Спільні властивості аналізаторів

Основні спільні властивості аналізаторів:

1) Абсолютна межа чутливості, що має верхній та нижній рівні:

а) нижня абсолютна межа чутливості — це мінімальна величина дії подразника, що викликає відчуття;

б) верхня абсолютна межа чутливості — максимально допустима величина дії подразника, що ще не викликає в людини болю (гранично дозволена інтенсивність сигналу, що близька до больового порогу).

2) Диференційний поріг чутливості — мінімальна величина зміни дії подразника, яку здатний відчути аналізатор. Диференціальний поріг чутливості може бути як абсолютний (DІ — мінімальна величина зміни інтенсивності дії подразника, що реєструється) так і відносний D_I=DІ/I, де І — початкова величина інтенсивності дії подразника.

3) Основний психофізіологічний закон Вебера-Фехнера: інтенсивність наших відчуттів прямо пропорційна логарифму інтенсивності дії подразника. У математичній формі закон Вебера-Фехнера має вигляд: S=K∙lgI+C, де S — інтенсивність (або сила) відчуття; І — інтенсивність дії подразника; К і С — константи, що визначаються відповідною сенсорною системою.

4) Сенсомоторні реакції — це зворотні дії людини на будь-які подразники, що впливають на її органи чуття. Для кожного аналізатора характерна певна мінімальна тривалість сигналу, що необхідна для виникнення відчуття. Час, який проходить від початку впливу подразника до появи відповідної дії на сигнал (руху), зветься латентним періодом, а час виконання руху — моторним періодом.

5) Особливою властивістю аналізаторів є їх здатність до просторової та послідовної сумації дії подразників. Просторова сумація здійснюється тоді, коли в один і той же центр надходять сигнали від різних аналізаторів. Послідовна сумація виникає внаслідок повторної дії серії однакових сигналів.

6) Адаптація аналізатора — пристосування рівня чутливості аналізатора до рівня інтенсивності дії подразника.

7) Аналізаторам притаманна здатність до тренування з відповідним підвищенням чутливості та прискоренням адаптаційних процесів.

8) Інерція відчуттів — спроможність аналізатора певний час зберігати відчуття після припинення дії подразника.

9) Аналізатори за умов нормального функціонування знаходяться у постійній взаємодії між собою. За рахунок цієї властивості реалізується така здатність нервової системи як вікарування (заміна), коли людина, що позбавлена деяких аналізаторів, може жити повноцінним життям, адекватно сприймаючи оточуючий світ іншими.

10) Парність (багатоелементність) аналізаторів забезпечує високу надійність їх роботи за рахунок дублювання сигналу.

Недоліки роботи аналізаторів

Основні недоліки роботи аналізаторів:

1. Функціонування будь-якого аналізатора істотно змінюється під впливом небезпечних для людини умов. Низькі і високі температури, вібрації, перевантаження, надто інтенсивні потоки інформації, що ведуть до дефіциту часу, втома, стан стресу — всі ці фактори викликають суттєві зміни робочих характеристик аналізаторів і, як наслідок, погіршення захисних реакцій організму.

2. При роботі аналізаторів також можливі уявні відчуття — галюцинації, які виникають без реального об’єкту (дії подразника), але сприймаються як справжні образи реального світу. За своїм характером галюцинації можуть бути слуховими, зоровими, тактильними, нюховими і смаковими. Причинами галюцинацій є порушення фізіологічних процесів в корі головного мозку. Галюцинації виникають при психічних хворобах, при деяких загальних інфекційних захворюваннях та впливі психотропних речовин.

3. Існує ціла низка небезпечних чинників життєвого середовища, що створюють надзвичайно важливу біологічну дію на людський організм, але для їхнього сприйняття немає відповідних природних аналізаторів (іонізуючі випромінювання, інфразвук, ультразвук). Людина не спроможна їх відчути безпосередньо, а починає відчувати лише наслідки їх дії (переважно дуже небезпечні для здоров’я та життя). Для усунення цього розроблені різноманітні технічні засоби, що дозволяють реєструвати такі небезпечні чинники.

 

Лекція № 6

Тема: "Середовище життєдіяльності людини"

 

ПЛАН

6.1. Системний аналіз у безпеці життєдіяльності.

6.2. Техногенне середовище.

6.3. Соціально-політичне середовище.

 

Системний аналіз у безпеці життєдіяльності

Принцип системності розглядає явища у їхньому взаємному зв’язку, як цілісний набір чи комплекс.

Під системою розуміється сукупність взаємопов’язаних елементів, які взаємодіють між собою таким чином, що досягається певний результат (мета).

