Мотиваційне опосередковування – механізм розвитку соціальної мотивації: переключення емоцій на рівні уявлення дійсності, без реального сприймання ситуації.

МОТИВАЦІЙНИЙ КОНФЛІКТ – ситуація, коли на людину впливають дві протилежні сили приблизно однакової величини.

НООСФЕРА (гр. розум; куля) - система взаємодії суспільства і природи, в якій визначальну роль відіграє свідома цілеспрямована діяльність людини. Поняття Н. як “мислячої оболонки” введено на початку ХХ ст. П. Тейяр де Шарденом, Е. Леруа і матеріалістично переосмислено В.І. Вернадським. Ноосфера - вищий етап еволюції біосфери, синтетична форма культурної біогеохімічної енергії, вияв нової геологічної епохи у розвитку Землі. Системоформуючі фактори ноосфери: наукова думка як планетне явище, техніка, розумна діяльність, творчі здібності людини.

МОТИВАЦІЯ ДОСЯГНЕННЯ – один з різновидів мотивації діяльності, пов’язаний з потребою індивіда досягати успіхів та уникати невдач.

МОТИВИ ДЕФІЦИТАРНІ, Д-МОТИВИ – основні потреби, спрямовані на усунення напруження організму, особливо ті з них, що виникають з біологічних потреб і потреб безпеки. За А.Маслоу, дефіцитарні потреби повинні бути задоволені, перш ніж людина зможе рухатися до самоактуалізації.

МОТИВИ РОЗВИТКУ – потреби вищого рівня (метапотреби), пов’язані з уродженим спонуканням актуалізувати свій потенціал. Мотиви розвитку виникають тільки в тому випадку, якщо основні потреби задоволені. Вони збільшують радість життя.

САМОАКТУАЛІЗАЦІЯ – прагнення людини до якомога повнішого виявлення і розвитку своїх особистісних можливостей.

ПОТРЕБА В БЕЗПЕЦІ Й ЗАХИСТІ – основна потреба, що спонукає людину встановити розумний порядок, структуру і прогностичність свого оточення.

ПОТРЕБА В ПОЗИТИВНІЙ УВАЗІ – набута потреба людини одержати прийняття, повагу і любов від значимих людей у її оточенні.

ПОТРЕБА В ПРИНАЛЕЖНОСТІ – основна потреба, що спонукає людину до близьких взаємин з іншими.

ПОТРЕБА В САМОПОВАЗІ – основна потреба, що спонукає людину досягати визнання і поваги інших.

ПОТРЕБА ВТОРИННА – характеризує людину як істоту соціальну; насамперед – це потреба в любові, співробітництві, автономії, творчості і т.д.

ПОТРЕБА ЛАТЕНТНА – ніколи не з’являється в актах поведінки, а лише у фантазії, сновидіннях та іграх.

ПОТРЕБА ПЕРВИННА (вісцерогенна) – відноситься до природних потреб – це потреба в повітрі, їжі, воді, уникненні болю, сексуальному задоволенні.

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 14 “Загальна характеристика емоційного відображення

 

АГРЕСИВНІСТЬ – стійка риса особистості, що проявляється в готовності до агресивної поведінки.

АГРЕСІЯ – індивідуальна чи колективна поведінка або дія, направлена на заподіяння фізичної чи психічної шкоди або навіть на знищення іншої людини чи групи.

АЛЕКСИТИМІЯ – психологічна характеристика особистості, яка має такі особливості когнітивно-аффективної сфери: труднощі визначення (ідентифікації) і описуванні власних переживань; труднощі в виявленні різниці між почуттями і тілесними відчуттями; зниження здатності до символізації, про що свідчить бідність фантазії, уяви; фокусованість у більшій мірі на зовнішніх подіях, а не на внутрішніх переживаннях.

АФЕКТ – стійке, відносно короткочасне нервово-психічне порушення, емоційний стан, пов’язаний з різкою зміною важливих для суб’єкта життєвих обставин. Супроводжується різко вираженими руховими проявами і змінами у функціях внутрішніх органів, утратою вольового контролю і бурхливим виявленням емоційних переживань.

АФЕКТИВНИЙ – відноситься до станів задоволення або незадоволення; пов’язаний з відчуттями, емоціями, пристрастями, почуттями, думками.

ДЕПРЕСІЯ – у психології афективний стан, що характеризується негативним емоційним фоном, змінами мотиваційної сфери, когнітивних уявлень і загальною пасивністю поведінки.

ЕЙФОРІЯ – підвищений, радісний, веселий настрій, стен благодушності й безтурботності, що не відповідає об’єктивним обставинам; при ньому спостерігається мімічне і загальне рухове пожвавлення, психомоторне збудження.

