Глосарій до курсу « Загальна психологія»




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Глосарій до курсу « Загальна психологія»



БІЛА РЕЧОВИНА – одна зі складових великих півкуль головного мозку, складається з маси волокон, вкритих мієліновою оболонкою (вона й надає їм білого кольору). Ці волокна сполучають між собою окремі ділянки в межах кожної півкулі, праву з лівою півкулею, а також обидві півкулі з нижчими відділами мозку.

БРОКА ЦЕНТР – руховий центр мовлення, вперше описаний французьким анатомом і антропологом Полем Брока (1824–1880). Центр Брока міститься в нижній лобовій звивині кори головного мозку (здебільшого в лівій півкулі). При порушеннях центру Брока людина розуміє мову, але втрачає здатність вимовляти слова.

ВЕГЕТАТИВНА НЕРВОВА СИСТЕМА – забезпечує іннервацію м’язів внутрішніх органів та залоз.

ВЕРНІКЕ ЦЕНТР – слухово-мовна зона кори головного мозку. Названо за іменем німецького ученого К.Верніке (1848–1905). Розташований у задній третині верхньої скроневої звивини лівої півкулі. При порушеннях центру Верніке людина не втрачає здатність вимовляти слова, але не розуміє мови інших людей.

ГАЛЬМУВАННЯ – нервовий процес, що викликається впливами зовнішніх і внутрішніх подразників та затримує діяльність організму.

ГІПОФІЗ(від гр. upojusix –відросток) – нижній придаток мозку (у людини масою близько 0,5 г). Розміщений біля основи головного мозку, під схрещенням зорових шляхів. Як залоза внутрішньої секреції, що підпорядкована центральній нервовій системі, гіпофіз справляє безпосередній вплив на ріст людського тіла. Захворювання гіпофізу може призвести до порушення пропорцій тіла (карлики, гіганти тощо), а нерідко й до відхилень у психіці.

ДРУГА СИГНАЛЬНА СИСТЕМА – система тимчасових нервових зв’язків, утворених за участю мови як засобу спілкування людей.

ЄДНОСТІ МОЗКУ І ПСИХІКИ ТЕОРІЯ – спроба вирішити психофізіологічну проблему, яка полягає в уявленні про те, що психічні та фізіологічні процеси виникають одночасно, але мають відмінності за суттєвими якісними характеристиками. Тому психічні явища співвідносяться не з окремими нейрофізіологічними процесами, а з їх організованими сукупностями – функціональними системами мозку. Тим самим стверджується, що психіка – системна властивість мозку, яка реалізується за допомогою багаторівневих функціональних систем, що формуються у людини протягом життя в процесах індивідуальної та сумісної діяльності, навчання та спілкування.

ЕФЕРЕНТАЦІЯ (від лат. еfferens – той, що виносить) – передача нервових імпульсів від мозкових центрів по еферентних (відцентрових) нервових волокнах до периферичних робочих систем організму – ефекторів (внутрішні органи, м’язи тощо).

ЗБУДЖЕННЯ –нервовий процес, що викликається впливами зовнішніх і внутрішніх подразників та приводить мозкові клітини та пов’язані з ними робочі апарати організму в діяльний стан.

ІННЕРВАЦІЯ(від лат. in у,всередині та гр. neuron – нерв) – наявність нервових волокон в органах і тканинах тварин і людини. Завдяки І. кожний орган пов’язаний з зовнішнім чи внутрішнім середовищем і центральною нервовою системою, яка регулює та контролює його стан, функції.

ЛОКАЛІЗАЦІЯ ПСИХІЧНИХ ФУНКЦІЙ – зв’язок фізіологічних і психічних функцій з роботою різних клітин головного мозку. Наприклад, слуховий аналізатор пов’язаний зі скроневими частками кори, дотиковий і руховий – з тім’яною і задньою лобовою частками. Складний психічний процес (мовлення, письмо тощо) ґрунтується на спільній роботі систем ділянок. З порушенням функції будь–якої однієї ділянки розпадаються зв’язки усієї системи.

