Регуляторні механізми реалізації екологічної політики на регіональному рівні у контексті забезпечення їх стійкого розвитку

 

REGULATORY MECHANISMS OF ENVIRONMENTAL POLICY AT THE REGIONAL LEVEL IN THE CONTEXT OF THEIRSUSTAINABLE DEVELOPMENT

 

В статті приділено увагу дослідженню чинних механізмів екологічного управління. Проведений аналіз доводить, що ситуація у сфері природоохоронної діяльності на регіональному рівні набуває рис, що наближують Україну до стандартів міжнародного співтовариства.

In the article attention is paid to the study of the mechanisms in environmental management. The analysis shows that the situation in the field of environmental activities at the regional level acquires features that brings Ukraine closer to the standards of the international community.

 

 

Вступ

Межі допустимого впливу економіки (виробництва) на природне середовище є найважливішою складовою «необхідних умов» життєвого виміру екологічного імперативу. Ці межі повинні визначатися здатністю природи відтворювати умови, придатні для проживання людей, збереження біорізноманіття та ведення господарства. Тобто природне середовище повинне зберігати можливість здійснювати нормальний кругообіг речовин і енергії, а економіка повинна зберігати можливість відтворення основних виробничих елементів – робочої сили в середовищі її існування, знарядь праці в середовищі їхнього функціонування та предметів праці в середовищі відновлення природних ресурсів.

Межі допустимого впливу економіки на природу будуть визначатися можливістю відновлення робочої сили, засобів праці, умов їхнього функціонування та первинного предмета праці в певних умовах відновлення природних ресурсів. Для відтворення робочої сили потрібне середовище, біологічно придатне для проживання людей. Параметри такого середовища відомі: у ньому не повинно бути шкідливих і небезпечних факторів для життя й здоров’я людини – фізичних, хімічних, біологічних та соціальних.

Слід відзначити вагомі здобутки в дослідженні різнопланових теоретичних і практичних проблем щодо управління регіональним розвитком в умовах невизначеності та її впливу на стан екологічної безпеки регіонів, які представлені в наукових працях О. І. Амоші, О. М. Алимова, Б. В. Буркинського, В. О. Богомолова, Н. І. Верхоглядової, З. В. Герасимчука, В. М. Геєця, О. Г. Гранберга, Я. А. Жаліло, М. З. Згуровського, В. Ф. Іванюти, А. Б. Кондрашихіна, Л. Г. Чернюк, І. К. Чукаєвої, М. Г. Чумаченка та інших.

Постановка завдання

Проаналізувати екологічну політику регіонів у контексті особливостей розвитку економічних систем.

Результати

Екологічній фактор стає фактором обмеження соціального розвитку не лише окремих регіонів, а й країни в цілому. Державою багато зроблено в частині формування економічного механізму природокористування. Визначальна роль має належати структурним змінам в економіці країни, спрямованим на підвищення ефективності функціонування реального сектору виробництва та інфраструктури, структурної перебудови товарного виробництва в напрямку його екологізації та інноваційно-орієнтованого розвитку, зміцнення ролі інфраструктури, у тому числі-екологічної в національному господарстві.

Створений еколого-економічний механізм, що передбачає плату за природні ресурси й плату за забруднення, забезпечує такий рівень економічного впливу на підприємства, при якому забруднення довкілля стає невигідним. Удалося здійснити реформаційний перехід від адміністративно-командних до нових, економічних методів регулювання природокористування, тим самим природні ресурси вводяться до повноцінного економічного обігу, створюються стимули до їхнього збереження.

У контексті прояву потенціалу ринкових механізмів щодо розвитку сучасного природокористування чільне місце повинні зайняти як модерні економічні інструменти, серед яких продаж квот і прав на забруднення, екологічне страхування, міжнародна й національна системи екологічного маркування та сертифікації тощо, – так і вже традиційно перевірені, наприклад система «застава – повернення» як механізм зниження надходження відходів у навколишнє середовище за рахунок їхньої масової утилізації й ін.

У лютому 2005 р. вступив у дію Кіотський протокол. Він пропонує просту формулу: кожна країна повинна спалювати стільки кисню, скільки виробляє її територія. Якщо вона спалює чужий кисень, то повинна платити країнам, які не використовують свій кисень.

