Протокол.Правила його написання та оформлення.

Протокол – документ колегіальних органів, у якому фіксують хід і результати роботи нарад, засідань, зборів, конференцій, а також зазначають місце, час і мету їх проведення.

У ньому обов’язково фіксують склад присутніх і відсутніх, зміст доповідей, які заслуховували, внесені ухвали з обговорених питань. Протоколом також оформляють діяльність адміністративних, державних та міждержавних структуру, слідчих, міліцейських та судових органів.

Відповідно до обсягу зафіксованої інформації протоколи бувають стислими (короткими), повними і стенографічними.

Стислі, де фіксують лише ухвали. У них вказують порядок денний, прізвища доповідачів, тих, хто виступив у дебатах та прийнятті рішення.

Повні, що містять виклад виступів і дають можливість скласти враження не тільки про характер зборів чи наради, а й про діяльність структури в цілому.

Стенографічні, де всі виступи записують дослівно.

Протокол веде секретар, якого обирають чи призначають на час проведення зборів. Підписують протоколи голова зборів та секретар, а протоколи засідань комісій підписують усі члени комісії.

Реквізити протоколу:

· назва структури, в якій складено документ;

· назва виду документа (протокол);

· порядковий номер протоколу;

· назва зборів, засідання, наради із зазначенням їх характеру (розширена нарада, загальні збори тощо);

· дата і місце проведення;

· кількісний склад учасників, прізвища, ініціали та посади голови й секретаря усіх присутніх (при великій кількості присутніх (більше 15 осіб) на засіданні їх список складається окремо й додається, а в протоколі зазначається лише загальна кількість присутніх);

· порядок денний, де питання записуються в називному відмінку;

· текст;

· перелік додатків до протоколу із зазначенням кількості сторінок;

· підписи керівників зборів, засідання чи наради (голови і секретаря).

Вимоги до оформлення протоколу:

1. Протокол оформляють на загальному аркуші формату А4.

2. Датою протоколу є дата засідання;

3. Протоколи нумеруються у межах календарного року;

4. Заголовок містить такі відомості: вид роботи (засідання, збори, нарада, назва колегіального органу та питання, які обговорюються).

5. Текст протоколу.

6. Вступна частина має постійну інформацію (голова зборів, секретар, були присутніми).

7. Прізвища членів колегіального органу та запрошених записують у алфавітному порядку (окремо члени комісії, окремо - запрошені). Їх друкують в один рядок через один інтервал. Прізвища запрошених слід вказувати, якщо їх кількість не перевищує 15. Інакше до протоколу додається список присутніх.

8. Вступ протоколу закінчується порядком денним. Після слів «ПОРЯДОК ДЕННИЙ» ставлять дві крапки і через два інтервали нижче друкують з абзацу порядкові номери питань.

9. Головна частина тексту протоколу складається згідно з пунктами порядку денного. Текст будується за схемою: СЛУХАЛИ – ВИСТУПИЛИ – УХВАЛИЛИ.

10. Слово СЛУХАЛИ друкують великими літерами, перед словом ставиться цифра, що відповідає питанню, після слова ставиться дві крапки. Ініціали, прізвище, посаду доповідача, назву доповіді та короткий чи повний виклад її змісту (для повних і стенографічних протоколів). У стислих зазначають «Текст доповіді додається».

11. Слово ВИСТУПИЛИ друкують великими літерами, після нього ставлять дві крапки, ініціали і прізвище пишуть у називному в дм інку з абзацу, вказують посаду, потім ставиться тире і з малої літери друкують зміст доповіді.

12. У розділі ВИСТУПИЛИ вказують усіх, хто виступив із певного питання. Якщо доповідають більше одного, їх порядок зазначають арабськими цифрами.