МЕХАНІЧНОЇ ТОТОЖНОСТІ ТЕОРІЯрозглядає психічні процеси як фізіологічні за своєю природою та походженням, тобто мозок виробляє психіку подібно до того, як печінка виробляє жовч. Ця теорія не враховує якісні відмінності психічних та нервових процесів.

МОЗОК –центральний відділ нервової системи у людини і тварин, який забезпечує вищі форми регуляції всіх життєвих функцій організму і його врівноваження з середовищем. Розрізнюють мозок головний і мозок спинний. Мозок головний – передній відділ центральної нервової системи, розташований в порожнині черепа. Він складається з переднього, або великого, мозку, проміжного, середнього, заднього та довгастого. Великі півкулі головного мозку, їх кора і найближчі до неї підкіркові утворення є вищим відділом центральної нервової системи людини і теплокровних тварин. Функція цього відділу – здійснення складних рефлекторних реакцій, які становлять основу вищої нервової діяльності (поведінки) організму. Мозок спинний – відділ центральної нервової системи, розташований у хребетному каналі. У людини мозок спинний починається на рівні верхнього краю першого шийного хребця і закінчується на рівні першого–другого поперекових хребців, має 32 частини, або сегменти. Спинний мозок бере участь у здійсненні всіх складних рухових реакцій організму, іннервуючи всю скелетну мускулатуру (крім м’язів голови). Важливою функцією спинного мозку є проведення імпульсів від периферичних рецепторів до головного мозку і від нього до ефекторних апаратів. У мозку розрізняють білу речовину, яка складається з нервових волокон, і сіру, яка складається з нервових клітин. Скупчення нервових клітин утворюють нервові вузли, ядра і центри. Мозок має три оболонки – м’яку (внутрішню) з великою кількістю кровоносних судин, павутинну (середню) та тверду (зовнішню). Центральна нервова система функціонує як єдиний налагоджений механізм. Завдяки цьому досягнуто цілісного інтегрованого характеру реакцій організму, які виступають у вигляді актів поведінки у відповідь на різноманітні подразнення.

МОЗОЧОК (малий мозок) – відділ головного мозку, головна функція якого – підтримувати рівновагу тіла й координацію рухів. Мозочок тісно пов’язаний з вушним лабіринтом і через нього здійснює рефлекс рівноваги. Захворювання мозочку у людини призводить до втрати рівноваги тіла та порушення взаємозв’язків рухових дій.

НЕЙРОН(від гр. neuron – нерв) – нервова клітина, основна структурна та функціональна одиниця нервової системи хребетних. Функції нейрона полягають у проведенні збудження від рецепторів, переробці їх у нервові імпульси, передачі до ефекторних нервових закінчень, що контролюють діяльність виконавчих органів (м’язів, залоз тощо). Нейрон складається з тіла клітини, дендритів, гіллястих волокон, що сприймають збудження, і аксона, який передає збудження іншим нейронам. Функціональні зв’язки між нейронами та утворення нових зв’язків у нервовій системі відбуваються через синапси – пункти контакту аксона з дендритами й тілом іншого нейрону. Залежно від місця нейрону у рефлекторній дузі розрізняють чутливі (аферентні, сенсорні або рецепторні) нейрони, що сприймають інформацію від зовнішнього середовища та рецепторів; сполучні нейрони (інтернейрони), що сполучають один нейрон з іншим; ефекторні (еферентні) нейрони, що надсилають імпульси до виконавчих органів (наприклад, мотонейрони іннервують м’язи). Різноманітність і складність функцій нервової системи зумовлюється кількістю нейронів, що складають її, їх системними зв’язками, структурним розміщенням.

ПЕРИФЕРИЧНА НЕРВОВА СИСТЕМА– спинномозкові і черепно-мозкові нерви, що зв’язують мозок із зовнішніми і внутрішніми органами.

ПЕРША СИГНАЛЬНА СИСТЕМА характеризується тим, що сигнальну функцію виконують предмети і явища зовнішнього світу, їх різноманітні властивості, які безпосередньо діють на рецептори, та сліди їх впливу на мозок. Перша сигнальна система є спільна у людини й тварин.

