Розділ 4. Радянська Росія і СРСР (1917 – 1991 рр.)

Правління Тимчасового уряду. Боротьба більшовиків за владу. Встановлення влади Тимчасового уряду відбувалося в умовах революційної анархії. Стара державна система була зруйнована. Виникла нова політична ситуація. В Петрограді та Москві було розгромлено в’язниці і випущено на волю всіх ув’язнених (лише кримінальних злочинців було звільнено понад 90 тис., що одразу привело до зростання рівня злочинності). Багато поліцейських, військових офіцерів у ході революційних подій загинуло. Були загиблі й серед повсталих. Посилювалася економічна розруха. До попередніх проблем (війна і мир, робіт­ниче, селянське і національне питання) додалися: формування нової влади, майбутній державний устрій і шляхи виходу з кризи.

Кілька тижнів ситуація залишалася мало контрольованою. Деякий час (з березня до початку липня 1917 р.) паралельно існували два центри влади – Тимчасовий уряд, сформований депутатами IV Думи і очолюваний князем Г. Львовим, та Ради робітничих і селянських депутатів та солдатські комітети, в яких впливовими силами були есери та більшовики. Останні всіляко перешкоджали наведенню порядку та спокою в країні, закликаючи до негайного виходу Росії з Першої світової війни.

Тимчасовий уряд намагався провести демократизацію країни, було змінено її назву: з “Російської імперії” на “Російську республіку”. Монархію було ліквідовано, проголошувалися полі­тичні права і свободи, загальне і рівне виборче право, скасовувалися всі станові, національні та релігійні обмеження. Було легалізовано діяльність політичних партій, громадських організа­цій. Скасовувалися смертна кара, військово-польові суди, оголошувалася політична амністія. Для наведення порядку формувалися загони народної міліції.

4 березня 1917 р. з посад було знято всіх губернаторів і їх заступників, яких замінено головами губернських земських управ. Вирішення нагальних справ формування влади відкладалося до моменту скликання Всеросійських Установчих зборів, які мали прийняти Конституцію та сформувати основні державні органи. Терміни проведення виборів до Установчих зборів та їх скликання постійно переносилися, що зумовлювалося конфліктами всередині Тимчасового уряду.

Народні хвилювання, демонстрації впродовж кількох місяців не припинялися. Особливе їх піднесення спостерігалося у квітні, що було викликане обіцянкою Тимчасового уряду представникам Англії і Франції продовжувати участь у війні до переможного кінця. Чергова хвиля кризи прокотилася на початку липня через проголошення широкої автономії Фінляндією та Українською Народною Республікою. У Тимчасовому уряді не було єдиної точки зору щодо національного питання, результатом чого стало форму­вання нового його складу, керівником якого став есер О. Керенський. Нова влада намагалася взяти під контроль ситуацію в країні. В руслі цієї політики майже одразу було заборонено діяльність РСДРП(б). Усе це відбувалося на тлі активізації боїв на фронті.

Постать Керенського, як і загалом репутація партії есерів, викликала обурення серед керівництва російської армії. Багато хто з генералів вважав (небезпідставно), що ця політична сила пов’язана з німецькими спецслужбами. Наприкінці серпня генерали Л. Корнілов та О. Кримов спробували захопити владу, але невдало[17]. Л. Корнілов прагнув усунути від влади популістів, пере­вести на військовий режим залізниці, посилити відповідальність чиновників та дисципліну військових. Його арешт посилив анархічні процеси в країні.

Оскільки багато розпоряджень Тимчасового уряду відверто саботувалися Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів, а в середині влади і далі існували протиріччя, політична та соціально-економічна криза в країні наростала, перейшовши всі можливі межі. О. Керенський на початку вересня спробував уряту­вати ситуацію, сформувавши новий урядовий орган – Директорію, але невдало.

Тим часом швидко зростала інфляція, рубль подешевшав у 15 разів, було запроваджено продовольчі картки для населення, але продуктів і далі не вистачало. Розвал транспортного сполучення, зупинка промислових підприємств привели до масового безробіття. Члени Тимчасового уряду, замість того, щоб вирішувати нагальні проблеми, зайнялися перерозподілом повно­важень. Відповідно наростало незадоволення населення.

