Поняття господарського права.

Поняття господарського права.

ГП – це комплексна галузь права, яка являє собою сукупність норм, які регулюють відносини за участю підп-в, установ, орг-цій, підпр-ців у ході здійснення своєї госп-ї діяльності. Господарські відносини у сфері економіки України становлять предмет госп права. Зміст предмета ГП, визначається 2-ма основними поняттями:”народне господарство” і “господарська діяльність”. До народного господарства належать усі розташовані на території України підприємства, установи, організації. Господарська діяльність як предмет госп. Права за ЗУ “Про зовн екон діяльність” – будь-яка діял-ть, у т.ч. підпр-ка, пов*язана з вир-вом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що виступають у формі товару; за ЗУ “Про оподаткування прибутку підп-в” - будь-яка діяльність особи,направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною тасуттєвою; за ЗУ “Про ліцензування певних видів госп-ї діяльності” - будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, пов'язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт;за ГК- це діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Суб'єкти господарського права: поняття і види.

Суб'єкти господар. права діють або як власники основних засобів виробництва (наприклад, кооперативи, господарські товариства), або як господарюючі суб'єкти, засновані власниками (наприклад, державне підприємство, приватне підприємство, підприємство, засноване коопера­тивом). Управлінські організації — міністерства, відомст­ва- законом визначені як уповноважені власником (влас­никами) органи. Суб'єкти господарського права мають ряд ознак право-суб'єктності, закріплених господарським законодавством. По-перше, ці суб'єкти мають певну організаційно-пра­вову форму, в якій здійснюється господарська або управ­лінська діяльність. Організаційно-правову форму можна визначити як передбачену або санкціоновану правом орга­нізаційну структуру, в якій діє суб'єкт господарського пра­ва. Це або одна з форм підприємства, або установа (напри­клад, міністерство), або організація (наприклад, об'єднання громадян, яке є учасником господарських відносин). Другою ознакою суб'єкта господарського права є те, що він має юридична відокремлене і закріплене за ним май­но у формі основних фондів, обігових коштів, інших цінно­стей. Третьою, суто юридичною, ознакою суб'єкта господар­ського права є його господарська правосуб'сктність. Су­б'єкт господарського права має засновану на законі мож­ливість набувати від свого імені майнові та особисті не-майнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судо­вих органах. Правосуб'єктність суб'єкта господарського права доктринально визначається як господарська компе­тенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав і обо­в'язків Отже, суб'єкти господарського права - це організації, які на основі юридично відокремленого майна в межах своєї господарської компетенції безпосередньо здійснюють господарську діяльність і використання її результатів або управлінську діяльність в економіці. З урахуванням особливостей функцій господарське за­конодавство визначає правове становище таких суб'єктів господарського права, як: 1) підприємства та їхні структур­ні підрозділи; 2) об'єднання підприємств; 3) фінансові та посередницькі інститути; 4) громадяни-підприємці; 5) ор­гани державної виконавчої влади в економіці.

Господарські правовідносини(Гп): поняття і види.

