Розділ 3. Російська імперія (1725 – 1917 рр.)

Епоха двірцевих переворотів. Петро І помер після тривалої хвороби 28 січня 1725 р., не залишивши спадкоємця. Виданий ним у 1722 р. “Указ про престолонаслідування” значно розширював коло претендентів на трон і став причиною цілої низки державних переворотів у Росії.

Термін “двірцевий переворот” вперше використав В. Ключевський. Він же визначив хронологічні рамки епохи двірцевих переворотів: 1725 – 1762 рр.

Виникнення традиції силового захоплення влади обумовлювалося необхідністю коригування курсу розвитку держави, оскільки тривалі війни та реформи привели до суттєвого перенапруження економіки Росії, а також умовами військово-поліцейського устрою країни. Захоплення влади у результаті двірцевих переворотів супроводжувалося зіткненням різних угрупувань російських дворян та іноземців при імператорському дворі і здійснювалося переважно гвардійцями із Семеновського та Преображенського полків. Силовій зміні влади сприяла відсутність легальної політичної діяльності, яка б дозволила розв’язати існуючі протиріччя між монархом та дворянством.

Першою, за допомогою солдатів Преображенського та Семеновського полків, владу захопила дружина Петра І – Катерина І. Її підтримали колишні соратники Петра – Меншиков, Толстой, Апраксін та ін. Влада у країні фактично опинилася у руках князя Меншикова. Він очолив Верховну таємну раду створену при імператриці, яка стала найвищою установою в державі; їй підпорядковувалися колегії та Сенат. Катерина І у 1727 р. померла, а трон було передано онукові Петра І і сину царевича Олексія – малолітньому Петру ІІ. Регентом при правителі стала Верховна таємна рада, де безконтрольно керував Меншиков. Уже до кінця 1727 р. проти регента утворилася змова. Меншикова було заарештовано і заслано до Сибіру, а все його майно конфісковано.

Арешт Меншикова був справжнім переворотом, оскільки привів до повної зміни складу Верховної таємної ради. Її очолили князі Голіцин та Долгорукий. 12-річний Петро ІІ незабаром оголосив себе імператором. Князь Долгорукий планував збільшити свій вплив на молодого правителя. З цією метою було заплановано на січень 1730 р. весілля Петра ІІ і дочки Долгорукого, але імператор під час чергового полювання простудився, захворів і помер.

Тривалі суперечки щодо спадкоємця трону звелися до обрання імператрицею доньки зведеного брата Петра І Івана V Анни Іванівни. Вона на той час більше 20 років жила в Курляндії і нічого не знала про Росію. Учасники Верховної таємної ради склали для нової імператриці угоду, за якою Анна Іванівна мала керувати країною тільки разом з ними. Без відома Верховної таємної ради імператриця на могла ні оголошувати мир чи війну, ні вводити нові податки, ні дарувати земельні угіддя дворянам. Гвардійські полки корилися безпосередньо Верховній таємній раді.

Прибувши до Санкт-Петербурга, Анна Іванівна порвала підписану нею угоду й усунула Верховну таємну раду, а всіх її членів під різними приводами було вислано зі столиці, згодом заарештовано і страчено. Натомість створено новий державний орган – Кабінет міністрів, до якого увійшли довірені люди.

За царювання Анни Іванівни нечувано зріс наплив до Росії іноземців. Якщо раніше це були переважно спеціалісти – ремісники, військові офіцери, які використовувалися для окремих доручень, то зараз іноземці почали займали державні посади. Тон задавав фаворит імператриці курлядський німець Бірон. Улюбленим заняттям Бірона було розведення коней. За словами сучасників, “про коней він говорив як людина, а про людей як кінь”. Під його протекцією пройдисвіти-іноземці займали високі й добре оплачувані посади в адміністрації, армії. Багато з них просто розкрадали казну. Так, саксонець барон Шемберг за сприяння Бірона керував гірничорудною промисловістю і привласнив півмільйона рублів (робітник на мануфактурі чи шахті на той час заробляв до 10 рублів на рік).

Зловживання іноземців були настільки великими, що навіть кабінет-міністр А. Волинський звернувся з протестом до імперат­риці. Він вимагав заміщати всі державні посади від канцеляриста і до сенатора росіянами, а дворянських дітей відправляти на навчання за кордон, щоб згодом “природні міністри свої були”. Волинський прямо заявив: “Государиня в нас дурна…”, за що його в 1740 р. разом із кількома однодумцями було страчено.