ПСИХОФІЗИЧНА ПРОБЛЕМА – у широкому значенні – питання про місце психічного у природі; у вузькому – проблема співвідношення психічних та фізіологічних (нервових) процесів. В останньому випадку психофізичну проблему правильніше називати психофізіологічною.

ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА – проблема взаємозв’язку психічної та нейрофізіологічної організації людини.

ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНОГО ПАРАЛЕЛІЗМУ ТЕОРІЯ – спроба вирішити психофізіологічну проблему, яка полягає в уявленні про те, що психічне й фізіологічне складають два самостійних явища, які відповідають один одному, але не перетинаються й не впливають один на одного. Тим самим припускається існування душі, яка співвідноситься з конкретним фізичним тілом, але діє незалежно від нього, за власними (іманентними їй) законами.

РЕТИКУЛЯРНА ФОРМАЦІЯ ( від лат. reticulum – сітка) – сукупність різноманітних нервових клітин і їх відростків, розташованих у центральних відділах стовбура мозку, містку, середньому мозку, гіпоталамусі, таламусі. Ретикулярна формація приймає всі імпульси: больові, світлові, звукові тощо одними й тими ж неспеціалізованими нейронами і передає їх в усі шари мозку. Ретикулярну формацію вважають “генератором енергії” та регулятором процесів, що здійснюються в інших відділах центральної нервової системи, включаючи й кору великого мозку. Ретикулярна формація пов’язана з усіма відділами центральної нервової системи.

РЕФЛЕКС(від лат. reflexus – згин, вигин) – закономірна реакція організму на зміни зовнішнього чи внутрішнього середовища, здійснювана через центральну нервову систему у відповідь на подразнення рецепторів. Рефлекси є основною формою нервової діяльності. Завдяки рефлекторній діяльності організм здатний швидко реагувати на різноманітні зміни зовнішнього середовища або свого внутрішнього стану й пристосуватись до цих змін. Розрізняють рефлекси за рядом ознак: біологічні – харчові, захисні, орієнтувальні тощо, залежно від розташування – екстерорецептивні, інтерорецептивні, пропріорецептивні; залежно від того, які відділи мозку беруть участь у їх здійсненні, – спіральні, бульбарні, кортикальні тощо; за характером відповідної реакції – моторні, секреторні, судиннорухові тощо. Всі рефлекси організму поділяють на безумовні і умовні. З безумовно-рефлекторною діяльністю організм народжується, умовні рефлекси набуваються в процесі життя й пристосування до навколишнього середовища.

РЕФЛЕКТОРНА ДУГА – шлях, яким проходять нервові імпульси від рецептора до виконавчого органа будь–якого рефлексу. До складу рефлекторної дуги входять: 1) рецептори, що сприймають подразнення; 2) аферентні нервові волокна – відростки рецепторних нейронів, що несуть збудження від периферичної до центральної нервової системи; 3) нейрони і синапси, які передають імпульси до ефекторних нейронів; 4) еферентні нервові волокна, що проводять імпульси від центральної нервової системи до виконавчого органа; 5) виконавчий орган, діяльність якого підпорядковано логіці рефлексу. Структурну основу рефлекторної діяльності становлять нейронні ланцюги з рецепторних, вставних ефекторних нейронів, що і утворюють рефлекторну дугу. Рефлекторна дуга зумовлена числом включених в неї нейронів. У зв’язку з цим розрізняють просту рефлекторну дугу (яку називають двонейронною і моносимпатичною) і складну (багатонейронну і полісинаптичну). Можливі різні варіанти полісинаптичних рефлекторних дуг.

Рефлекторна дуга не повністю відтворює суть рефлексу, бо дослідження останнього часу вказали на наявність зворотного зв’язку аферентації – збудження, які інформують нервовий центр про стан виконавчого органа.