Чергова криза в Тимчасовому уряді розгорілася після затвердження 8 жовтня 1917 р. нового складу міністрів. І знову причиною стало питання війни та миру. Уряд стрімко втрачав підтримку серед населення столиці. Більшість державних інституцій перебували у стані розпаду. Виникли умови для того, щоб владу захопила невелика, але добре організована політична партія – РСДРП(б), очолювана В. Ульяновим (Леніним), яка висту­пала під простими і зрозумілими для широких верств населення гаслами. Посилення РСДРП(б) особливо швидко відбувалося після її перемоги на виборах до Рад у вересні 1917 р. Більшовики використовували Ради для проведення своєї пропаганди і тиску на Тимчасовий уряд.

Ще в липні 1917 р. Ленін заявив, що більшовики повинні брати владу у свої руки збройним шляхом. 25 жовтня загони червоногвардійців зайняли найбільш важливі пункти у Петрограді, а в ніч з 25 на 26 жовтня (6 – 7 листопада за новим стилем) було захоплено колишню імператорську резиденцію – Зимовий палац, де засідав Тимчасовий уряд. Влада перейшла в руки більшовиків, очолюваних Леніним.

Нова влада проголосила “Декрет про мир”, “Декрет про зем­лю”. У цих законодавчих документах більшовики декларували ліквідацію приватної власності на землю, дискримінаційного щодо селянства земельного законодавства, поміщицькі землі переходили в користування селянам, Росія припиняла участь у Першій світовій війні. Загалом перші дії більшовиків враховували найбільш популярні серед населення ідеї. Нову владу визнали селяни центральних районів Росії. Майже одночасно з Петроградом більшовики захопили владу в Москві, промислових містах Уралу, Поволжя та Донбасу. В радянській історіографії процес переходу держави до рук більшовиків одержав назву “тріумфальної ходи радянської влади”, оскільки збройний опір розгорівся лише у 15 з наявних 84 центрів губерній. Так, в Україні, Коканді, Естонії, Латвії, Білорусії, Фінляндії, на Кавказі більшовики зустріли активний спротив місцевих національних державних утворень.

Водночас ціла низка російських політичних партій – ліберали, кадети, есери та меншовики – відмовилися визнати владу більшовиків. Вони закликали населення не виконувати рішень нової влади. Серед членів РСДРП(б) в цей час починає домінувати думка про проведення безкомпромісної боротьби, незважаючи на методи та втрати.

Опираючись на робітничі та солдатські ради, в грудні 1917 р. Ленін визнав незалежність Польщі та Фінляндії і підписав “Декларацію прав народів Росії”, в якій проголошувалася рівність і суверенність усіх націй колишньої Російської імперії. 10 січня 1918 р. з’їзд рад робітничих, селянських та солдатських депутатів проголосив створення Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР). Було проголошено націона­лізацію підприємств, банків, встановлювалася диктатура пролета­ріату та федеративний державний устрій. Виборчих прав було позбавлено інтелігенцію, священиків, банкірів, поміщиків та підприємців. Голос одного робітника прирівнювався до голосів 5 селян. Тим часом тривала Перша світова війна, і, не маючи знач­них військових сил, більшовики були змушені підписати 3 березня 1918 р. у Брест-Литовську принизливий мир з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Більшовицький уряд поступався значними територіями – Естляндією, Ліфтляндією, Україною, Білорусією.

Дії більшовиків піддавалися різкій критиці урядів країн Антанти. Зрештою керівники Англії, Франції, США та Японії після недовгого очікування вирішили надати військову й економічну допомогу антибільшовицьким силам на сході та півдні колишньої імперії. Їхня військова інтервенція у Росію розпочалася у березні – квітні 1918 р.

Події жовтня 1917 р. у Росії більшість сучасних російських істориків називають “Жовтневою революцією” оскільки вони знаменували собою різку зміну політичного режиму і державного ладу, зумовили докорінний, якісний переворот у всій соціально-економічній структурі російського суспільства. У Жовтневій революції було задіяно великі маси населення, а її безпосереднім результатом став прихід до влади нових соціальних груп, зміна форм власності. Метою революції було подолання відсталості Росії від передових країн Європи, подолання соціальної несправед­ливості. Вона стала найважливішою подією в історії російського народу у ХХ ст., визначивши на десятиліття головні напрямки розвитку країни. Жовтнева революція суттєво вплинула на розви­ток усієї людської цивілізації.

Наслідки революції були дуже суперечливими. Повалення сталого суспільно-політичного і державного ладу не призвело до побудови ідеального суспільства повної соціальної справедливості і благоденства, навпаки – росіяни потрапили до важкої світоглядної, державницької, політичної та соціально-економічної кризи. Країна вийшовши з Першої світової війни опинилася втягнутою у Громадянську війну.