Імператриця Анна Іванівна ненадовго пережила князя Волинського. Передчуваючи смерть, вона призначила своїм спадкоємцем власного племінника, що мав менше року, а регентом – Бірона. Скориставшись невдоволенням серед військових, фельдмаршал Мініх заарештував Бірона 8 листопада 1740 р. На деякий час влада перейшла до племінниці Анни Іванівни – Анни Леопольдівни. Вона також опиралася на німців при російському дворі. Між ними також не було єдності. Мініх боровся з інтригами іншого військового – Остермана.

25 листопада 1741 р. дочка Петра І Єлизавета організувала бунт серед гвардійських полків і захопила владу. Мініх, Остерман, Бірон та інші впливові німці були вислані до Сибіру. Ті солдати Преображенського полку, які здійснили переворот, одержали щедрі земельні нагороди, а недворяни – дворянські титули. Єлизавета Петрівна ліквідувала Кабінет міністрів, відновила Колегії. Також було створено Конференцію при височайшому дворі. Загалом правління цієї імператриці було більш помірковане, але також нетривке. У 1761 р. вона померла, а трон перейшов до Петра ІІІ.

Петро ІІІ же в 1762 р. був заарештований і страчений власною дружиною Катериною ІІ. Саме вона поклала край епосі двірцевих переворотів.

Економічний розвиток Росії в другій чверті XVIII ст. В цей період головним прогресивним явищем у сільському господарстві стало освоєння нових земельних угідь на Уралі, Північному Кавказі, Північному Казахстані. Великого розмаху набуло гуральництво – виробництво горілки. У 1754 р. гуральництво було оголошено дворянською монополією. Великі партії продовольства та фуражу заготовляли для потреб російської армії. Ще наприкінці правління Петра І почали виникати перші суконні мануфактури, на яких виробляли тканини з льону та вовни.

Прибутки від маєтків не покривали витрати дворян. Багато з них постійно зичили гроші на свої розваги. Навіть граф Петро Шеремєтьєв, який мав 800 тисяч десятин землі, позичав гроші у лихварів. Щоб запобігти розоренню дворян у 1754 р. створено Дворянський банк.

На сільське господарство значною мірою впливали погодні умови: заморозки, градобій, сарана. Саме тому в 1733 – 1735 рр. та 1750 р. голод охоплював величезні території країни. Сотні тисяч людей під тиском голоду переселялися на південь.

Загалом політика Петра І у сфері економіки мала далекосяжні наслідки. І його спадкоємці, майже не втручаючись у економіку, отримували величезні прибутки. Лише Єлизавета Петрівна провела низку заходів, продовжуючи політику батька. До 1753 р. чисельність мануфактур зросла до 155, серед яких 16 суконних, 29 шовкових, 51 парусняно-полотняна. Створення нових мануфак­тур сприяло тому, що Росія перетворювалася з імпортера на експортера промислової продукції.

Важливим економічним регіоном став Урал. Підприємці Демидови, Твердишови, Строганови, М’ясникови перетворили південний Урал на світовий центр видобутку і виплавки міді, заліза. Нові мануфактури створювалися переважно приватними особами – купцями, дворянами у Серпухові, Іркутську, Астрахані, Іваново. Державні мануфактури виникали лише в галузі металургії.

Масовим явищем в епоху двірцевих переворотів стали роздачі державних земель і селян дворянам. Так, князі Долгорукови привласнили собі 40 тисяч десятин землі, Бірон – більше 200 тисяч. Солдати Преображенського полку одержали від Єлизавети Петрівни 14 тисяч кріпаків, а Кирило Розумовський – більше ста тисяч.

Позитивним явищем було скасування за Єлизавети Петрівни внутрішніх мит у державі, а також дозвіл дворянам добровільно визначати за собою право на участь у військовій службі.

 

Зовнішня політика спадкоємців Петра І. У другій чверті XVIII ст. Росія продовжувала вести ту зовнішню політику, яку започаткував Петро І. Вона намагалася завоювати вихід до Чорного моря, продовжувала процес збирання “київської спадщини” – українських і білоруських земель. Однак ця політика була млявою, непослідовною і спричиняла численні людські та матеріальні втрати. Це пояснювалося як важкими наслідками Північної війни, так і тим що в армії й серед дипломатів було засилля іноземців, що дбали спочатку про свою власну вигоду, а вже потім про державні інтереси.

Так, фельдмаршал Мініх, який керував російською армією, наказав переплавити гармати петрівських часів на важчі, а отже і малорухоміші. Також на півдні Росії зводилися оборонні рубежі, які, однак, нічого не могли захистити, хоча вели до значних фінансових і матеріальних витрат. В армії було введено прусську дисципліну, солдат одягли в німецькі мундири, примусили носити коси і використовувати пудру. Російський флот на Балтійському морі також занепав. Нових кораблів не будували, старі були неукомлектовані. Тільки за Єлизавети Петрівни почалось повільне відновлення армії та флоту.

