Его – поняття фрейда, позначає частину особистості, яка зосереджена на самозбереженні та правильній каналізації базових інстинктів.

 

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 7 “Психологія особистості”

 

АКТИВНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ – здатність особистості до свідомої трудової та соціальної діяльності, міра цілеспрямованого, планомірного перетворення нею навколишнього середовища й самої себе. Активність особистості виявляється в її ініціативності, діловитості, психологічному настрої на діяльність.

БАЖАННЯ – один із структурних компонентів розвитку вольового процесу: переживання людиною своїх актуальних потреб. Бажання характеризується усвідомленим уявленням про прагнення щось здійснити. Цим бажання відрізняється від потягу, який є переважно неусвідомленим. Бажання – важливий момент психічного стану особистості, який передує її поведінці та діяльності.

ЕГОЦЕНТРИЗМ (від лат. еgo – я; centrum – центр) – специфічна орієнтація духовного світу людини на саму себе, на своє “я”; небажання й невміння бачити інших людей.

ЕКСТРАВЕРСІЯ (від лат. еxtra – зовні і versio – видозмінювати) – властивість людської особистості, яка виявляється у спрямованості відчуттів, переживань, інтересів до зовнішнього світу. Термін введений К.Юнгом для визначення одного з двох психічних типів: екстраверта та інтроверта. Екстраверт – це тип людської індивідуальності, орієнтований, звернений на зовні, на природне оточення та інших людей, не має нахилу до “вникнення в себе”, аналізу своїх внутрішніх переживань. Зовнішні враження більшою мірою, ніж образи пам’яті й уяви, зумовлюють його дії та реакції. Екстраверсія генетично зумовлена частково природженими індивідуально-типологічними рисами (тип нервової системи). Однак вирішальним фактором у розвитку екстраверсії виступає соціальне середовище – навчання та виховання, спосіб життя й специфіка професійної діяльності.

ІДЕАЛ – взірець досконалості, образ бажаного та уявлюваного майбутнього, “моральне вище”.

ІНДИВІД (ІНДИВІДУУМ) (від лат. іndividuum – неподільне) – одиничний, фіксований, певним чином виділений предмет; окрема сутність або істота; кожний самостійно існуючий живий організм. У науках про людину і суспільство індивід – представник роду homo sapiens, член певної спільноти: групи, нації тощо.

ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ – сукупність неповторно своєрідних рис та особливостей людини, що відрізняє її від інших людей. У роботах Б.Г.Ананьєва, Ю.Б.Гіппенрейтер, В.І.Слободчикова таЄ.М.Ісаєва поняття індивідуальності набуло трохи іншого значення. Якщо термін "особистість" характеризує насамперед діяльне зображення людини в очах інших, то поняття І. відбиває внутрішню самостійну сутність людини. І. - це самовизначеність і відособленість особистості, її виделеність з-посеред інших. Таке оформлення власної унікальності та неповторності припускає усвідомлення, отрефлексованість людиною свого життя, внутрішній діалог із самою собою.

ІНТЕРЕС – емоційно забарвлене ставлення до навколишнього, спрямованість людини на певний об’єкт чи певну діяльність, викликану позитивним, зацікавленим ставленням до чогось, когось.

ІНТРОВЕРСІЯ (від лат. intra – зовні і versio – видозмінювати) – переважна скерованість психічних процесів людини (уваги, сприймання, мислення тощо) на її власний внутрішній світ на відміну від екстраверсії, при якій переживання особистості скеровані на зовнішній світ. Осіб, для яких характерна інтроверсія, називають інтровертами. Зумовлюється інтроверсія темпераментом, специфікою професії тощо.

МОТИВ (від лат. moveo – штовкаю, рухаю) – спонукальна причина дій і вчинків людини (те, що штовхає до дії).

МОТИВАЦІЯ – система мотивів, яка визначає конкретні форми діяльності або поведінки людини.

ОСОБИСТІСТЬ – системна якість, яка набувається індивідом у предметній діяльності та спілкуванні й характеризує його з боку залученості до суспільних відношень.