Громадянська війна в Росії. Іноземна інтервенція. Ліквідація Тимчасового уряду та Установчих зборів, соціально-економічні та політичні дії більшовиків налаштували проти нової влади дворянство, заможні прошарки міського населення, інтелігенцію, духовенство, значну частину кадрових військових. Невідповідність мети перетворення суспільства з методами її досягнення відштовхнули від Леніна і його партії значну частину російського селянства, козаків.

Особливу критику опозиції викликали заходи більшовиків, здійснювані в рамках політики “воєнного комунізму”. Вони передбачали подолання економічної кризи завдяки використанню диктаторських силових методів. Політика “воєнного комунізму” ґрунтувалася на теоретичних доктринах про можливість швидкого переходу до комуністичного устрою – суспільства, де відсутня експлуатація людини людиною, де всі прошарки суспільства рівні у своїх правах та обов’язках. Усе це передбачало заперечення ринку, грошей, націоналізацію всієї промисловості, запровадження прод­розкладки для селян (системи примусових заготівель продо­вольства державними структурами разом із комітетами незаможних селян та робітничими продовольчими загонами), прямого продуктообміну між містом і селом, заміну торгівлі державним розподілом товарів за класовою ознакою по картках, запрова­дження загальної трудової повинності, зрівняння в оплаті праці, жорстку диктаторську систему управління всім життям суспільства.

Особи, які чинили опір економічним діям влади, одразу піддавалися переслідуванням. Так, уже 22 листопада 1917 р. було прийнято “Декрет про суд”, яким проголошувалася “революційна законність”. Ще одним декретом, ухваленим Леніним 28 листопада “Про арешт вождів Громадянської війни проти революції”, юридично обґрунтовувалося проведення “червоного терору”. Розпочалися переслідування інакодумців. Було закрито редакції понад 150 газет, а інші взяті під контроль влади. Новий уряд – Рада Народних Комісарів (Раднарком) – проголосив незаконною діяль­ність більшості політичних партій. Їхні лідери були заарештовані й страчені. Важливим елементом формування влади більшовиків стало створення 7 грудня 1917 р. Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК), яка поєднала слідчі та репресивні функції. ВНК очолив Ф. Дзержинський.

Опір більшовикам стрімко зростав і набирав загрозливих масштабів, тому вже в січні 1918 р. почалося створення Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА) та Робітничо-Селянського Червоного Флоту (РСЧФ). Формування військових підрозділів відбувалося в умовах війни. Проти більшовиків виступили прихильники Тимчасового уряду, монархії, переважно вихідці з привілейованих, заможних верств населення. Однак у білогвар­дійських арміях воювали також селяни, робітники. Частина з них потрапила в армію примусово, інші ж – через свої особисті переконання: віру в Бога, прагнення володіти майном, землею, що суперечило ідеології більшовиків і їхній політиці “воєнного комунізму”. Ситуація поступово загострювалася і переросла з локальних сутичок і конфліктів у повномасштабну громадянську війну.

Серед прихильників більшовизму було чимало представників дворянства, колишніх царських генералів, інтелігенції. У керів­ництві Робітничо-Селянської Червоної армії опинилися колишні царські офіцери В. Антонов-Овсієнко, О. Брусилов, Д. Парський, М. Муравйов та ін. З обох боків воювали росіяни, українці, поляки, євреї та представники інших національностей колишньої Російської імперії. Часто інтереси і прагнення солдатів у більшовицькій та білогвардійських арміях суттєво розходилися з цілями їхнього керівництва. Доволі поширеними були випадки, коли солдати та офіцери по кілька разів переходили з однієї воюючої армії в іншу. Траплялися й сімейні трагедії, коли вихідці з однієї родини воювали один проти одного[18].

Громадянську війну умовно поділяють на 5 етапів. 1-й етап: жовтень 1917 – травень 1918 р. В цей час військові зіткнення мали локальний характер. Боротьбу з більшовиками вели генерал О. Каледін, колишній голова Тимчасового уряду О. Керенський, генерал П. Краснов, а також Українська Центральна Рада, очолю­вана М. Грушевським. На Дону О. Каледіним було створено Добровольчу армію. На підтримку білому рухові розпочалася інтервенція англійських, американських, японських та французьких військ до Росії (т. зв. “перший похід Антанти”).

