До кінця першої третини XVI ст.

Росія і росіяни. Росія – найбільша у світі країна, тісно пов’язана з Україною. Її назва означала, як і терміни “Російська держава”, “Російська імперія”, “Російська Федерація”, всю суку­пність територій, що входять (входили) до складу держави і на­селені як росіянами, так і неросіянами.

Росіяни (самоназва – “русскіє”). В науковій літературі також вживається термін “великороси”. Найбільші етнографічні групи росіян відрізняються діалектами й особливостями житла, одягу, деяких звичаїв та обрядів. До них належать: північні і південні росіяни, середньоросійська група. Менші локальні групи росіян сформувалися під впливом природно-історичних факторів (роз­селення на певних територіях, своєрідні господарські заняття, дія соціальних, конфесійних чинників), а також взаємин з іноетнічним населенням. У матеріалах перепису населення 1989 р. виокрем­лювалися такі субетнічні групи росіян: козаки (Краснодарський і Ставропольський краї, Ростовська область); камчадали (Камчатська і Магаданська області); держаки (Алтайський край, Свердловська і Челябінська області); колимчани, колимські, похотчани, пашенні, ямські (Якутія); марковці (Чукотський автономний округ); помори (Архангельська область); сімейні (Читинська область, Бурятія); каменщики (Казахстан); липов’яни (Молдова, Румунія, Україна) та інші. Росіяни розмовляють російською мовою, яка належить до східнослов’янської гілки слов’янської мовної сім’ї (входить до індоєвропейських мов). У російській мові розрізняють північно­російські (“окаючі”), південноросійські (“акаючі”) й проміжні між ними середньоросійські діалекти.

Росіяни складають частину слов’янської етнічної спільноти, формування якої розпочалося в середині І тис. до н. е. У V – VII ст. н. е. широке розселення слов’ян по Європі привело до їх культурної і мовної диференціації й утворення трьох слов’янських угруповань (згодом західних, південних і східних слов’ян). В утворенні східнослов’янської етнічної спільноти брали участь анти і склавини (античні автори їх також називали венедами). У VIII ст. утво­рюються племінні об’єднання східних слов’ян: поляни, древляни, волиняни, дреговичі, в’ятичі, кривичі, словени, радимичі, сіверяни, уличі, тиверці. На їх основі вже з ХІ ст. розпочався процес формування росіян, білорусів та українців. У складанні російського етносу велику роль відігравали постійне розширення кордонів історико-етнічної території росіян і асиміляція ними фінно-угорських, балтських, тюркських та інших етнічних елементів. Ці фактори сприяли появі локальних груп росіян, що відрізняються між собою за етнографічними і мовними (діалектними) ознаками, але мають спільну етнічну самосвідомість і спільну російську мову. Найбільші відмінності існують між північними великоросами (займали велику територію на півночі від басейну ріки Волхов до ріки Мезені та верхів’їв річок В’ятки і Ками) і південними великоросами (чорноземна смуга з заходу на схід між басейнами річок Десни і Сура, і з півночі на південь між ріками Ока і Хопер та середньою течією Дону).

Міграційні процеси й освоєння майбутніх російських земель були тісно пов’язані з політичною історією Київської Русі: розвитком господарських відносин, відособленням окремих князівств і завойовницькою політикою московських князів, а згодом царів. Міграція населення розпочалася ще VIII – ІХ ст., коли переселенці рухалися кількома напрямками: новгородські слов’яни – у Верхнє Поволжя, басейни річок Москва і Клязьма, звідти по р. Шексні до Білого озера; смоленські кривичі – з Верх­нього Подніпров’я через Верхню Волгу вздовж р. Москва; в’ятичі – з верхів’їв Десни через Оку на північ. Ці колонізаційні потоки пересікалися у Волго-Окському межиріччі, де виникло постійне слов’янське населення, яке черезсмужно проживало з місцевими фінно-уграми (меря, весь, мещера) і балтами (голядь). Волго-Окське межиріччя поступово ставало перехідною зоною, у якій виникла державність великоросів і відбувалося формування ро­сійського народу. Культурні впливи, що йшли з цього регіону, як і московські говори, котрі лягли в основу загальноросійської мови, мали визначальний вплив на етнічну історію росіян. Населення Московської держави стало основним ядром російського народу.

Починаючи з XVI ст. відбувалося постійне розширення кордонів Московської держави. Цей процесу супроводжувався активним освоєнням нових земель, а росіяни зіштовхнулися з місцевим етнічно строкатим населенням, що, завдяки частковій асиміляції, значною мірою сприяло формуванню локальних груп російського народу в Помор’ї та Сибіру.

