Операції на фондовій біржі та їх класифікація.

Фондова біржа являє собою найбільше організовану частину ринку цінних паперів. Для неї характерні уніфіковані правила проведення операцій із цінними паперами. По своєму правовому статусі фондові біржі можуть бути асоціаціями (США), акціонерними товариствами (Великобританія, Японія) або урядовими органами, підпорядкованими міністерству фінансів (Франція). Членами біржі можуть бути тільки спеціалізовані на операціях із цінними паперами біржові (брокерські) фірми. Ключові позиції на найбільших фондових біржах звичайно займає 10-15 головних брокерів, кожний із який має величезний власний капітал.
Для корпорації домогтися права котування своїх акцій на фондовій біржі дуже непросто. Прийняття акцій корпорації до котування на Нью-Йоркской фондовій біржі, наприклад, означає її вступ у "вище товариство" американського бізнесу (умови прийняття акцій для котування на Нью-Йоркской фондовій біржі будуть розглянуті докладно в такій главі). Такого права домагаються лише корпорації з першокласною репутацією, що мають велике число акціонерів і ринкової вартості акцій, що вимірюється, принаймні, сотнями мільйонів доларів. Почесні місця в числі таких елітних фірм займають корпорації типу IBM, сумарна вартість акцій якої перевищує 100 млрд. долл., або AT&T із її майже 2 млн. акціонерів.
Велика частина що чиняться на фондовій біржі операцій має непродуктивний характер: по своєму утриманню вони подають лише переміщення вартості (або титулу вартості) з одних рук в інші. Існує лише одна операція фондової біржі, що можна розглядати яких продуктивну - це розміщення нових цінних паперів. У тих випадках, коли держава розміщає кредит або коли створюється нове акціонерне товариство, звичайно відбувається інвестування капіталу, прямо або побічно створюються стимули для розширення сфери виробництва. Подібні операції спричиняють за собою також і посилення процесів концентрації і централізації капіталу.
За день на найбільших фондових біржах світу здійснюються операції з десятками мільйонів акцій. Основними видами біржових операцій є безпосередня купівля і продаж акцій, а також термінові угоди. Як і будь-який інший ринок, біржа не тільки опосредует обертання капіталів, інвестованих у цінні папери, але є одночасно й ареною спекулятивних шахрайств. Значна частина біржових операцій орієнтована на одержання спекулятивного прибутку в зв'язку з використанням постійних коливань ринкових цін (курсів) цінних паперів. Біржова спекулятивна гра може здійснюватися яки у розрахунку на підвищення курсу акцій (гравців, що притримуються такої стратегії, називають биками), так і в надії на падіння курсу (їх називають ведмедями).
При здійсненні спекулятивних угод приймається в увагу не тільки прибуток, але і ступінь ризику. Всі угоди, що чиняться на фондовій біржі угоди можна розділити на трьох групи: угоди з повною гарантією; нормально-спекулятивні угоди; суперспекулятивні угоди, ризик по котрим неможливо врахувати.
До першої групи ставляться операції з цінними паперами держави, ТН; до другого - з акціями й облігаціями промислових фірм, банків і т.п.; до третього - із новими емісіями цінних паперів маловивчених компаній, що вперше потрапили в біржовий оборот. Природно, що ризик може бути чреватий різними наслідками.
Проте було б неправильно повести до спекуляції всю діяльність біржі, уподібнюючи її гігантському ігорному будинку. Це не так, тому що біржа грає конструктивну роль у системі капіталістичного виробництва, надаючи необхідні динамізм і гнучкість інвестиційному процесу.
На фондовій біржі широко поширені термінові угоди. Під цим видом біржових операцій припускається висновок угоди, що дає право придбати протягом обговореного терміну визначена кількість акцій за курсом, що установився в момент висновку угоди, або що зобов'язує учинити цю покупку. Зрозуміло, що покупець цінних паперів виграє в тому випадку, якщо протягом терміну до покупки акцій відбувається зростання їхнього курсу.
Крім уніфікованих послуг по операціях із цінними паперами, фондові біржі грають сьогодні важливу інформаційну роль, забезпечуючи тримачів і потенційних покупців акцій оперативною інформацією (індекси Джоу-Джонса, СП/300 і СП/500), так і докладними аналітичними звітами, що містять також і прогноз кон'юнктури ринку цінних паперів. Проте, незважаючи на доступність інформації і широкий спектр наданих консультаційних послуг, пророчити динаміку поточних ринкових цін (курсів) конкретних корпорацій надається надзвичайно важко: занадто велике число чинників, у тому числі і позаекономічному порядку, що роблять на них свій вплив.
Сутність усіх проведених на фондовій біржі операцій була підсумована Ф. Энгельсом: "Біржа - це установа, в якій буржуа експлуатують не робітників, а один одного", тобто в ході біржових операцій добавлена вартість, створена в сфері матеріального виробництва, лише перерозподіляє ться між власниками цінних паперів.