2-й етап: травень-листопад 1918 р. В цей період відбулися повстання в Сибіру 45 тисяч чехословацьких військових, більше 200 селянських повстань. В Омську підняв повстання адмірал О. Колчак. У низці регіонів було створено місцеві державні утворення, що вимагали скликання Установчих зборів. О. Колчак зміг взяти контроль над всіма ними і заволодів цілим Сибіром.

3-й етап: листопад 1918 – весна 1919 р. На цьому етапі генерали О. Колчак, А. Денікін, М. Юденич, Є. Міллер з різних сторін намагалися захопити Москву та Петроград. Іноземні інтервенти захопили Мурманськ, Далекий Схід, Одесу.

4-й етап: весна 1919 – квітень 1920 р. В цей час РСЧА розгромила армії А. Денікіна, О. Колчака, М. Юденича, захопила Україну, Білорусію тощо.

5-й етап: травень – листопад 1920 р. Відбулася радянсько-польська війна, було розгромлено армію П. Врангеля. У серпні 1920 р. есер О. Антонов організував 2 селянські армії. Всього у повстаннях взяли участь понад 100 тисяч селян. Усі вони були придушені впродовж 1920 – 1921 рр.

Встановлення радянської влади в окремих регіонах затягнулося на тривалий час. Так, у Якутії до червня 1923 р. діяла білогвардійська Сибірська Добровольча Дружина. Лише в тому ж 1923 р. більшовики остаточно заволоділи Чукоткою та Камчаткою. В Середній Азії військові операції проти басмачів радянські війська здійснювали аж до 1938 р.

Під час війни воюючі сторони поводилися з надзвичайною жорстокістю. Жертвами “червоного” та “білого” терорів ставали як роззброєні противники, так і мирне населення. Їхня чисельність оцінюється у 1,5 млн. осіб. Загалом же від військових дій, голоду, епідемій і терору у роки Громадянської війни в Росії загинуло по­над 10,5 млн. людей, а ще 2 млн. емігрувало до країн Європи, США тощо. Російська інтелігенція імперської доби в результаті війни була майже повністю знищена.

В історичній науці немає єдиної точки зору щодо причин перемоги більшовиків і поразки білогвардійців у Громадянській війні. Радянські історики наполягали на тому, що головною причи­ною була широка соціальна підтримка нової влади, особливо робітниками й селянами, а також національними меншинами. Осо­бисто Ленін стверджував, що йому вдалося втримати владу через те, що “міжнародний імперіалізм” не зміг організувати загальний похід усіх своїх сил проти Радянської Росії, і на кожному етапі боротьби виступала лише їх частина. Вони були достатньо сильні, щоб створювати смертельну небезпеку для радянської держави, але завжди виявлялися надто слабкими, щоб довести боротьбу до переможного кінця. На думку багатьох сучасних дослідників, вагомою була сукупність цілої низки причин – політична та географічна розрізненість представників білого руху, відсутність у них чіткої політики щодо національних меншин Росії. Денікін наприклад, окрім того, що воював проти більшовиків, боровся ще і з Українською Народною Республікою.

Більшовики з самого початку контролювали найбільш густонаселені регіони країни. Леніна і його соратників підтримали не лише робітники й селяни, але і значна частина “старих кадрів” – інженерів, лікарів, учителів і навіть офіцерів царської армії.

Однією з найбільш вагомих причин поразки білого руху була відсутність у нього чітких програм соціальних перетворень. А. Денікін, О. Колчак, П. Врангель та інші так і не змогли запропонувати основній частині населення Росії – селянам – прогресивної моделі розвитку країни. Білогвардійські лідери намагалися захистити виключно інтереси невеликих соціальних груп (дворян, поміщиків, власників заводів і фабрик, банкірів), законсервувати існуючу на 1917 р. соціальну та політичну модель розвитку. Їхні короткотривалі успіхи на фронтах Громадянської війни завжди негативно впливали на становище селян (реквізиції продовольства, фуражу, худоби, репресії). Натомість більшовики пропонували нову програму, до певної міри прогресивнішу. У своїй пропаганді вони намагалися зберегти принципи демократії, тоді як білогвардійці їхнє значення недооцінювали. Не варто й переоцінювати роль іноземних країн у Громадянській війні. Країни Антанти не надали суттєвої допомоги білому рухові, оскільки мали багато внутрішніх проблем, а їхні армії були деморалізовані (особливо після завершення Першої світової війни в листопаді 1918 р.).

Беззаперечна перемога більшовиків, утвердження в країні диктатури однієї політичної партії мали в перспективі надзвичайно трагічні наслідки, що, однак, не відкидає цілу низку вагомих успіхів Росії під владою комуністів.

