Поняття та специфіка прецедентного права суду Європейського союзу

Судові функції в Євросоюзі виконують кілька установ, які тісно співпрацюють з національними судами держав-чле-нів. До судових установ у Євросоюзі належать Суд ЄС та Суд першої інстанції. Крім судів, суперечки розв'язують Єв­ропейська рада та Комісія.

Суд ЄС засідає у Люксембурзі. У його складі — 15 суд­дів та 9 генеральних адвокатів. Вони призначаються строком на 6 років з правом бути переобраними шляхом угоди між урядами держав-членів з-поміж осіб, які мають кваліфікацію для призначення на найвищі судові посади у своїх країнах або є юристами з визнаною компетенцією. Кожні три роки від­бувається часткова заміна суддів та генеральних адвокатів.

На відміну від суддів обов'язком генеральних адвокатів є підготовка та представлення на судовому засіданні мотиво­ваного висновку у справах, які розглядає Суд, з метою допо­могти Суду у виконанні його завдань (ст. 222 Угоди про за­снування ЄС).

Установчі документи не мають положень щодо націо­нальної належності судців або генеральних адвокатів чи їх пропорційного представництва, однак на практиці склалося так, що в Суді засідає по одному представнику від кожної дєржави-члена, а генеральні адвокати представляють най­більші з цих держав: по два генеральні адвокати від Велико­британії, Франції, Німеччини та Італії. Дев'ятий генеральний адвокат призначений на період з 1 січня 1995 р. до 6 жовтня 2000р.

Розглянемо рішення Суду Європейського Союзу, і, підкреслимо, що з формальної точки зору, зокрема, з позиції статті 249 Договору, що засновує Європейське Співтовариство, рішення Суду прямо до джерел європейського права не відносяться.

На наш погляд, відсутність в установчих договорах Євросоюзу положення офіційно закріпляюче рішення Суду ЄС як джерело права - прецеденту породжує серьезнейший пробіл у правовому регулюванні.

Справа в тому, що рішення Суду ЄС носять унікальний характер, оскільки в статті 220 консолідованого тексту Римського договору, що засновує Європейське Економічне Співтовариство, закріплена найважливіша функція Суду Європейського Союзу, що полягає в тому, що Суд забезпечує дотримання однаковості права Співтовариства при тлумаченні й застосуванні даного Договору.

Підкреслимо: у жодному з установчих актів Співтовариств не вирішується питання про значення рішень Суду ЄС як у рамках загального правового регулювання ЄС, так і для національної судової практики держав-членів.

Разом з тим, наступний розвиток права Співтовариств демонструє, напевно, зворотне: саме практика Суду ЄС дозволила не тільки сформулювати загальні принципи, інститути або позначити інші фактори, що стали системостворюючими для права Євросоюзу, але й зміцнити саму конструкцію цього права, що пропагандкється в юридичній літературі й практиці як "автономне правове утворення".

Уже на початку своєї діяльності Суд Європейського Союзу у своїх рішеннях формулював правові позиції, які внесли неоціненний вклад у розвиток права Співтовариств. Мова йде про рішення за такими справами, як Van Gend en Loos, Da Costa, за допомогою яких Суд Європейського Союзу самостійно визначив місце права ЄС стосовно національного права держав - членів.

Проте, обов'язкову силу своїх рішень не тільки для сперечающихся сторін, але й для всіх суб'єктів права Євросоюзу, Суд змушений був констатувати й зміцнювати у своїх же рішеннях.

Якщо звернутися до доктрини, то можна побачити, що думка про кваліфікації рішень Суду ЄС як джерело прецедентного права виражено далеко не безперечним й одностайним образом.

Так, на думку колишнього судді Суду ЄС пана Пескатора, судові рішення породжують наслідки тільки відносно конкретного випадку, що підлягає вирішення, тобто мають силу для певної справи. У тому, що стосується прецеденту, то він не має іншу юридичну чинність, ніж як для цілей орієнтації.

Для прихильників концепції прецедентного права Співтовариств Суд ЄС є не тільки правозастосовним органом, але й правотворчим інститутом. А прецедентне право, створене Судом Європейського союзу, виступає самостійним компонентом європейського права, на якому ґрунтуються рішення органів судової влади держав-членів, і не тільки їх: нерідкі посилання на нього й в актах інших інститутів ЄС, а також держав-членів.