Росія все ж втручалася у справи Польщі в 1733 – 1735 рр. Щоб відволікти російські війська від Речі Посполитої, французький король Людовік XV (його тесть Станіслав Лещинський був польським королем) у 1735 р. спровокував війну Росії з Туреччи­ною. Російська 40-тисячна армія рушила до Перекопу, наступного року навіть захопила столицю Кримського ханства Бахчисарай, але змушена була відступити з Криму. У 1740 р., після значних втрат з обох сторін, було укладено Бєлградський мирний договір, за яким єдиним здобутком Росії став Азов.

Помітним зовнішньополітичним успіхом Росії у 1731 – 1740 рр. стало визнання казахською ордою своєї васальної залежності від Санкт-Петербурга.

У 1741 – 1743 рр. відбулася російсько-шведська війна. Швеція прагнула переглянути умови Ніштадського мирного договору, та зазнала кількох поразок і навіть віддала Росії частину своїх володінь у Фінляндії.

Росія взяла активну участь у Семилітній війні 1756 – 1762 рр. Російські війська під керівництвом фельдмаршала С. Апраксіна розгромили прусські війська і захопили Берлін. Лише смерть Єлизавети Петрівни і зрадницька політика нового імператора Петра ІІІ врятували німців. (Петро ІІІ носив мундир німецького офіцера, його кумиром був прусський король Фрідріх ІІ). Попри численні людські жертви у цій війні Росія не одержала жодних політичних чи територіальних надбань.

 

Культура Росії в 1725 – 1762 рр. За Петра І розпочався бурхливий розвиток російської культури. У другій чверті XVIII ст. в цей процес активно включилося російське дворянство, що позначилося на розвитку освіти. Частина навчальних закладів, заснованих Петром І, поступово перетворилася у виключно дворянські школи. Так, Навігаційна школа була реорганізована у Морський кадетський корпус для дворянських дітей, аналогічно діяли Артилерійський та Інженерний корпуси. Кадетські корпуси були під захистом держави. Існувала мережа церковно-приходських шкіл та шкіл при військових гарнізонах. У них навчали початковим елементам грамоти та арифметики.

У 1725 р. було створено Російську Академію Наук. Спочатку до неї входили виключно іноземні вчені. Так, математики Ейлер та Бернулі писали: “краще терпіти від суворого клімату льодової країни, у якій вітають муз, ніж померти з голоду у країні з помірним кліматом, в якій муз ображають і зневажають”. Серед іноземців-учених були й різні пройдисвіти – історик Г. Байєр, бібліотекар Шумахер. Байєр, наприклад, не знаючи російської мови і читаючи лише іноземні джерела, виступив одним із творців норманської теорії, за якою слов’яни нездатні створити власну державу, а всі слов’янські держави, в першу чергу Київська Русь, створені німцями. Лише М. Ломоносов зміг заперечити цю теорію.

У 1725 – 1733 рр. російська наукова експедиція обстежила береги Камчатки. На цей півострів у 1733 р. було організовано ще одну експедицію, котра складалася з кількох окремих загонів. У результаті цих експедицій В. Берінг відкрив протоку, що з’єднує Північний Льодовитий океан з Тихим, побував першим з європейців на Алясці; мореплавці Х. Лаптєв та С. Малигін вивчили північне узбережжя Сибіру (берегову лінію Карського моря, моря Лаптєвих). Учасник цих експедицій І. Гмелін написав дві праці “Подорож до Сибіру” та “Флора Сибіру”. Історик Ф. Міллер організував збір у Сибіру історичних документів та літописів.

Серед здобутків російської літератури того часу виділяються праці А. Кантеміра, В. Тредіаковського, М. Ломоносова. Для них притаманні риси класицизму, але російські автори мало запозичували зі старогрецьких і римських сюжетів, віддаючи перевагу національному. А. Кантемір – перший світський поет у Росії. Він гостро критикував вади дворянства. В. Тредіаковський почав свою літературну діяльність з перекладу на російську мову французького роману Поля Тальмана “Поїздка на острів кохання” – першого в Росії друкованого твору на світську тему. Тредіа­ковський першим закликав писати свої твори російською народною мовою. Він написав підручник “Новий і короткий спосіб до складання російських віршів”, “Міркування про оду взагалі”, “Міркування про комедію взагалі”.