Фахівці стверджують, що Україна є однією з країн, що можуть отримати найбільшу вигоду від реалізації Кіотського протоколу, зокрема від дієвості його «гнучких механізмів». Ці механізми відкривають шляхи до залучення великого обсягу іноземних інвестицій, інноваційних енергоефективних і ресурсозберігаючих технологій, отримання мільйонів доларів прибутків від продажу національного надлишку квот на викиди. Схема внутрішньої торгівлі викидами, яка охоплюватиме великі промислові підприємства, стимулюватиме подальше скорочення викидів у дешевий спосіб, сприятиме впровадженню енергоефективних і ресурсозберігаючих технологій на підприємствах, дасть можливість отримувати прибутки від продажу квот на викиди на внутрішніх або міжнародних ринках [2; 5].

На думку О. Веклич, основні позитивні результати чинного економічного механізму екологічного управління полягають у тому, що, по-перше, завдяки його економічним інструментам були опрацьовані основи платного природокористування, і по-друге, нині економічний інструментарій є єдиним засобом, який дозволяє забезпечити надходження фінансових ресурсів в обсягах, необхідних для ліквідації наслідків забруднення довкілля [4].

Основні недоліки вітчизняного економічного механізму екологічного управління полягають у тому, що він, по-перше, не спроможний зацікавити товаровиробників у проведенні природоохоронних заходів за рахунок власних коштів; по-друге, не кореспондує з іншими економічними показниками та підоймами господарської діяльності; по-третє, недостатньо оперативно й ефективно реагує на динаміку економічних і екологічних процесів у державі. Ми погоджуємося с думкою професора О. Веклич щодо заходів реформування власне економічного механізму екологічного управління в Україні та вважаємо, що, по-перше, потрібно провести необхідні зміни в уже наявній методологічній базі, а по-друге, запровадити нові, більш ефективні регулятори природокористування.

Ці регулятори мають діяти перш за все на рівні регіонів України. Як відомо, до функцій регіонального рівня управління охороною довкілля належить вирішення таких питань: регулювання використання природних ресурсів місцевого значення; визначення нормативів забруднення природного середовища; упровадження економічного механізму природокористування; проведення моніторингу й обліку об’єктів природокористування і забруднення довкілля; проведення державних екологічних експертиз; здійснення державного контролю за дотриманням природоохоронного законодавства; визначення та реалізація інвестиційної політики; інформування населення й зацікавлених підприємств, установ і організацій про екологічні питання [1].

Екологічна інформація є основою інформаційних механізмів екологічної політики. До цих механізмів слід віднести систематичне інформування громадян про стан навколишнього природного середовища у конкретному регіоні та в державі в цілому, дані про існування забруднених територій [3]. До цієї групи механізмів також належать екологічна освіта й виховання учнівської молоді, екологічна просвіта широких верств населення, підвищення кваліфікації спеціалістів, пропаганда кращої екологічної практики та разові заходи й акції, пов’язані з конкретним екологічним проектом (громадські кампанії, слухання, демонстрації, виставки, круглі столи тощо).

Ефективність таких механізмів значною мірою залежить від того, на якому рівні перебуває екологічна свідомість суспільства загалом та окремих суспільних груп зокрема. Формування екологічної свідомості залежить від інформації, яку має людина щодо стану навколишнього природного середовища, його змін, та політики державних органів влади в певному регіоні. Людина зацікавлена в отриманні такої інформації, яка стосується її особистого життя.

Оргуська Конвенція приділила значну увагу доступу громадян до екологічної інформації. Статті 3, 4, 5 цього документу детально розглядають різні обставини отримання громадянами необхідної інформації. Така робота має проводитися перш за все на регіональному рівні. Однак, щоб це право не залишалось лише декларативним, суспільство має забезпечити механізми його реалізації. Законодавство розрізняє принаймні два способи забезпечення доступу до інформації: пасивний – маєш право отримати інформацію, і активний – маєш право бути поінформованим. У другому випадку мається на увазі активність із боку владних структур, наприклад владні структури зобов’язані інформувати громадян про стан довкілля на систематичній основі. Обидві ці форми є першою передумовою широкої участі громадськості в екологічній діяльності.