13. Слово У УХВАЛИЛИ друкують великими літерами через два інтервали нижче попереднього тексту. У цьому розділі повністю записують прийняте рішення, яке може складатися з одного чи кількох пунктів або констатувальної частини й резолюції. Різні за характером питання ухвали групують і позначають арабськими цифрами з нового рядка.

Зразок

ПРОТОКОЛ №1

засідання кафедри юридичного документознавства

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

від 27.12.2011

м. Київ

Присутні – 7

Відсутні - 2

ПРИСУТНІ: завідувач кафедри доц. Тарасенко Т.Т., проф. Чиж О.О., старші викладачі: Коломієць Т.К., Савчук М.Т., Вітренко Н.Л., Сокіл Т.М.

Секретар Шевчук М.М.

ПОРЯДОК ДЕННИЙ:

1. Про рекомендацію навчального посібника «Риторика» до друку.

2. Результати зимової екзаменаційної сесії.

І. СЛУХАЛИ: Коломієць Т.К. про рекомендацію навчального посібника «Риторика» до друку.

ВИСТУПИЛИ:

1. Тарасенко Т.Т. - зазначила, що за браком підручників «Риторика» в роботі правоохоронних органів такий посібник є оригінальним за своєю структурою щодо кожного розділу, де розкривається проблематика курсу і значний інтерес представляє блок методичних матеріалів, необхідний для опрацювання студентами І курсу.

УХВАЛИЛИ: рекомендувати підручник «Риторика» до друку і видати тиражем, необхідним у навчальному процесі.

ІІ. СЛУХАЛИ: Чиж О.О. про інформація результатів зимової екзаменаційної сесії.

ВИСТУПИЛИ:

1. Сокіл Т.М. – запропонував створити курси англійської мови для підвищення рівня знань студентів з цієї навчальної дисципліни.

2. Савчук М.Т. – зазначила, що необхідно провести зустрічі кафедр факультету зі студентами, які не склали екзаменаційної сесії.

УХВАЛИЛИ:

· Усім студентам ІІ курсу взяти участь в організації курсів англійської мови.

· Доручити старості групи організувати зустріч студентів із викладачами кафедри факультету.

 

 

Завідувач кафедри (підпис) Т.Т. Тарасенко

Секретар (підпис) М.М. Шевчук

Сучасна українська літературна мова. Суспільні функції мови.

Літературна мова – це унормована, загальноприйнята форма національної мови. Вона не протиставляється національній мові, бо, узагальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найвищим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі національної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації. Поділ мови на літературну та народну означає тільки те, що ми маємо, так би мовити, мову „сиру” і оброблену майстрами.

Мова – це єдина, цілісна, складна система знаків: фонем (звуків), морфем (частин слова), слів, речень, яка служить для називання предметів, явищ об’єктивної дійсності та понять, є засобом спілкування, обміну думками і формування думок.

Мова – явище фізичне, фізіологічне, антропологічне, суспільне. Умова його існування – людське суспільство. Це феномен людської цивілізації. Зв’язок мови й суспільства обопільний. Вона – одна з головних ланок ланцюга “суспільна свідомість – праця – мова”, що робить людину власне людиною.

Мова – найважливіше знаряддя соціалізації людини. Суспільна сутність людини виявляється уже в тому, що вона щодня спілкується, пристосовується до свого оточення, зміцнює суспільні зв’язки, взаємодіє зі суспільними групами.

Мова – засіб спілкування, мислетворення, інтелектуального та естетичного освоєння світу, нагромадження і збереження людського досвіду, а також умова подальшого поступу усього людства.

Мова лежить в основі духовного єднання людей у певну спільноту, вона є „найдосконалішим, незамінним засобом етнічної (національної) єдності” (В. Чапленко), „найголовнішим і найміцнішим цементом, що об’єднує етнографічний народ і перетворює його в свідому націю” (І. Огієнко). У ній виявляється генотип нації, досвід її буття, закладено код нації, її ментальність.

Мова – найважливіша ознака нації і засіб репрезентації її у світі.