Господарські правовідносини – це врегульовані нормами права відносини між господарюючими суб’єктами (підприємництвами, підприємцями) і органами управління, які утворюються в процесі організації і безпосереднього здійснення госнодарської Д-ті. Елементи: суб*кти(суб*кти госп-ння, упр-ння), об*єкт(госп-ка діял-сть), зміст(права і обов*язки). Гп виникають, змінюються і припиняються на основі ЮФ. Особливу роль відіграють події(складова майже кожного дог-ру_виконання робіт, послуг тощо). Гп поділяються на:1. госп-виробничі – майнові та ін відносини, які виникають між суб*єктами госп-ння при безпосередньому здійсненні госп-ї діял-сті;2. організ-госп (адмін-госп) – відносини, які складаються між суб*єктами госп-ння та суб*єктами організ-госп повноважень органами упр-ння у процесі упр-ння гос-ю діял-тю;3.внутрішньо-госп – відносини, які складаютьтся між стр-ми підрозділами суб*єктів госп-ння, а також відносини між суб*єктами госп-ння і їх стр-ми підрозділами. ГП поєднують в собі майновий та орг-ний елементи, мають матеріальний зміст, що полягає у забезпеченні сус-го вироб-ва. 2 варіант. Господарюючі суб'єкти в процесі господарю- вання во­лодіють і користуються природними ресурсами. Відносини щодо природокористу- вання регулюються природоресурсовими галузями права (земельне, водне, гірниче, лісове, еко­логічне тощо). Господарюючі суб'єкти формують з прибутку і викори­стовують власні фінансові ресурси, є платниками податків тощо. Отже, вони є суб'єктами фінансових правовідно- син.Між підприємствами, підприємцями та грома дянами виникають майнові відносини щодо задо волення особистих потреб громадян у товарах, роботах, послугах. Ці відноси­ни регулює цивіль- не право. Визнавати всі зазначені відносини гос -подарськими, як це іноді робиться в літературі, означало б, що спеціальної категорії господар- ських відносин взагалі не існує. Об'єк­тивно нео- бхідні для здійснення господарської діяльності вони за своєю економічною природою не є госпо дарськи­ми. Ці відносини лише створюють органі заційні, матері­альні, фінансові та інші передумо- ви функціонування гос­подарських відносин. Гос- подарсько-правова концепція визначає господар- ські відносини у власному (спеціальному) розу -мінні. А саме: господарськими є відносини між господарюючими суб'єк­тами (підприємствами, підприємцями) і органами управ­ління, які утво- рюються у процесі організації і безпосеред­нього здійснення господарської діяльності. Господар- ські відносини як предмет регулювання склада- ються лише з двох елементів - організаційного (організація виробництва, обігу) і майнового. Сукупність господарських відносин у такому вузькому розумінні с предметом господарського права. За предметом у такому розумінні господар пра­во вирізняється з інших галузей права, норми яких діють у народному господарстві.

Методи правового регулювання господарських правовідносин.

Це сукупність способів регулюючого впливу норм госп. права на поведінку субєктів госп. правовідносин. Концепсуально методи госп. права будуються на 2-ох принципах:загальнодозвільному(“дозволено все, що не заборонено законом”) та зобов’язуючому (“субєкти госп права зобовязані і мають вчиняти те, що на них покладено законом”). Метод автономних рішень субєктів госп відносин-грунтується на тому, що підприємства, підприємці мають право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, які не суперечать законодавству України. Метод владних приписів (вимог законів і вказівок компетентних органів, обовязкових для субєктів госп відносин)-згідно з ним діяльність субєктів підпорядковується обовязковим моделям правовідносин, визначеним законодавством. Метод рекомендацій -держава регулює поведінку субєктів госп відносин шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідносин.

Господарсько-правові норми.

Норма господарського права - це елемент системи ком­плексної галузі господарського права. Нормативний акт діє як елемент зовнішньої форми господарського права, еле­мент комплексної галузі господарського законод.. Важливою як у теоретичному, так і в практичному ас­пекті є загальна класифікація нормативних актів господар­ського законодавства на види за змістом тих норм госпо­дарського права, які офіційно встановлюють ці акти. Зале­жно від змісту доктрина господарського права розрізняє чотири види актів: • акти, норми яких є загальними правилами функціонування господарських правовідносин. Такі норми містяться у кодек­сах, які кодифікують окремі інститути господарського права. Зокрема, Цивільний кодекс кодифікує норми про договірні господарсько-правові інститути: купівлю-продаж, поставку та інші форми обміну; загальний і будівельний підряди; переве­зення вантажів; інститут майнової відповідальності господа­рюючих суб'єктів і т. ін. Щодо окремих видів правовідносин діють спеціальні кодифіковані акти господарського законо­давства. Це, зокрема, транспортні кодекси та статути, загальні правила перевезення вантажів;