На сьогодні стан навколишнього природного середовища є загальнодержавною проблемою. З метою оцінки стану навколишнього природного середовища, ефективності заходів, спрямованих на підтримання екологічної рівноваги на території держави, забезпечення конституційного права людини на безпечне для її життя та здоров’я довкілля в Україні функціонує система моніторингу довкілля.

Основні принципи функціонування державної системи моніторингу довкілля визначені в Постанові Кабінету Міністрів України від 30.03.1998 р. № 391 «Про затвердження Положення про державну систему моніторингу довкілля». Здійснення моніторингу окремих об’єктів довкілля регламентується низкою постанов Кабінету Міністрів України: «Про затвердження Порядку організації та проведення моніторингу в галузі охорони атмосферного повітря» (від 09.03.1999 р. № 343), «Про затвердження Порядку здійснення державного моніторингу вод» (від 20.07.1996 р. № 815), «Про затвердження Положення про моніторинг земель» (від 20.08.1993 р. № 661), «Про затвердження Положення про моніторинг ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення» (від 26.02.2004 р. № 51), – Розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції Державної програми проведення моніторингу навколишнього природного середовища» (від 31.12.2004 р. № 992-р) тощо, а також низкою нормативно-методичних документів з питань моніторингу довкілля.

Для координації діяльності суб’єктів державної системи моніторингу довкілля необхідне створення Комітету з питань моніторингу довкілля або Міжвідомчої комісії з питань моніторингу довкілля (МКПМД).

Функціонування Комітету з питань моніторингу довкілля (КМД) здійснюється на трьох рівнях, що розподіляються за територіальним принципом:

– загальнодержавний рівень, що охоплює пріоритетні напрямки й завдання моніторингу в масштабах всієї країни;

– регіональний рівень, що охоплює пріоритетні напрямки й завдання в масштабах територіального регіону;

– локальний рівень, що охоплює пріоритетні напрямки й завдання моніторингу в масштабах окремих територій з підвищеним антропогенним навантаженням.

Кожен із суб’єктів КМД або МКПМД здійснює систематичні спостереження за станом об’єктів навколишнього природного середовища та впливом на них, що визначається Положенням про державну систему моніторингу довкілля й порядками та положеннями про державний моніторинг окремих складових довкілля.

Слід відзначити, що крім суб’єктів державної системи моніторингу довкілля, спостереження за впливом на об’єкти навколишнього природного середовища здійснюють підприємства, які є найбільшими його забруднювачами.

Наявна система інформаційної взаємодії відомчих підсистем моніторингу довкілля передбачає обмін інформацією на загальнодержавному й регіональному рівнях. Організаційна інтеграція суб’єктів моніторингу довкілля на всіх рівнях здійснюється Мінприроди та його територіальними органами.

З метою удосконалення державної системи моніторингу довкілля, розвитку й ефективного використання науково-технічного потенціалу, а також сприяння узгодженості та підвищенню об’єктивності висновків і пропозицій стосовно прийняття управлінських рішень між суб’єктами державної системи моніторингу довкілля укладено Угоди про співробітництво у сфері моніторингу навколишнього природного середовища.

У 2007 році постановою Кабінету Міністрів України від 05.12.2007 р. № 1376 затверджено Державну цільову екологічну програму проведення моніторингу навколишнього природного середовища. Термін виконання програми – 2008–2012 рр. Програма спрямована на поєднання зусиль усіх суб’єктів системи моніторингу для уникнення дублювання та включення додаткових функцій з моніторингу, створення єдиної мережі спостережень після оптимізації її елементів і програм спостережень, удосконалення технічного, методичного, метрологічного й наукового забезпечення функціонування єдиної мережі спостережень. З метою забезпечення інтеграції інформаційних ресурсів суб’єктів системи моніторингу довкілля передбачене створення та забезпечення функціонування єдиної автоматизованої підсистеми збору, оброблення, аналізу й збереження даних та інформації, здобутих у результаті здійснення моніторингу.