Створення СРСР. “Нова економічна політика”, внутрішньопартійна боротьба у ВКП(б). Під час Громадянської війни актуалізувалося питання реформи системи управління країною. Розпад Російської імперії сприяв посиленню державницьких прагнень серед національних меншин. Про утворення своїх держав заявили фіни, поляки, українці. Формально національну автономію одержали багаточисленні народи Північного Кавказу, Закавказзя, Середньої Азії, Сибіру та Далекого Сходу. Загалом на території колишньої Російської імперії виникло більше 80 державних утворень. Гасло більшовиків про “право націй на самовизначення аж до відокремлення” не відображало прагнення Леніна та його соратників зберегти максимально централізовану і єдину державу. Поступово у ході бойових дій 1918 – 1920 рр. централізація країни посилювалася. Цьому сприяла наявність єдиного партійного апарату (місцеві партійні органи підпорядковувалися Центральному Комітету РКП(б)), а також єдиної системи керівництва військами та спецслужбами.

Поступово відбувалося формування єдиної федеративної держави. При цьому існували дві взаємодоповнюючі схеми державного устрою. Так, з одного боку, відбувалося формування Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. У її складі було створено низку автономних республік (Башкирська, Татарська, Дагестанська, Киргизька (Казахстан), Туркестанська та ін.) та автономних областей (Чуваська, Марійська, Калмицька, Удмуртська тощо). З іншого боку, паралельно утворенню РРФСР відбувалося формування державних утворень радянського типу в Україні, Білорусії та в Закавказзі, які формально перебували поза контролем Москви, але фактично підпорядковувалися ЦК РКП(б).

Політичне, економічне та військове зближення між РРФСР та іншими радянськими республіками відбувалося на підставі декретів ВЦВК, спрямованих на покращення управління збройними силами, залізницями, промисловими підприємствами та сільським госпо­дарством для здобуття перемоги над “світовим імперіалізмом” під час Громадянської війни. Впродовж 1918 – 1922 рр. радянські республіки укладали між собою двосторонні договори, які ліквідували митні кордони, формували єдиний економічний прос­тір. Уже в 1922 р. розпочалася активна підготовка правового врегулювання міжреспубліканських взаємин та наведення правопорядку всередині республік.

У серпні 1922 р. було створено спеціальну комісію, яку очолював Сталін, для розробки моделі нової федерації радянських республік. За наполяганням Сталіна передбачалося провести “план автономізації”, що передбачало входження радянських республік до складу РРФСР на правах автономії. Натомість Ленін піддав цей план критиці. Він наполіг на тому, щоб створити єдину державу зі збереженням у республік необхідних “атрибутів державності”. Зрештою після певних суперечок перемогла ленінська концепція створення федерації республік.

30 грудня 1922 р. Всесоюзний з’їзд Рад затвердив Декларацію та Договір про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. До нього ввійшли Україна, Білорусія, Росія та Закавка­ззя. З’їзд вибрав Центральний Виконавчий Комітет – радянський уряд. Урегулювання кордонів між республіками та з сусідніми державами тривало до 1954 р. Договір і декларація про утворення СРСР затверджували фактичний унітарний устрій у країні, оскільки політичне керівництво республіками мали здійснювати Централь­ний комітет та Політбюро ВКП(б) зі своєю жорсткою внутрішньою централізацією. В подальшому майже всі учасники з’їзду були репресовані. Утворення СРСР дозволило більшовикам досягти подвійної мети: 1) зупинити хвилю зростаючого націоналізму в радянських республіках; 2) зберегти централізований характер управління країною.

Політика “воєнного комунізму”, Перша світова та Грома­дянська війни привели до значного спаду економіки. Лише людські втрати сягали 15 млн. осіб. Були зруйновані шахти, рудники, промислові підприємства. Багато заводів припинили роботу через брак сировини. Нестача продовольства змушувала робітників пере­селятися в села. Рівень промисловості зменшився у 7 разів.

Заборона приватної торгівлі, реквізиції зерна привели до масового голоду в 1920 – 1921 рр. на Поволжі, Кубані, в Україні. У цих умовах Раднарком продовжував заходи щодо посилення безринкових взаємин і плановості в економіці. Зокрема, було націоналізовано навіть дрібні підприємства. В грудні 1920 р. затверджено План відбудови народного господарства і його елекnрифікації (ГОЕЛРО). На початку 1921 р. було створено Державну комісію для розробки планів розвитку країни – Держплан. Було скасовано гроші. Тут політика більшовиків наштовхнулася на зростаючий опір селян і навіть робітників. 1 травня 1921 р. вибухнуло антибільшовицьке повстання у Кронштадті. Повсталі матроси висунули гасло “Вся влада Радам, але не партіям”. Дедалі масовішим ставав рух селян у Тамбовській губернії, зростала підтримка загонів Н. Махна в Україні. Особливе невдоволення селян викликала продрозкладка. Її ліквідації вимагали й робітники, які розгорнули страйкову боротьбу. Стало очевидним, що продовження такої політики приречене на крах.