• компетенційні акти, які визначають види господарюю­чих суб'єктів, а також їхні права і обов'язки щодо господа­рювання, тобто господарську компетенцію; • нормативні документи, що регулюють технічні параме­три виробництва та його результати, зокрема, технологічні процеси, якість продукції (робіт, послуг), витрати (норми витрат матеріальних і трудових ресурсів, норми виробітку тощо). Формами нормативних документів є стандарти (державні, галузеві, підприємств, технічні умови), а також державні будівельні норми і правила; • нормативні акти, що виражають норми-завдання, тобто визначають своїм адресатам конкретні результати, яких мають досягти суб'єкти господарських відносин при нале­жній правомірній поведінці, а не загальні правила поведін­ки. Юридично-технічною формою актів цього виду є акти планування, програми (технічна форма) і закони та поста­нови про їх затвердження (юридична форма).

 

Поняття та ознаки підприємницької діяльності(ПД).

Підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по иробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється ФО та ЮО, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому зак-вом. ПД хар-ся: мета, з якою зійс-ся, систематичність;під-во здійс-ся на власний ризик. Принципи під-ва: вільний вибір видів діяльності; залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян; самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до зак-ва; вільний найм працівників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством; вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством; самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. Підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом у випадках, передбачених у Конституції У. Підприємницька діяльність припиняється: з власної ініціативи підприємця; у разі закінчення строку дії ліцензії; у разі припинення існування підприємця; на підставі рішення суду у випадках, передбачених Гос-ким Кодексом та іншими законами. Порядок припинення діяльності підприємця встановлюється

законом відповідно до вимог Гос-го Кодексу.

Суб’єкти господарювання.

Суб'єкт господарювання - ЮО незалежно від організаційно-правової форми та форми власності чи ФО, яка займається діяльністю з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншою госп-кою діяльністю; будь-яка ЮО або ФО, яка здійснює контроль над суб'єктами господарювання, група суб'єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими. Суб'єктами господ-ння визнаються також органи державної влади, органи місцевого самов-ння, а також органи адмін-господарського упр-ння та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності. До учасників відносин у сфері госп-ння можна віднести також гром-н, гром-кі та ін. Орг-ції, які є засновниками суб*єктів госп-ння чи здійснюють щодо них орг-госп повн-ння на основі відносин власності. Під організаційно-господарськими відносинами розуміються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організ-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства. Майно(осн-ні та оборотні засоби, оборотні кошти, ін.майнові цінності) суб*єктів госп-ння фактично відокремлене від майна ін. суб*єктів госп-ння. Обов*язковим є наявність самостійного балансу. Коло суб*єктів госп- ння:1.гр-ни У, іноземці, особи б\гУ, які здійснюють госп-ку діял-сть і зареєсровані в установленому законом порядку;2.госп-кі орг-ції(ЮО, створені відповідно до ЦК:тов-ва(підпр-кі, непідпр-кі, установи, ін. ЮО, сворені відповідно до цього закону;3.дер-ні та комун-ні під-ва, створені відповідно до ГК; 4. інші ЮО які здіс-ть госп-ку діял-сть та зареєстр-ні в уст-му законом порядку; 5. філії, предст-ва, ін відокр-ні підрозділи госп-ких орг-цій, які утворені ними для здійснення госп-ї діяльності.

Характеристика акцій.