ПОТРЕБА – необхідність у чомусь. У тварин потреби формуються в ході взаємодії організму із зовнішнім середовищем і мають біологічну природу. У людей потреби є наслідком їх суспільно-історичного розвитку, а задоволення потреб відбувається головним чином завдяки трудовій діяльності, в ході якої створюються предмети, потрібні людям.

ПОТЯГ – стан організму, в якому виявляється безпосередньо чуттєве відображення потреби. Потяг динамізує поведінку людини, виступає джерелом її активності.

ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПРОФІЛЬ ОСОБИСТОСТІ – спосіб наочного зіставлення кількісних даних, що характеризують рівні розвитку певних психологічних властивостей досліджуваного індивіда. Такі дані звичайно одержують за допомогою відповідних психологічних тестів. Подання їх у вигляді єдиного графіка, який відбиває внутрішньо індивідуальні відмінності, є по суті спробою цілісного аналітико-синтетичного підходу до психологічної характеристики особистості. Метод “психологічних профілів” запропонований на початку ХХ ст. відомим російським невропатологом і психологом Г.У.Россолімо (1860–1928).

РІВЕНЬ ДОМАГАНЬ – прагнення особистості на основі усталеної в її життєвому досвіді певної оцінки своїх можливостей і завдяки результатам своєї діяльності посісти певне місце у шкалі цінностей. Рівень домагань виникає та закріплюється в ході соціального спілкування, під впливом оціночних суджень, якими супроводжуються дії та поведінка дитини з перших кроків її життя. Рівень домагань свідчить про те, що особистість очікує від себе такого ступеня виконання завдань відповідної складності, який її задовольнить. Рівень домагань відбиває міру вимогливості людини до самої себе при конкретному завданні й адаптації до своїх досягнень. Розбіжність між рівнем домагань і фактичним його задоволенням є основою для виникнення переживань “успіху” чи “невдачі”, які великою мірою визначають ставлення людини до певного виду діяльності у майбутньому. Поняття “домагання” та “рівень домагань” введені в обіг у 30-ті роки ХХ ст. дослідженнями К.Левіна та психологів його школи.

РИСИ ОСОБИСТОСТІ – стійки особливості поведінки індивіда, які повторюються у різних обставинах. Обов’язковими властивостями рис особистості є ступінь виразності їх у різних людей, трансситуативність (риси особистості виявляються в будь-якій ситуації) і потенційна вимірюваність (риси особистості доступні вимірюванню за допомогою спеціальних опитувальників і тестів).

САМООЦІНКА – судження людини про міру наявності у неї тих чи інших якостей, властивостей у співвідношенні їх з певним еталоном, зразком. Самооцінка – вияв оцінного ставлення людини до себе. Самооцінка – основний структурний компонент самосвідомості особистості.

САМОСВІДОМІСТЬ – усвідомлення людиною себе самої як особистості: своєї діяльності як члена суспільства, стосунків з іншими людьми, рис характеру, власних дій та вчинків.

СВІТОГЛЯД – інтеграція досвіду, знань і самосвідомості у ціннісну картину світу, яка зумовлює життєву орієнтацію людини, її ставлення до світу і до самої себе. Типи світогляду: міфологічний, релігійний, науково-філософський. Рівні світогляду: емоційно-чуттєвий (світовідчуття), усвідомлено-чуттєвий (світосприймання), свідомий (світорозуміння), самосвідомий (світогляд як такий).

СПРЯМОВАНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ – сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості й відносно не залежать від наявної ситуації. Спрямованість особистості характеризується її інтересами, схильностями, переконаннями, у яких відбивається світогляд людини.

ТИП – у біології та психології термін для позначення класифікації різних груп індивідів, що якісно відрізняються одна від одної за істотними ознаками. Тип є своєрідною формою об’єднання індивідів.

Я – наслідок виокремлення людиною самої себе з навколишнього світу, що дозволяє їй відчувати себе суб’єктом своїх фізичних і психічних станів, дій та процесів, переживати свою цілісність і тотожність з самою собою.

