Сутність концепції прийнятного ризику



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Сутність концепції прийнятного ризику



За ступенем припустимості ризик поділяється на:

1) знехтуваний ризик — має настільки малий рівень, що перебуває в межах допустимих відхилень природного (фонового) рівня (R≤10-7);

2) прийнятний — такий рівень ризику, який суспільство може прийняти (дозволити), враховуючи техніко-економічні та соціальні можливості на даному етапі свого розвитку (10-7<R≤10-4);

3) гранично допустимий — це максимальний ризик, який не повинен перевищуватись, незважаючи на очікуваний результат (10-4<R≤10-2);

4) надмірний ризик характеризується виключно високим рівнем, який у переважній більшості випадків призводить до негативних наслідків (R>10-2).

На практиці досягти нульового рівня ризику, тобто абсолютної безпеки, неможливо. Через це вимога абсолютної безпеки, що приваблює своєю гуманністю, може обернутися на трагедію для людей. Знехтуваний ризик у теперішній час також неможливо забезпечити з огляду на відсутність технічних та економічних передумов для цього. Тому сучасна концепція безпеки життєдіяльності базується на досягненні прийнятного (допустимого) ризику.

Сутність концепції прийнятного (допустимого) ризику полягає у прагненні створити такий рівень безпеки, який сприймає суспільство у даний час, виходячи з рівня життя, соціально-політичного та економічного становища, розвитку науки та техніки. Тобто, суть її полягає у прямуванні до такого рівня безпеки, котрий суспільство може економічно виправдати.

Прийнятний ризик поєднує технічні, економічні, соціальні та політичні аспекти та є певним компромісом між рівнем безпеки і можливостями її досягнення. Розмір прийнятного ризику можна визначити, використовуючи витратний механізм, який дозволяє розподілити витрати суспільства на досягнення заданого рівня безпеки між природною, техногенною та соціальною сферами. Необхідно підтримувати відповідне співвідношення витрат у зазначених сферах, оскільки порушення балансу на користь однієї з них може спричинити різке збільшення ризику і його рівень вийде за межі прийнятних значень. Із збільшенням витрат на забезпечення безпеки технічних систем в умовах обмеженості коштів з одного боку призведе до зменшення технічного ризику, а з іншого – до росту соціально-економічного ризику (погіршення медичного обслуговування, погана освіта, низький духовний і культурний рівень, низькі зарплати та пенсії, ріст злочинності). Разом з тим виділення недостатніх коштів на підтримання та розвиток техногенної сфери призведе до використання відсталих технологій, устаткування, зростання рівнів травматизму та професійних захворювань, до загального падіння рівня виробництва. Скорочення ж витрат на охорону навколишнього природного середовища на користь техногенної та соціальної сфер призведе до забруднення атмосфери, води, ґрунтів, що неминуче вплине на ріст захворюваності населення, погіршення умов проживання, якості харчів тощо. Сумарний ризик має мінімум при визначеному співвідношенні інвестицій у технічну та соціальну сфери. Цю обставину потрібно враховувати при виборі ризику, з яким суспільство поки що змушене миритися.

Основним питанням теорії і практики безпеки життєдіяльності є питання підвищення рівня безпеки. Сукупність методів і способів зменшення ризику небезпеки називається управлінням ризиком. В основі управління ризиком лежить методика порівняння витрат і одержуваних вигод від зниження ризику.

Існують технічні, організаційні, адміністративні та економічні методи управління ризиком. До економічних методів відносяться: ліцензування, страхування, грошові компенсації збитків, платежі за ризик. Фахівці вважають за доцільне в законодавчому порядку ввести квоти на ризик.

Серед питань управління ризиком не останнє місце посідає вартість цього управління. Аспектом того, як встановлюються співвідношення витрат з розміром прийнятного ризику, є можливість контролювання чи ліквідації ризику.

Деякі небезпеки, що мають відносно низький рівень ризику, вважаються неприпустимими, хоча їх досить легко контролювати та ліквідувати.

Навпаки, існують інші небезпеки, які вважаються допустимими, хоча мають великий потенціал ризику, через те, що їх важко або практично неможливо усунути.

Таким чином, вартість не є єдиним та головним критерієм встановлення прийнятного ризику. Важливу роль відіграє оцінка процесу, пов’язана з визначенням та контролем ризику.