Тому в березні 1921 р. Ленін вирішив змінити тактику більшовиків у сфері економіки. Нові заходи одержали назву “Нової економічної політики”, або НЕП. Керівництво країни вважало НЕП тимчасовим явищем, необхідним лише для того, щоб якомога швидше подолати розруху і зміцнити підтримку більшовиків серед широких верств населення.

НЕП включала в себе низку заходів, які почали втілюватися у життя лише наприкінці 1921 р. Було відновлено приватну торгівлю, запроваджено нову грошову одиницю (червінець), введено чітко визначені розміри податків та натуральних платежів для селян (продрозкладка замінена на вдвічі менший за розміром продподаток), допускалася оренда землі та праця найманих робітників, підприємства одержали автономію. В господарство країни повернулися елементи ринкової економіки, зросла зацікавленість населення у покращенні ефективності праці. Було створено Центральний банк, введено в дію кодекси законів про працю, землю, реформувалася система судочинства, обмежено діяльність ВЧК. Водночас продовжувала існувати цензура, була заборонена діяльність всіх політичних партій, окрім ВКП(б).

НЕП мала далекосяжні наслідки. Зросло виробництво промислової продукції, появився надлишок продовольства. Вже в 1925 р. валовий збір зерна в країні перевищив довоєнний рівень на 20 %. Значне пожвавлення відбувалося і в промисловості. Особливо активно розвивалася легка промисловість. Покращилися й умови життя – було скасовано карткову систему розподілу продуктів. До кінця 1920-х рр. рівень російської економіки досягнув рівня 1913 р.

Попри свої позитивні сторони НЕП супроводжувалася й негативними явищами: керівництво економікою й надалі зосереджувалося в руках більшовиків (з вищого керівництва країни лише М. Бухарін мав економічну освіту); держава суворо контролювала розподіл сировини між підприємствами, а також реалізацію готової продукції; зберігалися “ножиці цін” (ціни на промислову продукцію свідомо завищувалися, а на сільсько­господарську – занижувалися); значні темпи росту економіки були досягнуті переважно за рахунок відновлення довоєнних заводів і фабрик, потенціал для подальшого розвитку залишався вкрай низьким; обмежувалася діяльність іноземних інвесторів; утисків зазнавали найбільш працьовиті селяни – “куркулі”; в країні не вистачало кваліфікованих фахівців для промисловості, а ті, що були, перебували під постійною загрозою звинувачень у “шкід­ництві”.

Пошук противників революції доволі швидко перетворився на засіб ліквідації “ворогів радянської влади”. Їх каральні органи шукали навіть серед вищого партійного керівництва у рамках боротьби між різними угрупуваннями за владу в партії й країні. Тривалий час Політбюро РСДРП(б) очолював Ленін. Окрім нього до цього партійного органу входили Й. Джугашвілі (Сталін), Л. Троцький, Г. Зінов’єв, Л. Каменєв, О. Риков і М. Томський. У 1922 р. стан здоров’я В. Леніна погіршився і він відійшов від реального управління країною. Надалі керівництво здійснював Й. Сталін. Його противником виступив Л. Троцький, позиції якого особливо посилилися в 1924 р., коли стало відомо про “Лист з’їзду” Леніна, де вождь більшовиків критикував Сталіна за надмірну грубість і заперечував можливість управління ним країною.

Боротьба за владу загострилася після смерті Леніна 21 січня 1924 р. Сталін, опираючись на Г. Зінов’єва, Л. Каменєва, О. Рикова та М. Бухаріна, спочатку усунув від влади Л. Троцького. Через кілька років той був депортований з СРСР і згодом загинув у Мексиці від рук агента НКВС. У 1925 – 1926 рр. Сталіну вдалося усунути від влади Л. Камєнєва, Г. Зінов’єва та їхніх прихильників. У наступні три роки він позбувся М. Бухаріна, О. Рикова й М. Томського. Після цього ніхто не міг сперечатися за владу зі Сталіним. Більшість його політичних опонентів разом із сім’ями були репресовані і згодом загинули.