У межах Державної цільової екологічної програми проведення моніторингу навколишнього природного середовища передбачене розширення мережі автоматизованих постів спостережень за забрудненням атмосферного повітря в екологічно небезпечних містах.

У 2007 р. розроблено Регламент обміну екологічною інформацією до Угод про співробітництво у сфері моніторингу навколишнього природного середовища, упровадження якого забезпечить регулярний обмін екологічною інформацією між суб’єктами державної системи моніторингу довкілля.

Міністерством охорони навколишнього природного середовища здійснюються організаційно-методичні заходи із завершення роботи зі створення регіональних програм і систем моніторингу довкілля. За ініціативою територіальних органів Мінприроди при облдержадміністраціях створюютьсярегіональні Міжвідомчі комісії з питань моніторингу довкілля, якікоординують створення регіональних програм і систем моніторингу довкілля, інформаційну взаємодію територіальних органів суб’єктів державної системи моніторингу довкілля під час виникнення надзвичайних ситуацій і при здійсненні режимних спостережень, вирішують проблемні питання проведення моніторингу довкілля.

З метою розвитку державної системи моніторингу на рівні регіонів у 2007 р. започатковано розробку першої черги пілотного проекту державної системи моніторингу довкілля в складі комплексної автоматизованої системи регіонального рівня. Досвід створення й експлуатації пілотного проекту має стати підставою для вдосконалення структури всієї державної системи моніторингу довкілля й насамперед підсистем збирання, накопичення, оброблення та передачі інформації від виконавців спостережень до регіональних центрів моніторингу, а також створення автоматизованих систем спостережень, що працюють у режимі реального часу й забезпечують оперативний моніторинг і контроль. Згідно з рішенням Міжвідомчої комісії з питань моніторингу довкілля місцем упровадження вказаної роботи визначено на регіональному рівні найбільш техногенно навантажені області Донецько-Придніпровського регіону (Донецьку, Запорізьку й Дніпропетровську), а на територіальному рівні – м. Макіївку Донецької області.

До інформаційних механізмів екологічної політики слід віднести також формування екологічної свідомості. До цієї групи належать систематичні механізми (екологічна освіта й виховання учнівської молоді, екологічна просвіта широких верств населення, підвищення кваліфікації державних службовців, пропаганда кращої екологічної практики та разові заходи й акції, пов’язані з конкретним екологічним проектом (громадські кампанії, слухання, демонстрації, виставки, круглі столи та ін.). Ефективність таких механізмів значною мірою залежить від того, на якому рівні перебуває екологічна свідомість суспільства взагалі й окремих суспільних груп зокрема. А рівень екологічної свідомості та культури своєю чергою залежить від соціально-економічних умов, у яких розвивається суспільство. Особливістю цих механізмів є те, що коли їх застосовують особистісно, то з їхньою допомогою можна домогтися лише короткотермінових результатів. Однак застосовування їх у комплексі з інструментарієм інших груп часто створює умови для значного підвищення ефективності останніх.

Соціально-економічні, екологічні, морально-етичні реалії в Україні та світі дедалі більше спонукають формувати новий соціум, який повинен спиратися як на традиційну етичну систему, так і на нові етичні
цінності, створені людством у новітніх умовах. Екологізація людської свідомості повинна базуватися не лише на знаннях, а й на емоціях, інтуїції, коли екологічна робота в будь-яких сферах стає внутрішньою потребою. Надзвичайної ваги набуває розуміння того, що вихід за межі екологічного пріоритету, ігнорування його неминуче призведе до нарощування кризових явищ та екологічних катастроф.

Проведений аналіз доводить, що ситуація з інформаційним забезпеченням охорони довкілля, раціонального природокористування й екологічної безпеки поступово набуває рис, що наближують Україну до стандартів міжнародного співтовариства. Потік екологічної інформації стає доступним для широкого загалу громадськості завдяки впровадженню принципів Оргуської Конвенції, передусім на регіональному рівні. Важливими інформаційними механізмами є використання щорічних національних і регіональних звітів про стан
охорони навколишнього природного середовища, які розміщуються на офіційних сайтах органів державної влади, дані постійного екологічного моніторингу території, які оприлюднюються щомісячно, а також широка екологічна просвітницька діяльність, яка здійснюється завдяки використанню можливостей сучасних ЗМІ.