РЕЦЕПТОРИ (від лат. receptor – той, що сприймає) – специфічні нервові утворення, що є кінцями чутливих нервових волокон. Вони сприймають подразнення з зовнішнього середовища (екстерорецептори) і з внутрішнього (інтерорецептори). Окрема група рецепторів розташована в кістякових м’язах і сухожиллях (пропріорецептори). Структура рецептору тісно пов’язана із специфічністю адекватних подразників, до яких рецептори мають високу, абсолютну чутливість. При тривалій дії подразників відбувається адаптація рецептору, відповідно знижується чутливість до подразнення. Інформація з внутрішнього і зовнішнього середовища організму, що її сприймають рецептори, передається аферентними нервовими шляхами до центральної нервової системи, де вона аналізується.

СІРА РЕЧОВИНА утворює кору великих півкуль головного мозку. Кора півкуль головного мозку складається з шести шарів нервових клітин і волокон, які мають різний розмір, вигляд і будову. Кількість цих клітин перевищує 14 мільярдів. Є підстави вважати, що різні шари кори виконують неоднакові функції.

СИГНАЛ від лат. signam – знак) – умовний знак (фізичний процес або явище) для передавання конкретної або узагальненої інформації. Сигнал є певним орієнтиром (подразником), який зумовлює аналітико–синтетичний зв’язок психіки людини (тварин) з навколишнім середовищем. За своєю природою сигнали можуть бути світловими, звуковими, тепловими, електричними та іншими, вони мають різні фізичні параметри, від чого залежить рівень сприйняття та класифікація їх. Зміна одного або кількох параметрів сигналу (їх інтенсивності, тривалості, частоти, фази тощо) призводить до зміни смислу та тлумачення інформації, що сприймається. Однак сигнали можуть бути змінені й без зміни інформації, яку вони несуть. Цього досягають шляхом перетворення самого сигналу з одного виду на інший, зручніший для сприйняття та осмислення.

СИГНАЛІЗАЦІЯ – у фізіології та психології рефлекторна діяльність великих півкуль мозку. С. забезпечує оптимальну збалансованість організму з середовищем завдяки заміщенню безпосередніх подразників віддаленішими і різноманітнішими (умовними). С. є необхідною передумовою доцільного й активного пристосування організму до навколишнього середовища, вияв його саморегуляції.

СИНАПСИ (від гр. sunayix – з’єднання, поєднання) – спеціалізовані утвори, за допомогою яких нервові клітини пов’язані одна з одною. Через синапси передаються збудження від одного нейрона до іншого або від нейрона до внутрішніх органів. З діяльністю Синапси пов’язані деякі захворювання нервової та м’язової систем.

ФУНКЦІОНАЛЬНА АСИМЕТРІЯ ГОЛОВНОГО МОЗКУ – різний ступень виявлення тих чи інших функцій у лівій та правій півкулях головного мозку. Права півкуля переважно оперує образною інформацією, забезпечує орієнтацію у просторі, сприймання музики, емоційне ставлення до об’єктів сприймання, інтуїцію. Ліва півкуля переважно оперує знаковою інформацією, забезпечує логічні операції. Обидві півкулі працюють у постійній взаємодії.

ФУНКЦІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ ТЕОРІЯ – концепція організації процесів у цілісному організмі, який взаємодіє зі середовищем. Розроблена П.А.Анохіним. В основі теорії функціональних систем лежить уявлення про функцію як досягнення ефекту пристосування. Функціональна система – це певна організація активності різних елементів, яка призводить до корисного результату.

УМОВНИЙ РЕФЛЕКС –один з двох основних типів рефлексів, відкритий і всебічно досліджений великим російським фізіологом І.П.Павловим. Різноманітні види умовних рефлексів утворюються за певних умов у процесі життєдіяльності організму на базі природжених, безумовних рефлексів. Умовний рефлекс виникає в результаті кількаразового поєднання дії безумовного подразника (зокрема, харчового) з дією будь–якого чинника, який хоча й сприймається організмом, але є індиферентним щодо його життєвих потреб (наприклад, дзвінка, спалаху електролампи). При цьому індиферентний подразник має дещо випереджати в часі або діяти водночас з безумовним подразником. Виникнення умовного рефлексу полягає в набуванні організмом властивості давати на подразник, що раніше був для нього індиферентним, таку саму реакцію, яку до цього міг викликати лише безумовний подразник. Ця зміна пояснюється тим, що індиферентний раніше подразник починає виконувати роль сигналу про наступну закономірну появу безумовного подразника. Цей подразник, що став сигнальним (або просто “сигнал”) називають також умовним, бо роль сигналу він набуває й виконує лише за певних умов. Звідси також і назва умовного рефлексу, якою позначається описаний вище механізм замикання й функціонування тимчасових нервових зв’язків.