Михайло Васильович Ломоносов мав багато спільного з Тредіаковським. Походив із селянської родини. У 19 років вступив до Слов’яно-греко-латинської академії у Москві. У 1735 р. його і ще 4 учнів відправили у Петербурзький академічний університет, а в 1736 р. – до Німеччини. Ломоносов став першим росіянином – членом Російської Академії наук. Він займався проблемами математики, фізики, хімії, астрономії, географії, геології, біології, мовознавства, філософії та історії. Ломоносов став автором багатьох відкриттів з фізики, хімії, біології, окремі з яких були повторно зроблені лише в ХХ ст. А. Ейнштейном, Дж. Максвелом, М. Планком та ін. У 1755 р. Ломоносов видав “Російську граматику”, в передмові до якої зазначив, що російська мова “поєднує у собі пишність гіспанської, жвавість французької, міцність німецької, ніжність італійської”. Ломоносов написав кілька літературних творів, найвідомішим, з яких є ода “На здобуття Хотина”. Він є також автором “Стародавньої Російської історії”. Найбільша заслуга Ломоносова – створення у 1755 р. Московського університету. У ньому навчання велося не латинсь­кою, а російською мовою, бо, за словами Михайла Васильовича, російський земля багата і може “власних Платонів і швидких розумом Ньютонів народжувати”.

Ідеологом дворянства того часу був історик Василь Микитович Татищєв. Він знайшов серед стародавніх документів давньоруські пам’ятки – “Руську правду” і кілька раніше не відомих літописів. Татищев написав перший підручник з історії Росії – 5-томну “Історія Російську”. Він першим спробував скласти російський енциклопедичний словник – “Лексикон російський” (довів до літери К). Відстоював потреби державного захисту інтересів російських дворян та купців, а також ідею самодержавної влади імператорів.

 

Ідеологічне підґрунтя правління Катерини ІІ. Після смерті Єлизавети Петрівни Петро ІІІ знову оточив імператорський двір іноземцями, віддаливши від нього російське дворянство. Одразу проти нього виникла опозиція серед гвардії. Всі його вчинки доводили, що він не знав і – головне – не хотів пізнати країну, якою керував. Окремі його позитивні рішення були майже невідомі серед підданих. Тому Катерині ІІ, його дружині, було досить легко провести черговий державний переворот. Вона опиралася на гвардійські полки.

Правління Катерини ІІ називають епохою освіченого абсолютизму. Освічений абсолютизм – одна з форм державної політики багатьох країн Європи, що виникла під впливом ідей Просвітництва, які заперечували станову нерівність, сваволю влади і висували на перше місце природні права людини – свободу, рівність, право на приватну власність, принцип розподілу влади на три гілки, верховенство закону і т. д. Філософи-просвітителі вважали, що освічені монархи з ліберальними поглядами проведуть реформи, зміцнять розумні закони, сприятимуть поширенню знань, зможуть реалізувати ідеал громадянського блага, тобто досягнути економічного процвітання, соціальної гармонії і безпеки для своїх народів.

Катерина ІІ знала про ідеї просвітителів і вела безпосереднє спілкування з ними. Збереглося її листування з французькими вченими-енциклопедистами Вольтером, Монтеск’є та іншими. Їхні ж ідеї по-своєму вона й намагалася реалізувати. Катерина ІІ скрізь наголошувала, що прагне все влаштувати “на благо для всіх взагалі і всякого зокрема”. Загалом більшість заходів Катерини ІІ були органічним продовженням політики Петра І та Єлизавети Петрівни. Проте німкеня Катерина принесла з собою до Росії значно більше європейських новацій. З 1745 р., коли Катерина одружилася з Петром ІІІ, і до 1762 р., коли вона захопила владу, майбутня імператриця вивчила російську мову, історію, традиції і звичаї. Паралельно вона знайомилася з передовими європейськими ідеями, тому, прийшовши до влади, Катерина ІІ активно проводила різні перетворення.

 

Реформи Катерини ІІ. Перші заходи молодої правительки були спрямовані на вдосконалення державного управління та законодавства. Саме закон повинен був стояти понад усіма, в тому числі понад правителями. Було створено спеціальну комісію для складання нового Уложенія законів. До цієї комісії увійшли представники більшості станів. Комісія активно діяла з 1767 р. Паралельно було створено вищий орган виконавчої влади – Кабінет міністрів, яким безпосередньо керувала Катерина ІІ. У 1763 – 1764 рр. проведено секуляризацію земель церкви: церковні землі були передані державі. Уніфікувалося управління країною, обмежувалися або й ліквідувалися місцеві особливості та органи самоврядування. Так, у 1764 р. було ліквідовано Гетьманщину, а в 1775 р. – Запорозьку Січ в Україні.