Теорія кредиту

Натуралістична теорія кредиту

Суть натуралістичної теорії кредиту можна звести до таких положень:

об’єктом кредиту визначається тимчасово вільний капітал у вигляді натуральних речових благ які можуть бути позичені одним економічним агентом іншому;

кредит розглядається як форма руху матеріальних благ, а тому роль кредиту зводиться до перерозподілу цих благ у суспільстві;

позичковий капітал співпадає з реальним капіталом;

банки виступають лише посередниками в кредиті, вони спочатку акумулюють вільні кошти, а потім розміщують їх у позику;

пасивні операції є первинними порівняно з активними.

А.Сміт і Д.Рікардо вважали, що об’єктом кредиту є не позичковий капітал, а капітал у його речовій формі. Гроші, які позичаються, ¾ це лише технічний засіб перенесення реального капіталу від одного економічного агента до іншого. Він підкреслював: “Кредит є засобом, який чергово переноситься від однієї особи до іншої для використання фактично наявного капіталу; він не створює капітал, він тільки визначає, як цей капітал буде застосований”.

На думку А.Сміта, банківські операції можуть сприяти розвитку виробничої діяльності в суспільстві не тим, що збільшують капітал, а перетворенням більшої частини існуючого капіталу в активний і продуктивний капітал, чого не було б при відсутності банку.

Погляди на кредит класиків політекономії згодом підтвердили такі відомі економісти, як Ж.Сей, А.Вагнер, А.Маршал, та інші.

Натуралістичний підхід у трактуванні суті і ролі кредиту мав не тільки теоретичне значення, а й помітно впливав на банківську і грошову політику. Зокрема цей підхід лежав в основі так званої грошової школи, представники якої всіляко відстоювали акт Р.Піля (1844 р.), котрий обмежував випуск банкнот в Англії вузькими рамками золотого забезпечення. Якщо позичковий капітал ¾ це лише дзеркальне відображення реального капіталу, то випуск банкнот повинен обмежуватися лише повним забезпеченням.

Суть капіталотворчої теорії кредиту можна звести до таких основних положень:

кредит, як і гроші, безпосередньо являє собою капітал, багатство, тому розширення кредиту означає нагромадження капіталу;

банки ¾ це не посередники в кредиті, а “фабрика кредиту”, творці капіталу;

активні опервції є первинними з пасивними.

Основоположником капіталотворчої теорії кередиту був англійський економіст Дж.Ло. Згідно його поглядів кредит не залежить від процесу відтворення, і йому належить важлива роль в розвитку економіки.

Понятття кредиту поєднувалось з грошима і багатством. На думку Ло, за допомогою кредиту можна залучити і привести в рух всі невикористані виробничі можливості країни, створити багатство і капітал.

Банки він розглядав не як посередників, а як творців капіталу. Для цього достатньо активно розширювати кредит за рахунок випуску грошей. Щоб розірвати вузькі межі обігу грошей (Дж.Ло пропонував випускати нерозмінні грошові знаки. Шляхом розширення кредитування за рахунок емісії незабезпечених банкнот він обіцяв у короткий строк збагатити країну, зробити її квітучою. Однак, ці ідеї на практиці провалились. Так, будучи міністром фінансів Франції Дж.Ло в 1720 р. реорганізував свій приватний емісійний банк у державний Королівський банк, який випускав банкноти в порядку дисконту векселів і розмінював їх на срібло, все відбувалось нормально. Як тільки цей банк розпочав випуск нічим не забезпечених банкнот, вони катастрофічно знецінились і банк збанкрутував. Це на тривалий час підірвало довіру до капіталотворчої теорії і зміцнило позиції прихильників натуралістичної теорії.

Проте у міру розвитку кредитної системи, акціонерних банків і чекового обігу виникла потреба у відродженні капіталотворчої теорії, що здійснив у другій половині XIX ст. англійський економіст Г.Маклеод. У своїх наукових працях “Основи політичної економії” і “Теорія і практика банківської справи”, Г.Маклеод висунув нові обгрунтування капіталотворчої природи кредиту. На відміну від Дж.Ло він стверджував, що кредит не створює капіталу, а сам є капіталом, причому продуктивним, оскільки приносить прибуток у вигляді процента; банки ¾ “фабрики кредиту”, вони створюють кредит, а значить, і капітал. Розглядаючи банки як “фабрики кредиту” Г.Маклеод цілком логічно вирішальну роль в їхній діяльності відводив активним операціям, а пасивним ¾ другорядну роль. На його думку, банки шляхом депозитної чи готівкової емісії можуть здійснювати кредитні операції, внаслідок яких потім формуються депозити. Тому він не бачив суттєвої відмінності між емісійними та депозитними банками. Якщо перші здійснюють кредитування за рахунок готівкової емісії, то другі ¾ за рахунок депозитної емісії.