ЦЕНТРАЛЬНА НЕРВОВА СИСТЕМА– основна частина нервової системи тварин і людини, яка складається з накопичення нервових клітин (нейронів) та їх відростків. У центральну нервову систему входить спинний та головний мозок. Функція центральної нервової системи – виконання простих і складних високодиференційованих відображувальних реакцій, так званих рефлексів.

ЦЕРЕБРАЛЬНИЙ (лат. cerebrum – мозок) – мозковий, пов’язаний з головним мозком.

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 4 “Виникнення та розвиток психіки в філогенезі”

 

АНТРОПОПСИХІЗМ –теорія, згідно з якою психіка є тільки в людини.

БЕЗУМОВНИЙ РЕФЛЕКС(від лат. reflexus – відображення) – спадково закріплена стереотипна форма реагування на біологічно значущі впливи зовнішнього світу або зміни у внутрішньому середовищі організму. Безумовні рефлекси здійснюють пристосування до відносно стійких умов.

БІОПСИХІЗМ – теорія, згідно з якою психіка властива всій живій матерії.

ВИПЕРЕДЖАЮЧОГО ВІДОБРАЖЕННЯ ПРИНЦИП – спільний для фізіології, психології та психофізіології принцип, сформульований П.К.Анохіним. Принцип випереджаючого відображення є подальшим розвитком вчення І.П.Павлова про умовні рефлекси. У змісті цього принципу фіксується об’єктивний факт випереджаючого відображення мозком людини чи вищих тварин явищ і подій зовнішнього світу. Явище випереджаючого відображення реально сформувалося й закріпилося в процесі довготривалої еволюції живих організмів. У боротьбі за виживання живі істоти змушені були “вписуватися” в рамки просторово–часового континуума рухомої матерії. Це об’єктивно вимагало випереджаючого відображення й вироблення на цій основі орієнтувальних рефлексів.

ВІДОБРАЖЕННЯ загальна властивість матерії, що полягає в здатності об'єктів відтворювати з різним ступенем адекватності ознаки, структурні характеристики та відношення інших об'єктів.

ДВОФАЗНА ЗАДАЧА – наочно–дійова задача, яка включає фазу підготовки дії та фазу виконання дії. Може розв’язуватися тільки вищими тваринами.

ДРЕСУРА (фр. dresser – випрямляю) – спільна назва для всіх навчених, набутих в індивідуальному досвіді реакцій. У ході Д. виробляються умовні рефлекси, вони надбудовуються на інстинктах, закріплюються і переходять у клас набутих психічних структур.

ЕЛЕМЕНТАРНА СЕНСОРНА ПСИХІКА –етап розвитку психіки тварин. На етапі елементарної сенсорної психіки організми здатні відображати окремі якості предметів і здійснювати інстинктивні форми поведінки.

ЗБУДЛИВІСТЬ – вища форма еволюції подразливості. Збудливість означає реагування спеціалізованих тканин організму на зовнішні впливи: м’язових тканин – скороченням або розширенням; залоз – виділенням відповідного секрету; нервових клітин – виникненням і поширенням нервового імпульсу тощо.

ІМПРИНТИНГ –вроджена властивість тварин у перші години та дні життя рецепторно фіксувати та запам'ятовувати рухомі предмети.

ІНСТИНКТ (від лат. instinctus – спонукання) – пристосувальна природжена поведінка тварин і людей, зумовлена видовим характером, успадкованістю, автоматичністю, стереотипністю (в адекватних умовах), біологічною доцільністю. Фізіологічною основою інстинкту, за Павловим, є ланцюг безумовних рефлексів, тобто складна система рефлекторних актів, що виробилась у процесі еволюції протягом життя багатьох поколінь.

