Історичні аспекти організації центральних банків.

Центральний банк – це емісійний, розрахунковий і касовий центр, що здійснює нагляд за усією кредитною системою і використовується як найважливіший інструмент кредитно-грошової політики держави

Головне призначення - це управління гр. оборотом з метою забезпечення стабільного функціонування національної грошової одиниці та неінфляційного розвитку ек-ки, тобто він впливає на грошовий оборот через зміну прпозиції грошей і зміни ціни грошей. ЦБ створює так звані гроші підвищеної ефективності – готівка або резерви банку, які в свою чергу виступають грошовою базоб для зростання пропозиції грошей. ЦБ впливає на банки з галузевою спеціальністю - обслуговування у межах певної галузі гос-ва, з функціональною спеціалізацію - вузьке коло спеціалізованих операцій (інвестиційні, іпотечні, ощадні тощо). В ринковій економіці ЦБ, як правило, своїми операціями не націлений на комерційну діяльність і отримання прибутку, є юридично незалежним від виконавчих органів влади, в практичній діяльності керується тільки державними інтересами та чинним законодавством. Він самостійно розробляє конкретні заходи щодо реалізації визначених урядом пріоритетів грошово-кредитної політики, бере безпосередню участь у формуванні пропозиції грошей, здійснює емісію готівки.

Інституційні основи центральних банків світу закладались упродовж століть. Попередниками центральних банків можна вважати емісійні банки, які виникли порівняно нещодавно - у XIX ст. Тривалий час у світовій банківській практиці не існувало розподілу банків на емісійні та комерційні. Існуючі банки приймали вклади, надавали позички, враховували векселі, випускали в обіг банкноти тощо.

На початок XX ст. централізація банкнотної емісії була завершена головним чином в Європейських країнах. У більшості інших країн цей процес завершився у XX ст. і був уже пов'язаний із заснуванням центральних банків.

Створення центральних банків відбувалося двома шляхами.

Перший шлях, його можна назвати еволюційним, - це поступове перетворення банку, який мав статус емісійного, у центральний банк. Положення емісійного банку в ролі центрального банку зміцнювалося в міру того, як він брав на себе або йому делегувались певні повноваження (функції).

Остаточним завершенням процесу становлення центрального банку можна вважати визначення на законодавчому рівні особливого статусу емісійного банку як банку банків, як органу регулювання грошового ринку. Еволюційний шлях є характерним для країн, в яких на початок XX ст. вже існували емісійні банки (Велика Британія, Франція).

Другий шлях - це створення центрального банку на основі спеціального закону, який передбачає особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування.

Цей шлях є характерним: для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин не існувало єдиного емісійного банку; Наприклад, у США до 1913 р. не було єдиного емісійного банку. На початок 1913р. правом емісії банкнот користувались усі національні комерційні банки, які були засновані згідно з національним банківським актом 1863 р. (їх було 7475). За цим актом банки мали право здійснювати емісію банкнот у межах суми власного капіталу, вкладеного в облігації державних позик. Американська громадськість вороже ставилась до централізації влади взагалі і до централізації фінансової влади, уособленням якої був центральний емісійний банк, зокрема. Таке ставлення простежується з невдач перших двох спроб утворити емісійний банк США.

У сучасних умовах головною ланкою банківської системи країни, як правило, є центральний банк. У різних країнах цей банк називається по-різному: національний, центральний, резервний, народний, державний банк (Австрійський національний банк, Резервний банк Австралії, Народний банк Китаю, Шведський державний банк, Центральний банк Російської Федерації) або зовсім скорочено - Банк Японії, Банк Італії, враховуючи його ключову роль у банківській системі країни.

У другій половині XX ст., яка характеризується глобалізацією грошових ринків, тобто поступовим перетворенням національних грошових ринків у єдиний загальносвітовий простір, діяльність центральних банків розвивається у трьох напрямах:

* співробітництво центральних банків на міждержавному рівні;

* співпраця центральних банків з міжнародними валютно-кредитними і фінансовими організаціями;

* створення наднаціональних центральних банків.

Першим кроком на шляху міждержавної діяльності центральних банків можна вважати створення у 1930 р. Банку міждержавних розрахунків - БМР в місті Базель, Швейцарія.

Суть та основні типи грошово-кредитної політики центральних банків.

Центральний банк – це емісійний, розрахунковий і касовий центр, що здійснює нагляд за усією кредитною системою і використовується як найважливіший інструмент кредитно-грошової політики держави

Головне призначення - це управління гр. оборотом з метою забезпечення стабільного функціонування національної грошової одиниці та неінфляційного розвитку ек-ки, тобто він впливає на грошовий оборот через зміну прпозиції грошей і зміни ціни грошей. ЦБ створює так звані гроші підвищеної ефективності – готівка або резерви банку, які в свою чергу виступають грошовою базоб для зростання пропозиції грошей. ЦБ впливає на банки з галузевою спеціальністю - обслуговування у межах певної галузі гос-ва, з функціональною спеціалізацію - вузьке коло спеціалізованих операцій (інвестиційні, іпотечні, ощадні тощо).

Грошово-кредитне регулювання (політика) включає облікову(дисконтну) політику, операції на відкритому ринку, регулювання обов’язкових резервів, селективне регулювання кредиту. Дисконтна політика полягає у зміні облікової ставки ЦБ для регулювання руху капіталу та балансування платіжних зобов’язань, а також коригування курсу нац. грош. Одиниці до іноземних валют. Девізна політика здійснюється на підставі регулювання курсу нац. одиниці до іноземних валют, шляхом купівлі-продажу іноземних валют на фінансовому ринку.

Здійснення грошово-кредитної політики означає використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг і структуру банківських резервів, рівень процентної ставки, застосування превентивних і протекціоністських заходів для уникнення негативних наслідків від економічної ситуації, затвердження нормативів ліквідності банків, диверсифікації банківських ризиків. ЦБ уповноважений регулювати розумний доступ до банківської системи, регулярно отримувати від банків звітність, здійснювати інспекцію, застосовувати заходи примусового впливу, призупиняти діяльність банків.

Операції ЦБ на відкритому ринку здійснюється за допомогою рестрикційної політики (продаж цінних паперів комерційним банкам, зменшення банківських ресурсів, скорочення кредитних вкладень в економіку) або експансіоністської політики (купівля цінних паперів у комерційних банків, збільшення ресурсів банків, зростання обсягів кредитів, наданих суб’єктам ринку).

Реалізація політики офіційної облікової ставки ЦБ: політика дорогих грошей, збільшення ставки, зниження обсягів кредитування комерц. банків, зростання процентних ставок за кредитами комерційних банків, зменшення кредитних вкладень в економіку; політика дешевих грошей, зменшення ставки, збільшення попиту на кредити з боку комерційних банків, зниження процентів за кредитами комерційних банків, зростання обсягів кредитування економіки.

Зміна норм обов’язкових резервів: політика дорогих грошей(підвищення норм резервування, зменшення частини ресурсів, що залишаються в розпорядженні банків, скорочення обсягів кредитних вкладень в економіку) або політика дешевих грошей (зниження норм резервування, збільшення вільних ресурсів комерційних банків, розширення кредитування банками підприємств).