Я-КОНЦЕПЦІЯ – відносно стійка, більш-менш усвідомлена, неповторна система уявлень індивіда про себе, образ власного Я.

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 8 “Індивідуально–психологічні особливості особистості”

 

АКЦЕНТУАЦІЯ ХАРАКТЕРУ (від лат. accentus – наголос) – надмірне посилення окремих рис характеру, яке виявляється у вибірній уразливості особистості по відношенню до певних психічних впливів поруч з нормальною та навіть підвищеною стійкістю до інших.

ВЛАСТИВОСТІ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ – стійкі особливості нервової системи, які впливають на індивідуальні психологічні особливості людини. Властивості нервової системи є фізіологічною основою формально-динамічного боку поведінки.

ВРІВНОВАЖЕНІСТЬ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ – загальна властивість нервової системи, яка характеризує баланс процесів збудження та гальмування.

ГЕНІАЛЬНІСТЬ – особистісна характеристика людини, найвищий ступінь її обдарованості, таланту. Геніальність людини виявляється у творчій діяльності (технічній, науковій, художній, організаційній), результати якої мають соціально-групову та вселюдську значущість.

ГЕНОТИП – сукупність спадкових структур організму (насамперед, генів). У генотипі індивіда кореняться причини спадкових захворювань психіки, а для здорових людей – витоки темпераменту, індивідуальних рис обдарованості тощо.

ДИНАМІЧНИЙ СТЕРЕОТИП – порівняно стійка система тимчасових умовно-рефлекторних зв’язків у корі головного мозку; утворюється в процесі життєдіяльності людини при багаторазовому повторенні одних і тих же впливів зовнішнього середовища. Динамічний стереотип характеризується певною інтенсивністю і послідовністю реакцій. На фізіологічній основі динамічного стереотипу будується система навичок, умінь, звичок людини, стійкі характеристики її поведінки.

ЗАДАТКИ – природжені анатомо-фізіологічні риси індивіда, природна передумова його розвитку. Найбільш значущою є структура нервової системи, насамперед головного мозку й органів чуття. Задатки – органічна основа здібностей та інших психічних властивостей – темпераменту, характеру тощо. Але задатки самі собою не визначають здібностей, формування яких залежить від умов життя та діяльності людини. Задатки людини різноманітні й можуть розвиватися в різних напрямах. На основі одних і тих же задатків можуть розвиватися різні здібності.

ЗДАТНІСТЬ – властивість індивіда, яка визначає його можливість, спроможність, нахил до виконання певної діяльності, наприклад, здатність до навчання, здатність до трудової діяльності (професійна придатність) тощо. Здатність зумовлюється рівнем знань, здібностей, умінь, навичок, особистісними якостями (риси характеру й темперамент, особливості емоційно-вольової сфери). Здатність опосередкована умовами діяльності та вимогами соціального оточення. Здатність не є чимось незмінним, вона розвивається, поглиблюється, диференціюється в ході практичної діяльності людини. Значну роль при цьому відіграють природні нахили людини, задатки.

ЗДІБНОСТІ – психічні властивості індивіда, які є передумовою успішного виконання певних видів діяльності. Виділяють загальні здібності, які тією чи іншою мірою виявляються в усіх видах людської діяльності (загальні розумові здібності, пам’ять, увага та ін.), і спеціальні здібності, які відповідають вужчому колу вимог конкретної діяльності (музичний слух – для музиканта, психомоторне чуття – для пілота, уява – для конструктора тощо). Успішне виконання певної діяльності передбачає своєрідне поєднання загальних і спеціальних здібностей.

ІНДИВІДУАЛЬНІ ВІДМІННОСТІ – психологічні риси, що відрізняють одну людину від іншої. Індивідуальні відмінності демонструють міру виявлення в психічній діяльності окремого індивіда загальних психологічних закономірностей. Індивідуальні відмінності формуються на основі природжених анатомо-фізіологічних особливостей людини та впливу навколишнього соціального середовища. Своєрідність особистості визначається індивідуальними відмінностями в перебігу психічних процесів, що зумовлені основними властивостями нервової системи (нейродинамічні відмінності), в особливостях темпераменту (психодинамічні відмінності), характеру, у виявах загальних і спеціальних здібностей, психофізіологічної та соціальної активності, у змісті потреб, мотивів, спрямованості, установок і ставлення людини до себе, до інших людей, до суспільства.

