Поняття доказів у кримінальному процесі. Властивості доказів.

Поняття доказів у науці кримінально-процесуального права є од­ним з провідних, найважливіших.

Таке поняття в даний час є легальним, воно закріплено в ч. 1 ст. 84 Нового КПК де докази в кримінальному провадженні як фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню

У ч. 2 зазначено, що процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Питання про сутність доказів, їх властивості протягом досить дов­гого часу привертало пильну увагу науковців, які пропонували різ­ні тлумачення цього поняття. Деякі автори вважали, що доказами в кримінальній справі є факти реальної дійсності. Саме так свого часу визначав докази відомий вчений Л.Є. Владиміров. Він писав: «Кримі­нальним доказом називається будь-який факт, який має призначен­ням викликати у судді переконання в існуванні або неіснуванні будь- якої обставини, яка складає предмет судового дослідження»

Аналогічно визначав докази А.Я. Вишинський: «Судові докази — це звичайні факти, ті ж здійснювані в житті явища, ті ж речі, ті ж люди, ті ж дії людей. Судовими доказами вони є лише тому, що вони вступають в коло судового процесу, стають засобом для з'ясування об­ставин, які цікавлять суд та слідство».

Про докази як факти реальної дійсності писали і інші автори — М.А. Чельцов, М.Л. Якуб.

Таке визначення суті доказів було притаманне тому періоду розвит­ку науки, коли чинне законодавство не містило чіткого визначення даного поняття.

Згодом почався новий етап у розробці поняття доказів, пов'язаний з прийняттям в 1958 році загальносоюзного нормативного акта — Основ кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік, а потім і кримінально-процесуальних кодексів, зокрема чинного до даного часу КПК України, де було дано наведене вище визначення поняття доказів. В.Я. Дорохов, Л.М. Карнеева, М.М. Михеенко, Й.М. Кипнис і багато інших авторів обґрунтовували свою точку зору - доказами є не факти реальної дійсності, а відомості (інфор­мація) про факти. Звичайно ж, розглядаючи докази як відомості про факти (а не факти реальної дійсності), ці автори піддавали аргумен­тованій критиці першу точку зору.

Досить розповсюдженою в науковій літературі є і точка зору, при­хильники якої визначають докази, по-перше, як відомості про факти, а, по-друге, як факти. Під фактами вони розуміють не події або явища об'єктивної дійсності, а безперечно установлені на підставі відомостей дані, які на певному етапі слідчий, прокурор, суд вважають доведени­ми, достовірними. Наприклад, слідчий одержав відомості про те, що підозрюваний знаходився на місці вчинення злочину; перевіривши такі відомості, слідчий переконався в тому, що відомості достовірні, вони відповідають дійсності. Слідчий дану обставину — підозрюваний знаходився на місці події — розглядає як факт, який в подальшому він використовує разом з іншими подібними фактами в логічному доказуванні, доведенні свого висновку про винність підозрюваного у вчиненні злочину.

Прихильник розглядуваної точки зору О.І. Трусов іменує відомості пр о факти доказами першог о рівня, а факти, які використовуються в дальшому доказуванні-доведенні для обгрунтування наявності інших фактів, доказами другого рівня. Автор підкреслює, що докази- факти мають таку ж сутність як і наукові факти, вони мають власти­вість неспростовності.

На наш погляд, для такого подвійного розуміння доказів підстав немає. Визначення доказів тільки як відомостей (свідчень, інформа­ції) повністю відповідає чинному законодавству і тому, що має місце в реальному доказуванні. Якщо, скажімо, слідчий, оцінивши відомості про факти, дійшов висновку про їх достовірність, то для нього такі ві­домості як би «перетворились» на факти, він вважає, що має справу з фактами і, посилаючись на такі факти, робить висновок про існування інших фактів.

Тому ті відомості, які слідчий вважав достовірними, суд повинен буде перевірити і може визнати недостовірними — помилковими або неправдивими. Інакше кажучи, те, що слідчий вважав доведеним фактом, «неспростовним» доказом, для суду не є таким, оцінка, яку дав відомостям слідчий, не обов'язкова для суду.

Зазначимо, що Верховний Суд України неодноразово звертав увагу на неприпустимість вирішувати наперед питання про оцінку доказів.