Формою існування мови є мовлення – конкретний, практичний вияв мови, „мова в дії”, реалізація мови у різних сферах.

Щоб осягнути роль мови в суспільстві, варто розглянути її функції, важливі для суспільства взагалі і для кожного окремого носія мови. Узагальнити їх можна як функції спілкування, повідомлення і впливу.

Комунікативна функція.

Мова є засобом спілкування і порозуміння між людьми.

Це одна з найголовніших соціально-практичних функцій мови. Вона є важливою для кожної людини, для існування суспільства і для життя самої мови.

Усе життя людини – це її спілкування з оточенням і взаємний вплив один на одного. Спілкування, стосунки з іншими людьми – життєва доконечна потреба, а водночас і найбільша розкіш, яка дає щастя. Неможливість спілкуватися означає важку і гнітючу самотність.

Досліджуючи закони спілкування, психологи визначили, що контакти людини зі світом вкладаються у сім кіл спілкування, перше з яких – це сім’я, де вона народилася, а найширше, сьоме, – спілкування зі світом (цьому сьогодні сприяють розвинені інформаційні технології). Поміж ними – стосунки між друзями, партнерами, колегами, “службовими людьми”, земляками. У кожному з цих кіл людина формує свою мовну поведінку. Професійне спілкування – одна з важливих ланок цього ланцюга.

Мова – засіб обміну інформацією у всіх суспільно важливих сферах комунікації: у політиці, в науці, у галузі економіки, у виробництві і діловій сфері, в освіті, культурі та ін. Обслуговуючи потреби суспільства у забезпеченні інформаційних процесів, мова утверджує свою поліфункціональність, повнокровність і силу. Спілкування дає життя самій мові, адже мова, якою ніхто не спілкується, стає мертвою.

Мова – це універсальний засіб спілкування. Описи усіх можливих знакових систем, які спроможні передати інформацію, лише доводять, що це ”роди мов”, – мова зору, слуху, дотику. “Без розуміння мови немає мови взагалі”.Невербальна комунікація є похідною від мовної комунікації, бо всі можливі знаки і сигнали нам щось “промовляють”.

 

Мислетворча функція.

Мова – засіб людського мислення: творення, оформлення і вираження думки.

Мова – це „дійсність думки”, „тіло думки”. Вона не є відображенням світогляду, який склався, а діяльністю, що його становить. Мислити – означає оперувати мовним матеріалом, словами, реченнями, без цього органічного зв’язку мовлення і пізнавальна діяльність людини неможливі. Мислення – це внутрішнє мовлення.

Кожний момент діяльності зумовлюється думкою і її носієм – мовою.

Номінативна функція

Мова є засобом називання усіх предметів, ознак, дій, кількості, усього навколишнього світу, реальних та ірреальних сутностей. Цей процес науковці називають лінгвалізацією, або омовленням світу.

Незважаючи на однаковість реалій, кожна нація бачить світ по-різному. Українська мова – це самобутня мовна картина світу української нації. Порівняймо, українське слово лікарня пов’язане зі словами лікувати, ліки,тоді як російське больница асоціюється зі словами болеть, боль; українське шанувальник має зв’язок зі словами шанувати, пошана, а російське поклонник – зі словами поклоняться, поклонение та ін. Разом з іншими факторами етнотворення мова формує національний менталітет, національну культуру і духовність нації. В основі українського менталітету – „природа світовідчуття, оригінальна цивілізаційна рефлексія на навколишній світ”. Омовлені загальнолюдські поняття існують поряд із національно вагомою лексикою з мовного і соціально-культурного простору саме української нації, напр.: лани широкополі, садок вишневий, дівчина як калина, доля стелиться рушниками, чорнобривці посіяла мати, День злуки, Крути, тридцятикілометрова зона відчуження, скнилівська трагедія, помаранчева революція та ін.