Після повстання селян під проводом О. Пугачова Катерина ІІ провела реформу місцевого управління. У 1775 р. вона створила Установу для керівництва губерніями. Вся країна поділялася на 50 губерній, кожна з яких складалася з 10 – 15 повітів (уєздов) з населенням до 30 тисяч осіб. Губерніями керували губернатори, які володіли всією повнотою фінансової, адміністративної, судової влади на місцях. У повітах головним органом був “нижчий земський суд” на чолі з капітан-ісправником, який обрався місцеви­ми дворянами з поміщиків. Дворяни також отримали право створювати повітові й губернські дворянські зібрання, на яких обговорювалися питання місцевого життя, приймалися важливі рішення локального характеру.

У всій своїй політиці Катерина ІІ намагалася спертися на дворян. Тому в 1762 р. вона видала “Маніфест про вольності дворянства”, основні положення якого підтвердила і розширила в 1785 р. у “Жалуваній грамоті дворянству”. Дворяни відтепер могли не йти на державну адміністративну чи військову службу, якщо вони того не бажали. Дворяни отримували монопольне право на володіння землею, надрами та кріпаками.

У 1785 р. Катерина ІІ видала “Жалувану грамоту містам”. Нею все населення російських міст ділилося на 6 розрядів залежно від роду занять і майнового стану, визначалися права і обов’язки кожного розряду.

Важливим явищем часів правління Катерини ІІ стала Селянська війна під проводом О. Пугачова 1773 – 1775 рр. Їй передувало посилення гніту башкирського народу, донських козаків, російських селян-кріпаків.

У 1772 р. Пугачов оголосив себе імператором Петром ІІІ, що нібито чудом врятувався від переслідувань Катерини ІІ. Майже рік він збирав навколо себе однодумців, а 17 вересня 1773 р. із загоном з 80 осіб рушив до найближчого укріплення – Яїцького городка і звернувся з маніфестом до козаків, у якому жалував їм землі, річку Яїк (зараз Урал), грошове жалування, порох, свинець, продовольство. Метою Пугачова було місто Оренбург, де розмістився урядовий гарнізон. Повсталих підтримувала більшість населення регіону. Захопити Оренбург не вдалося. Тоді Пугачов переформував свою армію. До неї влилися загони козаків Овчіннікова, Чікі-Зарубіна, 2 тисячі башкирців на чолі з Салаватом Юлаєвим, кріпосні робітники із заводів Південного Уралу, очолені Афанасієм Соколовим (Хлопушкою). До початку 1774 р. військо Пугачова мало 30 тис. осіб і 100 гармат. Однак, у повсталих не вистачало вогнепальної зброї. Рушниці мали лише козаки й колишні військові. Башкири і татари були озброєні луками, шаблями, піками. Пугачов проголосив ліквідацію кріпацтва. Повсталі взяли в облогу Уфу, Челябінськ, Єкатеринбург, захопили Самару. Загалом повстання охопило величезну територію (більшу за сучасну Україну).

Проте зайнятий облогою Оренбурга Пугачов втратив головну свою перевагу перед Катериною ІІ – час. Вона зуміла зібрати вірні війська і почала знищувати розрізнені загони повсталих. Були розбиті загони Арапова, Чікі-Зарубіна, а в боях під Самарою Пугачов втратив свою артилерію. В полон до цариці потрапили Хлопушка, Чіка-Зарубін та багато інших. Проте Пугачов продовжив боротьбу, захопив місто Казань, але далі був змушений відступати. Однак відступав він на ті території, які раніше не були охоплені повстанням. Під час відступу Пугачов захопив Курмиш, Саранськ, Пензу, Саратов.

Проти повсталих були кинуті війська, що доти воювали з Туреччиною. Лише під Царицином Пугачов був остаточно розбитий фельдмаршалом І. Міхельсоном. Пугачов ще сподівався продовжити своє повстання, але був схоплений і 10 січня 1775 р. страчений у Москві.

 

Зовнішня політика Росії за часів правління Катерини ІІ. Серед завдань зовнішньої політики Катерина ІІ виділяла 3 головні: вихід Росії до Чорного моря, приєднання українських і білоруських земель, зміцнення становища на Балтійському морі. У 1772 р. Росія взяла участь у першому поділі Польщі. Так, за спільними домовленостями з правителями Австрії і Пруссії, Катерина ІІ ввела свої війська на східну частину Білорусії – майже все Полоцьке воєводство, Вітебське, Мстиславське і Мінське воєводства, землі в Лівонії – Інфлянти.