Отже, дослідження чинних механізмів екологічного управління показало, що досягнення встановлених цілей можливе лише за умов їх адекватного поєднання, проте рівень їхньої ефективності безпосередньо залежить від дієвості кожного з них окремо. Так, низька дієвість організаційно-правового механізму (інституціональна неузгодженість у розподілі повноважень і відповідальності, дублювання окремих функцій, ускладнення координації та погодженості дій у сфері охорони довкілля) не забезпечила необхідний рівень інтеграції економічного й адміністративного механізмів при формування регіональної політики, що призвело до неефективності планування й використання інвестицій природоохоронного призначення, унеможливило врахування територіальних інтересів з екобезпечного навколишнього природного середовища.

Висновки

Встановлено, що сучасна управлінська практика напрацювала достатній набір механізмів реалізації завдань екологічної політики на регіональному рівні: економічний механізм екологічного регулювання (збори за використання природних ресурсів і забруднення довкілля, податкові пільги, система фінансування природоохоронних заходів, механізм відшкодування збитків, завданих унаслідок порушення відповідного законодавства); організаційний механізм (екологічний аудит, укладання угод під державні гарантії, інформаційна інфраструктура, екологічна освіта й виховання тощо); адміністративний механізм (екологічна експертиза, екологічна стандартизація та нормування, ліцензування природокористування й природоохоронної діяльності, екологічний контроль і нагляд, ін.); механізм правового регулювання екологічних відносин. Проведений аналіз результативності їх використання органами влади переконливо демонструє неможливість протистояння екологічній кризі за умови існуючої нормативно-правової бази та рівня розвитку механізмів екологічного регулювання. Визначено, що економічний механізм в умовах ринкових відносин є дещо «віртуальним» – фактично не існують механізми кредитування природоохоронних заходів, пільгового оподаткування та цінового заохочення еколого-конструктивної діяльності, не набули необхідного розвитку механізми надання субсидій на формування екологічної інфраструктури тощо.

Узагальнення досвіду країн-членів Ради Європи у сфері природоохоронної діяльності на регіональному рівні засвідчило, що на увагу заслуговують насамперед такі механізми розвитку екологічної демократії, як: організаційний – об’єднання ініціатив, механізмів, фондів, науково-дослідних програм та існуючої інформації для збереження і покращення природного й ландшафтного розмаїття; забезпечення доступу до екологічної інформації та участі громадськості в процесі прийняття рішень з питань, що стосуються навколишнього середовища; адміністративний – інтегрована функціональна й довгострокова концепція регіонального економічного планування.

Література

1. Балацький О. Екологічний менеджмент і перспективи становлення та розвитку / О. Балацький, В. Лук’яніхін, О. Лук’яніхіна // Економіка України. – 2009. – № 5. – С. 67–73.

2. Брунелло Е. Аналіз перспектив України на міжнародному ринку торгівлі квотами на викиди парникових газів / Ентоні Брунелло, Борис Костюківський. – Україна, 2011. – 98 с.

3. Васюта О. А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті глобального розвитку / Ольга Анатоліївна Васюта. – Тернопіль: «Гал–Друк», 2006. – 600 с.

4. Веклич О. О. Економічний механізм екологічного регулювання в Україні / Оксана Опанасівна Веклич. – К.: Український інститут досліджень навколишнього природного середовища і ресурсів, 2003. – 88 с.

5. Качинський А. Б. Коли екологія стає політикою: політика промислово розвинених держав у сфері міжнародної екологічної безпеки та національні пріоритети України / А. Б. Качинський, Л. О. Туровець // Політика і час. – 2010. – № 6. – С. 75–81.

6. Корсак Н. В. Про стан виконання загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі / Н. В. Корсак // Екологічний вісник. – 2005. – № 3–4 (13–14). – С. 2–4.