Виникнення й поширення терміна “Росія” пов’язане з формуванням російського народу, початком утворення і зміцнення Московської централізованої держави. У московських пам’ятках назва “Росія” у значенні назви країни епізодично простежується з кінця XV ст., але до кінця XVII ст. вона частіше йменувалася “Руссю”, “Руською землею” чи “Московською державою”. З середини XVI ст. “Росією”, “Російським царством” називали всю сукупність земель, які увійшли до складу централізованої держави. Термін “Росія” в цей час утверджується у титулі царів (“на всех Российских государствах”) та літературі. Пізніше поняття “російсь­кий” стало означати приналежність до певної держави, термін “русскіє” вже на початку XVI ст. був назвою етносу. У XVII ст. терміни “Росія” та “Російська земля” і царський титул “всія Росії” утвердилися остаточно. На початку XVIII ст. Руська держава офі­ційно була названа Російською імперією.

Існувала також назва “Московська держава”. Вона викори­стовувалася в офіційних документах XVI ст. Переважно саме під такою назвою знали Росію в західноєвропейських країнах. Звідси виникла похідна назва “московити”, що використовувалася інозем­ними авторами, хоча росіяни себе так ніколи не називали. Однак іноді під терміном “Московська держава” розуміли лише частину Росії поряд із “Новгородською державою”, “Царством Казанським” та ін. “Російське царство” Івана ІV об’єднувало руські князівства й землі, а також татарські ханства.

Терміни “Росія”, “росіяни” мають доволі пізнє походження і вважаються більшістю сучасних російських істориків похідними від “Русь” та “русини”. Хоча єдиної точки зору з цього приводу немає.

Існує понад 15 гіпотез пояснення етноніма “Русь”. Дослідники схильні вважати, що назва “Русь” – іноземного походження, хоча основна полеміка ведеться з приводу північного чи південного походження цього слова. Термін “Русь” у якості позначення населення земель, що увійшли до складу Київської Русі, появився доволі пізно; доказом цього є те, що в найближчих сусідів – балтів ця узагальнююча назва східних слов’ян не використовувалася.

Згідно з “північною” гіпотезою (найбільш обґрунтованою), термін “Русь” походить від фінського слова “ruots” – “гребці”, “мореплавці”, “хоробрі чоловіки”, що відповідає уявленням про основне заняття варягів, вікінгів (фінська назва Швеції – “Ruotsi”, а шведів – “ruotsalaiset”). Саме так фінське населення Південного Приладожжя називало норманських переселенців на даній території. Ця назва могла поширитися на східних слов’ян, якими почали керувати князі з варязької династії.

Що стосується “південної” гіпотези походження назви “Русь”, то вона випливає з припущення, що Київська держава, яка виникла в ІХ ст. на основі племінних об’єднань у південноруських степах VI – ІХ ст., з самого початку отримала назву “Руська земля”, котра була не племінною, а територіальною, географічною. Пізніше назва “Русь” поширилося на все населення Київської держави. Варяги також прийняли її, в результаті чого візантійці почали змішувати “Русь – слов’ян” і “Русь – норманів”. Дослідники висували різні версії: 1) припускали ймовірність існування окремого племені “руси”, до складу якого входили не лише слов’яни, але й сармато-алани; 2) зближували форми “рос-” і “рус-”, порівнюючи етнонім “русь” з назвою річки Рось у Середньому Подніпров’ї; 3) роз­глядали етнонім “русь” у контексті назв цілої низки автохтонних племен, що згадувалися античними авторами: роксолани, ревка­нали, аланорси, алани, аорси, росомони, рутени, роси, руси та інші, серед яких виділяється або назва іранського племені алани, або іраномовний елемент типу “rauxšna” (“світло”, “світлий”); 4) пояс­нювали етнонім близькою до іранської індоарійською формою з тим же значенням – “ruksa”.