ЕКСПРЕСІЯ – виразність; сила прояву почуттів, переживань. Експресивні реакції є зовнішнім проявом емоцій і почуттів людини в міміці, пантоміміці, голосі й жестах.

ЕМОЦІЙНА СФЕРА ОСОБИСТОСТІ – сукупність емоційних процесів, станів та властивостей особистості, які забезпечують цілісність емоційного життя людини

ЕМОЦІЙНЕ ВИГОРЯННЯ – вироблений особистістю механізм психологічного захисту в формі повного чи часткового виключення емоцій у відповідь на психотравмуючі впливи

ЕМОЦІЙНІСТЬ – властивість людини, що характеризує зміст, якість і динаміку її емоцій і почуттів. Одна з основних складових темпераменту.

ЕМОЦІЯ – психічне відображення у формі безпосереднього упередженого переживання змісту життєвих явищ і ситуацій, обумовленого відношенням їх об’єктивних властивостей до потреб суб’єкта.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ЕМОЦІЇ – вищі емоції, які пов’язані з діяльністю мислення: знаттєлюбство (зацікавленість), здивування, інтерес.

НАСТРІЙ – порівняно тривалі, стійкі психічні стани помірної або слабкої інтенсивності, що проявляються позитивним або негативним емоційним фоном психічного життя індивіда. На відміну від ситуативних емоцій і афектів, є емоційною реакцією не на безпосередні наслідки конкретних подій, а на їхнє значення для суб’єкта в контексті загальних життєвих планів, інтересів і сподівань.

НЕНАВИСТЬ – стійке активне негативне почуття суб’єкта, спрямоване на явища, що суперечать його потребам, переконанням або цінностям. Здатна викликати не тільки відповідну оцінку свого предмета, але й активну діяльність, спрямовану проти нього.

ПЕРЕЖИВАННЯ – 1) будь-який емоційно забарвлений стан і явище дійсності, які відчуває суб’єкт і які безпосередньо представлені в його свідомості і виступають для нього як життєва подія; 2) наявність прагнень, устремлінь та бажань, що представляють в індивідуальній свідомості процес вибору суб’єктом мотивів і цілей його діяльності й тим самим сприяють усвідомленню ставлення особистості до подій, що відбуваються в її житті; 3) форма активності, що виникає при неможливості досягнення суб’єктом провідних мотивів життя, втраті ідеалів та цінностей; виявляється в перетворенні психологічного світу, спрямованому на переосмислення свого існування.

ПОЧУТТЯ – одна з основних форм переживання людиною свого ставлення до предметів і явищ дійсності, що відрізняється відносною сталістю. На відміну від ситуативних емоцій і афектів, які відбивають суб’єктивне значення предметів у конкретних сформованих умовах, почуття виділяють явища, що мають стабільну мотиваційну значимість.

ПРИСТРАСТЬ -стійке емоційне ставлення людини до певного об’єкта. Пристрасть має двоїсту природу: у пристрасті а) людина страждає, виступає як пасивна істота; б) людина є активною істотою, що наполегливо прагне до оволодіння предметом пристрасті. Пристрасть характеризується зосередженням, скерованістю сил людини на досягненні певного об’єкта; пристрасть виявляється по-різному залежно від наявності чи відсутності перешкод до її задоволення. Пристрасть є складною емоційною властивістю людини, тісно поєднаною з пізнавальними якостями і вольовими рисами. Це поєднання яскраво виступає в таких пристрастях, як любов до праці, науки, читання книжок тощо. Така пристрасть іноді захоплює людину цілком, спрямовує всю її діяльність у певному напрямі, витісняючи інші прагнення і перетворюючись на панівну або єдину пристрасть. Пристрасті можуть бути високого ідейного змісту і такими, що відіграють негативну роль у житті людини. Людина може і повинна (як розумна і вольова істота) керувати своїми пристрастями, дотримуючись міри, такту, розсудливості, і разом з тим оберігати емоційність свого життя.

СТЕНІЧНІ ПОЧУТТЯ - почуття, що активізують життєдіяльність людини, посилюють її енергію, спонукають до діяльності.

СТРАХ - емоційна реакція людини чи тварин на справжню чи мниму небезпеку. У тварин страх виникає на ґрунті таких інстинктів, як самозахист, самозбереження. У людині емоції страху виникають головним чином, як умовні рефлекси, як механізми саморегуляції організму в навколишньому середовищі.

СТРЕС (від англ. напруга) - емоційний стан організму; виникає у напружених обставинах. У стресовому стані людина припускається помилок у розподілі і переключенні уваги, у неї порушується перебіг пізнавальних процесів (сприймання, пам’ять, мислення), спостерігається розладнання координації рухів, неадекватність емоційних реакцій, дезорганізація і гальмування всієї діяльності. Тільки міцно сформовані навички і сталі звички можуть залишитися без змін. Люди в умовах стресу, як правило, розгублюються, проте в окремих випадках виникає здатність до підсилення розумової діяльності, вияви стенічних емоцій, мобілізація волі.