ІНДИВІДУАЛЬНІ РИСИ ПСИХІКИ – значущі та стійкі психологічні риси, які визначають особистість людини й тим самим відрізняють її від іншої особистості. Індивідуальні риси психіки ґрунтуються на природжених, природних задатках та набутих психічних утвореннях (нахилах, інтересах, смаках, потребах, характерах та ін.). Індивідуальні риси психіки формуються в процесі життя людини й залежать від умов (середовища), навчання та виховання.

ЛАБІЛЬНІСТЬ (від лат. labilis – нестійкість, рухливість) – здатність до швидких змін. Лабільність характеризується здатністю м’язових і особливо нервових тканин відповідати на подразнення максимальною частотою імпульсів. Лабільність психічних станів означає їх швидку зміну. Лабільність психіки, з одного боку, дає можливість швидкого і порівняно легкого переключення психічних функцій людини з одного об’єкта на інший, а з другого – ускладнює вивчення психічного життя саме завдяки його поліфонії, ієрархічності, багатоякісності. Лабільність нервової системи індивіда використовується для вивчення його темпераменту, індивідуально-типологічних відмінностей.

МЕЛАНХОЛІК (від гр. melas (melanos) – чорний, chole – жовч) – суб’єкт, який має один з чотирьох основних типів темпераменту, характеризується низьким рівнем психічної активності, сповільненістю рухів, стриманістю моторики й мовлення, швидкою втомлюваністю. Меланхоліка відрізняє висока емоційна сенситивність, глибина та сталість емоцій при їх слабкому зовнішньому прояві, при цьому переважають негативні емоції. І.П.Павлов вважав, що у меланхоліка переважає гальмівний процес при слабкості збудження й гальмування.

ОБДАРОВАНІ ДІТИ – діти, в яких у ранньому віці виявляються здібності та здатність до виконання певних видів діяльності. Відчутною ознакою обдарованості дитини є випереджаючий розвиток її інтелекту щодо її віку. Для обдарованих дітей характерні: висока активність розуму, підвищена схильність до розумової діяльності, інтерес до певного виду діяльності, елементи оригінальності в ній, потяг до творчості.

ОБДАРОВАНІСТЬ – високий рівень задатків, схильностей. Обдарованість є результатом і свідченням високого рівня інтелектуального розвитку індивіда. Існує загальна і спеціальна обдарованість. Оскільки обдарованість виявляється у конкретних психічних процесах, розрізняють моторну, сенсорну, перцептивну, інтелектуальну обдарованість тощо.

РИГІДНІСТЬ (від лат. rigidus – твердий, жорсткий) – утрудненість у зміні суб’єктом програми діяльності за умов, які об’єктивно цього вимагають.

РУХЛИВІСТЬ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ – загальна властивість нервової системи, від якої залежить швидкість зміни збудження гальмуванням та навпаки.

САНГВІНІК (від лат. sanquis – кров) – суб’єкт, який має один з чотирьох основних типів темпераменту, характеризується високою психічною активністю, енергійністю, працездатністю, швидкістю рухів, різноманітністю й виразністю міміки, швидким темпом мовлення. І.П.Павлов вважав, що у сангвініка процеси збудження та гальмування досить сильні, врівноважені, рухливі.

СЕНСИТИВНІСТЬ – своєрідна чутливість людини. Сенситивність, входячи в структуру рис особистості, відбиває сенсорну організацію людини, перебіг у неї сенсомоторних реакцій. Найістотнішим для сенситивності є спосіб переключення, пов’язаний з пластичністю всієї нервово-психічної організації людини (Б.Г.Ананьєв). Сенситивність як підвищена в певні періоди чутливість особистості до навчального матеріалу і виховних заходів є важливою передумовою організації навчально-виховного процесу. Вона відіграє велику роль у формуванні професійних здібностей, сприйманні іншої людини, в соціальних стосунках.