На наш погляд, рішення Суду Європейського Союзу, безумовно, носять прецедентный характер. Значне місце в діяльності Суду ЄС займає послідовне й стійке проведення в життя власних рішень, що полягає в тому, що нерідко Суд посилається на попередні свої судження для вироблення наступних позицій.

Нам представляється близької позиція Д. С. Тихоновецького, що вважає, що доктрина прецеденту розроблена, насамперед, з метою залучити національні суди до активної участі в безпосередньому застосуванні норм права ЄС. Система доктрини прецеденту включає концепцію "acte claіr"й "delegatіon sectorale des functіons judіcіarіes". "Acte claіr" дозволяє вирішити питання, у якому випадку можна говорити про прецедент як про джерело права ЄС, що підлягає безпосередньому застосуванню, що володіє верховенством і прямою дією, на території держав-членів.

Концепція "часткового перерозподілу судових функцій" між Судом ЄС і судами держав-членів викладена, яким чином використовується прецедент як джерело права ЄС судами держав-членів при визначальній контролюючій і нормотворческой ролі Суду ЄС і загальної правозастосовної ролі національних судів. Основою розвитку доктрини прецеденту є процедура винесення рішення в преюдиціальному порядку.

Більше того, судове рішення по конкретній справі, або прецедент, використалося Судом ЄС також і для визначення власної компетенції. Як приклад можна привести рішення в справі Les Verts, у якому Суд установив свою компетенцію розглядати й ухвалювати рішення щодо позовів про анулювання, поданим у відповідності зі статтею 173 Договору ЄЕС у відношенні мір, прийнятих Європейським парламентом, у той час як положення даної статті поширюються тільки на акти Ради й Комісії.

Щодо доктрини прецеденту підхід Суду Європейського Союзу був остаточно зафіксований у Справі CІLFІ. У рішенні по даній справі Суд ЄС, фактично скасувавши положення Установчого договору, уповноважив судові інстанції держав-членів використати як норми права рішення, винесені Судом за конкретними справами, навіть якщо обставини справи не є абсолютно ідентичними. Таким чином, говорячи про ролі прецеденту в нормотворчестве ЄС, можна сказати, що прецедент, являючи собою інструмент формулювання норм права Співтовариств, використається Судом ЄС для заповнення пробілів, а також для виправлення недоліків права ЄС.

Отже, необхідно особливо відзначити, що "прецедентность" рішень Суду ЄС має свої особливості. Допускаючи відсилання до власних рішень як джерело права, Суд ЄС, проте, підтвердив своє право відступати від своїх же раніше ухвалених рішень. Зокрема, у рішенні в справі HAG GF, Суд ЄС не тільки прийняв рішення, протилежне прийнятому раніше на підставі майже тих же самих фактів, але й обґрунтував право Суду відступати від своїх власних рішень. Вважаємо, це є цілком логічним, з огляду на динаміку розвитку інтеграційних процесів у рамках Євросоюзу.

Хоча формально правило прецеденту в праві ЄС/Співтовариств не закріплено, з дослідження сучасного розвитку цього права можна дійти висновку, що прецеденти судових органів ЄС є важливим джерелом права. Незважаючи на те, що завдання судів ЄС формально обмежене тлумаченням і застосуванням кожного з інших джерел права, вони відіграють ключову роль у розширенні правопорядку Співтовариства і ЄС загалом. На становлення правопорядку Співтовариств, а згодом і Союзу суттєво вплинула діяльність судових органів ЄС (передусім Суду Правосуддя). Прецедент судових органів ЄС (передусім Суду Правосуддя) у праві ЄС виконує інтегруючу функцію – через нього формується і розвивається це право. Тому правова система ЄС має прецедентний характер.

Найважливішими особливостями прецеденту судових органів у праві ЄС є: 1) відсутність формально визначеного зобов’язання у судових органів ЄС дотримуватися та враховувати попередні рішення та одночасно його необхідність для розвитку та життєвості права ЄС/Співтовариств; 2) застосування не лише безпосередньо в рамках Співтовариства і Союзу, але й у національних правопорядках держав-членів як частини права ЄС/Співтовариств; 3) можливість одночасного використання (за виключенням певних обмежень) у правопорядках двох міжнародних організацій (Європейського Співтовариства та Євратому) та правопорядку Європейського Союзу; 4) достатньо виняткове відхилення від правоположень, викладених у власній практиці та у практиці вищих судів; 5) можливість обмеження темпоральної дії змістовних положень (тлумачень, висновків) судового рішення, які можуть використовуватися як прецеденти у майбутньому.