СТРЕСОР – несприятливий фактор, що викликає в організмі тварини або людини стан напруженості – стрес.

ТРИВОГА - емоційний стан людини, який виникає в умовах ймовірних несподіваностей як при відстроченні, затримці приємних ситуацій, так і при очікуванні неприємностей. Тривожний стан людини характеризується стурбованістю, побоюванням, тугою.

ТРИВОЖНІСТЬ – 1) стан доцільного підготовчого підвищення сенсорної уваги і моторного напруження в ситуації можливої небезпеки, що зумовлює відповідну реакцію на страх; 2) схильність людини до переживання тривоги, що характеризується низьким порогом її виникнення; один з основних параметрів індивідуальних розходжень.

ФРУСТРАЦІЯ (від лат. марне сподівання, невдача, обман) - психічний стан зростаючого емоційно-вольового напруження, що виникає в конфліктних ситуаціях, які перешкоджають досягненню мети чи задоволенню потреб і бажань, загрожують людині або її престижу, людській гідності. Цей стан викликає певні типові реакції: 1) агресію, спрямовану на подолання реальної причини перешкоди; 2) агресію, спрямовану на себе; 3) агресію, спрямовану на ілюзорного винуватця; 4) переоцінку цілей і бажань. Інколи фрустрацією називають також ситуацію, яка викликає такий стан. Подолання фрустрації передбачає систему засобів - соціального, психічного, нервового впливів у напрямі зняття емоційно-вольового напруження, ослаблення конфліктності ситуації тощо.

ХВИЛЮВАННЯ - психічний стан людини, зумовлений підвищеним збудженням нервової системи, перевантаженням її позитивними або негативними переживаннями. Хвилювання є показником емоційного стану людини. Втрата або притуплення здатності до хвилювання робить людину черствою, нездатною переживати радощі і болі інших людей. Надмірна збудливість і хвилювання можуть спричинятися до таких негативних явищ, як емоційна неврівноваженість, підозрілість, неволодіння собою. Хвилювання може досягти апогею при екстеріоризації діяльності особистості (виступ лектора перед аудиторією, артиста - перед публікою, учня - перед учителем тощо). Стан хвилювання особливо виразно виявляється в дитячому і юнацькому віці.

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 15 “Теорії емоцій”

 

БІОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ ЕМОЦІЙ П.К.АНОХІНА. В теорії П.К.Анохіна емоції визначаються як чинник пристосування в житті тваринного світу. Позитивні емоції виникають, якщо реальний результат поведінкового акту співпадає або перевищує очікуваний корисний результат і, навпаки, розбіжність реального та очікуваного результатів викликає негативні емоції.

ДВОФАКТОРНА ТЕОРІЯ ЕМОЦІЙ Е.ШЕХТЕРА ТА Д.СИНГЕРА (1962). На думку цих авторів, певний рівень активації, який складає фізіологічне збудження, ще не забезпечує емоцію. Для її виникнення необхідна когнітивна інтерпретація причин внутрішнього стану збудження, пов’язаних з конкретною ситуацією. Рівень активації – фізіологічний компонент – виконує виключно енергетичну функцію. Когнітивний компонент надає емоційному переживанню змісту, специфічного забарвлення та спрямованості.

ІНФОРМАЦІЙНА ТЕОРІЯ ЕМОЦІЙ – концепція, відповідно до якої емоції визначаються певною актуальною потребою і можливістю її задоволення, що характеризується імовірністю досягнення мети. Суб’єкт оцінує цю імовірність на базі уродженого і раніше придбаного індивідуального досвіду. Інформаційна теорія емоцій розроблена в 1964 р. П.В.Симоновим на основі психофізіологічних експериментів. У 1984 р. Д.Прайс і Дж.Барелл у результаті кількісної обробки даних психологічних дослідів підтвердили існування залежності, яку назвали загальним законом людських емоцій.

ПРИНЦИП ГРАДАЦІЇ ЕЛЕМЕНТІВ полягає в тому, що кожне складне цільне почуття містить у собі одне якесь пануюче часткове почуття, що додає йому основного його характеру, інші часткові почуття тільки більш-менш змінюють останній.

ПРИНЦИП ЄДНОСТІ ЕМОЦІЙНОГО СТАНУ – всі наявні в будь-який даний момент у свідомості елементи почуттів поєднуються в єдину рівнодіючу почуття.

ПРОСТІ ПОЧУТТЯ – такі самостійно існуючі почуття, що хоча і можуть вступати в з'єднання з іншими елементами свідомості, але самі вже нерозкладні.