Акція – цінний папір без установленого строку обігу, який засвідчує дольову участь у стат-му фондіАТ, підтверджує членсво в АТ та право на участь в управлінні його справми. Акція дає її власнику право на отримання частини прибутку у вигляді дивідендів і прао на участь в розподілі майна тов-ва при припиненнні діяльності АТ. Акція є неподільною. Акції ВАТ можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства. Акції ЗАТ розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими АТ. Загальна номінальна вартість випущених акцій повинна дорівнювати розміру статутного фонду акціонерного товариства, який не може бути меншим від розміру, визначеного законом. Відкрита підписка на акції при створенні акціонерного товариства організовується засновниками. Засновники в будь-якому випадку зобов'язані бути держателями акцій на суму не менш як 25% статутного фонду і строком не менше 2 років. Є 4 види акцій: іменна (більш поширена) – фіксує ім*я її власника, дає особі право на участь в управлінні тов-м. Власники можуть вільно відчужувати ці акції шляхом вчинення іменного індосаменту(передавальний виконавець). Обіг завжди реєструється в реєстрі власників іменних цінних паперів; акціїї на пред*явника – не містять посилань на їх власників, фіксується в реєстрі лише загальна кількість таких акцій; привілейована акція – дає право власнику на переважне отримання дивідендів у фіксованому розмірі в залежності від прибутку, можуть випускатися у сумі, яка не більше 10% СК.

Дивіденди.

Акція дає її власнику право на отримання частини прибутку у вигляді дивідендів і прао на участь в розподілі майна тов-ва при припиненнні діяльності АТ Дивіденди - платіж, який провадиться ЮО на користь власника (довірених осіб власника) корпоративних прав, емітованих такою БО, у зв*язку з розподілом частини її прибутку. Таким чином, це – частина від прибутку розподілена між учасниками(власниками) відповідно до частки їх участі у власному капіталі підприємства. У разі прийняття рішення щодо виплати дивідендів емітент корпоративних прав, на які нараховуються дивіденди, провадить зазначені виплати власнику таких корпоративних прав пропорційно частці його в статутному фонді підприємства - емітента таких корпоративних прав незалежно від того, чи була діяльність такого підприємства-емітента прибутковою протягом звітного періоду при наявності інших власних джерел для виплати дивидендів, а також від того, чи є наявним прибуток, розрахований за правилами податкового обліку, чи ні. Юридичні особи - резиденти, які отримують дивіденди, не включають їх суму до складу валового доходу (крім постійних представництв нерезидентів). Якщо дивіденди отримуються платником податку - резидентом з джерелом їх виплати від нерезидента, то платник податку включає суму отриманих дивідендів до складу валового доходу за наслідками податкового періоду, на який припадає отримання таких дивідендів. Порядок оподаткування дивідендів, що отримуються ФО, визначається за правилами, встановленими законом з питань оподаткування доходів ФО. Виплата дивідендів на користь ФО (у т.ч. нерезидентів) за акціями (іншими корпоративними правами), які мають статус привілейованих або інший статус, що передбачає виплату фіксованого розміру дивідендів чи суми, яка є більшою за суму виплат, розраховану на будь-яку іншу акцію (корпоративне право), емітовану таким платником податку, прирівнюється з метою оподаткування до виплати заробітної плати з відповідним оподаткуванням та включенням суми виплат до складу валових витрат платника податку.

Форми власності в Україні.

Власніст ь як науковий термін вживається у двох аспек­тах: в економ. і юрид.. В економічному - це присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належ­ності наявних засобів виробництва і одержува- них продук­тів праці державі, окремим колекти- вам чи індивідам. На­лежність (присвоєння) у цьому випадку означає відношення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх, і відповідно відношення до них усіх інших осіб, як до чужих. Це матеріально-речовий аспект процесу присво­єння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект прис- воєння матеріальних благ - це суспільні відно­сини власності, які характеризують відносини між людьми, що грунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого».Суть його полягаг в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб’єк- тів від речі або, інакше кажучи, в недо­пущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні пану­вання над річчю з боку невласника. Згідно ЗУ «Про власність» влас­ність в У. виступає в таких формах: приватна, колек­тивна, державна. При цьому в законі встановлено, що всі форми влас- ності є рівноправними. Інакше регулюються відносини власності в КУ. По-перше, у К. (ст. 41, 116, 142, 143) щодо власності вживаються термі- ни «приватна», «держав­на» та «комунальна» і нічого не говориться про колективну власність. При цьому комунальна власність (власність те­риторіальних громад сіл, селищ, міст) розгляда- ється відо­кремлено від державної. По-друге, на відміну від ЗУ «Про власність» у К говориться не про рівнопра­вність форм власності, а про рів- ність перед законом усіх суб'єктів права власнос- ті. Зазначені новели зу­мовлюють необхідність внесення відповідних змін до За­кону «Про влас- ність».