ІНСТИНКТИВНА ПОВЕДІНКА ТВАРИН – сукупність сформованих у філогенезі, спадково закріплених, уроджених, спільних для всіх представників виду компонентів поведінки, які складають основу життєдіяльності тварин.

ІНТЕЛЕКТ ТВАРИН – вища форма психічної діяльності тварин (мавп та деяких вищих хребетних), яка характеризується відображенням зв’язків між предметами, нестереотипним вирішенням складних задач різними способами з перенесенням і застосуванням різних операцій, які були засвоєні в минулому індивідуальному досвіді.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ДІЯ – форма поведінки тварин, які знаходяться у розвитку психіці

на стадії інтелекту, характеризується перш за все здатністю розв’язувати двофазні наочно–дійові задачі.

НАВИЧКА – форми поведінки, набуті в індивідуальному досвіді тварин.

НЕЙРОПСИХІЗМ – уявлення про те, що психіка є тільки в тих організмів, які мають нервову систему.

ПАНПСИХІЗМ – ідеалістичне вчення про всезагальну одухотвореність предметів і явищ. Згідно П. нежива природа і рослини нібито мають душу. П. є відродженням в умовах диференційованого розвитку науки первісно–релігійних уявлень анімізму.

СИНЕСТЕЗІЯ – одночасне відчуття, вияв взаємодії аналізаторів. Збудження, яке виникло в одному аналізаторі під впливом адекватного подразника, іррадіює в інший аналізатор. Наприклад, слухове відчуття може супроводжуватися зоровим.

СЛУХОВИЙ АНАЛІЗАТОР – складний нервовий механізм, що сприймає та диференціює звукові подразнення. Складається з периферичного та центрального (кіркового) відділів. Периферичний відділ слухового аналізатора (вухо) включає звукоуловлюючий апарат (зовнішнє вухо – вушна раковина і слуховий прохід); звукопровідний апарат (середнє вухо – барабанна перетинка та слухові кісточки); звукосприймальний апарат (внутрішнє вухо – завитка з кортієвим органом).

СМАКОВИЙ АНАЛІЗАТОР – складна анатомо-фізіологічна система живого організму, його здатність мати та диференціювати смакові відчуття. Нервово-фізіологічним апаратом слуху є смакові клітини, розташовані в смакових цибулинах на язиці, піднебінні й надгортаннику (рецептор). Провідник смакових відчуттів складається з трьох нейронів. Кірковий кінець перебуває в нижній частині задньої центральної звивини в корі головного мозку.

ШКІРНИЙ АНАЛІЗАТОР – складна анатомо-фізіологічна система організму, яка відображає та диференціює шкірні подразнення, трансформує їх у тактильні відчуття. Рецептор шкірного аналізатора міститься в товщі шкіри. Провідник складається з трьох нейронів. Мозковий центр – задня центральна звивина та верхня тім’яна долька.

 

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 18

“Сприймання”

 

АППЕРЦЕПЦІЯ – залежність сприймання людини від змісту всього її попереднього досвіду.

ДІЯ ПЕРЦЕПТИВНА – структурна одиниця процесу сприймання. Забезпечує свідоме виділення деякого аспекту чуттєво заданої ситуації, а також перетворення сенсорної інформації, що приводить до побудови образу, адекватного предметному світові та завданням діяльності.

ІЛЮЗІЯ – неадекватне відображення предмета, що сприймається, та його властивостей.

КОНСТАНТНІСТЬ – закономірність сприймання, відносна незалежність сприйманих характеристик об’єктів від параметрів збудження рецепторних поверхонь органів чуття.

КОНТРАСТ – різко виражена протилежність. Контраст зоровий – зорова оцінка відносної яскравості (освітленості) предмета або його кольору в порівнянні з навколишнім його фоном.

НАВИЧКА ПЕРЦЕПТИВНА – автоматизовані чуттєві відображення властивостей та характеристик добре знайомих предметів, що неодноразово сприймалися раніше.

ОПЕРАТИВНІ ОДИНИЦІ СПРИЙМАННЯ – зміст, який виділяє суб’єкт при вирішенні певного перцептивного завдання.