РУДИМЕНТАРНА ТЕОРІЯ ЕМОЦІЙ Ч.ДАРВІНА. Виразні рухи, що супроводжують наш страх, розглядаються як рудиментарні залишки тваринної реакції при втечі й обороні, а виразні рухи, що супроводжують гнів – реакція нападу. Страх – загальмований напад. Гнів – загальмована бійка.

ТАЛАМІЧНА ТЕОРІЯ ЕМОЦІЙ У.КЕННОНА ТА Ф.БАРДА (1927–1928). На відміну від теорії Джемса–Ланге стверджує, що не емоція є усвідомленням рухової та вегетативної реакції, але вегетативні змінення і м’язові реакції організму є наслідком переживання емоцій. Первинний аналіз емоціогенної ситуації здійснюється в особливому відділі центральної нервової системи – таламусі, який водночас надсилає сигнали до периферичної та вегетативної нервової системи й до півкуль головного мозку, де усвідомлюється біологічне значення подій, що відбуваються, та формується їх емоційна оцінка. Таким чином, центром емоцій є таламус, а кора великих півкуль головного мозку виконує функції тонкішого розрізнення емоціогенних стимулів і регулювання емоційних реакцій.

ТЕОРІЯ ЕМОЦІЙ ДЖЕМСА–ЛАНГЕ – висунута незалежно американським філософом і психологом У.Джемсом і німецьким психологом Г.Ланге (80–90-ті рр. ХІХ ст.). відповідно до неї, виникнення емоцій обумовлене змінами від зовнішніх впливів як у довільній руховій сфері, так і у сфері мимовільних актів серцевої, судинної і секреторної діяльності.

ТРИКОМПОНЕНТНА ТЕОРІЯ ЕМОЦІЙ В.ВУНДТА. На думку В.Вундта всі емоції поділяються на три пари протилежностей: а) задоволення – незадоволення; б) напруга – розрядка: в) збудження – заспокоєння.

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 16 “Психологія волі”

 

ВОЛЮНТАРИЗМ – помилкове визнання волі, а не розуму, вирішальним фактором психічного життя особистості.

ВОЛЯ – здатність до вибору діяльності й до внутрішніх зусиль, необхідних для її здійснення.

ВОЛЯ ІРРАЦІОНАЛЬНА – ірраціональні пристрасті й спонукання, які захоплюють і підкоряють людину, що беззаперечно реалізує неконтрольовані пориви.

ВОЛЯ РАЦІОНАЛЬНА – цілеспрямована, реалістична, дисциплінована поведінка й енергійні зусилля, направлені на досягнення раціональної мети.

ДІЯ ВОЛЬОВА – пов’язана з усвідомленням мети дій або, принаймні, їхніх найближчих можливих наслідків.

ДІЯ ІМПУЛЬСИВНА – несвідомі дії, які здійснюються без певного вольового рішення. В основу механізму імпульсивних дій лежать слабкість кіркової діяльності, недостатність активного гальмування, завдяки чому імпульси, що йдуть з підкіркових частин мозку, не зустрічають необхідної протидії.

МУЖНІСТЬ – особистісна якість, що виражається в здатності діяти рішуче і доцільно в складній або небезпечній обстановці, контролювати імпульсивні пориви, переборювати можливе почуття страху та невпевненості, в умінні мобілізувати вся сили для досягнення мети. Вищий прояв її – героїзм.

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ – альтернатива конформності та негативізму – самостійне створювання та відстоювання власної позиції.

РІШУЧІСТЬ – здатність самостійно приймати відповідальні рішення і неухильно реалізовувати їх у діяльності, здатність сміливо брати на себе відповідальність за прийняте рішення, своєчасність дії, уміння швидко її виконувати або затримувати. Найбільш виразно проявляється в складних ситуаціях, коли вчинок пов’язаний з певним ризиком і необхідністю вибору з декількох альтернатив.

САМОВЛАДАННЯ – один з суттєвих виявів вольової риси характеру людини, що полягає в здатності її свідомо керувати власними почуттями, настроями і приводити їх у відповідність з конкретними життєвими ситуаціями. Самовладання може виявлятись як у самостримуванні, так і самоактивізації: в одних випадках людина гальмує в собі небажані, невідповідні певній ситуації настрої, емоційні стани і завдяки цьому уникає неправильних актів поведінки, в інших – вона викликає в собі (шляхом самонаказу, самопідбадьорювання, самонавіювання тощо) ті настрої, стани, почуття, які є стимулом до дій і вчинків, що їх вимагають конкретні обставини.

САМОКОНТРОЛЬ –у психології один з виявів усвідомлюваної регуляції людиною власної поведінки та діяльності з метою забезпечення відповідності їх результатів поставленим цілям, пред’явленим вимогам, нормам, правилам, зразкам. Мета самоконтролю полягає як у попередженні, так і у виправленні допущених помилкових дій чи операцій. Завдяки коригуючій функції самоконтролю людина спроможна реалізувати запропонований їй кимось або самостійно прийнятий план діяльності.