Поняття права власності.

Власність як науковий термін вживається у двох аспек­тах: в економічному і юридичному. В економічному - це присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належ­ності наявних засобів виробни- цтва і одержуваних продук­тів праці державі, окремим колективам чи індивідам. На­лежність (присвоєння) у цьому випадку означає відношен- ня суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх, і відповідно відношення до них усіх інших осіб, як до чужих. Це матеріально-речовий аспект процесу присво­єння, який хара- ктеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ - це сус- пільні відно­сини власності, які характеризують відносини між людьми, що грунтуються на розме жуванні «мого» і «чужого». Згідно із ЗУ «Про власність» влас­ність в Україні виступає в таких формах: приватна, колек­тивна, державна. При цьому в законі встановлено, що всі форми власності є рівноправними. Інакше регулюються відносини власності в КУ. По-перше, у КУ щодо власності вживаються терміни «приватна», «держав­на» та «комунальна» і нічого не гово- риться про колективну власність. При цьому комунальна власність (власність те­риторіальних громад сіл, селищ, міст) розглядається відо­кремлено від державної. По-друге, на відміну від ЗУ «Про власність» у КУ говориться не про рівнопра­вність форм власності, а про рівність перед законом усіх суб'єктів права власності. Зазначені новели зу­мовлюють необхідність внесення відповідних змін до ЗУ «Про влас- ність». Право власності визна­чається законом як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користуван ня і розпорядження майном. Володіння - це закріплення матеріаль- них благ за конкрет­ними власниками – індивіда- ми і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб. Користу­вання - це вилучення з речей їхніх корисних властивос- тей, які надають можливість задовольнити відпо- відні потреби індивіда чи колективу. Розпоряд- ження - це визначення влас ником юридичної або фактичної частки речі. Із цього можна зро- бити висновок, що право власності -це врегульо- вані законом суспільні відносини щодо володін- ня, користування і розпорядження майном. Пра- во власності в У. охороняється законом.Держава забезпеч. стабільність правовідносин власності.

Право приватної власності.

Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших радянських республік, іноземні громадянита особи без громадянства. Громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні Праця громадян є основою створення i примноження їх власності. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, АТ, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом. Об'єктами ПП власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці. Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом. Зак-ми актами У може бути встановлено спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, а також види майна, що не може перебувати у власності громадян. Громадяни мають право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої не забороненої законом діяльності. Громадяни мають право передавати належне їм майно у тимчасове користування іншим громадянам, ЮО та державі. Громадяни мають право відчужувати належне їм майно. Умови і порядок відчуження національних, культурних та історичних цінностей встановлюються спеціальним законодавством України. Право ПП може бути передано у спадщину громадянам, ЮО, державі.

Право державної власності.

До державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адмін-територ одиниць (комунальна власність). Суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради України. Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Суб'єктами права державної власності на землю виступають: ВРУ- на землі загальнодержавної власності України; ВР АРК - на землі в межах тер-ії республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності. Управління державним майном від імені народу (населення адміністративно-територіальної одиниці) здійснює відповідно Верховна Рада України і місцеві Ради народних депутатів України, а також уповноважені ними державні органи. Державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до зак-х актів України.Загальнодержавну (республіканську) власність складають: земля, майно, що забезпечує діяльність ВРУ та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення; кошти республіканського бюджету; республіканський національний банк, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. У загальнодержавній (республіканській) власності може перебувати також інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами. Держава та її адміністративно-територіальні одиниці не відповідають за зобов'язаннями один одного.