ОСМИСЛЕНІСТЬ – розуміння суті сприйнятого об’єкта, його призначення, належності до певної групи, класу, категорії об’єктів.

ПЕРЦЕПТИВНІ ЗАВДАННЯ – вимоги до сприймання з боку предметної діяльності.

ПЕРЦЕПЦІЯ– сприймання, безпосереднє відображення об’єктивної дійсності органами чуття.

ПРЕДМЕТНІСТЬ – віднесення образу сприйнятого предмета до самого предмета, в результаті чого для суб’єкта, який сприймає, немовби зникає різниця між реальним об’єктом і його образом, відбувається об’єктивізація – образ начебто зливається з самим об’єктом.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ – сприймання, яке має цілеспрямований, планомірний і тривалий характер.

СПРИЙМАННЯ – цілісне відображення предметів, явищ, ситуацій і подій у їхніх чуттєво доступних часових і просторових зв’язках і відношеннях. Виникає при безпосередньому впливі фізичних подразників на рецепторні поверхні органів чуття.

СПРИЙМАННЯ ПІДПОРОГОВЕ(несвідоме) – феномен, коли інформація переборює фізіологічний поріг, але не досягає порога усвідомленого сприймання. Вона все ж таки впливає на організм і здатна викликати відповідні реакції.

СПРИЙМАННЯ СУБСЕНСОРНЕ –форма безпосереднього психічного відображення дійсності, що обумовлюється подразниками, вплив яких на організм є несвідомим; це один з проявів несвідомого.

ФІГУРА і ФОН – поняття, введене в психологію на початку ХХ ст.. датським психологом Е.Рубіним. Фігура – це замкнена, виступаюча вперед частина феноменального поля, яка привертає увагу і має “речовий” характер. Фон оточує фігуру і, здається, безупинно продовжується за нею.

ЦІЛІСНІСТЬ – властивість сприймання, яка полягає в тому, що всякий об’єкт, а тим більше просторова предметна ситуація, сприймаються як стійке системне ціле, навіть якщо деяких його частин в даний момент не можна спостерігати.

 

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 19 “Увага”

 

ДОМІНАНТА – тимчасово пануюча рефлекторна система, що обумовлює роботу нервових центрів у даний момент і тим самим надає поведінці певної спрямованості. Основоположником вчення про домінанту є О.Ухтомський. Як пануючий осередок збудження домінанта підсумовує та накопичує імпульси, що течуть у центральну нервову систему, одночасно пригнічуючи активність інших центрів.

КОНЦЕНТРАЦІЯ УВАГИ– міра зосередженості уваги на виділеному об’єкті.

ОБСЯГ УВАГИ – кількість компонентів певної діяльності, одночасно охоплених увагою.

ПЕРЕКЛЮЧЕННЯ УВАГИ– свідоме перенесення уваги з об’єкта на об’єкт.

РОЗПОДІЛ УВАГИ– здатність людини одночасно виконувати декілька видів діяльності.

СТІЙКІСТЬ УВАГИ– тривале спрямування уваги на певний об’єкт.

УВАГА –зосередженість діяльності суб’єкта в даний момент часу на будь-якому реальному або ідеальному об’єкті – предметі, події, образі, міркуванні тощо.

УВАГА ВНУТРІШНЯ (увага інтелектуальна) – звернена на об’єкти суб’єктивного світу людини.

УВАГА ДОВІЛЬНА – увага, що спрямовується та підтримується свідомо поставленою метою.

УВАГА ЗОВНІШНЯ (увага сенсорно-перцептивна) – звернена на об’єкти зовнішнього світу. Необхідна умова пізнання й перетворення зовнішнього світу.

УВАГА МИМОВІЛЬНА –найбільш проста й генетично первісна увага. Має пасивний характер, тому що нав’язується суб’єктові зовнішніми стосовно цілей його діяльності подіями. Виникає та підтримується незалежно від свідомих намірів, через особливості об’єкта – новизну, силу впливу, відповідність актуальній потребі тощо.

УВАГА ПІСЛЯДОВІЛЬНА– увага, що виникає на основі довільної уваги й полягає в зосередженні на об’єкті через його цінність, значимість або інтерес для особистості.