Процес омовлення світу можна уявити і як щоденні відкриття малої дитини, яка пізнає світ за допомогою мови: називання предметів (іменники), дій (дієслова), ознак (прикметники) – ось її перші доторкання до усього навколо, і як потужний Ніагарський водоспад інформації, що спадає на нас завдяки поступу людства. Назвімо, наприклад, нові спеціальності, що з’явилися останніми роками на економічних факультетах: „Менеджмент організацій”, „Інформаційні системи в менеджменті”, „Банківська справа”, „Фінанси і кредит”, „Економічна соціологія”, „Економічна статистика” та ін. Кожна із цих галузей має свою потужну терміносистему.

Пізнавальна функція

Мова – засіб пізнання світу і накопичення людського досвіду.

У пізнанні нового, раніше не відомого мова є обов’язковим чинником. „Роль думки і мови в пізнанні світу нагадує прокладання тунелю: думка у мовній формі вгризається в породу невідомого і застигає у вигляді кріплень, без яких тунель обвалився б”.

Мова – енциклопедія людського досвіду усіх попередніх поколінь. Думки, виражені за допомогою мови, збереглися на камені і глиняній табличці, на пергаменті і папері. „Вся людська культура й цивілізація нерозривно зв’язані з цим величезним сховищем людських знань і досвіду, що їх нагромаджено за весь час існування людства як суму знань видатних людей усіх поколінь”. Вивчаючи інші мови, ми пізнаємо інший світ, іншу культуру і збагачуємо свій досвід і знання.

 

Культурологічна функція

Мова – носій культури, засіб нагромадження суспільно-історичного, культурного надбання народу – творця мови.

Оволодіваючи мовою, людина оволодіває і культурою народу. Мова – “генофонд культури” (О. Гончар), “жива схованка людського духу” (П. Мирний). Вона духовно єднає покоління, дає змогу сягнути культурних скарбів минулих століть.

Мова – це міст між культурами. Через мову можна глибше пізнати традиції і здобутки чужої культури. Українська мова – це ключ до багатої української культури.

 

Естетична функція.

Мова – засіб творення позитивних емоцій, краси.

Естетика мови – це ресурси і можливості мови виступати в контексті мистецтва. Словесне мистецтво – це творення художніх образів у всіх родах і жанрах літератури, у публіцистиці, ораторському слові. Творчість Гомера, Есхіла, Данте, Шекспіра, Байрона, Шіллера, Гюґо, Бальзака, Бічер-Стоу, Марк Твена, Пушкіна, Льва Толстого, Достоєвського – це сторінки світової величі мистецтва слова, які не залишать байдужими жодного, хто до них доторкнеться. Український фольклор, пісні, мистецьке слово І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, О. Гончара та інших наших великих майстрів слова – невичерпне джерело естетичної насолоди.

Однакове задоволення, позитивні емоції ми маємо від слова писемного і живого, якщо митець уповні виявив естетичний потенціал слова або якщо воно звучить досконало. Читання художньої літератури, заучування напам’ять улюблених віршів – це виховання відчуття краси мови, примноження краси нашого буття.

 

Експресивна функція.

Мова є засобом вираження внутрішнього світу людини.

Мову вживають не так для простого повідомлення, як для вияву своїх переживань, почуттів, емоцій. Радість, щастя, здивування, смуток, гнів, неспокій та глибині порухи інших почуттів розкриваються для інших через мову. А вся система мовних засобів, що висловлюють світ емоцій, віддзеркалює неповторність світобачення і світовідчуття української нації, особливості морально-етичних принципів і релігійних настанов.

 

Ідентифікаційна функція.

Мова є засобом ототожнення в межах певної спільноти.

Вона єднає між собою представників певної нації у часі і просторі. Завдяки мові ми усвідомлюємо себе українцями, відчуваємо свою спільність з тими, хто далеко від нас, із тими, хто жив до нас. Мова – це той “найважливіший, найдорожчий і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живі й майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле. Вона не тільки виражає життєвість народу, але є саме це життя” (К. Ушинський).