СИЛА НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ – загальна властивість нервової системи, характеризує працездатність нервових центрів і нервової системи в цілому.

СИЛЬНИЙ ТИП ВИЩОЇ НЕРВОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ – тип нервової системи, що характеризується сильними процесами збудження та гальмування або принаймні першого з них.

СЛАБКИЙ ТИП ВИЩОЇ НЕРВОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ – тип нервової системи, який характеризується слабкістю процесів збудження та гальмування.

СХИЛЬНІСТЬ – стійка орієнтованість людини на щось, бажання виконувати певну працю. Схильність до діяльності пов’язана із здатністю її виконувати, між ними існує кореляція, хоч у практиці відомі окремі випадки їх розбіжності.

ТАЛАНТ – природний хист, обдарованість, вища здатність людини до певного виду діяльності.

ТЕМПЕРАМЕНТ (від лат. tempero – змішую в належному співвідношенні) – індивідуально-типологічна характеристика людини та вищих тварин, що виявляється в силі, напруженості, швидкості та врівноваженості перебігу їх психічних процесів.

ФЕНОТИП – сукупність властивостей організму, які створюються в процесі його розвитку. На відміну від генотипу, фенотип характеризує наявні ознаки індивіда в їх вияві зовні. Конкретні структури фенотипу діалектично вбирають у себе спадкові задатки організму, а також зовнішні умови, в яких здійснюється його розвиток. У термінах генотип і фенотип відбивається єдність спадкового й набутого в розвитку індивіда та його психічних функцій.

ФІЗІОГНОМІКА – вчення про зв’язок психічного складу й характеру людини з будовою та формою її обличчя, тіла.

ФЛЕГМАТИК (від гр. рhlegma – слиз) – суб’єкт, який має один з чотирьох основних типів темпераменту, характеризується низьким рівнем психічної активності, невиразністю міміки, повільністю. І.П.Павлов вважав, що флегматика відрізняє сильний, врівноважений, інертний тип нервової системи.

ФРЕНОЛОГІЯ – вчення, за яким нібито будова і зовнішня форма черепа визначають психічний склад особистості.

ХАРАКТЕР – комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності, у ставленні до суспільства, до праці, колективу, до самої себе.

ХАРАКТЕРИСТИКА – сукупність специфічних ознак, властивостей, позитивних рис чи недоліків предметів зовнішнього світу або людських індивідів.

ХОЛЕРИК (від гр. сhole – жовч) – суб’єкт, який має один з чотирьох основних типів темпераменту, характеризується високим рівнем психічної активності, енергійністю дій, різкістю, силою рухів, їх швидким темпом, поривчастістю. І.П.Павлов відносив холерика до сильного неврівноваженого типу.

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 9 “Загально-психологічна теорія діяльності”

 

 

АПРАКСІЯ (від гр. бездіяльність) – хворобливе порушення здатності виконувати дії, що зумовлене ураженням певних ділянок кори головного мозку. Апраксію поділяють на ідеаторну, коли порушується виконання складових частин дії у передбаченій задумом послідовності, хоча кожна з цих частин може бути виконана; моторну, коли структура рухів не може бути відтворена згідно з завданням; конструктивну, що полягає в неможливості конструювання цілого з частин, наприклад слова з літер.

ВЧИНОК – у психологічному розумінні специфічний вид розумово-вольової дії, необхідна складова діяльності людини, вияву її характеру і поведінки. На відміну від автоматичних, звичних, стандартних поведінкових дій при здійсненні вчинку відбувається творення нових індивідуально-значущих і суспільно корисних морально-психологічних цінностей, зразків спільної діяльності людей.

ДІЄСПРОМОЖНІСТЬ – риса особистості; виявляється у спроможності і спрямованості до дії, активності. Дієспроможність реалізується у спілкуванні індивіда з іншими людьми, співпраці чи суперництва з ними. Правомірно також говорити про дієспроможність соціальної групи, колективу, суспільного класу, цілого народу.