Таким чином, сама спроба вести мову про докази двох рівнів, про «неспростовні» докази не відповідає чинному кримінально-проце­суальному законодавству. А от відомості, які містяться у визначених законом джерелах, одержані відповідно до вимог закону, є доказами перебігом всього кримінального процесу, на них посилатиметься слід­чий, сторони, суд. Кожен з цих суб'єктів може висловлювати свою думку щодо достовірності таких відомостей, наводити певні аргумен­ти на підтвердження своєї точки зору.

На даний час розуміння доказів як відомостей про факти є досить розповсюдженим у науковій літературі України.

Визначення в чинному законодавстві доказів як фактичних даних тобто даних про факти, на наш погляд, підкреслює дуже важливу об­ставину: доказами є тільки відомості про факти, обставини, не можна розглядати як докази припущення, умовиводи, міркування.

Щодо змісту відомостей про факти, то закон не містить будь-яких обмежень — це можуть бути відомості про різні факти, обставини.

Таким чином, доказами є відомості про факти. Такі відомості міс­тяться на певному матеріальному носії, який іменують джерелом до­казів.

До властивостей доказів КПК відносить належність, допустимість, а деякі вчені вважають, що доказам притаманні і інші властивості - достовірність, сила (значимість), достатність.

Стаття 85. Належність доказів

1. Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Належність доказів деякі автори визначають як зв'язок між змістом останніх і обставинами, які входять в предмет доказування і іншими даними, що мають значення для правильного розслідуван­ня і судового розгляду справи. Інші вважають, що належність — це можливість доказів своїм змістом слугувати засобом встановлення об­ставин, які мають значення для справи.

Принципової різниці в таких визначеннях немає, в них йдеться про те, що доказами можна визнати тільки такі відомості, які «належать» до справи, тобто такі, з допомогою яких можна встановити обставини, які необхідні для вирішення справи, або для прийняття певних про­цесуальних рішень.

Визначення питання про належність доказів потребує дослідження двох елементів. По-перше, чи має відношення факт, для встановлення якого використовується доказ, до обставин, які необхідно з'ясувати в даній справі. По-друге, чи взмозі доказ своїм змістом такі факти вста­новлювати.

Належність доказів — це властивість доказів, яка означає, що з допомогою доказів можна з'ясувати факти та обставини, які ма­ють відношення до справи, сприяють правильному вирішенню спра­ви, прийняттю правильних процесуальних рішень

Стаття 86. Допустимість доказу

1. Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

2. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Деякі вчені вважають, що доказам притаманні і інші властивості - достовірність, сила (значимість), достатність.

Так, Ю.К. Орлов вважає, що доказам притаманна властивість до­стовірності, достовірним, на думку автора, є такий доказ, істинність якого не викликає сумніву, і далі він пише, що достовірність доказу може бути встановлена лише на заключному етапі судочинства, і дум­ка про достовірність тих чи інших доказів відбивається у відповідних рішеннях — обвинувальному висновку, вироку.

Така думка викликає заперечення. Властивість — це така озна­ка, яка обов'язково притаманна певному об'єкту, без якої немає цього об'єкта. Якщо погодитись із розглядуваною точкою зору, то доведеться дійти висновку, що доказів протягом досудового слідства, можливо, і судового розгляду немає, адже упродовж слідства оцінка відомостей як достовірних може неодноразово змінюватись. До того ж, якщо виходи­ти з того, що в обвинувальному висновку слідчий посилається тільки на докази, істинність яких не викликає сумніву, то що ж буде робити суд, невже він повинен в усіх випадках погодитись зі слідчим? Такий висно­вок протирічить закону, адже суд оцінює докази за власним внутрішнім переконанням, оцінка, яку давав доказам слідчий, не обов'язкова для суду.

Визнаючи наявність у доказів властивості достовірності, В.М. Тертишник пише, що достовірність передбачає відомість, перевіреність та доброякісність як самого джерела, так і способу одержання фактич­них даних, надійність процесуального носія та засобів фіксації Але всі наведені автором умови, на жаль, не гарантують одержання в усіх випадках достовірних даних, а самі ці умови характеризують іншу властивість доказів — допустимість.

Отже, достовірність не є властивістю доказів, на всіх етапах кримі­нального судочинства відповідні суб'єкти, які приймають рішення в кримінальній справі, оцінюють докази і мотивують свою думку щодо того, які докази вони вважають достовірними, саме на підставі цих до­казів вони роблять висновки про фактичні обставини справи і наводять аргументи, з яких вони визнають інші докази недостовірними. Такі висновки одного суб'єкта не обов'язкові для інших. Слушні аргументи на підтримку такої думки наводять багато авторів.

