувр, російський Ермі­таж, віденський Бельведер. Претензії великих держав на монополію у світовій політиці супроводжувалися переміщенням до європейських столиць строкатих уламків зруй­нованих цивілізацій, передусім середземноморського ареалу, та систематичним гра­буванням національних колекцій по цілій Європі наполовину дипломатичними, напо­ловину військовими методами.

Перші музеї в Україні виникли на початку ХІХ століття завдяки археологічним розкопкам скіфських могильників та причорноморських міст античності. Зацікавлен­ня спадщиною Київської Русі, відкриття стародавніх фресок і мозаїк сприяло колекці­онуванню іконопису, літописної спадщини, обрядових предметів. Потужний музей з унікальними ранньохристиянськими іконами VІ—VІІ століть, вивезеними з Палести­ни, створюється при Київській духовній академії. Наприкінці ХІХ століття археоло­гічні з’їзди у Харкові, Чернігові, Катеринославі, Києві, Одесі сприяли систематичному проведенню виставок викопних археологічних матеріалів, пам’яток культури та цер­ковного мистецтва. При єпархіальних управліннях створювалися так звані древлєхра-нилища для зберігання історично-мистецьких реліквій, частина з яких згодом увійшла до музейного фонду. Справою загальнонаціонального значення стало відкриття 1899 року Міського музею в Києві (тепер Національний художній музей України). Під час Першої світової війни до його збірок потрапили рідкісні ікони ХVІ—ХVІІ століть із те­риторії сучасної Івано-Франківщини.

Схожі тенденції музейного руху на галицьких теренах простежуються із середини ХІХ століття. Збірки стародруків та ікон виникають при Ставропігійському інституті і Богословській академії у Львові. У 1905 році митрополит Андрей Шептицький створює фундацію Церковного музею, що згодом стане Національним — найбільшою скарбни­цею українського образотворчого й народного мистецтва, осередком глибокого нау­кового вивчення давньоукраїнського іконопису, книгодрукування, сакральної дерев’я­ної архітектури. Фондові збірки Національного музею у Львові містять велику кількість пам’яток матеріальної і духовної культури Покуття, Гуцульщини, Бойківщини, Опілля.

Музейні традиції нашого краю беруть початок від етнографічних та господарсько-промислових виставок, які наприкінці ХІХ століття проводилися в Коломиї і Станис-лавові (тепер Івано-Франківськ). Вироби народних майстрів широко представлялися на крайових виставках у Львові, Тернополі, Стрию, Кракові і стали надбанням багатьох музеїв у Відні, Празі, Будапешті, Санкт-Петербурзі.

У період 20–30-х років ХХ ст. виникають регіональні музеї у Станиславові, Рахові, Жаб’ї (Верховина), а в Коломиї з ініціативи культурно-громадського діяча Володими­ра Кобринського організовується музей «Гуцульщина». Формуються приватні колекції народного мистецтва, природознавства, мінералогії. Цікаво, що перша виставка По-

кутського музею у Станиславові (1928), яка включала королівські привілеї, історичні документи магістрату, мапи й плани міста, рукописи ХV—ХVІІІ століть, портрети, ре­лігійне малярство, барокову скульптуру і церковний одяг, за браком приміщення екс­понувалася в розрахунковій залі ощадної каси (тепер вулиця Гетьмана Мазепи, 14 в об­ласному центрі).

У повоєнні роки відбувалися методичні акції щодо знищення «ідеологічно шкід­ливих» творів. Загинули або були вивезені колекції європейського малярства, графіки, старовинної зброї, гуцульської ікони на склі та кераміки з християнською символікою. Музеям України випало пережити дуже складний період ідеологічного насильства та примусового вилучення експонатів. Націоналізація приватних колекцій, збочене представлення вітчизняної й світової історії у музейних експозиціях, систематичні чистки фондів, примусова підміна понять, як, скажімо, «музеєфікація» закритих храмів — усе це обернулося для музеїв публічною недовірою, усуненням їх на периферію со­ціального буття, крахом економічного забезпечення.