 

 

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ТА ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

Трофимчук В.О., асп.,
Рада по вивченню продуктивних
сил України НАН України

Сталий розвиток – це поєднання, взаємодія, інтеграція трьох складових – економічного розвитку, соціального прогресу і захисту навколишнього середовища. Одним з факторів сталого розвитку є глобалізація суспільно-економічного розвитку та охорони навколишнього природного середовища [1, с.42]. Глобалізація – це тривалий процес інтеграції національних економік світу з метою розв’язання глобальних проблем людства. Під глобалізацією світового господарства розуміють процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових і універсальних ліберально-демократичних цінностей тощо. Доцільним є концентрувати увагу саме на механізмах та важелях соціально-економічного забезпечення природоохоронної діяльності.

Методичні та нормативно-правові основи вивчення циклічності розвитку продуктивних сил спираються на циклічність соціально-економічного зростання, регуляторну політику, нормативно-правові основи регулювання природоохоронної діяльності у динаміці соціально-економічного розвитку та на методичне забезпечення охорони навколишнього природного середовища. Під циклічністю соціально-економічного зростання ми розуміємо послідовність зміни кон’юнктури товарів та послуг та відповідну регуляторну політику, яка впливає на управління кон’юнктурою.

Нормативно-правові основи регулювання природоохоронної діяльності передбачають аналіз закономірностей, нормативів та регуляторних актів щодо управління природоохоронною діяльністю у процесі соціально-економічного зростання. Для цього має бути проведений ґрунтовний аналіз наявного та пропонованого методу забезпечення оцінки циклічності розвитку продуктивних сил.

Вдосконалення природоохоронної діяльності за умов глобальних впливів та циклічної динаміки соціально-економічного розвитку має концентруватися самена аналізінапрямів підвищення ефективності природоохоронної діяльності на короткострокову та середньострокову перспективу з урахуванням глобальних впливів на розвиток продуктивних сил.

Саме тому нині на часі визначення концептуальних підходів довдосконалення природоохоронної діяльності за умов глобальних впливів та циклічної динаміки соціально-економічного розвитку на довгострокову перспективу. У практичній площині – це питання організаційно-управлінського та інституційного забезпечення вдосконалення природоохоронної діяльності за умов варіативності соціально-економічного середовища.

Література:

1. Хлобистов Є.В. Сталий розвиток та екологічна політика у глобальних викликах: від передбачення до прогнозування / Хлобистов Є.В., Жарова Л.В., Ільїна М.В. // Економіка природокористування і охорони довкілля: Щорічник наук. праць / НАН України; Рада по вивченню продуктивних сил України / Хвесик М.А. (відп. ред.). – К., 2008. – С.42-48.

 

УДК: 338:502.131.1

НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ПОЛОЖЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ СТІЙКОГО РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ[1]

Тур О.М.,
Сумський державний університет

Невідповідність економічних, соціальних та екологічних цілей обумовлює необхідність впровадження в життя нового підходу до взаємодії людини з природою, який реалізовано в концепції стійкого розвитку, спрямованої на перегляд базисних схем економічного розвитку з урахуванням екологічної та соціальної складової й передбачає виконання кількох найважливіших завдань: збереження якості навколишнього природного середовища, забезпечення випереджаючого економічного розвитку, сприяння науково-технічному прогресу, вирішення соціальних та демографічних проблем.

Визначаючи значний вклад вітчизняних та іноземних науковців у розвиток теоретико-методичних засад формування концепції стійкого розвитку національних економік, слід зазначити, що відсутність єдиних принципових положень концепції стійкого розвитку є вагомим обмеженням на шляху формування і впровадження національної стратегії еколого-орієнтованого розвитку.

Стійкий розвиток базується на рівноважному використанні економічних, соціальних, екологічних та культурних факторів. Проблеми такого розвитку стають все більш актуальними у зв'язку із накопиченням протиріч всередині соціо-еколого-економічної системи.

Дослідження основних складових концепції стійкого розвитку слід розпочати з аналізу самого поняття: " Стійкий розвиток - це багатовимірний, безперервний та самоорганізуючий процес динамічних, необоротних, закономірних змін матеріальних та нематеріальних об'єктів системи, спрямованих на встановлення її оптимальних параметрів, які не загрожують її майбутній динамічній рівновазі та сприяють встановленню механізмів зворотного зв'язку на дію негативних (позитивних) зовнішніх та внутрішніх факторів" [4; 5].