Щодо такої властивості, як сила доказів, або юридична сила, то прихильники визнання цієї властивості посилаються на КПК Росії, в якому міститься положення про те, що доказ, визнаний судом недо­пустимим, втрачає юридичну силу. Вважаємо, що для визнання та­кої властивості доказів немає підстав, адже йдеться про визнану судом допустимість доказів, як зазначають інші автори, «юридична сила» і «допустимість доказів» є тотожніми і доцільніше використовувати поняття «допустимість доказів».

Достатність доказів також не можна розглядати як властивість доказів. Очевидно, що поняття «достатність» характеризує певну сукупність доказів, вести мову про достатність доказів можливо тільки стосовно прийняття конкретного процесуального рішення. До того ж для прийняття різних рішень потрібна різна сукупність доказів. Так, наприклад, для ухвалення рішення про притягнення особи як обвинуваченого необхідна така сукупність доказів, яка вказує на вчинення злочину конкретною особою. Якщо в справі немає достатніх доказів для Ухвалення певного рішення, це не означає, що наявні докази (яких не вистачає для прийняття рішення) втрачають значення доказів.

В літературі можна зустріти посилання ще на деякі якості, що їх автори називають властивостями доказів. Л.Д. Удалова веде мову про такі властивості як доброякісність, переконливість, силу, а також придатність слугувати підставою для висновків у справі, але не визначає цих понять, тому важко уявити, що мається на увазі під доброякісністю та переконливістю доказів. Під силою доказів, як було зазначено вище, розуміють допустимість, а придатність слугувати підставою для висновків в справі — це належність доказів.

Іноді в деяких виданнях можна зустріти таке поняття як «неспростовні докази». Так, В.М. Тертишник, визначаючи підстави для притягнення особи як обвинуваченого, пише про систему неспростовних доказів, що підтверджують винність особи у вчиненні конкретного злочину. Як вже зазначалось, вести мову про «неспростовні» докази, мабуть, непрофесійно. Адже доказами є відомості про факти, які кожний суб'єкт, що здійснює доказування, оцінює за внутрішнім переконанням, оцінка, котру зробив один суб'єкт, не обов'язкова для іншого, тобто, докази, які на погляд, скажімо, слідчого, є "неспростовними», для прокурора, для суду не є такими. Саме оцінка різними особами доказів на різних етапах кримінального судочинства, оцінка, яка здійснюється в різних умовах, є певною (не абсолютною!) гарантією правильності такої оцінки та зроблених на підставі доказів висновків у справі.

Отже, доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

 

Допустимість доказів, критерії допустимості. Визнання доказів недопустимими. Недопустимість доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав і свобод людини. Недопустимість доказів та відомостей, які стосуються особи підозрюваного, обвинуваченого.

Стаття 86. Допустимість доказу

1. Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

2. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Стаття 87. Недопустимість доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини

1. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

2. Суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння:

1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;

3) порушення права особи на захист;

4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права;

5) порушення права на перехресний допит;

6) отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

3. Докази, передбачені цією статтею, повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, якщо вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.

Стаття 88. Недопустимість доказів та відомостей, які стосуються особи підозрюваного, обвинуваченого

1. Докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

2. Докази та відомості, передбачені частиною першою цієї статті, можуть бути визнані допустимими, якщо:

1) сторони погоджуються, щоб ці докази були визнані допустимими;

2) вони подаються для доказування того, що підозрюваний, обвинувачений діяв з певним умислом та мотивом або мав можливість, підготовку, обізнаність, потрібні для вчинення ним відповідного кримінального правопорушення, або не міг помилитися щодо обставин, за яких він вчинив відповідне кримінальне правопорушення;

3) їх подає сам підозрюваний, обвинувачений;

4) підозрюваний, обвинувачений використав подібні докази для дискредитації свідка.

3. Докази щодо певної звички або звичайної ділової практики підозрюваного, обвинуваченого є допустимими для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою підозрюваного, обвинуваченого.

Стаття 89. Визнання доказів недопустимими

1. Суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

2. У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате.

3. Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими.

Стаття 90. Значення рішень інших судів у питаннях допустимості доказів

1. Рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів.