Історичні концепції (теорії) освіти.

- Формальна (в кінці ХVІІ на початку ХІХ ст.): джерело знань – це розум людини, знання – витвір розуму. Провідне завдання освіти – розвиток розуму, у змісті освіти – навчальні предмети, які виконували функцію «гімнастики розуму».

- Матеріальна (ХІХ ст. – розвиток машинного виробництва дав поштовх для розвитку реальної освіти). У змісті освіти переважали предмети, спрямовані на озброєння практичними вміннями і навичками.

- Педоцентрична (в кінці ХІХ на початку ХХ ст.): зміст освіти визначається інтересами та здібностями дітей, а не соціально-педагогічними умовами й потребами суспільства (бесіди, ігри, занняття за інтересами).

- Комплексності (на сучасному етапі): зміст освіти має бути фундаментом для «формування освіченої, творчої особистості, становлення її фізичного, морального здоров'я, забезпечення пріоритетності розвитку людини, відтворення й трансляції культури і духовності в усій різноманітності вітчизняних та світових зразків» (Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття»).

 

7. Характеристика наочних, словесних, практичних методів навчання.

Метод навчання – це спосіб упорядкованої, взаємопов’язаної діяльності вчителя та учнів спрямований на вирішення завдань освіти, виховання та розвитку у процесі навчання.

Прийом навчання – це деталь, складова частина методу, яка сприяє досягненню проміжної мети конкретного методу.

Словесні методи навчання.

Бесіда – це діалогічний метод навчання, що передбачає спонукання вчителем учнів відтворювати набуті знання, робити самостійні висновки на основі вдало поставлених запитань.

За призначенням в навчальному процесі поділяються на: вступні, повідомлення, повторення, контрольна. Різновидом бесіди є диспут і дискусія.

Диспут – це усна наукова суперечка, публічне обговорення якогось питання.

Дискусія – це широке публічне обговорення якогось спірного питання, проблеми.

Вимоги до питань: чіткі, лаконічні, дотримуватися послідовності, спонукати дітей до відповіді, врахування вікових та індивідуальних особливостей, не містити відповіді на запитання.

Вимоги до відповідей: повні, усвідомлені, аргументовані, правильно сформульовані, чіткі і лаконічні, складні запитання розбиваються на смислові частини.

Розповідь – послідовне розкриття змісту навчального матеріалу.

Буває: художня (образний переказ фактів, вчинків дійових осіб); опис (виклад ознак, особливостей предметів, явищ); науково-популярна (аналіз фактичного матеріалу, ґрунтується на теорії і абстракції).

Вимоги до розповіді: послідовність, насичення розповіді змістом, слідкування за оформленням думки, емоційність розповіді, доступність, достовірність, містить висновки, узагальнення.

Пояснення – словесне тлумачення явищ, подій, процесів, законів і т.д.

Використовується під час розкриття нової теми, складної за змістом, структурою, а також у процесі закріплення, коли учні чогось не зрозуміли.

Вимоги до пояснення:доказовість, врівноваженість, логіка викладу, переконливість, проведення додаткової словникової роботи, образність мови, темп.

Лекція – виклад великого за обсягом, складного за логічною побудовою навчального матеріалу.

Інструктаж – короткі чіткі, лаконічні вказівки, рекомендації, щодо виконання дій.

Види: вступний (перед початком самостійної роботи, екскурсії, щоб довести мету), поточний (допомогти окремим учням у процесі самостійної роботи), заключний (демонстрація кращих робіт, перспективи подальшої роботи).

Наочні методи навчання:

Демонстрування – це показ рухомих засобів наочності, приладів, дослідів, технічних установок.

Ілюстрування – оснащення ілюстраціями нерухомої наочності. У навчальному процесі ілюструють предмети в натурі і схематичні зображення предметів.

Самостійне спостереження – це безпосереднє сприйняття явищ дійсності. Під час самостійного спостереження учень здобуває знання із життя, власних спостережень, дослідів, він ніби стає експериментатором, аналізує цей процес, втручається в нього, щоб краще пізнати.

Практичні методи навчання.

Вправи – це цілеспрямоване, багаторазове повторення учнями певних дій для формування певних дій і навичок.

Вимоги: вправи не повинні бути випадковими, повинні бути подані у певній системі, поступове ускладнення вправ, аналізувати результати виконання вправ, не слід переривати на довгий час виконання аналогічних завдань.

Лабораторні роботи – це вивчення явищ за допомогою спеціального обладнання.

Практичні роботи – застосування знань у певних ситуаціях наближених до життєвих.

Графічні роботи – відображають знання у кресленнях, схемах, таблицях.

Дослідні роботи – це пошукові завдання з метою збільшення обсягу знань з певних тем.

 

8. Поняття про організаційні форми навчання та їх історичний розвиток.

Форми організації навчання – це спеціально організована діяльність вчителя і учнів, яка відбувається за встановленим порядком, у певному режимі.

Форми навчання змінюються і розвиваються разом із суспільним розвитком:

Індивідуальне навчання – вчитель навчає кожного учня окремо (у школах стародавнього світу). На сучасному етапі використовується у формі репетиторства і консультування.

Індивідуально-групова форма навчання – вчитель займається з групою дітей (10-15 осіб). Навчальна робота має індивідуальний характер (діти різного віку та рівня підготовки). На сучасному етапі частково використовується в малокомплектних сільських школах.

Класно-урочна – учнів одного віку розподіляють на класи, заняття проводять поурочно за наперед складеним розкладом, усі учні класу працюють над засвоєнням одного й того ж матеріалу. Класно-урочну форму навчальної роботи теоретично обґрунтував Я.А.Коменський у праці «Велика дидактика».

Белл-ланкастерська система взаємного навчання(ХVІ ст.) – вчитель навчає старших учнів до обіду, після обіду – кращі учні навчають менших. Замість підручників використовувались унаочнення, саморобні таблиці.

Мангеймська форма вибіркового навчання(ХІХ ст.) – учнів, залежно від їх здібностей та успішності, розподіляли по класах на слабких, середніх і сильних. Відбір здійснювався на основі проведення спеціальних досліджень.

Дальтон-план (поч.ХХ ст.) – колективна робота проводилась протягом години, решту часу учні вивчали матеріал індивідуально, звітуючи про виконання кожної теми перед учителем відповідного предмета. Класи перетворювались на предметні «лабораторії», кожен учень працював самостійно, виконував тижневі, місячні завдання («підряди»), а вчителі консультували, контролювали.

Бригадно-лабораторна форма навчання (2-га полов. 20-х років ХХ ст.) – учні розподілені на невеликі групи-бригади (по 5-7 осіб), вчились за спеціальними підручниками «робочими книгами», виконували визначені вчителем денні, тижневі, місячні «робочі завдання» з кожного навчального предмета.

План Трампа (ХХ ст.) – 40% навчального часу учні проводять у великих групах (по 100-150 осіб), де читаються лекції з використанням технічних засобів, 20% - у малих групах (10-15 осіб), де обговорюють лекційний матеріал, поглиблено вивчють окремі розділи, відпрацьовують уміння, навички, 40% - працюють індивідуально з використанням додаткової літератури та комп'ютерної техніки.

Комплексний метод навчання (поч.ХХ ст.) - об'єднання навчального матеріалу в теми-комплекси, що порушувало предметність викладання, систематичність вивчення основ наук.

9. Урок як основна форма організації навчальної діяльності в школі: поняття, вимоги, типологія та структура.

Урок – форма організації процесу навчання, яка відбувається згідно з розкладом, навчальною програмою, з постійним складом учнів, одного віку, рівня підготовки,

Особливості: частина навчального процесу, під час якої розв’язуються певні навчально-виховні завдання; включається в розклад і обмежується в часі; постійна форма, що забезпечує систематичне засвоєння учнями знань; гнучка форма навчання, яка дозволяє використовувати різні методи, види загальних форм організації навчання (групова, індивідуальна, фронтальна).

Вимоги до уроку: дидактичні, виховні, психолого-фізіологічні, санітарно-гігієнічні.

Типологія уроків: уроки засвоєння нових знань, уроки формування вмінь і навичок, уроки узагальнення і систематизації знань, уроки перевірки, оцінки і корекції знань, умінь і навичок,

Структура уроку залежить від його типу. Комбінований урок містить елементи різних типів уроків. Структура комбінованого уроку:

1. Організаційна частина (повідомлення теми, мети і завдань, стан приміщення, облік відвідування).

2. Перевірка домашнього завдання.

3. Актуалізація опорних знань.

4. Сприймання і усвідомлення учнями нового навчального матеріалу.

5. Осмислення, узагальнення і систематизація знань.

6. Вправи на формування вмінь і навичок на основі отриманих знань.

7. Підсумок уроку, домашнє завдання.

 

10. Позаурочні форми організації навчання, їх характеристика.

Факультативні заняття – єднальна ланка між уроками та позакласними заняттями, сходинка від засвоєння предмета до вивчення науки.

Особливості:на добровільних засадах, за спеціальними програмами, обов'язкове відображення сучасних досягнень науки, техніки, культури; рівень знань оцінюють вкінці курсу, підсумкові оцінки вносять до документу про освіту, використання здобутих знань на уроках.

Екскурсії – сприймання учнями предметів, явищ у природній обстановці.

Види: програмні та позапрограмні; тематичні та комбіновані; вступні, поточні, підсумкові.

Особливості:потребують спеціальної підготовки (теоретично-практична підготовка, визначення природних, виробничих, культурних екскурсійних об'єктів, проведення інструктажу), активізація пізнавальної діяльності учнів вчителем або екскурсоводом, використання різних методів; підготовка учнями звітів у вигляді описів, колекцій, виконання творчих завдань; позитивний вплив на емоційну сферу учнів).

Предметні гуртки – заняття, спрямовані на задоволення пізнавальних інтересів учнів, розвиток їх інтелекту.

Особливості: учні беруть участь на добровільних засадах, групи формуються з учнів паралельних класів або учнів, близьких за освітнім рівнем; функціонують за авторськими програмами; результати діяльності – виставки, альбоми, стінні газети, усні журнали, колективні звіти перед учнями і батьками, участь у предметних олімпіадах.

Домашня навчальна робота учнів – самостійне виконання учнями навчальних завдань за межами уроку (вдома, в групах продовженого дня, в години самопідготовки у школах інтернатах).

Особливості: домашні завдання мають даватись з урахуванням індивідуальних та вікових особливостей учнів; запобігати перевантаженню учнів; диференційований підхід щодо змісту і характеру домашньої роботи; коментування вчителем способів виконання домашніх завдань; застереження батьків, що учні мають виконувати завдання самостійно; систематичний контроль вчителя за якістю виконання домашніх завдань учнями.

Консультації (репетиторство) – проведення індивідуальних занять з метою подолання труднощів в учнів щодо опанування певної навчальної інформації. Можливим є проведення підготовчої роботи з обдарованими учнями до їх участі в олімпіадах, конкурсах; підготовки для вступу; ліквідації прогалин у знаннях.

Семінарські заняття (у початковій школі не проводяться) – обговорення підготовлених учнями доповідей, рефератів, повідомлень. Різновидом є практикум.

 

11. Навчальні плани та програми: поняття, характеристика, структура.

Навчальний план – документ, затверджений Міністерством освіти і науки України, що визначає набір навчальних предметів, які вивчають у закладі освіти, їх розподіл, тижневу, річну кількість годин, відведених на кожний навчальний предмет, структуру навчального року.

Державний компонент навчального плану забезпечує єдність навчального процесу, містить перелік обов'язкових для вивчення навчальних предметів в усіх типах загальноосвітніх шкіл. Шкільний компонент має рекомендаційний характер, передбачає перелік навчальних дисциплін, які можуть бути введені до робочого навчального плану за рішенням ради школи.

Навчальна програма – документ, затверджений Міністерством освіти і науки України, в якому подається характеристика змісту навчального матеріалу із зазначенням розділів, тем, орієнтовної кількості годин на їх вивчення.

Складові навчальної програми:

- пояснювальна записка, у якій обґрунтовується мета, завдання, особливості побудови навчального курсу;

- опис змісту діяльності з даного предмета за розділами чи темами;

- основні вимоги, щодо знань, умінь і навичок учнів на кінець року.

Навчальний матеріал у школах вивчається за двома принципами:

- лінійності (новий матеріал на основі попереднього);

- концентричності (без повторення попереднього, але на більш високому рівні з кожним уроком, семестром, роком).

 

12. Перевірка знань, умінь і навичок у школі: функції, види. Педагогічні вимоги до контролю навчальної діяльності.

Головна мета перевірки і оцінки знань, умінь і навичок: забезпечення ефективності навчання, систематизація знань, умінь і навичок, стимулювання навчальної діяльності учнів, формування прагнення до самоосвіти.

Контроль – це погляд, спостереження і перевірка успішності учнів; вимір і оцінка знань, умінь тих, хто навчається. Поняття перевірка у педагогіці розглядається, як поняття вужче ніж контроль. Перевірка передбачає визначення ґрунтовності, обізнаності учнів у інформації, яка вивчається; вона є складним компонентом контролю.

Оцінка – це визначення відповідності знань, умінь і навичок учнів визначеним нормам і критеріям.

Облік успішності учнів передбачає фіксацію результатів контролю у вигляді оцінного судження або числового балу з метою аналізу стану навчально-виховного процесу за певний час, прийняття рішення про необхідність удосконалення навчально-виховного процесу.

Вимоги до контролю, перевірки, оцінки знань, умінь і навичок:

- Об’єктивність

- Систематичність

- Містити аргументацію

- Відповідати вимогам програми

- Відповідати віковим та індивідуальним особливостям учнів

- Доцільність

- Гласність

- Усебічність контролю

- Ставити оцінку, перевіривши глибину знань

- Використання різноманітних методів контролю

- Бачити перспективу розвитку школяра

- Єдність вимог вчителів, які працюють у даному класі

- Дотримання етичних норм

- Тематична спрямованість контрою

- Оптимізація контролю (мінімальні затрати зусиль, часу для отримання відомостей, запобігати переобтяженню учнів, виконанню зайвих завдань)

- Неприпустимою є оцінка, як покарання за погану поведінку

Функції контролю:

- стимулююча – добре вмотивоване і справедливе оцінювання успішності учнів є важливим стимулом у навчальній діяльності, який переростає у стійкий мотив обов'язку і відповідальності;

- розвиваюча – розвиток самооцінки, взаємооцінки, що сприяє розвитку логічного мислення, пам’яті, мови тощо;

- освітня (навчальна) – систематичне спостереження вчителя за учнями, їх навчальною діяльністю, виявлення результатів роботи, та їх корекція;

- діагностична – виявлення успіхів та недоліків у знаннях, уміннях, навичках, попередження і подолання неуспішності;

- виховна – систематичний контроль та оцінювання успішності виховують в учнів свідому дисципліну, наполегливість, працьовитість, почуття обов’язку та відповідальності, формує принциповість, справедливість, взаємоповагу;

- управлінська – учитель отримує інформацію про стан успішності, успіхи і недоліки кожного учня, що дає можливість правильно скорегувати роботу учнів і свою.

Види оцінки (перевірки, контролю):

- поточні – систематичне спостереження за навчальною діяльністю учня;

- попередня оцінка – перевірка рівня підготовки перед вивченням теми;

- повторна – проводиться з метою повторення матеріалу, який вивчався раніше;

- тематична оцінка – перевірка знань з певної теми;

- корекційна оцінка – перездача тематичної;

- підсумкова – виставляється на основі тематичних (корекційних) наприкінці семестру, року.

Методи контролю

1.Письмовий контроль (проведення контрольних і самостійних робіт).

Переваги: одночасність перевірки знань більшості учнів; самостійність забезпечується варіативністю завдань; витрачається менше часу; можуть використовуватися зошити з друкованою основою.

Недоліки: не можна виявити хід думок учня; можливість списування.

Обов’язковою є робота над помилками після самостійних і контрольних робіт.

2. Усна перевірка.

Індивідуальне усне опитування

Переваги: можна побачити хід думок учня; розвивається мовлення учня; реалізується принцип індивідуального підходу; можливість виправлення мовних, змістових помилок, які можуть спрямувати подальшу відповідь учня; звернення уваги на усвідомленість відповіді.

Недоліки: багато часу витрачається на перевірку одного учня.

Фронтальне усне опитування

Переваги: невелика витрата часу;можливість опитати більшу частину учнів.

Недоліки: не можна перевірити глибину відповідей окремого учня; вимагає швидкого виконання мислительних операцій, що іноді викликає розсіяність учнів.

3.Графічна перевірка

Передбачає роботу з контурними картами, побудову таблиць, схем, графіків, діаграм тощо.

Переваги: сприяє узагальненню, систематизації знань; забезпечує використання знань у змінених умовах; підвищення самостійності учнів в процесі учіння; оволодіння методами самоорганізації навчальної діяльності.

Недоліки: не всі учні мають схильність до моделювання, побудови схем, хоча володіють матеріалом.

4.Практична перевірка

Переваги: учні залучаються до конкретної практичної діяльності; дозволяє виявити прогалини у оволодінні теоретичним матеріалом.

5.Тестова перевірка

Учень обирає правильну відповідь (відповіді) на запитання серед запропонованих варіантів (може здійснюватись як машинним, так і безмашинним способом). Є тести досягнень, креативності, критеріально-орієнтовані (динаміка розвитку учня).

Переваги: скорочення часу на перевірку; більша об'єктивність; дає можливість статистично опрацювати результати; мінімальна витрата часу; контроль за рівнем оволодіння великої кількості інформації.

Недоліки: можливість вгадування; не дозволяє виявити вміння наводити приклади з життя; не завжди можна виявити глибину оволодіння матеріалом;така перевірка дозволяє виявити лише знання фактів, але не здібності.

6.Метод програмованого контролю.

Висування до всіх учнів стандартних вимог, що забезпечується використанням однакових за кількістю і складністю контрольних завдань, запитань. При чому аналіз відповіді, виведення і фіксація оцінки можуть здійснюватися за допомогою індивідуальних автоматизованих засобів. Поширеним способом стандартизаці опитування у шкільних умовах є застосування перфокарт, використання ТЗН.

7.Поурочний бал.

Учням на початку уроку повідомляють про виставлення оцінки вкінці уроку за їх активність, правильність певної кількості відповідей на запитання.

8.Комбіноване (ущільнене) опитування.

Дає змогу перевірити знання кількох учнів одночасно: один учень відповідає усно біля дошки, кілька − працюють над картками, кілька – виконують завдання на дошці. Використовують, коли переважно весь матеріал засвоєно з теми.

-

ІІІ. Теорія виховання

1. Процес виховання: структура, рушійні сили.

 

Процес виховання – це система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Структурними елементами процесу виховання є: мета, зміст, завдання, форми, методи і засоби виховання, його результати, корегування результатів виховання.

Рушійні сили виховного процесу – це сукупність суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню процесу виховання до нових цілей.

Є такі суперечності:

а) між необмеженими можливостями розвитку людської природи і обмежуючими умовами соціального життя;

б) між зростаючими соціально значимими завданнями, які треба вихованцю вирішувати і тими можливостями, які обмежують його вчинки і дії у вирішенні цих завдань;

в) між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями;

г) між впливами сім’ї, школи, громадськості, вулиці, засобів масової нформації;

ґ) між організованим впливом школи і стихійним впливом оточення;

д) між окремими впливами вчителів, які працюють у даному класі;

є) між рівнем розвитку особистості і виконуваними нею функціями в колективі;

є) між набутим негативним досвідом поведінки і новими умовами життя і діяльності;

ж) між усвідомленням учнем своїх прав і обов’язків.

Компонентами процесу виховання є: свідомість особистості, її емоційно-почуттєва сфера, навички і звички поведінки.

Свідомість – властива людині функція головного мозку, яка полягає у відображенні об‘єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій, у попередньому мисленному накресленні їх і передбаченні наслідків, у регулюванні відносин людини з людиною і соціальною дійсністю.