У 1768 р. розпочалася чергова російсько-турецька війна. Росіяни і українські козаки спочатку зупинили турецькі й татарські війська, а в 1770 р. перейшли в контрнаступ. 26 серпня 1770 р. було знищено турецький флот. Граф П. Румянцев тим часом вийшов до берегів Дунаю. У кількох битвах 1772 – 1774 рр. турки були розбиті О. Суворовим. 10 липня 1774 р. укладено Кючук-Кайнарджийський мирний договір. За ним Кримське ханство одержувало незалежність. До Росії переходили фортеці Керч, Єнікале та Кінбурн. Туреччина сплачувала велику контрибуцію. Молдавію і Румунію Росія брала під свій протекторат. Крім того, турки відмовлялися від претензій на Грузію та Вірменію, які незабаром увійшли до складу Російської імперії. На новоприєднаних землях України Катерина ІІ дозволила поселятися втікачам від турків з Балкан – болгарам, сербам та ін.

У 1783 р. Кримське ханство було приєднано до Російської імперії. Катерина ІІ навіть задумалася над т. зв. “грецьким проектом” – ідеєю створення “Грецької монархії” на місці Османської імперії. Її правителем мав стати онук імператриці – Костянтин. Оскільки головним союзником Туреччини виступала Англія, Катерина ІІ підтримала щойно проголошені Сполучені Штати Америки і проголосила Декларацію про збройний нейтралітет.

У 1787 р. Туреччина розпочала нову війну з Росією. Суворов розбив турків у 1789 р. під Фокшанами і Римніком, а в грудні 1790 р. захопив фортецю Ізмаїл. Адмірал Ф. Ушаков тим часом знищив турецький флот. У 1791 р. у Яссах було укладено мир, за яким до Росії переходило все північне узбережжя Чорного моря. Одночасно Росія була змушена вести війну зі Швецією і боротися за щойно приєднані казахські землі.

У 1793 та 1795 рр. Катерина ІІ взяла активну участь у другому і третьому поділах Польщі. За їхніми результатами до Росії перейшли вся Білорусія, Волинь, Правобережна Україна, Поділля, Литва, Курляндія. Восени 1796 р. Катерина ІІ послала 60-тисячну армію на чолі з Суворовим проти Революційної Франції на підтримку Австрії.

Одну з найбільш об’єктивних оцінок політики Катерини ІІ дала англійська дослідниця іспанського походження Ісабель де Мадаріага. Вона стверджувала, що імператриця, “незважаючи на всю свою непослідовність, надмірну самовпевненість і віру у свої сили та правоту… надала Росії видатні послуги. Її велич полягає не стільки у територіальних завоюваннях, скільки у нових взаєминах між правителем та підданими… люди корилися владі не через страх, а з почуття обов’язку і честі… Нехай багато із великих законів Катерини і були недосконалі, але все ж …новонабуте відчуття захищеності вперше дозволило російському суспільству дихати вільно…”. Науковець далека від ідеалізації Катерини ІІ, вказує на те, що в Росії й далі “пишно цвіла корупція”, а правосуддя “часто було продажним, і жорстокість була звичною повсюди… І все ж, наприкінці XVIII ст. Росія ненадовго стала ближчою до Західної Європи: приблизились її кордони і зменшилося відставання у часі. А після смерті Катерини їх дороги знову розійшлися”. Схожі оцінки правління Катерини ІІ, як і всієї “єкатерининської епохи”, є і в дослідженнях сучасних російських науковців – О. Брікнера та А. Каменського.

 

Російська культура часів Катерини ІІ. Важливою умовою розвитку російської культури стало продовження багатьох наукових розробок, започаткованих ще за часів Петра І. Так, за сприяння Катерини ІІ російські науковці освоїли острови Нову Землю, Шпіцберген, Вайгач, досліджували флору і фауну Сибіру.

У 1766 р. син солдата Іван Ползунов спорудив перший у Росії паровий двигун. Винахідник Іван Кулібін створив одноарочний міст через Неву, придумав семафорний телеграф, прототип велосипеда, проектор, золотопромивальну машину, механічну сівалку, ліфт і багато інших технічних новинок. Кузьма Дмитрович Фролов придумав водяний двигун, створив підземну гідро­установку, першу внутрішньозаводську колію. Серпейский купець Родіон Глінков винайшов прядильно-чесальну машину. Проте більшість із цих винаходів дуже часто залишалися нереа­лізованими, не набули у Росії масового поширення, а то й простого розуміння.

Для російської культури другої половини XVIII ст. притаманними були стилі бароко, рококо та класицизм, які набували національного забарвлення. В цей час Петербург став містом палаців: Великий палац у Царському Селі, Зимовий палац, палац Строганових, Смольний монастир, собор Олександро-Невської лаври. Було побудовано величні будівлі Літнього саду, Академії художеств, Гостинний двір, Нову Голландію. У Москві прославилися будинки архітекторів Баженова (Дім Пашкова), М. Казакова (перше приміщення Московського університету, Голіцинська лікарня, будинок Сенату). Масово споруджувалися дворянські садиби у Підмосков’ї, провінції – палаци Шеремєтьєвих в Останкіно і Куснаково, Мар’їно.

