Різноманіття концепцій філософії права.

1) Позитивізм належить до найдавніших у вивченні права і традиційно вважається найбільш «науковою» та «об’єктивною». Основоположною рисою юридичного позитивізму є ототожнювання права з еманацією волі держави (волюнтаризм). Класичний позитивізм можна звести до таких принципів: 1) право — єдина система норм, що існує з волі держави; 2) ця система норм є «об’єктивною» реальністю, яку слід відрізняти від того, яким повинно бути право; 3) класичний позитивізм висуває жорсткі вимоги при визначенні юридичної дійсності тієї чи іншої норми. З його позиції або ця норма юридично обов’язкова, або ні.

Мабуть, головною перевагою позитивістського методу сьогодні є те, що він, віддає прихильність саме нормам, а не іншим чинникам політичного, економічного або ідеологічного порядку, розчиняючим норми в неюридичних явищах.

2) Нормативізм, найбільш виражений у «чистому вченні про право» Г. Кельзена, є логічним розвитком юридичного позитивізму (аналітичної юриспруденції). Методологічною основою нормативізму стала неокантіанська теорія про дуалізм «сущого» і «належного». Причому нормативізм відносить право до сфери належного, а не сущого, обмежуючись вивченням виключно формальної сторони права. Г. Кельзен визначає норму права як правило, за яким за належних обставин (серед них делікт відіграє важливу роль) настають певні наслідки, як правило, у вигляді примусових заходів (санкцій). За Г. Кельзеном, право — примусовий соціальний порядок. Примус у формі санкцій здійснюється певними централізованими органами держави, яка монополізувала насильство у суспільстві. Теорія нормативізму привернула увагу російської та української юридичної думки невдовзі після опублікування Г. Кельзеном своїх перших праць.

3) Природно-правова концепція припускає, що позитивне право черпає свою легітимність із природного права. Можна виокремити декілька основних точок зору на природу природного права: 1) природне право — еманація божественного права і його джерелом є воля Бога; 2) природне право — це природне право, оскільки воно вкорінене у природі й поширюється на всіх живих істот; 3) природне право — це раціональне, розумне право, оскільки вкорінене в розумі й природі людини; 4) природне право — справедливе право, вищий ідеал права. Давньоримські юристи визначили природне право, співвідносячи його з правом народів: «Природне право — це те право, якому природа навчила все живе: бо це право притаманне не тільки людському роду, а й усім тваринам, що народжуються на землі і в морі, і птахам; сюди відноситься поєднання чоловіка і жінки, яке ми називаємо шлюбом (одруженням), сюди ж народження дітей, сюди ж виховання; ми бачимо, що тварини, навіть дикі, володіють знанням цього права. Право народів — це те право, яким користуються народи людства; можливо легко зрозуміти його відміну від природного права: останнє є спільним для всіх тварин, а перше — лише для людей (у їх відносинах) між собою». Раціоналістичний елемент у ставленні до природного права вперше з’являється у Г. Гроція і його почали розуміти як раціональне право, що спирається на природу і розум людини та засноване на якому-небудь основному філософському принципі. Ототожнення природного права зі справедливістю характерне для юридичного ідеалізму. прихильники сучасної гуманістичної версії природного права періодично забувають, що можлива й інша модель у дусі вчень Б. Спінози та Т. Гоббса, яка вбачає головний природний закон -виживає сильніший і найбільш пристосований. У трактуванні цих філософів природне право — фактична сила, а держава — сила всієї маси індивідів, що з’єдналися над одним індивідом.

4) Прихильники політико-орієнтованого підходу розуміють під правом постійний процес, у межах якого члени спільноти намагаються виявити й забезпечити спільний інтерес. У цьому аспекті такий підхід перегукується з німецькою школою юриспруденції інтересів, яка тлумачить право як процес постійної боротьби. Знаний представник цієї школи Р. Ієрінг так визначив сутність права: «Життям права є боротьба, боротьба націй, державної влади, класів, груп інтересів та індивідів. Усе право є результатом боротьби, кожну важливу норму необхідно силою домагатися в тих, хто їй опирається, і вона залишається живою лише остільки, оскільки ті, хто її підтримує, готові її захищати. Право — це не абстрактна ідея, а жива сила». Аналогічним чином політико-орієнтований підхід вбачає у праві перманентний процес авторитетного та управляючого рішення, в якому право створюється, підтримується та змінюється під впливом рішень політично значимих факторів. У другій половині ХХ ст. - не існує права, не залежного від політики.