САМОСТІЙНІСТЬ – узагальнена властивість особистості, що проявляється в ініціативності, критичності, адекватній самооцінці й почутті особистої відповідальності за свою діяльність і поведінку. Самостійність особистості пов’язана з активною роботою думки, почуттів і волі. Цей зв’язок двобічний: 1) розвиток розумових і емоційно-вольових процесів – необхідна передумова самостійних суджень і дій; 2) судження і дії, що складаються в процесі самостійної діяльності, зміцнюють і формують здатність не тільки виконувати свідомо мотивовані дії, але і домагатися успішного виконання прийнятих рішень всупереч можливим труднощам.

СИЛА ВОЛІ – психосоціальна якість, пов’язана з автономією, завдяки якій людина вчиться робити вільний вибір і обмежувати себе.

 

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 17 “Сенсорно-перцептивні процеси”

 

АБСОЛЮТНА ЧУТЛИВІСТЬ АНАЛІЗАТОРА визначається як величина, обернена порогу чутливості.

АБСОЛЮТНИЙ ПОРІГ ЧУТЛИВОСТІ – поняття загальної психології, що визначає мінімальну і максимальну величину подразника, при якому виникає відчуття.

АДАПТАЦІЯ – зміна параметрів чутливості аналізаторів, пристосування їх до подразників.

АДЕКВАТНІСТЬ – відповідність людських відчуттів, уявлень, думок пізнаваному об’єкту.

АНАЛІЗАТОР – орган чуття з відповідною ділянкою мозку та нервовими шляхами, що їх поєднують. Аналізатор сприймає та аналізує подразники зовнішнього середовища й органів власного тіла. Аналізатор містить: 1) рецептор, який сприймає подразнення; 2) кондуктор – провідник нервового збудження; 3) кірковий кінець аналізатора, де збудження перетворюється на відчуття.

БІЛАТЕРАЛЬНІСТЬ – двобічна симетрична побудова організму в хребетних тварин і людини.

БІНАУРАЛЬНИЙ ЕФЕКТ – здатність людини визначати напрям джерела звуку завдяки тому, що звук від джерела в обидва вуха надходить неодночасно.

БІНОКУЛЯРНИЙ ЗІР – бачення правим і лівим оком одночасно; одна з умов, за якою є змога бачити світ рельєфним, визначати взаєморозташування предметів у просторі.

ВЕБЕРА–ФЕХНЕРА ЗАКОН (основний психофізичний закон) – закон про співвідношення між величиною зміни інтенсивності подразника та силою зумовленого ним відчуття; якщо зміни подразнення відбуваються в геометричній прогресії, то інтенсивність відчуттів змінюється в арифметичній прогресії.

ВЕРХНІЙ ПОРІГ АБСОЛЮТНОЇ ЧУТЛИВОСТІ – найбільша сила подразника, при якій ще виникає відчуття даного виду. Так, збільшення гучності звука понад 120-140 децибелів викликає біль у вухах і стає небезпечним для слухового аналізатора людини.

ВІБРАЦІЙНЕ ВІДЧУТТЯ – вид шкірного відчуття, джерелом виникнення якого є переривчасті подразники: вібрації камертона, струменя стиснутого повітря, миготіння джерела тепла тощо. Вібраційне відчуття широко використовується глухими та глухонімими для сприймання звуків мови й може досягти в них високого ступеня розвитку.

ВІДНОСНИЙ ПОРІГ (поріг розрізнення) – мінімальна різниця у силі двох подразників, яка викликає ледве помітну різницю в інтенсивності відчуттів. Так, людина відчуває, що вага змінилась, якщо її збільшити або зменшити на 1/30 попередньої ваги. Одже, поріг розрізнення ваги – 1/30. Для світла він дорівнює 1/100, для звуку – 1/10.

ВІДЧУТТЯ – відображення окремих властивостей, рис, якостей предметів та явищ матеріального світу внаслідок безпосереднього впливу їх на органи чуття.

ГОСТРОТА ЗОРУ – властивість зорового аналізатора, яка характеризує його просторовий поріг. Гострота зору вимірюється тією мінімальною відстанню між двома точками, при якій можливе сприймання їх роздільності.

ЗНАК – предмет, що виступає в процесі спілкування й мислення як представник іншого (позначуваного ним) предмета (або властивості, відношення, події). Матеріальна форма знаків та їх вживання регулюються соціальними нормами. Споріднені за будовою та функціями знаки об’єднуються в системи. У межах знакових систем з елементарних знаків будуються складніші. Оволодіння знаковими системами дає змогу індивідові успішніше засвоювати суспільний досвід.