Різнобій у назві країни – “Русь” і “Росія” – має своє історичне пояснення. Форма з коренем “рос-” була невідома на території колишньої Київської Русі аж до XV ст. Науковці знаходять її у візантійських документах уже з кінця VI ст. (форми “hros”, “hrus” у хроніці Псевдо-Захарії). Перше найбільш достовірне свідчення – повідомлення німецьких “Бертинських анналів” за 838 р. про прибуття з Візантії людей народу “Rhos” до двору імператора Людовіка в Інгельсгейм. Арабські джерела з ІХ до ХІ ст. і пізніше називають країну “Rūsiya”, а її народ – “Rūs”, всюди з довгим ū. Слово “Росія” (“Pώσίά”) вперше з’являється в середині Х ст. у творі Костянтина Багрянородного; воно виникло за зразком грецьких і латинських назв інших країн з суфіксом –ίά. У середньовічних західних джерелах з ХІ ст. всюди використовувалися назви “Russia”, “Ruscia”, “Ruzzia”, дещо рідше – “Ruthenia”, але іноді їх автори під візантійським впливом використовували й термін “Rossia”. Але всі пам’ятки Київської Русі та руських князівств періоду політичної роздробленості ХІ – XIV ст., за поодинокими винятками, використовують назви “Русь”, “русин”, “Руська земля”. Візантійські форми “Рос / Росія” залишалися чужими для руського письма. Однак із середини XV ст. захоплення класицизмом привело до того, що витоки “Русі” почали пов’язувати з роксоланами, росанами античних авторів. У московському документообігу, світській літературі в XV – XVІ ст. появилися нові форми “Росія”, “Росея”, а в першій половині XVІІ ст. у Московській Русі утвердилися візантійські терміни “Російське царство”, “Велика Росія”, а також форми “росский” і “росс” частіше книжні, що виникли під візантійським впливом.

У високому літературному “штилі” XVІІІ ст. слова “Россія”, “росс” домінували, і лише починаючи з творів М. Карамзіна відродилася форма “руской”. На початку ХІХ ст. вирази “росс”, “росскій” вживалися як архаїзми. В наш час вони не використовуються, але подвійні форми “Русь / руський” і “Росія / російський” зберігаються. Нормою стало також широке вико­ристання територіального позначення “росіяни” – “жителі Російської Федерації (Росії)”, під якими розуміються не лише етнічні росіяни, але й інші народи, що населяють країну[1].

Російська цивілізація як світовий феномен. Поняттям “ цивілізація” насамперед прийнято називати людські спільноти локалізовані в часі й просторі. Вони є цілісними системами, комплексом економічних, політичних, соціальних та духовних підсистем[2]. Кожна цивілізація є найвищим культурним утворенням, що об’єднує людей за допомогою як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. Об’єктивними факторами є мова, історія, релігія, звичаї, законодавство, інститути управління суспільством, а суб’єктивними – самоідентифікація людей.

“Російська цивілізація” – цілісна сукупність духовно-мораль­них і матеріальних форм існування російського народу, що виз­начила його історичну долю і сформувала його національну свідомість. Унікальність її полягає у багатонаціональності й поліконфесійності, створенні і постійній модернізації ідеології, яка об’єднує і веде за собою до великої мети значну частину людства, що населяє одну шосту земної суші впродовж тривалого часу.

Український дослідник О. Сич виділяє наступні чинники[3], що мали визначальний вплив на зародження, становлення і розвиток російської цивілізації, формування менталітету росіян:

1) Величезний простір – росіяни впродовж століть освоювали нові землі, постійно розширювали кордони своєї держави. При цьому земля виступає для них як величне божество, як “Мати”.

2) Росія – “воююче суспільство”. Вся історія Росії – це війни з сильними і агресивними сусідами.

3) Велика роль державної влади. Відсутність у Росії стійких демократичних традицій, слабкість міст обумовлювали величезний вплив держави на суспільну організацію. При цьому виник своєрідний дуалізм: з однієї сторони – влада, освячена право­славною церквою, а з іншої – всі намагаються уникнути контролю цієї влади, обійти закони і таким чином здобути певну свободу.

4) Соборність і патріотизм. Постійна готовність росіян стати на захист рідної землі та нероздільність інтересів суспільства, дер­жави та індивіда. Характерно, що у кризових ситуаціях ця риса ментальності росіян стає домінуючою, на відміну від народів Європи.

5) Православна віра. Православ’я зміцнювало і освячувало державу і общинність, стояло на захисті соборності та моралі, а не особистості та права.

6) Общинність. Община – це багатовікова форма організації російських селян, вона допомагала слабким і бідним, контролювала дотримання своїми членами моральних норм, забезпечувала справедливий перерозподіл земель у своїх рамках, підпоряд­ковувала інтереси особи інтересам громади.

7) Месіанська ідея – віра в те, що саме російському народові призначено долею (Богом) створити справедливе суспільство, “царство Боже на землі”.

8) Унікальний досвід мирного співжиття різних народностей, народів і націй. Гарантом цього внутрішнього миру виступала не влада, а сам російський народ.

У пропонованому посібнику в тій чи іншій мірі висвітлено кожен з названих чинників. Вони, безперечно, появилися не одночасно. На різних історичних етапах роль названих факторів змінювалася. Окремі ж могли бути взагалі відсутніми. Однак у своїй сукупності й історичній тяглості вони дали унікальне за своєю суттю явище – російську цивілізацію.