У російському живописі почалася доба реалізму. Знамениті художники І. Аргунов, Ф. Рокотов, В. Боровиковський, Д. Левиць­кий малювали портрети Катерини ІІ, князів Голіцина, Долгорукого, пейзажі, соціальні замальовки, історичні картини.

Прославилися своїми творіннями скульптори Федір Шубін (бюст М. Ломоносова), Михайло Козловський (скульптури Самсона у Петергофі і Суворова в Петербурзі), Етьєн Фальконе (статуя Петра І – відомий “Мідний вершник”).

У 1756 р. з ініціативи Федора Волкова у Ярославі, а згодом у Санкт-Петербурзі було створено перший російський театр, де виступали відомі артисти І. Дмитрієвський, А. Попов, А. Мусіна-Пушкіна, Т. Троєпольська та ін.

Важливе значення для російської культури мало відкриття у Москві й Казані перших гімназій, різноманітних жіночих курсів. Катерина ІІ планувала створити в державі мережу шкіл, щоб у них навчалися діти всіх станів. Проте після багатьох змін і реформ у 1786 р. на всю імперію було лише 316 шкіл та 18 тисяч учнів. Більшість багатих дворян давали власним дітям домашню освіту. Їх навчали гувернери, домашні вчителі, а сільських дітей – переважно церковні дяки.

Для російської літератури був притаманний класицизм з рисами сентименталізму. Його представниками були поети В. Тредіаковський, О. Сумароков. Злісно висміював вади дворян Денис Фонвізін (“Недоросль”) та Гаврило Державін (“Фелиця”, “Бог”). Останній також прославляв перемоги О. Суворова (“Снігур”, “На взяття Ізмаїла”). Народний фольклор засуджував потурання дворянами іноземцям. О. Радищев виступав зі своїми віршами і прозою проти російського самодержавства та кріпацтва. (“Подорож із Санкт-Петербурга до Москви”).

 

Правління імператора Павла І. 6 листопада 1796 р. російським імператором став син Катерини ІІ Павло І, якому виповнилося вже 42 роки. Виховували його талановиті російські дворяни-дипломати Ф. Бехтєєв, граф М. Панін, а також московський митрополит Платон. Завдяки їм Павло І вільно говорив французькою, німецькою мовами, латиною, ознайомився з досягненнями західноєвропейської політичної думки, художньої літератури, а також масонськими ідеями. Саме під впливом масонів Павло І став прихильником перетворення Росії у конституційну монархію. Попри дружбу з масонами, він залишався глибоко віруючою людиною і патріотом Росії.

Стосунки Павла І з матір’ю складалися доволі непросто. Він небезпідставно підозрював Катерину ІІ у вбивстві свого батька. Тривалий час Павло Петрович перебував у почесному вигнанні у Гатчині, де командував т. зв. “гатчинською армією” і майже не з’являвся у столиці. Керуючи кількома військовими батальйонами, Павло І вимагав ідеальної дисципліни, носіння офіцерами перук, бездоганно доглянутих мундирів прусського взірця, суворо карав за найменші провини та прояви цивільних звичок. Пізніше його прискіпливість, педантичність стали предметом особливої критики сучасників та істориків і, зрештою, призвели до того, що Павла І називали імператором-деспотом.

Російський дослідник А. Сахаров підкреслював, що негативний образ Павла І було створено його політичними та ідеологічними опонентами і в цілому він не відповідав дійсності, оскільки той намагався проводити реформи, спрямовані на лібералізацію країни, хоча не завжди усвідомлював, як правильно використовувати важелі влади.

На початку свого правління Павло І намагався суттєво змінити систему управління країною. Він скасував указ Петра І про право імператора призначати свого спадкоємця на трон і встановив чітку систему престолонаслідування. З цього моменту престол міг бути переданий лише по чоловічій лінії, після смерті імператора переходив до старшого сина, а якщо дітей не було – то до наступ­ного брата. Жінки могли займати трон лише у випадку припинення чоловічої лінії. Указом усувалася більшість передумов для наступних двірцевих переворотів.