ЗОРОВИЙ АНАЛІЗАТОР – складна анатомо-фізіологічна система, яка сприймає та диференціює зорові подразнення. Складається з: а) рецептора – світлочутливих зорових клітин сітківки у вигляді паличок і колбочок; б) провідних шляхів – зорових нервів; в) короткого кінця – кори потиличної долі мозку.

КІНЕСТЕЗІЯ – м’язові відчуття, що пов’язані з відчуттям положення або напряму руху тієї чи іншої частини тіла. Кінестезія контролюється за допомогою кінестетичного аналізатора.

КІНЕСТЕТИЧНЕ ВІДЧУТТЯ – відчуття положення та руху органів тіла. Спричинюється подразненням особливих механічних рецепторів, розміщених у м’язах, суглобах, сухожиллях, зв’язках.

НІЖНІЙ ПОРІГ АБСОЛЮТНОЇ ЧУТЛИВОСТІ – подразнення мінімальної сили, яке, діючи на органи чуття, здатне спричинити відчуття. Цей поріг характеризує гостроту чутливості аналізатора: чим він нижчий, тим аналізатор чутливі ший (тим меншої сили подразнення відчувається).

НЮХ – один з органів чуття людини й тварини, що виконую функцію розрізнення запахів. Рецепторною частиною нюхового аналізатора є нюхові клітини, розташовані у верхній частині носової порожнини, вирости зовнішніх стінок якої утворюють так званий нюховий лабіринт (нюхові раковини). Кірковий центр органа нюху міститься в зоні основи нюхового мозку і почасти в амоновому розі.

ОБРАЗ – загально-психологічна категорія, результат відображення об’єктивного світу в мозку людини. Образ створюється людиною внаслідок впливу на її рецептори зовнішнього світу, дії зовнішніх і внутрішніх подразників. У вузькому розумінні образ означає чуттєву форму відображення, у широкому – також відображення за допомогою абстрактного мислення.

ОРГАНІЧНІ ВІДЧУТТЯ – відчуття, що надходять у кору головного мозку від внутрішніх органів (серця, шлунка, печінки, статевих органів тощо). Органічні відчуття фіксують такі психофізіологічні стани організму, як голод, спрага, статевий потяг, стомленість, бадьорість тощо. Органічні відчуття безпосередньо пов’язані з вегетативною нервовою системою. Зрештою, опосередковано вони регулюються центральною нервовою системою.

ОРГАНИ ЧУТТЯ – спеціалізовані периферичні утворення; здійснюють прийом зовнішніх подразників, які діють на організм. Органи чуття завдяки високій спеціалізованій збудливості забезпечують сприймання лише певних видів подразників.

ПОРОГИ ЧУТЛИВОСТІ аналізатора – це ті межі у силі подразнень, в яких можуть виникати відчуття. Так, слухові відчуття, матеріальним джерелом яких є коливання повітряних хвиль, можливі у людини лише у межах 16 – 20 000 коливань за секунду.

ПРОПУСКНА ЗДАТНІСТЬ РЕЦЕПТОРІВ – властивість рецепторів передавати в мозковий центр аналізатора певний обсяг інформації за одиницю часу. Встановлене, що вухо здатне передавати 8000 біт/с, а око в 430 разів більше. Пропускну здатність рецепторів слід відрізняти від пропускної здатності аналізаторних систем. Останні, залежно від методу кодування інформації, мають пропускну здатність від 2 до 70 біт/с, що зумовлено обмеженим часом зберігання інформації.

ПСИХІЧНЕ ВІДОБРАЖЕННЯ – вищий рівень відображення, який характеризується появою чутливості – здатності відображати абіотичні стимули, які не мають біологічного значення, але стають сигналами біологічно важливих подразників.

РЕЦЕПТОРИ – специфічні нервові утворення, що є кінцями чутливих нервових волокон та призначені для сприймання подразнень.

РУХОВИЙ АНАЛІЗАТОР – складна анатомо-фізіологічна система організму. Включає рецептори, розташовані у кістках, м’язах, сухожиллях, суглобах, які називають пропріорецепторами. Провідний канал рухового аналізатора складається з трьох нейронів. Кіркове представництво – передня центральна звивина кори головного мозку.

СЕНСИБІЛІЗАЦІЯ – підвищення чутливості аналізатора при його взаємодії з іншим аналізатором або при систематичному тренуванні.

СИНЕСТЕЗІЯ – одночасне відчуття, вияв взаємодії аналізаторів. Збудження, яке виникло в одному аналізаторі під впливом адекватного подразника, іррадіює в інший аналізатор. Наприклад, слухове відчуття може супроводжуватися зоровим.