 

Природно-географічне середовище. Російська Федерація – найбільша держава світу. Площа Росії 17,1 млн. км², протяжність зі сходу на захід – більше 9 тис. км, а з півночі на південь – 4 тис. км. Якщо іти пішки зі сходу на захід через усю територію Росії, доведеться витратити майже 2 роки. Росія розташована на сході Європи і на півночі Азії. Європейська частина країни (23 % її площі) – це територія на захід від Уральських гір. Азіатська частина Росії становить 76 % загальної площі й розташована на схід від Уралу; її також називають Сибіром. Росія омивається водами Тихого, Атлантичного та Північного Льодовитого океану. Вона межує з 16 країнами: Норвегією, Фінляндією, Естонією, Латвією, Литвою, Польщею, Білоруссю, Україною, Грузією, Азербайджаном, Казахстаном, Китаєм, Монголією, Північною Кореєю, Японією та США.

Населення країни складало на початок 2010 р. майже 142 млн. осіб. За даними перепису 2002 р., у Росії проживало 115,9 млн. росіян, або ж 79,8 % усього населення, 3,8 % населення становили татари (5,6 млн.), 2 % – українці (2,9 млн.). Помітними націо­нальними меншинами були у 2002 р. чуваші – 1,6 млн., чеченці – 1,4 млн., башкирці – 1,2 млн., вірмени – 1,1 млн. та євреї – 233,4 тис. Характерно, що відсоток росіян в етнічній структурі населення від 1989 р. зменшився на майже 2 % (з 81,5 % до 79,8 %). За цей же період у Російській Федерації частка українців знизилася на 33 %, білорусів – на 32 %, німців – на 29 %. Натомість чисельність вірмен, азербайджанців, інгушів зросла з 1989 до 2002 р. у 2 рази, чеченців та кумиків у 1,5 рази. Поза межами Російської Федерації проживає понад 27 млн. росіян, з яких 24,6 млн. у колишніх республіках СРСР.

На 2010 р. Російську Федерацію населяли представники майже 200 націй, народів і етносів, що належали до різних лінгвістичних, антропологічних груп і рас. Вони сповідували сві­тові релігії – християнство (переважно православ’я), іслам, бу­ддизм, іудаїзм, а також різноманітні вірування народів Сибіру (наприклад шаманізм). Помітна частина громадян Російської Федерації була атеїстами чи належала до “неорелігій”.

Зменшення частки росіян певною мірою компенсується за рахунок імміграції етнічних росіян із Казахстану, країн Середньої Азії та Закавказзя. Сучасна демографічна ситуація викликає занепокоєння російських науковців, які прогнозують до 2050 р. зменшення чисельності населення Російської Федерації до 83 – 115 млн. осіб. Причинами демографічних проблем називають високу смертність і низький рівень народжуваності, що викликано складними соціально-економічними умовами, поганим станом медицини, зловживанням спиртними напоями, складною дорожньо-транспортною ситуацією та непопулярністю серед населення здорового способу життя. Зараз щохвилини у Російській Федерації народжується 3 людей, а помирає – 4. Загалом демографічна ситуація в Росії все-таки дещо краща за ту, що є в сучасній Україні.

У Росії є регіони, максимально сприятливі для проживання людей і є водночас такі, де вижити без зовнішньої допомоги майже неможливо. Кліматичні і ґрунтові умови на більшій частині Росії не дозволяють вести сільське господарство. Значну частину продо­вольства, що споживається в Російській Федерації, завозять з Китаю, Індії, Туреччини, Білорусії, Австралії, Канади, України.

У Росії доволі значні демографічні контрасти між регіонами. 79,3 % населення Російської Федерації проживають у європейській частині країни, а 20,7 % – на території Сибіру. Наприклад, у Москві проживають понад 10 млн., у Санкт-Петербурзі – понад 5 млн. осіб; у той час як на Чукотці – лише 48,5 тис. жителів, хоча площа Чукотки трохи більша за площу України. Найбагатший на поклади нафти і газу регіон Росії – Ямало-Ненецький автономний округ населяє лише 546 тис. осіб, хоча його площа майже вдвічі більша за площу Німеччини і дорівнює території Франції.

У 2009 р. в Російській Федерації налічувалося 83 суб’єкти: 21 республіка, 9 країв, 46 областей, 4 автономних округи і 1 автономна область. Окремими суб’єктами є міста федерального значення Москва і Санкт-Петербург. У 2000 р. територія Росії була поділена на 7 федеральних округів – Центральний, Північно-Західний, Приволзький, Південний, Уральський, Сибірський і Далекосхідний. У січні 2010 р. зі складу Південного федерального округу було виділено новий, Північно-Кавказький федеральний округ. Республіки, автономні округи і автономна область створені за національною ознакою.