Сьогодні відкриваються нові обнадійливі перспективи відродження традицій українського музейництва, зокрема й залучення різноманітного світового досвіду. У світі давно вже подолано межі елітарної відчуженості, знято найбільш декларативні моменти політичної та ідеологічної несвободи музеїв. У наскрізь комп’ютеризованому просторі новітньої культури ХХІ століття втрачають сенс колишні табуйовані й ритуа-лізовані музейницькі комплекси. З’явилися такі поняття як «музей-середовище», «музей без стін», «віртуальний музей», «Інтернет-музей», «музей-особистість», «музей-пам’ять», «музей-спогад», «музей-ілюзія». Публічність, максимальна доступність, толерантність і відкритість музейних колекцій є тепер головною передумовою успішного функціону­вання таких закладів.

1.2. Особливості музеїв

Музеї мають багато особливостей і специфічних рис, зумовлених їхніми наукови­ми, культурно-освітніми, ідеологічними функціями.

Найголовніша особливість музеїв полягає у тому, що вони збирають, систематизу­ють, вивчають, зберігають і експонують першоджерела, або оригінали, тобто ті пам’ят­ки, які безпосередньо пов’язані з розвитком природи, життям людського суспільства. За цією особливістю музеї близькі до науково-дослідних установ, котрі також вивча­ють (у своїх аспектах) першоджерела.

Друга особливість музеїв у тому, що вони працюють над дуже різнорідними пер­шоджерелами — використовують геологічні, ботанічні, палеонтологічні, зоологічні, антропологічні та інші природничі колекції, пам’ятки матеріальної культури (знаряддя праці, інструменти, ремісничі вироби, зброю, побутові речі тощо), пам’ятки духовної культури (твори живопису, графіки, скульптури, декоративного мистецтва та ін.), а та­кож рукописні й друковані документи, книги.

Третьою особливістю музеїв є те, що вони використовують свої фонди для попу­ляризації першоджерел — показують їх в експозиційних залах, на спеціальних вистав­ках, під час екскурсій.

Специфіка музеїв виявляється також у тому, що в їхній діяльності науково-дослідні й освітні функції тісно поєднуються. Збираючи першоджерела, створюючи таким чи­ном базу для наукових досліджень і проводячи власні дослідження, музеї водночас за­ймаються широкою популяризаторською діяльністю. У своїх стінах вони об’єднують спеціалістів-дослідників і пристрасних колекціонерів, збирачів.

Свою багатогранну, корисну для суспільства роботу музеї будують на основі Кон­ституції України, законів та підзаконних актів, постанов Кабінету Міністрів. У світі є більш як 12 тисяч музеїв. Для обміну досвідом музейної роботи при ЮНЕСКО ще в1947 році створено Міжнародну раду музеїв (ІКОМ).

1.3. Музеєзнавство та його специфіка

Історія розвитку музеїв, теорія та методика музейної роботи становлять предмет дослідження особливої науки — музеєзнавства, або музеології. Музеєзнавство вивчає іс­торію та закономірності розвитку музеїв, їх внутрішню організацію, систему науково­го комплектування музейних фондів, документування й зберігання колекцій, а також опрацювання методики побудови музейних експозицій, виставок, різних видів і форм науково-освітньої діяльності музеїв.

Музеєзнавство не лише вивчає роботу музеїв, а й спрямовує її. Воно тісно пов’яза­не з такими суспільними науками, як філософія, історія, археологія, етнографія, філо­логія, психологія, мистецтвознавство, педагогіка, а також із рядом природничих наук — ботанікою, зоологією, антропологією, палеонтологією, геологією, ґрунтознавством тощо. Музеєзнавство широко використовує характерні для цих наук прийоми й мето­ди дослідження — польові розвідки та розкопки, систематичні спостереження, добір, взаємну документацію, рентгенографію, спектральний і хімічний аналіз тощо.

РОЗДІЛ ІІ