СЛУХОВИЙ АНАЛІЗАТОР – складний нервовий механізм, що сприймає та диференціює звукові подразнення. Складається з периферичного та центрального (кіркового) відділів. Периферичний відділ слухового аналізатора (вухо) включає звукоуловлюючий апарат (зовнішнє вухо – вушна раковина і слуховий прохід); звукопровідний апарат (середнє вухо – барабанна перетинка та слухові кісточки); звукосприймальний апарат (внутрішнє вухо – завитка з кортієвим органом).

СМАКОВИЙ АНАЛІЗАТОР – складна анатомо-фізіологічна система живого організму, його здатність мати та диференціювати смакові відчуття. Нервово-фізіологічним апаратом слуху є смакові клітини, розташовані в смакових цибулинах на язиці, піднебінні й надгортаннику (рецептор). Провідник смакових відчуттів складається з трьох нейронів. Кірковий кінець перебуває в нижній частині задньої центральної звивини в корі головного мозку.

ШКІРНИЙ АНАЛІЗАТОР – складна анатомо-фізіологічна система організму, яка відображає та диференціює шкірні подразнення, трансформує їх у тактильні відчуття. Рецептор шкірного аналізатора міститься в товщі шкіри. Провідник складається з трьох нейронів. Мозковий центр – задня центральна звивина та верхня тім’яна долька.

 

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 18

“Сприймання”

 

АППЕРЦЕПЦІЯ – залежність сприймання людини від змісту всього її попереднього досвіду.

ДІЯ ПЕРЦЕПТИВНА – структурна одиниця процесу сприймання. Забезпечує свідоме виділення деякого аспекту чуттєво заданої ситуації, а також перетворення сенсорної інформації, що приводить до побудови образу, адекватного предметному світові та завданням діяльності.

ІЛЮЗІЯ – неадекватне відображення предмета, що сприймається, та його властивостей.

КОНСТАНТНІСТЬ – закономірність сприймання, відносна незалежність сприйманих характеристик об’єктів від параметрів збудження рецепторних поверхонь органів чуття.

КОНТРАСТ – різко виражена протилежність. Контраст зоровий – зорова оцінка відносної яскравості (освітленості) предмета або його кольору в порівнянні з навколишнім його фоном.

НАВИЧКА ПЕРЦЕПТИВНА – автоматизовані чуттєві відображення властивостей та характеристик добре знайомих предметів, що неодноразово сприймалися раніше.

ОПЕРАТИВНІ ОДИНИЦІ СПРИЙМАННЯ – зміст, який виділяє суб’єкт при вирішенні певного перцептивного завдання.

ОСМИСЛЕНІСТЬ – розуміння суті сприйнятого об’єкта, його призначення, належності до певної групи, класу, категорії об’єктів.

ПЕРЦЕПТИВНІ ЗАВДАННЯ – вимоги до сприймання з боку предметної діяльності.

ПЕРЦЕПЦІЯ – сприймання, безпосереднє відображення об’єктивної дійсності органами чуття.

ПРЕДМЕТНІСТЬ – віднесення образу сприйнятого предмета до самого предмета, в результаті чого для суб’єкта, який сприймає, немовби зникає різниця між реальним об’єктом і його образом, відбувається об’єктивізація – образ начебто зливається з самим об’єктом.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ – сприймання, яке має цілеспрямований, планомірний і тривалий характер.

СПРИЙМАННЯ – цілісне відображення предметів, явищ, ситуацій і подій у їхніх чуттєво доступних часових і просторових зв’язках і відношеннях. Виникає при безпосередньому впливі фізичних подразників на рецепторні поверхні органів чуття.

СПРИЙМАННЯ ПІДПОРОГОВЕ (несвідоме) – феномен, коли інформація переборює фізіологічний поріг, але не досягає порога усвідомленого сприймання. Вона все ж таки впливає на організм і здатна викликати відповідні реакції.

СПРИЙМАННЯ СУБСЕНСОРНЕ – форма безпосереднього психічного відображення дійсності, що обумовлюється подразниками, вплив яких на організм є несвідомим; це один з проявів несвідомого.

ФІГУРА і ФОН – поняття, введене в психологію на початку ХХ ст.. датським психологом Е.Рубіним. Фігура – це замкнена, виступаюча вперед частина феноменального поля, яка привертає увагу і має “речовий” характер. Фон оточує фігуру і, здається, безупинно продовжується за нею.

ЦІЛІСНІСТЬ – властивість сприймання, яка полягає в тому, що всякий об’єкт, а тим більше просторова предметна ситуація, сприймаються як стійке системне ціле, навіть якщо деяких його частин в даний момент не можна спостерігати.

 

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 19 “Увага”

 

ДОМІНАНТА – тимчасово пануюча рефлекторна система, що обумовлює роботу нервових центрів у даний момент і тим самим надає поведінці певної спрямованості. Основоположником вчення про домінанту є О.Ухтомський. Як пануючий осередок збудження домінанта підсумовує та накопичує імпульси, що течуть у центральну нервову систему, одночасно пригнічуючи активність інших центрів.