ДІЯ - основний елемент у структурі діяльності. Суб’єкта спонукає до дії певний мотив (або сукупність мотивів). Кожна дія спрямована на досягнення певної мети суб’єкта. Предмет дії може бути не лише матеріальним, а й ідеальним, зокрема, у пізнавальних діях, які спрямовані на збагачення знань суб’єкта або в комунікативних діях, орієнтованих на передачу інформації іншому суб’єктові.

ДІЯЛЬНІСТЬ – це специфічна форма суспільно-історичного буття людей, що втілюється в цілеспрямованому перетворенні ними природної та соціальної дійсності.

ЗАДАЧА – надана в певних умовах мета діяльності.

ІГРОВА ДІЯЛЬНІСТЬ (гра) – різновид діяльності, переважно властивий дітям. Якщо у трудовій діяльності найважливіше – кінцевий продукт, результат, заради чого витрачається фізична і нервово-психічна енергія людини, то в ігровій діяльності основне – суб’єктивне вдоволення від самого процесу гри. Для дітей від 1 до 7 років ігрова діяльність – провідна їхня діяльність.

МЕТА (у теорії діяльності) – усвідомлений образ передбачуваного бажаного результату, на досягнення якого спрямована дія людини; заздалегідь уявлюваний результат свідомої діяльності. Мета завжди свідома.

МОТИВ (від лат. moveo – штовхаю, рухаю) – спонукальна причина дій і вчинків людини (те, що штовхає до дії). У теорії діяльності мотив – це опредметнена потреба.

МОТИВАЦІЯ – система мотивів, яка визначає конкретні форми діяльності або поведінки людини.

НАВЧАННЯ – вид діяльності, спрямований на засвоєння суспільно-історичного досвіду людства.

ОПЕРАЦІЯ – одиниця діяльності; спосіб виконання дії, що визначається умовами наявної – зовнішньої або уявної – ситуації.

ОРІЄНТУВАЛЬНА ОСНОВА ДІЇ – система уявлень про мету, план і засоби здійснення майбутньої або виконуваної дії. Термін уведений П.Я.Гальперіним.

ПОСТУЛАТ БЕЗПОСЕРЕДНОСТІ – термін, введений Д.М.Узнадзе для позначення основних ідей традиційної класичної психології: а) зовнішній світ безпосередньо впливає на свідомість; б) свідомість дана людині безпосередньо, вона замкнена в самій собі і може вивчатися тільки інтроспективно.

ПОТРЕБА – необхідність у чомусь. У тварин потреби формуються в ході взаємодії організму із зовнішнім середовищем і мають біологічну природу. У людей потреби є наслідком їхнього суспільно-історичного розвитку, а задоволення потреб відбувається головним чином завдяки трудовій діяльності, в ході якої створюються предмети, потрібні людям.

ПРАЦЯ – цілеспрямована діяльність людини на перетворення і освоєння природних і соціальних сил з метою задоволення потреб, в результаті якої створюються матеріальні і духовні цінності, формується сама людина. Праця є вихідною формою людської життєдіяльності як у філо-, так і у онтогенезі. У процесі праці формуються тілесні, психофізіологічні і духовно-психологічні властивості людини. Процес праці складається з трудової діяльності, предмету праці і знарядь праці. Виготовлення і застосування знарядь праці – це втілення в їх формах і функціях узагальнених способів трудових дій.

ПРОВІДНА ДІЯЛЬНІСТЬ – різновид діяльності, що зумовлює найголовніші зміни у психічних рисах особистості, виникнення різних психічних новоутворень на даній стадії її розвитку. Під впливом провідної діяльності у індивіда складаються і формуються інші види діяльності, виникають і перебудовуються окремі психічні процеси (пам’ять, сприймання, мислення тощо).

ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНІ ФУНКЦІЇ – основний "виконавчий" механізм діяльності, особливі "функціональні системи", які формуються в процесі онтогенезу До них належать здатність до відчуттів, до утворення і фіксації слідів минулих впливів, моторні здібності й ін. Психофізіологічні функції - це фізіологічне забезпечення психічних процесів. Вони складають необхідні передумови і засоби діяльності.