У структурі рельєфу Росії виділяють 6 основних частин:

1) Фенноскандія (Кольсько-Карельський регіон): переважають невисокі гори (до 1190 м), височини та рівнини, більшість яких покрита льодом; існують великі заболочені ділянки;

2) Східно-Європейська (Російська) рівнина: простягається від західних кордонів країни до Уралу, від Північного Льодовитого океану до Кавказу. Переважають рівнини з невеликими висо­чинами, балками. Це найбільш густозаселений регіон Росії, найбільш досліджений, найбільше оспіваний у російській художній літературі. Саме з ним найчастіше асоціюють свої уявлення про Росію іноземці;

3) Уральські гори: гірський пояс висотою від 350 до 1895 м. Для нього характерні кілька широких перевалів, багаті поклади корисних копалин – особливо заліза, міді, титану, бокситів, нікелю, хрому, кам’яного вугілля, нафти і газу, калійних солей, доро­гоцінних каменів – аметисти, малахіти, яшма, родоніти та ін.;

4) Західно-Сибірська рівнина: простягається від Уралу на заході до Єнісею на сході, від Північного Льодовитого океану на півночі до Алтайських гір на півдні. Переважають рівнини, покриті хвойним лісом, а на півночі регіону – великі болота. Підвищення тут сягають до 200 м;

5) Середньосибірське плоскогір’я: розкинулося від ріки Єнісей до ріки Лєна і від Таймирського півострова до Саянських гір. У регіоні переважають плато висотою 320 – 740 м; є значні поклади корисних копалин;

6) гори півдня і сходу Росії – Кавказ, Алтайські гори (частина Саян), гірські системи Байкалу, Становий хребет, Колимське нагір’я та Камчатсько-Курильська гірська провінція: регіони з надзвичайно складним кліматом, багаті на корисні копалини, зокрема золото, алмази, поклади урану, кам’яного вугілля, нафти. В горах сходу Росії (Колима та ін.) переважає вічна мерзлота.

Росія – країна кліматичних контрастів. Умовно країну можна розділити на дві частини по річці Єнісей. На захід від цієї річки переважають рівнини, а на схід – гори. Кліматичні умови Російської Федерації вражають своїм різноманіттям. Тут є субтропіки (район Сочі та Гагрів), степи, лісосостеп, непрохідні ліси тайги і безлісі болотисті рівнини тундри. Є регіони, де впродовж року немає від’ємної температури (частина узбережжя Чорного та Каспійського морів) і є точка, де зафіксовано абсолютний рекорд холоду в Північній півкулі – Оймякон (Республіка Саха (Якутія)) – -77,8 °C (при цьому літня температура там же ж може сягати +32 °C). В Росії знаходяться найглибше озеро світу – Байкал і найвища гора Європи – Ельбрус, найдовша річка Європи – Волга і найбільше озеро Європи – Ладозьке.

Росія – надзвичайно багата на природні корисні копалини. В ній зустрічаються всі елементи періодичної системи Менделєєва. Загалом у країні в промислових масштабах здійснюється видобуток 55 видів корисних копалин, чим не може похвалитися жодна країна світу. Мешканці Росії не відчувають проблем з нестачею лісу, питної води, що є зараз вже наболілим явищем для цілої низки держав, зокрема Японії, Голландії, Великобританії, Італії. Однак, більшість корисних копалин Росії розташовані у місцях, важких для людського існування. Тому повсякденне життя росіян, що займаються їх видобутком, – це справжній подвиг.

Власне вся історія Росії – це історія боротьби людини з силами природи, а лише великий народ може вести цю боротьбу на рівних. Головний же виклик, що постає перед сучасними гро­мадянами Російської Федерації, – це потреба перетворити країну зі світового постачальника природних ресурсів на самодостатню, економічно і соціально розвинуту країну.

Поява людини. Найвідоміші археологічні культури на землях Російської Федерації. Перші люди на території Росії появилися понад 700 тис. років тому в період четвертого льодовика. Це були неандертальці. Вони проживали в печерах, гротах, під відкритим небом. Носили одяг зі шкір і хутра. Головними їхніми заняттями було полювання і збиральництво. Полювали на мамонтів, бізонів, коней, печерних ведмедів. Для полювання використовували пращі, списи та кам’яні молоти. Поселення неандертальців виявлено на Дону, Оці, Волзі (біля Волгограда і Самари), на Чусовій річці на Уралі.