КОНЦЕНТРАЦІЯ УВАГИ – міра зосередженості уваги на виділеному об’єкті.

ОБСЯГ УВАГИ – кількість компонентів певної діяльності, одночасно охоплених увагою.

ПЕРЕКЛЮЧЕННЯ УВАГИ – свідоме перенесення уваги з об’єкта на об’єкт.

РОЗПОДІЛ УВАГИ – здатність людини одночасно виконувати декілька видів діяльності.

СТІЙКІСТЬ УВАГИ – тривале спрямування уваги на певний об’єкт.

УВАГА – зосередженість діяльності суб’єкта в даний момент часу на будь-якому реальному або ідеальному об’єкті – предметі, події, образі, міркуванні тощо.

УВАГА ВНУТРІШНЯ (увага інтелектуальна) – звернена на об’єкти суб’єктивного світу людини.

УВАГА ДОВІЛЬНА – увага, що спрямовується та підтримується свідомо поставленою метою.

УВАГА ЗОВНІШНЯ ( увага сенсорно-перцептивна) – звернена на об’єкти зовнішнього світу. Необхідна умова пізнання й перетворення зовнішнього світу.

УВАГА МИМОВІЛЬНА – найбільш проста й генетично первісна увага. Має пасивний характер, тому що нав’язується суб’єктові зовнішніми стосовно цілей його діяльності подіями. Виникає та підтримується незалежно від свідомих намірів, через особливості об’єкта – новизну, силу впливу, відповідність актуальній потребі тощо.

УВАГА ПІСЛЯДОВІЛЬНА – увага, що виникає на основі довільної уваги й полягає в зосередженні на об’єкті через його цінність, значимість або інтерес для особистості.

 

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 20 “Пам’ять”

 

АКТУАЛІЗАЦІЯ – дія, що полягає у викликанні засвоєного матеріалу з довгострокової або короткочасної пам’яті для наступного використання його при впізнаванні, пригадуванні, спогаді або при безпосередньому відтворенні. Характеризується різним ступенем важкості або легкості – залежно від рівня засвоєння або забування запропонованого матеріалу.

АМНЕЗІЯ – порушення пам’яті, хворобливе забування подій власного життя за певний відтинок його. Виникає в результаті патологічного стану мозку. Можуть забуватися події, що відбулися безпосередньо після травми мозку (антероградна амнезія), або події, що передували травмі мозку (ретроградна амнезія).

ВІДТВОРЕННЯ – один з процесів пам’яті, під час якого відбувається оживлення свідомості у вигляді образів об’єктів, що колись сприймалися, уявлень, думок, почуттів, дій. Відтворення здійснюється завдяки активізації раніше утворених тимчасових нервових зв’язків у мозку людини. Істотною рисою відтворення є реконструкція відтворюваного матеріалу, що відбувається під час його зберігання. Відтворення може бути мимовільним, що відбувається без спеціальної мети – пригадати, і довільним – цілеспрямованим процесом, який викликається свідомо поставленою задачею – пригадати щось. Довільне відтворення має вибірний характер, воно потребує мислитель них і вольових зусиль.

ВПІЗНАВАННЯ – найпростіша форма відтворення зафіксованого в пам’яті. Впізнавання пов’язує минулий досвід людини з актуальним сприйманням нею навколишнього середовища і сприяє її орієнтуванню в навколишній дійсності. Впізнавання буває неоднаковим за ступенем визначеності (переживання почуття відомого при неможливості точного визначення об’єкта), повноти (визначається об’єкт, але не пригадуються умови його попереднього сприймання, призначення тощо) та узагальнення (впізнається конкретний об’єкт без віднесення його до певної категорії, або, навпаки, конкретний об’єкт не впізнається, хоч є давно знайомим, а сприймається лише його категоріальна віднесеність).

ДОВІЛЬНЕ ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ – форма запам’ятовування, що є продуктом спеціальної мнемічної дії, тобто коли людина має певні мотиви, ставить перед собою мету запам’ятати щось і використовує спеціальні прийоми для досягнення цієї мети.

ЕЙДЕТИЗМ – різновид образної пам’яті, що полягає в здатності зберігати яскраві образи предметів довгий час після зникнення їх з поля зору.

ЕФЕКТ ДІЇ НЕЗАВЕРШЕНОЇ (ефект Зейгарник) – явище, що характеризує вплив на процеси пам’яті перерв у діяльності. Установлений Б.Зейгарник, яка перевіряла гіпотезу К.Левіна про те, що перервані завдання через збереження мотиваційного напруження запам’ятовуються краще, ніж завершені.