5) Психологічна теорія дослідження права, найбільш детально та послідовно опрацьована школою Л. Петражицького, мабуть, одна з оригінальнійших у цій сфері. Вихідна методологічна установка цієї школи полягає в тому, що під правом розуміють психологічні переживання (емоції) юридичного характеру, адже «специфічна природа явищ права, моралі, естетики, їх відмінності між собою та від інших переживань вкорінені не у сферу інтелектуального, а у сферу емоційного, імпульсивного...». Усе те, що ми емоційно переживаємо в термінах кореспондуючих прав і обов’язків, становить психологічний зміст юридичних норм. На відміну від норм права, норми моралі мають суто імперативний, однобічний характер. Професор Л. Петражицький визначає поділ права на такі класи і підкласи: 1) інтуїтивне і позитивне право; 2) офіційне і неофіційне право. Позитивне право, на його думку, — це специфічні правові емоції, котрі супроводжуються посиланнями на щось зовнішнє, що зумовлює певну поведінку суб’єкта. Офіційне право є підвидом позитивного права і являє собою «право, яке підлягає застосуванню і підтримці з боку представників державної влади, з обов’язку їх суспільного служіння». Право, позбавлене такого значення в державі, — неофіційне право. Інші правові емоції являють собою інтуїтивне право, притаманне окремим особам, яке залежить від їх природних задатків та психіки. Що стосується держави і державної влади, то вони, з точки зору психологічної теорії, є не щось реальне, а усього лише емоційна проекція, емоційна фантазма, і означають особливий вид прав, що приписуються певним особам. Виступаючи проти позитивістських теорій права, котрі вбачають суттєву ознаку права у примусі або визнанні його норм з боку держави, Л. Петражицький за допомогою психологічного методу зміг досить переконливо розкрити логічну непослідовність таких теорій

 

+4 питання

Екзистенціальна рефлексія природного права що полягає у невизнанні реальності абстрак­тних норм надпозитивного, абсолютного у своїй значущості права, виступає проти класичної природно-правової доктрини («метафізики права»).

Позитивістська теорія належить до найдавніших у вивченні права і традиційно вважається найбільш «науковою» та «об’єктивною». Позитивізм (утилітаризм, біхевіоризм і (нео) кантіанство)

У другій половині ХХ ст. виникла аналітична філософія права, яка застосовує філософські методи пізнання до вивчення та оцінки ролі права в суспільствах різного типу, розробляє й критикує принципи нормального права, вивчає природу й легітимність держави як джерела права.

Феноменологічні концепції права базуються на трьох головних підходах: концепції «природи речей», ціннісному вимірі права та правових ейдосах.

філософія екзистенціалізму не могла не справити вплив на формування філософії права, оскільки екзистенціалізм висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття.

Соціологічний підхід заперечує принципову різницю між націо- нальним і міжнародним правом, оскільки їх норми мають витоком спільне джерело — суспільне буття.

5. Система юридичних наук (загальна характеристика).

Система юридичних наук- це сукупність взаємозалежних наук, що вивчають державу й право як відносно відособлені, самостійні соціальні інститути. Держава й право, самі по собі й розглянуті в площині їхнього взаємозв'язку між собою, із цивільним суспільством, особистістю - явища багатомірні, багатогранні, системні, сложноструктурные, багатофункціональні, що історично розвиваються й одночасно зберігають ряд своїх ознак незмінними. У чинність цього держава й право є предметом вивчення багатьох юридичних наук. Кожна із цих наук має свої власні дослідницькі завдання, мети, підходи. Вся сукупність юридичних наук охоплюється загальним для них поняттям (і назвою) - юриспруденція.

Структура системи юридичних наук- це внутрішній підрозділ всіх юридичних наук на їхні основні види. Останнім часом у науковедческой юридичній літературі звичайно в системі юридичних наук розрізняють науки: 1) Історико-теоретичні науки- це теорія держави й права, історія держави й права, історія політичних і правових навчань. 2) Галузеві науки - це науки державного (конституційного), цивільного, трудового, адміністративного, карного й т.д. права. 3) Спеціально-юридичні науки- це криміналістика, судова медицина, судова психіатрія, судова психологія, судова бухгалтерія, ОРД.

Існує ще така класифікація:

1) науки, що формулюють загальнотеоретичні положення про державу і право і досліджують ідейні основи і хід їхнього історичного

2) галузеві науки, які посідають центральне місце в системі юр. наук. конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального,процесуального, міжнародного та інших галузей права. Предметом дослідження кожної з цих наук є ті специфічні правові відносини, що складаються в окремих сферах суспільного життя, і ті національні правові норми і законодавчі приписи, які виникають на їх базі.

3) Науки, які виникають на стикові різних галузей права і мають комплексний характер, їхній зміст пов'язаний з дослідженням тих правовідносин, які регулюються нормами різних галузей права, в їхньому взаємозв'язку і взаємодії (міжгалузеві):наука підприємницького права, судову медицину, судову психіатрію, криміналістику, кримінологію, правову статистику.

4) Науки, що вивчають зарубіжні державу і право, передусім порівняльне правознавство і тісно з ним пов'язані наукові знання про державу і право окремих зарубіжних країн

5) Науки, що досліджують міжнародне право. Йдеться про науку міжнародного публічного права, міжнародного приватного права. Останніми роками дедалі більшого розвитку набувають дослідження європейського права. Ці дослідження відповідають світовій тенденції посилення інтеграційних процесів і міжнародного впливу на національні правові системи.