Під елементами (складовими частинами) системи розуміють не лише матеріальні об’єкти, а й стосунки і зв’язки між цими об’єктами.

Система, один з елементів якої є людина, називається ерготичною.

Системи мають свої властивості, яких не має і навіть не може бути у елементів, що її складають. Ця найважливіша властивість систем, яка називається емерджентністю, лежить в основі системного аналізу. Мета чи результат, якого досягає система, зветься системотворним елементом.

Системний аналіз — це сукупність методологічних засобів, які використовуються для підготовки та обґрунтування рішень стосовно складних питань, що існують або виникають в системах.

Головним методологічним принципом безпеки життєдіяльності є системно-структурний підхід, а методом, який використовується в ній, — системний аналіз.

У сфері наук про безпеку системою є сукупність взаємопов’язаних людей, процесів, будівель, обладнання, устаткування, природних об’єктів тощо, які функціонують у певному середовищі для забезпечення безпеки.

Системою, яка вивчається у БЖД, є система „людина – життєве середовище”.

Системний аналіз у безпеці життєдіяльності — це методологічні засоби, що використовуються для визначення небезпек, які виникають у системі „людина – життєве середовище” чи на рівні її компонентних складових, та їх впливу на самопочуття, здоров’я і життя людини.

В системі „людина – життєве середовище” людина розглядається як суб’єкт — носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об’єкт — життєве середовище, — частину Всесвіту, де перебуває або може перебувати в даний час людина і можуть функціонувати системи її життєзабезпечення.

Під терміном „людина” в даній системі може розумітися не лише окремий індивід, а й група людей, колектив, мешканці населеного пункту, регіону, країни, суспільство, люд-ство загалом. Життєве середовище людини не має постійних у часі і просторі кор-донів, його межі визначаються передусім рівнем системи, тобто тим, що в даному разі ро-зуміється під терміном „людина”.

Життєве середовище людини складається з трьох основних компонентів:

1. природного середовища (ґрунт, повітря, водоймища, рослини, тварини);

2. техногенного середовища (житло, транспорт, знаряддя праці, промислові та енергетичні об’єкти, зброя, свійські тварини, сільськогосподарські рослини);

3. соціально-політичного середовища (форми спільної діяльності людей, єдність способів життя).

 

Техногенне середовище

Техногенне середовище (техносфера) — це частина природного середовища (біосфери) в минулому, яка перетворена людиною за допомогою прямого або непрямого впливу технічних засобів з метою найкращої відповідності своїм матеріальним і соціально-економічним потребам. Воно склалося в процесі трудової діяльності людини.

Проте нераціональна господарська діяльність, багаторазово підсилена здобутками науково-технічного прогресу, призвела до пошкодження і вичерпання природних ресурсів, зміни регенераційних механізмів біосфери, деформації сформованого протягом багатьох мільйонів років природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті, порушення динамічної рівноваги глобальної земної соціоекосистеми.

Техногенне середовище поділяють на побутове та виробниче.

Побутове середовище — це середовище проживання людини, що містить сукупність житлових будинків, споруд спортивного і культурного призначення, а також комунально-побутових організацій та установ. Його параметрами є розмір житлової площі на людину, ступінь електрифікації, газифікації житла, наявність централізованого опалення, наявність холодної та гарячої води, рівень розвитку громадського транспорту та інше.

Виробниче середовище — це середовище в якому людина здійснює свою трудову діяльність. Воно містить комплекс підприємств, організацій, установ, засобів транспорту, комунікацій тощо. Виробниче середовище характеризується передусім параметрами, які специфічні для кожного виробництва і визначаються його призначенням. Це: вид продукції, яка виробляється на ньому; обсяги виробництва; кількість працівників; продуктивність праці; енергомісткість; сировинна база; відходи виробництва тощо. Крім цих параметрів є такі, що визначають умови праці та її безпеку: загазованість, запиленість, освітленість робочих місць; рівень акустичних коливань, вібрації, іонізуючого та електромагнітного випромінювання; пожежо- та вибухонебезпечність; наявність небезпечного обладнання, засобів захисту працівників; ступінь напруженості праці; психологічний клімат та багато інших.

У звичайних умовах проживання параметри побутового середовища регламентуються відповідними санітарно-гігієнічними нормативними документами, які встановлюються державними або місцевими органами влади та охорони здоров’я. Ці параметри підтримуються спеціальними комунальними службами і самими людьми, які проживають у регіоні. Параметри виробничого середовища регламентуються державними нормативними актами з охорони праці та нормативними актами з охорони праці окремих підприємств, а відповідальність за їхнє дотримання покладається на власників підприємств або уповноважених ними осіб.