Із приведеного визначення стійкого розвитку слід виділити наступні елементи:

1) стійкий розвиток це процес змін елементів системи;

2) зміни в системі характеризуються наступними властивостями: динамічність, незворотність, закономірність;

3) процес розвитку системи характеризується наступними властивостями: багатовимірність, безперервність, самоорганізація;

4) зміна гомеостазу системи супроводжується встановленням нових оптимальних параметрів, за яких в системі встановлюється рівноважний стан та формуються умови для гармонічного розвитку;

5) системою встановлюється оптимальна взаємодія на зовнішні та внутрішні фактори за рахунок внутрішніх механізмів саморозвитку.

Зазначимо, що раціональне управління природокористуванням має передбачати охорону і відновлення природних ресурсів, яке повинне базуватися на врахуванні екологічних законів і вимог до співвідношення між природою незайманою і природою техногенною.

Соціально-економічні закони, принципи та правила екології [1] є важливими елементами концепції стійкого розвитку. Вказані елементи справляють обмежуючу дію на соціо-еколого-економічну систему, чітко вказуючи на межі в яких система може існувати без порушення своєї динамічної рівноваги.

Порушення законів, принципів та правил обумовлено характером поведінки людини, яка диктується його потребами. Зростання споживання обумовлює з одного боку задоволення матеріальних потреб людства, з іншого – порушення енергетично-матеріального балансу в екосистемі. Такий характер взаємодій між людиною та природою стає основним дестабілізуючим фактором в соціо-еколого-економічній системі.

З проведеного дослідження [2] можна зробити наступні висновки.

По-перше, соціо-еколого-економічна система складається із взаємопов'язаних між собою елементів, тому в концепції стійкого розвитку варто комплексно розглядати соціальні, економічні та екологічні чинники.

По-друге, в своєму розвитку соціо-еколого-економічна система при збереженні чи зміні своїх параметрів використовує певні механізми. Серед таких слід зазначити механізми негативного та позитивного зворотного зв'язку. Механізми позитивного зворотного зв'язку реалізуються за допомогою адаптаційного та біфуркаційного механізму відбору оптимальних параметрів для соціо-еколого-економічної системи.

По-третє, в соціо-еколого-економічній системі встановлюється свій порядок, який характеризується унікальним набором правил, обмежень, потреб та законів, якими керується дана система в своєму розвитку.

По-четверте, центральним елементом соціо-еколого-економічної системи є людина із основною її потребою в збереженні основних параметрів екологічної підсистеми, які забезпечують її існування на планеті.

По-п'яте, проблема розвитку визначається потребою людства зберегти незмінними параметри екологічної системи при динамічній зміні соціально-економічної підсистеми за рахунок пріоритетного розвитку науки та техніки.

По-шосте, врахування законів, принципів та правил соціо-еколого-економічної системи дозволяє при формуванні стратегії еколого-орієнтованого розвитку описати оптимальну лінію поведінки і впливу на ключові елементи системи.

По-сьоме, всі положення концепції вказують лише на можливий набір інструментів та механізмів, якими слід користуватися для досягнення генеральної мети – формування стійкого розвитку.

Отже, врахування всіх аспектів концепції стійкого розвитку дозволить реалізувати основну мету [3], яка стоїть перед людством – умовно безкінечне існування людської цивілізації та її прогресивний розвиток.

Література:

1. Бровдій В. М. Закони екології: Навч. посібник / Бровдій В. М., Гаца О. О. - К.: "Освіта України", 2007. – 380 с.

2. Дергачова В. В. Науково-методичні засади формування стійкого розвитку національної економіки / В. В. Дергачова, О. М. Тур // Механізм регулювання економіки. – 2009. – № 4. – Т. 1 – С. 183–191.

3. Мельник Л. Г. Устойчивое развитие: цели, задачи, проблемы / Л. Г. Мельник // Социально-экономический потенциал устойчивого развития: Учебник / [Мельник Л. Г., Хенс Л., Акимова Т. А. и др.]; под ред. проф. Л. Г. Мельника (Украина) и проф. Л. Хенса (Бельгия). – Сумы: ИТД "Университетская книга", 2007. – С. 77–108.