Лекція № 5

Тема: "Роль сприйняття при оцінці небезпек"

 

ПЛАН

5.1. Призначення та види аналізаторів.

5.2. Структура аналізатора.

5.3. Спільні властивості аналізаторів.

5.4. Недоліки роботи аналізаторів.

 

Призначення та види аналізаторів

Цілеспрямована і безпечна діяльність людини заснована на сприйманні й аналізі інформації стосовно характеристик зовнішнього середовища і внутрішніх систем організму. Оскільки на людину постійно діє безперервний потік зовнішніх і внутрішніх подразників, то для правильної оцінки та адекватного реагування на велику кількість небезпечних факторів середовища їй необхідна спеціальна система органів — органів чуття.

Аналізатори — це сукупність взаємодіючих утворень периферичної і центральної нервової системи, які здійснюють сприймання та аналіз інформації про явища, що відбуваються як у навколишньому середовищі, так і всередині самого організму.

Інформація, яка поступає крізь аналізатори, зветься сенсорною, а процес її отримання і первинної обробки — сенсорним усвідомленням.

У сучасній фізіології, враховуючи анатомічну єдність і спільність функцій, розрізняють такі види аналізаторів: 1) зоровий; 2) слуховий; 3) нюховий; 4) смаковий; 5) шкірний (тактильний); 6) руховий (дає відчуття про роботу опорно-рухового апарату); 7) вестибулярний; 8) вісцеральний (аналізатор внутрішніх органів); 9) температурна чутливість; 10) больова чутливість; 11) вібраційна чутливість.

Залежно від специфіки отримання сигналів аналізатори поділяються на зовнішні, внутрішні та комбіновані.

 

Структура аналізатора

В принциповому структурному відношенні всі аналізатори однотипні і складаються з трьох частин (периферичної, провідникової і центральної):

1. Рецептор — це специфічне структурне нервове утворення, яке при взаємодії з подразником здатне збуджуватись з подальшим перетворенням енергії дії подразника в нервовий імпульс — складне біоелектричне явище кодування інформаційного сигналу.

Розрізняють такі основні види рецепторів:

а) фоторецептори — налаштовані на сприйняття електромагнітних коливань видимого діапазону (рецептори зорового аналізатора);

б) хеморецептори реагують на вплив хімічних речовин (рецептори нюхового і смакового аналізаторів);

в) терморецептори реагують на зміну температури в середині організму та в навколишньому середовищі (рецептори температурної чутливості);

г) механорецептори сприймають механічні коливання середовища (рецептори слухового аналізатора, вібраційної чутливості);

д) тактильні рецептори реагують на дотик;

е) рецептори вестибулярного апарату реагують на зміну положення тіла відносно вектора гравітації;

є) пропріорецептори м’язів та сухожиль налаштовані на сприйняття змін положень частин тіла одна відносно іншої та тонусу м’язів (рецептори рухового аналізатора);

ж) баро- та осморецептори реагують на зміни гідростатичного та осмотичного тиску крові;

з) рецептори болю, які збуджуються надмірними механічними, хімічними та температурними подразнювачами.

Кожен вид рецепторів сприймає тільки один свій вид подразнень. Це зумовлює надзвичайно високу чутливість рецепторів до адекватних подразників. Дана чутливість близька до теоретичної межі й у сучасній техніці поки що не досягнута. Кількісною мірою чутливості рецептора є гранична (порогова) інтенсивність подразника, тобто найменша інтенсивність дії подразника, що призводить до збудження рецептора.

2. Провідні нервові шляхи — послідовності сенсорних нейронів і синапсів (контактів між нервовими клітинами), по яким нервові імпульси передаються в задану ділянку кори головного мозку, що відповідає за роботу конкретного аналізатора;

3. Мозковий центр (кінець) аналізатора — ділянка (зона) кори великих півкуль головного мозку, в якій нервові імпульси, що надійшли від даного рецептора, в процесі аналізу і синтезу перетворюються в певні суб’єктивні відчуття. До складу мозкового кінця аналізатора входять ядро та розсіяні по корі головного мозку елементи, які забезпечують нервові зв’язки між різними аналізаторами. Між мозковим центром і відповідними рецепторами існує двосторонній зв’язок, що забезпечує саморегуляцію аналізатора.

Ушкодження будь-якої з трьох частин аналізатора призводить до втрати здатності розрізняти певні подразнення й адекватно реагувати на небезпеки.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-08-14; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.214.224 (0.009 с.)