Орієнтовно 40 тис. років тому на території Росії появилися люди сучасного типу – кроманьйонці. Найбільш рання стоянка кроманьйонців виявлена на Дону біля міста Воронеж (урочище Маркіна гора). Кроманьйонці на полюванні користувалися списами, луком і стрілами, гарпунами, сокирами. Вони вміли добувати вогонь, користуватися шилом, голками. Своїх померлих перші кро­маньйонці ховали, посипаючи охрою. Очевидно, що в них уже досить розвинутими були релігійні вірування. Поступово серед кроманьйонців утворювалися роди, об’єднання родів, племена, об’єднання племен.

В епоху пізнього неоліту (починаючи з VIII тис. до н. е.) на території Росії проживали кроманьйонці свідерської, бутовської та верхньоволзької археологічних культур. Завдяки археологічним знахідкам відомо, що представники цих культур вміли виготовляти керамічні вироби.

Під час доби неоліту на території Європейської частини Росії проживали монголоїдні мисливські племена льяловської та ямно-гребінчастої культур (4200 – 2000 рр. до н. е.). У V тис. до н. е. у волго-донських степах появилися перші племена індоєвропейців, що належали до хвалинської культури. Вони одомашнили коней, навчилися плавити мідь. До більш пізніх індоєвропейців належали представники ямної, зрубної та афанасіївської культур. Предками слов’ян на цьому етапі, за словами археолога О. Мартинова, могли виступати носії фатьянівської культури.

Серед науковців немає єдиної точки зору щодо проблеми давньої історії країни. Найбільш поширеною є концепція “доісторичної Росії”. Її прихильники вважають, що від бронзового віку на території Росії відбувалася боротьба між “фінським” Лісом та “арійським” Степом. Висуваються й версії про два шляхи заселення території Російської Федерації – із Заходу і Південного Заходу сюди потрапили представники європеоїдної раси, а зі Сходу і Півдня – монголоїди. Попри численні археологічні, антропо­логічні, лінгвістичні та інші дослідження єдиної достовірної версії заселення Росії у період з найдавніших часів до IV тис. до н. е. поки що не створено.

З IV тис. до н. е. до ХІІ ст. н. е. на території Росії виокремилося 3 групи великих племен: індоєвропейці, угро-фіни та тюрки. Серед індоєвропейців були кіммерійці, скіфи, сармати, готи, кельти, греки, римляни, слов’яни; серед угро-фінів: меря, чудь, весь, ханти, манси, мурома, волзькі булгари, дагестанці, адигейці; серед тюрків: гуни, печеніги, половці, а згодом татари та монголи. Російські й іноземні науковці критично ставляться до прив’язок між конкретними археологічними культурами та істо­рично відомими народами, адже всі ці народи і племена вплинули на формування сучасних східноєвропейських народів – українців, білорусів та росіян, а частково навіть литовців, латвійців та естонців.

Перші державні утворення на території Росії виникли у V ст. до н. е. на берегах Чорного та Азовського морів, а згодом об’єдналися у Боспорське царство зі столицею у місті Пантікапей. До складу цієї держави входив увесь сучасний Таманський пів­острів. Згодом це царство було захоплене римлянами. Приблизно в той же час існували протодержави скіфів та сарматів. Із неслов’янських держав на території Росії у ранньому середньовіччі існували Хозарський каганат (степи між нижньою течією Дніпра, Дону і Волги), Волзька Булгарія (басейн середньої течії Волги). У середній течії Єнісею була держава киргизів Бахай. Усі ці державні утворення були недовговічні і зникли до середини Х ст., коли вже зміцніла Київська Русь.

Важливу роль в етногенезі росіян відіграли слов’яни. Перші їхні поселення можна найбільш чітко простежити на території східної Польщі та західної України – носії пшеворської, заруби­нецької, черняхівської, комарівської культур. Слов’яни як група народів (можливо, один величезний союз племен у ІІ ст. до н. е. – VІ ст. н. е.) розселилися по всій Центрально-Східній Європі. Впер­ше вони проникли на територію Росії у V ст. через східну При­балтику з північної Польщі (культура псковських довгих курганів). Їх вважають предками кривичів. Друга слов’янська хвиля пере­селенців ішла з території України у середнє Поволжя, але під впливом кочовиків вона відступила на захід, де сформувалося плем’я сіверян. Про існування слов’ян на території Росії свідчать також пам’ятки племен шнурової кераміки, черняхівської, лужицької, зарубинецької та комарівської культур VI – VIII ст.