Мова консолідує націю. „Національно-мовна свідомість об’єднує народ як у науково-культурному житті, такі в суспільно-політичному, спрямовує його на діяння. Мова – довговічніша за будь-яку форму суспільної організації. Випливаючи з непізнаних глибин людської природи, вона стає цементуючим ферментом нації”. Ця функція пов’язана із набуттям національної гідності.

 

Етична функція.

Мова – засіб дотримання норм поведінки, моральних правил.

Досягається це існуванням сукупності мовленнєвих етикетних формул та настанов щодо їх використання. Ввічливість, чемність, тактовність, шанобливість, стриманість – визначальні ознаки українського мовленнєвого етикету.

„Етичне в мові, – зауважує Н. Бабич, – це конкретно-історична система мовних засобів (ресурсів) відповідно до форми моральної свідомості й поведінки людини, що передбачає ефект добра”. Слово доброзичливе, добродарне має бути в основі етики спілкування.

 

Фатична функція.

Мова є засобом фатичного спілкування.

Фатична комунікація (дослівно – беззмістовна, пуста) – обмін неінформативними з погляду реальної комунікації повідомленнями, які виконують важливу етикетну функцію. “Це є своєрідна мовна гра, яку зобов’язані підтримувати члени суспільства, дотримуючись етикетних настанов.” Це зачин розмов, стримані відповіді, стереотипні запитання про життя, сім’ю, справи, здоров’я, врожай, як-от: Як справи? Дякую, добре. А у вас? Як життя? Що нового? Як успіхи? та ін. Поетеса Ліна Костенко порівняла цей обмін репліками з ”настільним тенісом розмов”. Характер цих запитань умовний, але для встановлення контакту, підтримання розмови вони дуже важливі. Фатична комунікація має національну специфіку, а також відповідає нормам народної етики. Без дотримання фатичних ритуалів не буде мати успіху дипломатія, ділові перемовини.

Це перелік основних функцій мови. Мова – безмежний океан, який оточує людину. Кожний порух думки, імпульс почуттів, волі, намір самовираження пов’язаний із використанням мови. Охоплюючи усі сфери суспільного життя, мова супроводжує поступ суспільства. Тому функції мови можна розглядати докладніше, називаючи їх далі. Волюнтативна: мова є засобом вираження волі щодо співрозмовника: прохання, запрошення, поради, спонукання. Виховна: слово прищеплює моральні приписи, виховує національно-свідомого громадянина, естетичне світовідчуття. Магічно-містична: йдеться про існування особливо таємничої, магічної, гіпнотичної сили слова. Ця сила слова своєю дією може впливати на душевний і фізичний стан, поведінку людини. Її використовували в давнину в замовляннях, або заговорах, які мали практичну функцію, але за словесною формою були справжніми мистецько-поетичними творами. Колядки, щедрівки, примовки – це приклади віри українського народу в магічно-дієву силу слова. Магія слова виявляється і в тому, що воно здатне викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі. Філософсько-світоглядна: мова прив’язує етнос до його природного оточення, ландшафту, предметного обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, який становить неорганічне тіло народу. Державотворча: мова є виявом саморозвитку держави, головним чинником, який консолідує сучасне українське суспільство в націю. Цю функцію мова може виконувати з опорою на усі свої основні функції, забезпечуючи підвищення авторитету української мови, формування національно-свідомої еліти, культурного, інформаційного, засадничо-ідеологічного суверенітету.

Усі функції мова не виконує окремо, вони взаємодіють між собою, впливають одна на одну або ж близькі за своєю суттю. Скажімо, фатична функція випливає з етичної, естетична є складовою культурологічної, акумулятивна є результатом пізнавальної, а державотворча функція реальна лише за умови дії усіх. Повнота виконання функцій означає ефективність мовоіснування.