Поняття оренди.

Питання оренди врегульовані цив-м Кодексом та ГК. 2 тотожні поняття: оренда і найм. Згідно з чинним зак-вом, оренда – засноване на дог-рі строкове, платне кор-ння майном, яке необхідне орендареві для здійснення підпр-ї та ін. Госп-ї діяльності. Ознаки: користування – платне, стпрокове; користування має певний цільовий хар-р. Майно береться в оренду для здійсненя певного виду діяльності. Об'єктом оренди можуть бути за ГК:1) державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси;2) нерухоме майно;3)все інше окреме індивідуально визначене майно виробн-технічного призначення, що належить суб'єктам госп-ння. Оренда – це основне зобов’язання, на якому може грундуватися додаткове зоб-ння(акцеси) суборенди.

Об'єкт оренди.

Об’єктом оренди може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Об'єктом оренди можуть бути за ГК:1) державні та комунальні підприємства або їх структурні

підрозділи як цілісні майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання;2) нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);3)все інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання. Оренда структурних підрозділів державних та комунальних підприємств не повинна порушувати виробничо-господарську цілісність, технологічну єдність даного підприємства. Законом може бути встановлено перелік державних та комунальних підприємств, цілісні майнові комплекси яких не можуть бути об'єктом оренди.

Поняття договору оренди.

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму. Предметом договору найму можуть бути майнові права. Право передання майна у найм має власник речі або особа,

якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму. За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення. Договір найму укладається на строк, встановлений договором. Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк. Законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів майна. Якщо до спливу встановленого законом максимального строку найму жодна із сторін не відмовилася від договору, укладеного на

невизначений строк, він припиняється зі спливом максимального строку договору. Договір найму, строк якого перевищує встановлений законом максимальний строк, вважається укладеним на строк, що відповідає максимальному строку. Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Сторони в договорі оренди.

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Таким чином, торонами є орендодавець та орендар, якщо це договір суборенди – орендар, суборендар. Суб’єкти:ФО(суб’єкти підпр-ї діяльності), ЮО(резиденти, нерезиденти), міжнародні організаціїї. Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму. Орендодавцями дер-го та ком-го майна є:Фонд держмайна У, його регіональні підрозділи(ціл майн компл підпр-в, їх стр-х підрозділів, яке перебуває в дер-й власності); органи, яких ВР АРК або місцеві ради уповн-ла управляти своїм майном(стосовно об’єктів, які перебувають у власності АРК та ком-ї власності); дер-ні чи комунальні під-ва(самостійно можуть сдавати в оренду окреме інд-но визначене майно). За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Орендар має переважне право перед іншими суб'єктами господарювання на продовження строку дії договору оренди. Орендар може бути зобов'язаний використовувати об'єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого передано в оренду. Орендар зобов'язаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню, та своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату. Орендар відшкодовує орендодавцю вартість орендованого майна у разі відчуження цього майна або його знищення чи псування з вини орендаря. Орендар має право передати окремі об'єкти оренди в суборенду, якщо інше не передбачено законом або договором оренди. Передача в суборенду цілісних майнових комплексів не допускається.

Поняття лізингу.

Лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Майно, яке є державною (комунальною) власністю, може бути об'єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном, відповідно до закону. Об'єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг. Не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки, інші природні об'єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів. Перехід права власності на об'єкт лізингу до іншої особи не є підставою для розірвання договору лізингу. Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Не можуть бути предметом договору лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти, а також інші речі, встановлені законом. Якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу. Ремонт і технічне обслуговування предмета договору лізингу здійснюються продавцем (постачальником) на підставі договору між лізингоодержувачем та продавцем (постачальником). Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо лізингодавець або продавець (постачальник) прострочили передання предмета договору лізингу лізингоодержувачу або лізингоодержувач прострочив повернення предмета договору лізингу лізингодавцю, ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження несе сторона, яка прострочила.

Види і форми лізингу.