Колективізація та індустріалізація. Становлення тоталітаризму. Голодомори та репресії. Наприкінці 1920-х рр. економіка СРСР за більшістю показників досягла довоєнного рівня. Водночас ресурси для подальшого зростання було вичерпано, дедалі відчутніше почала відчуватися нестача палива, промислових товарів, застарілість промислового обладнання. На погіршення економічної ситуації впливала відсутність масштабних внутрішніх та іноземних капіталовкладень. За таких умов визрів план індустріалізації СРСР.

З 1926 р. в країні розглядалися варіанти першого п’ятирічного плану. Країна на той час була найбільшим у світі імпортером машин, обладнання. Сталін запропонував провести масштабні будівництва нових металургійних та машинобудівних підприємств. Уже перша п’ятирічка 1928 – 1932 рр. передбачала спорудження величезних заводів, фабрик, створення колгоспів. Середньорічний приріст промислової продукції передбачався на рівні 19 – 20 %, що вимагало максимального напруження всіх наявних у країні ресурсів.

Перший п’ятирічний план спочатку був складений з урахуванням економічних можливостей країни, але в наступні два роки кілька разів перероблявся в сторону завищення показників. Зміни в планах ґрунтувалися на певному випереджені планів реальним розвитком економіки, чому сприяли резерви часів НЕПу. Однак, об’єктивні економічні закони при цьому не враховувалися, а промисловий розвиток СРСР через домінувавання політичної, а не економічної, доцільності відбувався нерівномірно. Так, за особистою вказівкою Сталіна планова кількість випущених тракторів збільшувалася з 55 тис. до 170 тис., виплавка чавуну мала становити не 10 млн. тонн, а 17 млн., замість 100 тис. машин планувалося випустити вже 200 тис. При цьому не враховувалося, що сталі й чавуну може просто не вистачити для того, щоб випустити заплановану кількість машин і тракторів.

Вагому роль в індустріалізації відігравала пропаганда, яка дозволяла мобілізувати великі маси населення на масштабні роботи завдяки ентузіазму. Мільйони людей в цей час втікали від голоду та сваволі місцевих органів влади із сільської місцевості і з радістю погоджувалася працювати у надзвичайно важких умовах. Сотні заводів, електростанцій, нові мости і залізниці будувалися майже вручну. Роботи часто виконувалися у три зміни. На 1930 р. держава організувала будівництво 1500 важливих об’єктів. З них 50 поглинали понад половину всіх державних витрат. У результаті було побудовано величезні промислові підприємства: металургійні заводи в Магнітогорську, Липецьку, Челябінську, Новокузнецьку, Норильську, Дніпрогес, Уралмаш, тракторні заводи у Волгограді, Челябінську, Харкові, Уралвагонзавод, Горьківський автомо­більний завод, Завод імені Сталіна та ін. Виникли великі індустрі­альні центри й нові галузі промисловості: хімічна, машино-, тракторо- й авіабудівна.

Прискорення темпів індустріалізації вимагало значних коштів. Інвестиції йшли переважно за рахунок перерозподілу державного бюджету на користь промисловості. Держава економила на соціаль­них витратах, а також забирала значну кількість коштів з аграрного сектора. Розвитку легкої промисловості, що виготовляла товари на­родного споживання – одяг, взуття, їжу і т. д. – належної уваги не приділяли. Для одержання додаткових грошей було запроваджено різноманітні обов’язкові державні позики, відбувалася девальвація державної валюти, стрімко зростала інфляція. Перша п’ятирічка, як заявляла офіційна пропаганда, була виконана за 4 роки і 3 місяці. Але насправді поставлені завдання досягнуті були лише після 1940 р.

Друга п’ятирічка продовжувала курс на поглиблення індустріалізації. Її головне завдання полягало у завершенні реконструкції народного господарства на основі нової техніки для всіх його галузей. Вона була більш реалістичною і рівень її виконання сягнув 70 %. Усього було побудовано 9 тисяч нових заводів. Серед великих будов другої п’ятирічки виділялися Ново-Тульський металургійний завод, Московський метрополітен, Кіровський завод у Ленінграді. На початку другої п’ятирічки СРСР відмовився від закупівлі тракторів закордоном і навіть почав сам їх продавати на міжнародних ринках. За 1931 – 1941 рр. в Радянсь­кому Союзі було виготовлено 40 % від всіх тракторів, вироблених у світі.