Павло І відновив систему колегій і намагався стабілізувати фінансове становище країни. Для цього він вдавався і до екстрава­гантних дій. Так, коли виникла проблема нестачі грошей у казні, Павло І розпорядився переплавити на монети власні сервізи із дорогоцінних металів. Своїм маніфестом імператор заборонив поміщикам вимагати у селян виконання панщини у неділі, свята і загалом більше трьох днів на тиждень, але на практиці цей указ майже не виконувався. Павло І суттєво звузив права дворян, а порядки, які існували у “гатчинській армії”, намагався запровадити у всіх військових підрозділах країни. Жорстка дисципліна і непередбачуваність поведінки імператора привели до масового звільнення дворян із армії. Також було звільнено всіх офіцерів, які були записані у штаті, але не з’явилися за указом у військову колегію для підтвердження своєї служби.

Намагання Павла І провести військову реформу, як і інші, були спричинені важким становищем російської армії – відсутністю належної дисципліни, роздачею військових звань незаслужено. Дворянські діти від народження були приписані до того чи іншого полку, і багато з них, маючи військові звання, одержували платню, при цьому взагалі не перебуваючи на службі. Особливо важко імператор карав офіцерів за розхлябаність, погане ставлення до солдатів, за корупцію в армії.

Павло І вирішив у своїх реформах копіювати Петра І – взяти за основу перетворень існуючу модель державного і політичного устрою з Європи. Для реформування російської армії він вирішив використати прусський досвід. При цьому обурення російських генералів викликало те, що вони перемогли Пруссію у Семилітній війні (хоча й завдяки великим людським та матеріальним втратам). За військову реформу Павло І зазнав найбільше критики, але її не було припинено навіть після смерті імператора. Більше того, завдяки Павлу І свої позиції в російській армії посилили О. Аракчеєв, О. Кутайсов, М. Кутузов та О. Бенкендорф.

Побоюючись поширення в Росії ідей Французької революції, Павло І заборонив виїзд російської молоді на навчання за кордон, ввезення книг до країни, наказав ліквідувати приватні друкарні. Він намагався регламентувати всі сторони життя імперії – норми правопису, пожежної безпеки і т. д., чим викликав нерозуміння, а часом і обурення серед населення.

Зовнішня політика Павла І не була послідовною. У 1798 р. Росія вступила до антифранцузької коаліції разом із Англією, Австрією, Туреччиною та Королівством двох Сицилій. На вимогу союзників до Італії було вислано російські війська очолені О. Суворовим. Під його керівництвом росіяни та австрійці вигнали французів з Північної Італії. У вересні 1799 р. російська армія здійснила перехід через Альпи, однак вже через місяць Росія вийшла зі складу коаліції через невиконання Австрією своїх зобов’язань, а російські війська було відкликано з Європи.

Незадовго до смерті Павло І взаємини із Англією погірши­лися, тому він намагався домовитися із Наполеоном. Павло І навіть організував похід 22 тис. донських козаків в англійські колонії в Індію. Їх було зупинено вже в дорозі за указом імператора Олександра І. 12 березня 1801 р., за втручання англійської розвідки, Павла І було задушено групою російських офіцерів. За легендою серед нападників Павло І упізнав свого сина Костянтина, але участь синів імператора у змові так і не була доведена. Олександр І під різними приводами усунув учасників змови зі столиці, але репресій проти них не застосував. Офіційно вони вчинили замах на імператора, але залишилися вірними династії Романових.

 

Реформи Олександра І. Олександр І (1801 – 1825 рр.) сформував навколо себе гурток однодумців – В. Кочубей, М. Новосильцов, П. Строганов, А. Чарторийський. Серед них особливо виділявся швейцарець Ф. Лагарп. Саме він прищепив молодому імператору прагнення до реформ та конструктивних змін у Російській імперії. Олександр І і сам усвідомлював потребу перетворень.

Розпочинав Олександр І у дусі освітченого абсолютизму. Він підтвердив права російського дворянства і міст, наданих Катериною ІІ і на деякий час скасованих Павлом І. За результатами амністії було звільнено 12 тисяч в’язнів. При імператорському дворі було створено Постійну (Неодмінну) раду. Вона складалася з 12 найвищих чиновників. Рада ліквідовувала протиріччя в законах, проводила реформи. Незабаром Постійну раду було перейменовано на Державну раду, а для організації її роботи було створено Державну канцелярію, яку очолив один із найталановитіших чиновників тієї доби М. Сперанський.

8 вересня 1802 р. Олександр І оголосив Сенат вищим органом імперії, надавши йому найвищу адміністративну, судову і контро­люючу владу. Однак насправді Сенат залишався залежним від імператора, Державної ради та Державної канцелярії.

Особливо гостро стояла проблема державного управління. В колегіях процвітало хабарництво і казнокрадство. У 1802 р. замість колегій було створено 8 міністерств: військове, морське, іноземних справ, внутрішніх справ, комерції, фінансів, народної освіти та юстиції. Проте створення міністерств майже не дало позитивних наслідків – проблему корупції так і не вдалося подолати.