Перші писемні відомості про слов’ян є надзвичайно фрагментарними і суперечливими. У них перші слов’яни виступали під різними назвами, найпоширенішою з яких була “венеди”[4]. Зокрема готський історик Йордан писав про війни між венедами та аварами. Арабські мандрівники ж згадували слов’янське плем’я “валинана” з правителем Маджаком, що нібито було знищене аварами. Візантійські автори середини VI ст. знали, окрім венедів, ще два слов’янських “народи” – антів і склавинів. Окремі науковці вважають ці “народи” (союзи племен, “протонароди”) предками відповідно західних, східних і південних слов’ян[5]. На думку ж інших істориків, антів і склавинів можна вважати предками сучасних українців, білорусів та росіян. З історичних джерел відомо, що саме анти і склавини чинили напади на Візантію, най­малися на військову службу до окремих візантійських імператорів, вели з візантійцями жваву прикордонну торгівлю. Візантійські хроніки повідомляють про анта Хельбудія, який командував фло­том імперії. Окремі науковці ототожнюють цього полководця з легендарним Києм.

Готський історик Йордан повідомляв, що держава антів вела тривалу війну з готами. Їхній правитель запросив до себе на бенкет правителя антів Буса (Божа) та 70 вельмож зі своїми синами, підступом захопив і стратив. Після цього лише допомога гунів уря­тувала антів від повного розгрому.

Дискусійним є питання, чи в антів справді існувала держава чи це був лише союз племен, що виконував оборонні функції. Достеменно невідомо, чи входили до антів та склавинів племена, про яких пише автор “Повісті минулих літ”. Деякі з них згаду­валися ще в IV – VI ст. у візантійських та арабських джерелах – поляни, дуліби, волиняни – одночасно із записами про антів та склавинів. Характерно, що спільного правителя чи правлячої дина­стії в антів не було. Відомі історикам антські правителі виступали лише в ролі військових вождів, полководців. Вони узурпували владу тільки в періоди війн. У мирний час кожне з племен мало своїх керівників і було автономним. Більшість дослідників сходяться на думці, що анти і склавини перебували на стадії т. зв. “військової демократії”. У них лише почали виокремлюватися військова знать (дружина, князі), вельможі та жерці (волхви). Вони входили до ради, яка й керувала союзом племен, разом із вічем – загальними зборами всього дорослого чоловічого населення.

Окремі общини слов’ян, за визначенням візантійського автора Прокопія Кесарійського, володіли широкими правами і не корилися волі правителів: “Ці племена слов’яни і анти не управляються одним чоловіком, а здавна живуть у “народоправстві” (демократії), і тому в них щастя і нещастя у житті є спільною справою”. Основним заняттям антів і склавинів було землеробство. Частина з них вже займалася ремеслами, а частина – військовими справами. Були в антів і раби – переважно з військовополонених. Рабство мало тимчасовий характер і зазвичай рабів звільняли після сплати викупу. Саме в антський період виникли перші протоміста – як центри племінних союзів – Київ, Волинь та ін. Їхнє населення не було постійним. Протоміста використовувалися для захисту від ворогів під час численних війн.

Велике переселення народів у першій половині VII ст. негативно вплинуло на долю антів та склавинів. Тривалі війни з аварами, готами, а згодом і гунами привели до розпаду союзів племен, занепаду окремих племінних утворень.

Перші держави на території східних слов’ян почали формуватися лише в середині ІХ ст. Саме тоді в Середньому Подніпров’ї виник велике протодержавне утворення, в якому вагому роль відігравали поляни. Аналогічне утворення виникло і на землях ільменських слов’ян, де було засновано Новгород. Обидві протодержавні осередки виникли приблизно в один час. Археологічні пам’ятки підтверджуються і згадками в давніх літописах і хроніках візантійських та арабських авторів. Так, арабський мандрівник Аль-Масуді писав про існування “трьох держав” – Славії, Куявії та Артанії. З них Куявія ототожнюється сучасними істориками з Києвом, а Славія – з Новгородом.

У ІХ ст. розпочалася активна слов’янська колонізація лісових обширів, заселених балтськими та угро-фінськими племенами у Волго-Окському межиріччі. Сюди спрямовувалися міграційні потоки слов’ян із земель, заселених ільменськими слов’янами, кривичами, в’ятичами та сіверянами. Саме на землях між Волгою та Окою проходило остаточне формування російського народу. Великий політичний, економічний та культурний вплив на цей процес мали іноземці – греки, болгари, монголи тощо. У наступні століття частка іноетнічних впливів була особливо вагомою серед російського дворянства. Так, російськими дворянами були вихідці з української козацької старшини, польської шляхти, німецьких великих і середніх землевласників, знаті народів Кавказу і Закавказзя тощо[6].