Почуття – психічні стани і процеси, в яких відображено емоційний бік духовного світу людини, їісуб ‘єктивне переживання подій та емоційне ставлення до навколишнього світу.

Навичка – психічне новоутворення, завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію, раціонально, з належною точністю і швидкістю, без зайвих витрат фізичної і нервово-психічної енергії.

Звичка – схильність людини до відносно усталених способів дій.

 

2. Закономірності та принципи виховання, їх характеристика.

 

Закономірності виховання – це стійкі, повторювані, об‘єктивно існуючі суттєві зв‘язки у ньому, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості школяра.

Принципи виховання – це керівні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного процесу.

Правила виховання – це регулятивні міркування про конкретні дії вихователя та вихованців з метою реалізації вимог того чи іншого принципу.

Закономірності процесу виховання:

1. Виховання пов’язане із суспільними потребами й умовами виховання.

2. Людина виховується під впливом найрізноманітніших чинників (Виховує все: люди, речі, явища. Процес виховання успішно відбувається у сприятливих умовах).

3. Результати виховання залежать від впливу на внутрішній світ дитини, її духовність.

4. Визначальними у вихованні є діяльність і спілкування.

5. Ефективність виховного процесу залежить від стосунків в учнівському колективі.

6. Ефективність процесу виховання зростає, коли учні займаються самовихованням.

7. Опора у виховному процесі на позитивні якості дитини, позитивні емоції від досягнутих успіхів.

Основними принципами виховання є:

1. Цілеспрямованість (підпорядкованість всієї виховної роботи загальній меті, знання цієї мети вихователями і вихованцями, нетерпимість до стихійності у вихованні, наявність перспективи, проектування рівня вихованості особистості відповідно до запланованої мети).

2. Зв’язок з життям (використання у виховній роботі краєзнавчого матеріалу, систематичне ознайомлення учнів із суспільно-політичними подіями в країні, залучення їх до посильної участі в громадсько корисній роботі).

3. Єдність свідомості і поведінки (правильне співвідношення методів формування свідомості і суспільної поведінки, попередження відхилень у свідомості та поведінці учнів, вироблення несприйнятливості до будь-яких негативних впливів, готовності вести проти них боротьбу).

4. Виховання в праці (праця – єдине джерело задоволення матеріальних і духовних потреб людей, праця є фактором всебічного розвитку особистості, сумлінне ставлення до праці – важлива риса людини, нетерпимість до порушень трудової дисципліни, розкрадання народного добра і т.д.).

5. Комплексний підхід (єдність мети, завдань і змісту виховання; єдність форм, методів і прийомів виховання; єдність виховних впливів школи, сім’ї, громадськості, засобів масової інформації, вулиці; врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів у вихованні; єдність виховання і самовиховання; постійне вивчення рівня вихованості учня і внесення корективів у виховну роботу).

6. Виховання особистості в колективі (колектив – могутній засіб виховання, певні риси особистості формуються тільки в колективі, значення згуртованості колективу і його громадської думки для виховання школярів, участь учнів у роботі самоврядування сприяє розвитку самостійності, самодіяльності, ініціативи і т.д.).

7. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів (педагогічне керівництво зумовлюється відсутністю життєвого досвіду в учнів; виховання творчої особистості можливе, якщо створюються умови для прояву їх самостійності і творчості, схвалюються прояви ініціативи і самодіяльності).

8. Повага до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього (єдність вимог до вихованців з боку педагогів, контроль за поведінкою вихованців, гуманне ставлення до учнів, повага до їхньої думки і т.д.).

9. Індивідуальний підхід (індивідуальні відмінності у школярів, знання психіки кожного учня і врахування їх особливостей у виховній роботі.

10. Наступність (молодші школярі – підлітки – юнаки, переведення із класу в клас чи в іншу школу, зміна класних керівників, поєднання виховання на уроці і в позакласній виховній роботі).

11. Єдність педагогічних вимог школи, сім’ї і громадськості (взаємна інформація між учасниками виховного процесу про результати виховних впливів).

 

3. Методи виховання: формування свідомості особистості, характеристика методів стимулювання діяльності і поведінки.