ТРУДОВА ДІЯЛЬНІСТЬ – процес свідомого, цілеспрямованого виконання людиною конкретної праці, що включає цикли підготовки, планування (побудова проекту) та здійснення запроектованих дій (організація, контроль, регулювання та заключна оцінка продукту праці). Трудова діяльність характеризується мисленим створенням майбутнього продукту, програмуванням усього процесу операцій, які потрібні для його створення. Програма трудової діяльності, процес її здійснення, мислительне проектування майбутнього продукту та саме виготовлення цього продукту тісно пов’язані між собою і визначають не тільки всю трудову діяльність, а й саму структуру людини як суб’єкта праці.

УСТАНОВКА – стан готовності до певної активності, спрямованої на задоволення тієї чи іншої потреби. У 1888 р. М.М. Ланге довів, що час реакції залежить від схильності досліджуваного до цієї реакції. Термін установка (Einstellung) був введений німецькими психологами Г.Е. Мюллером і Ф. Шуманом у 1889 р. під час опису ілюзії ваги. Загально-психологічну теорію установки розробив радянський психолог Д.М. Узнадзе, який експериментально довів наявність загально-психологічної готовності до реалізації актуальної в даний момент потреби (актуальна установка) та виявив закономірності закріплення такої готовності при неодноразовому повторенні ситуацій, які дають змогу задовольняти дану потребу (фіксована установка). Згідно з теорією Узнадзе, установка, акумулюючи минулий досвід, опосередковує стимулюючу дію зовнішніх умов і зрівноважує відношення суб’єкта з середовищем.

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 10 “Операціонально-технічні аспекти діяльності”

 

 

ВМІННЯ –заснована на знаннях і навичках готовність людини успішно виконувати ту чи іншу діяльність.

ВПРАВИ – багаторазове цілеспрямоване повторення одних і тих же дій з метою їх удосконалення.

ДІЯ – основний елемент у структурі діяльності. Суб’єкта спонукає до дії певний мотив (або сукупність мотивів). Кожна дія спрямована на досягнення певної мети суб’єкта. Предмет дії може бути не лише матеріальним, а й ідеальним, зокрема, у пізнавальних діях, які спрямовані на збагачення знань суб’єкта або в комунікативних діях, орієнтованих на передачу інформації іншому суб’єктові.

ЗВИЧКИ – схильність людини діяти певним чином.

НАВИЧКА – частково автоматизоване виконання і регулювання дій людиною.

ІДЕОМОТОРНІ ДІЇ – мимовільні дії різних частин тіла, а також мовних органів, які виникають при мисленому уявленні цих дій або при виникненні думки про них. Здебільшого ці дії непомітні і виявляються лише спеціальними приладами. Фізіологічною основою ідеомоторних дій є міцні нервові зв’язки між сенсорними, моторними і спеціально мовними центрами головного мозку.

ІНТЕРФЕРЕНЦІЯ НАВИЧКИ – гальмівний вплив раніше утворених навичок на процес формування нових навичок, що виявляється в зниженні продуктивності дії, виникненні помилок.

ОПЕРАЦІЯ (від лат. дія) – елемент функціонування активної системи, зокрема елемент діяльності суб’єкта. Іноді під операцією розуміють сукупність дій, спрямованих на розв’язання певного завдання (наприклад, операція військова, операція хірургічна). У психологічному аналізі операції тлумачать як способи дій або як елементи, що з них будують такі способи. Найчастіше операцію описують як застосування певної здатності, якою володіє активна система, до якогось матеріального або ідеального предмета. Для операцій кожного типу коло таких предметів може бути досить широким (наприклад, для механічних операцій – розтягування, різання тощо, для мислительних операцій – порівняння, аналіз, синтез та ін.).

ПЕРЕНОС – позитивний вплив раніше утворених навичок на процес формування нових навичок.

ПРИЙОМИ ДІЯЛЬНОСТІ – способи виконання, контролю і регулювання дій, якими користується людина в процесі діяльності.