4. Тур О. М. Еколого-орієнтований розвиток національної економіки та екологічна безпека / Тур О. М. // Сталий розвиток та екологічна безпека суспільства в економічних трансформаціях: матеріали наук.-практ. конф. м. Бахчисарай, 16–17 квітня 2009 р. / НДІ сталого розвитку та природокористування. – Сімферополь, "СОНАТ": НДІ СРП, 2009. – 191 с.

5. Тур О. М. Еколого-орієнтований розвиток національної економіки: основні дефініції та принципи / О. М. Тур // Механізм регулювання економіки. – 2009. – № 1. – С. 225–237.

 

УДК 504+303.2

ЕКОЛОГІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ:
ЗАВДАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ НАУКИ

Харічков С.К.,
Інститут проблем ринку та економіко-
екологічних досліджень НАН України

Стратегічна мета політики екологізації суспільного розвитку визначає певні орієнтири та завдання вітчизняної науки щодо забезпечення належних умов поступальної реалізації та досягнення відповідних пріоритетних цілей та їх сталого прогресивного втілення у процес розвитку суспільства.

Серед усього комплексу соціогуманітарних наук, які мають бути мобілізовані в інтересах повноцінного втілення вищезазначеної місії наукового сектору суспільства, особливе місце постає економічна наука. Саме економічна наука, з одного боку, має завдання визначати змістовне наповнення економічної складової екологізації суспільного розвитку, та, з іншого, формувати підгрунття відповідного економічного механізму екологізації, особливо в умовах трансформаційних зрушень, глобалізації та регіоналізації як домінуючих тенденцій суспільного розвитку.

Пріоритетні завдання економічної науки за першим, із двох вищезазначених, напрямком полягають у такому:

· сприяння макроекономічній стабілізації, вирівнювання структурних диспропорцій в економіці та соціально-економічного ста­ну peгioнів;

· забезпечення дотримання природоохоронних вимог, визначених законодавством, та відповідних санкцій під час спеціального використання природних pecypciв;

· удосконалення системи фінансово-економічних санкцій, важелів i заохочень у сфері природокористування та природоохоронної діяльності;

· розроблення науково обгрунтованої нормативно-правової методологічної бази еколого-економічної оцінки збиткив виснаження або вичерпання природоресурсного потенціалу, забруднення довкілля та негативного впливу на довкілля виробничої діяльності;

· •включення показників економічної оцінки природного капіталу i його амортизації до системи макроекономічних показників соціально-економічного розвитку;

· удосконалення системи статистичної звітності щодо стану довкилля з метою наближення їїдо потреб i загальних принципів економічної статистики. у тому числі запровадження національних paxyнків навколишнього середовища;

· розроблення та запровадження для кожного виду природних ресурсів спеціальних paxyнків з відображенням на них загального балансу обсягів даного ресурсу, ступеня його виснаження та обсягів витрат, пов'язаних з відтворенням довкілля;

· використання єдиної системи оцінки різних природоохоронних витрат: відновлення якості навколишнього природного середовища, запобігання забрудненню довкілля; відшкодування збитків, завданих навколишньому природному середовищу внаслідок надзвичайних ситуацій;

· створення системи державної цільової підтримки розвитку виробництва повного циклу відповідно до норм i правил угод СОТ; реалізація державної програми підтримки модернізації виробничих потужностей базових галузей економіки; забезпечення державної підтримки підприємств, які здійснюють екологічну реструктуризацію;

· запровадження систем екологічного аудиту, менеджменту, підприємництва та страхування;

· сприяння зниженню енерго- та матеріалоємності вітчизняних товарів i підвищенню їх конкурентоспроможності;

· вжиття економічних заходів щодо зменшення експорту продукції видобувних, ресурсо- та енергоємних галузей; переоріентація експорту з сировинної складової на наукоємну та високотехнологічну продукцію;

· розроблення i поетапне впровадження нормативно-правового та методичного забезпечення, спрямованого на врахування вартості природного капіталу в ціні кінцевої продукції;

· реалізція програм енергозбереження i використання альтернативних джерел енергії, зокрема сприяння розвитку малої