Високі темпи будівництва були б не можливі без залучення іноземних фахівців, будівельної техніки. Серед спеціалістів, що працювали в СРСР на початку 1930-х рр., особливо багато було американців. Вони створювали проекти заводів, надавали кресле­ння моделей техніки. Зрештою дуже багато зразків радянської техніки були копіями чи модифікаціями закордонних аналогів. Значний рівень присутності іноземних фахівців у тогочасній індустріалізації країни змушує окремих сучасних істориків говорити, що справжнім творцем “радянського економічного дива” був не Сталін, а президент США Ф. Рузвельт. Саме він заохочував фахівців із компаній “Ford”, “General Electric” та інших працювати над створенням важкої індустрії в СРСР. У результаті такі споруди як Дніпрогес, тракторні заводи у Волгограді, Челябінську були спроектовані американськими спеціалістами.

Під час другої п’ятирічки було враховано окремі прорахунки 1928 – 1932 рр. Зокрема в містах запроваджувалася обов’язкова семирічна, а в селах – початкова освіта. З метою стимулювання праці, оплата була прив’язана до виробітку (раніше всі одержували однакову зарплату). Ударників праці на багатьох будівництвах та підприємствах заохочували також збільшенням продовольчих пайків. У 1935 р. було започатковано “стахановський рух” (за прізвищем шахтаря А. Стаханова, який за одну зміну перевиконав норму видобутку вугілля в 14,5 разів). Його прагнення покращити результативність праці на шахтах країни мало під собою об’єктивні причини й було справді актуальним, однак в умовах радянської дійсності дало поштовх до “гонки рекордів” у найрізноманітніших галузях промисловості, сільського господарства і навіть у гуманітарній сфері. Дуже швидко “стахановщина” та інші “соціа­лістичні змагання” перетворювалися на свідомий обман (“окозамилювання”) і переходили всі розумні межі[19].

Планова економіка за умов прискореної індустріалізації у 1933 – 1938 рр. демонструвала всю свою недосконалість. І далі різко зростали ціни на споживчі товари, відчувалася їхня постійна нестача. Для закупівлі дорогого обладнання закордоном керів­ництво країни санкціонувало масове вилучення коштовностей у церкви, продаж культурних цінностей з Ермітажу та інших музеїв. Поступово держава повністю зосередила у своїх руках контроль за перерозподілом засобів і товарів споживання. Було створено політичну систему, в якій керівна роль відводилася ВКП(б), а в привілейованому становищі опинялася державна власність. Нато­мість ініціатива окремих осіб зводилася до мінімуму. Широке вико­ристання одержала примусова праця мільйонів ув’язнених у таборах системи ГУЛУГу. Всі позитивні та негативні сторони індустріалізації одержали своє продовження у третьому п’ятирічному плані, який не був реалізований значною мірою через початок Другої світової війни.

Індустріалізація передбачала зміцнення обороноздатності країни і сприяла формуванню культу особи, посиленню тоталі­таризму. Її наслідки носили вкрай суперечливий характер. Зокрема різко зросло населення міст; за рівнем промислової продукції СРСР посів друге місце у світі після США; було ліквідовано безробіття; різко знизився імпорт, що розглядалося як здобуття економічної незалежності; були освоєні численні нові технології; зросла кількість грамотного населення; було створено передумови для стрімкого розвитку радянської науки. Водночас рівень життя насе­лення суттєво знизився, особливо погіршилося становище селян­ства. Зосередження керівництва в руках вузької групи осіб, яка часто не враховувала думки технічних фахівців – економістів, інженерів – призводило до значного марнування людських сил і природних ресурсів. За словами низки зарубіжних істориків (Р. Конквеста, Р. Пайпса, Дж. Боффа та ін.), господарська “гіганто­манія”, хронічний товарний голод, організаційні проблеми, збитко­вість підприємств з часом почали завдавати значної економічної шкоди, загрожуючи самому існуванню країни.

Ситуація, коли мета (план) визначала засоби до її реалізації призводила до величезних втрат. Окремі з планів індустріалізації були погано продумані із самого початку. Серед таких стало будівництво Біломоро-Балтійського каналу, на якому працювало понад 200 тис. в’язнів і який виявився непотрібним. Англійський історик Д. Фільцер стверджував, що індустріалізація носила екстенсивний характер – кількість виробленої продукції зростала за рахунок будівництва нових заводів, мартенівських, доменних печей і т. д., а не за рахунок вдосконалення процесу виробництва. Різко знецінювалася людська праця.