Виникнення Київської Русі. Формування слов’янських державних утворень у Східній Європі гальмувалося нападами кочових племен. Перші слов’янські протодержави були знищені готами, гунами та аварами. Літописні джерела стверджують, що після цього тривалий час землі Середнього Придніпров’я перебували в залежності від Хозарського каганату, а землі навколо Ладозького озера потрапили у сферу впливу вихідців зі Сканди­навії – вікінгів, або, як їх називали слов’яни, варягів.

Територія майбутньої Київської Русі охопила землі вздовж торговельного шляху “із варяг у греки”. Її населяли різні племінні союзи – древляни, сіверяни, кривичі, тиверці, угличі, білі хорвати, волиняни, дуліби, в’ятичі, радимичі, ільменські слов’яни та інші. Достеменно відомо, що саме в’ятичі, кривичі, сіверяни, радимичі та ільменські слов’яни проживали на тій території, де в майбутньому сформувався російський народ.

Сама назва “Київська Русь” була запропонована російським істориком М. Карамзіним для того, щоб відрізнити першу Русь із центром у Києві від Русі з центром у Галичі, від Русі з центром у Москві та ін. У сучасній російській історичній науці замість терміна “Київська Русь”, який вживається зараз переважно укра­їнськими вченими, використовується термін “Давньоруська держава”. В ІХ – ХІІІ ст. для означення цієї держави викори­стовувалися терміни “Русь” та “Руська земля”. Термінологічні суперечки між українськими та російськими істориками виникли на політичній основі, через бажання показати саме власні землі (відповідно Київ і Новгород) як осередок, навколо якого виникла і розвивалася ранньосередньовічна держава. Якщо ж не звертати уваги на політичний чинник, то обидва терміни є тотожними.

На сьогодні існують дві найпоширеніші теорії виникнення Київської Русі – норманська та антинорманська. Творцями нор­манської теорії вважають німецьких вчених Г. Байєра, Г. Міллера та А. Шльоцера. Вони працювали в Російській Академії Наук на замовлення імператриці Катерини ІІ над першою науковою істо­рією Росії. Норманісти вважали, що Київська Русь виникла завдяки діяльності Рюрика, за походженням варяга, який об’єднав раніше роз’єднані слов’янські племена і заснував власну династію. До прихильників норманської теорії належав М. Карамзін та деякі інші російські історики.

Антинорманська теорія ґрунтується на концепції неможливості привнесення державності ззовні, на ідеї виникнення держави як етапу внутрішнього розвитку суспільства. Основоположником цієї теорії в російській історіографії вважається М. Ломоносов. Її підтримували відомі російські історики ХІХ ст. С. Гедеонов та Д. Іловайський. Вона була домінуючою в радянській історичній науці (зокрема норманську теорію критикували такі відомі історики як Б. Греков, Д. Лихачов, В. Мавродін, В. Пашуто, Б. Рибаков, М. Тихомиров, Л. Черепнін). До антинорманістів нале­жали й більшість українських істориків кінця ХІХ – початку ХХІ ст. – М. Брайчевський, Д. Багалій, М. Грушевський, Д. Доро­шенко, П. Толочко, М. Чубатий та ін.

Суперечки між прихильниками обох теорій мали заполітизований характер і зводилися до проблеми – чи могли слов’яни створити самостійно власну державу. Зрештою майже всі вчені визнають за правлячою в Київській Русі династією сканди­навське походження, як і те, що в молодій державі слов’янське населення чисельно значно переважало прибульців. Очевидно, що варяги прийшли вже на останньому етапі формування державності у східних слов’ян і вплинули на шлях розвитку держави. Іноземне походження правлячої династії було досить поширеним у євро­пейських монархіях, що ніяк не доводить нездатність того чи іншого народу до власного державотворення.

На території України державотворення розпочалося до приходу варягів. Згідно з літописними джерелами, Київ заснували правителі племені полян – брати Кий, Щек і Хорив. Тривалий час Києвом і полянами керували їхні нащадки.

Дещо по-іншому постає в джерелах історія заснування Новгорода. Проте очевидно, що й там існувала своєрідна форма державності до приходу Рюрика. За “Повістю минулих літ” у 862 р. слов’янські та фінно-угорські племена, намагаючись покінчити з міжусобицями, запросили очолити князівську владу варягів: “Сказали Русі Чудь, Словени і Кривичі: “Земля наша велика і багата, а порядку в ній нема. Приходьте княжити і правити нами”. На заклик прийшли три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Саме Рюрик заснував Новгород[7] і послав своїх воєвод Аскольда й Д