 

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 20 “Пам’ять”

 

АКТУАЛІЗАЦІЯ –дія, що полягає у викликанні засвоєного матеріалу з довгострокової або короткочасної пам’яті для наступного використання його при впізнаванні, пригадуванні, спогаді або при безпосередньому відтворенні. Характеризується різним ступенем важкості або легкості – залежно від рівня засвоєння або забування запропонованого матеріалу.

АМНЕЗІЯ – порушення пам’яті, хворобливе забування подій власного життя за певний відтинок його. Виникає в результаті патологічного стану мозку. Можуть забуватися події, що відбулися безпосередньо після травми мозку (антероградна амнезія), або події, що передували травмі мозку (ретроградна амнезія).

ВІДТВОРЕННЯ – один з процесів пам’яті, під час якого відбувається оживлення свідомості у вигляді образів об’єктів, що колись сприймалися, уявлень, думок, почуттів, дій. Відтворення здійснюється завдяки активізації раніше утворених тимчасових нервових зв’язків у мозку людини. Істотною рисою відтворення є реконструкція відтворюваного матеріалу, що відбувається під час його зберігання. Відтворення може бути мимовільним, що відбувається без спеціальної мети – пригадати, і довільним – цілеспрямованим процесом, який викликається свідомо поставленою задачею – пригадати щось. Довільне відтворення має вибірний характер, воно потребує мислитель них і вольових зусиль.

ВПІЗНАВАННЯ – найпростіша форма відтворення зафіксованого в пам’яті. Впізнавання пов’язує минулий досвід людини з актуальним сприйманням нею навколишнього середовища і сприяє її орієнтуванню в навколишній дійсності. Впізнавання буває неоднаковим за ступенем визначеності (переживання почуття відомого при неможливості точного визначення об’єкта), повноти (визначається об’єкт, але не пригадуються умови його попереднього сприймання, призначення тощо) та узагальнення (впізнається конкретний об’єкт без віднесення його до певної категорії, або, навпаки, конкретний об’єкт не впізнається, хоч є давно знайомим, а сприймається лише його категоріальна віднесеність).

ДОВІЛЬНЕ ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ – форма запам’ятовування, що є продуктом спеціальної мнемічної дії, тобто коли людина має певні мотиви, ставить перед собою мету запам’ятати щось і використовує спеціальні прийоми для досягнення цієї мети.

ЕЙДЕТИЗМ – різновид образної пам’яті, що полягає в здатності зберігати яскраві образи предметів довгий час після зникнення їх з поля зору.

ЕФЕКТ ДІЇ НЕЗАВЕРШЕНОЇ (ефект Зейгарник) – явище, що характеризує вплив на процеси пам’яті перерв у діяльності. Установлений Б.Зейгарник, яка перевіряла гіпотезу К.Левіна про те, що перервані завдання через збереження мотиваційного напруження запам’ятовуються краще, ніж завершені.

ЕФЕКТ КРАЮ – явище, яке полягає в тому, що з розташованого в ряд матеріалу, що заучується, елементи, розміщені на початку та в кінці, запам’ятовуються швидше, ніж присутні в середині. Установлений Г.Еббінгаузом. У сучасних дослідженнях ефект краю вивчають як ефект первинності та ефект не давності.

ЗАБУВАННЯ – процес, що характеризується поступовим зменшенням можливості пригадування і відтворення заученого матеріалу. Забування вперше досліджував Г.Еббінгауз, який встановив часову залежність збереження в пам’яті безглуздого вербального матеріалу. Наступні дослідження показали, що темп забування залежить: 1) від обсягу матеріалу, що запам’ятовується; 2) від його змісту та ступеня його усвідомленості; 3) від подібності матеріалу, що запам’ятовується та інтерферується; 4) від ступеня значимості матеріалу, що запам’ятовується, і включеності його в діяльність суб’єкта.

ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ– один з основних процесів пам’яті, який полягає в закріпленні образів сприймання, уявлень, думок, дій, переживань і зв’язків між ними.

ЗБЕРЕЖЕННЯ – процес пам’яті, що полягає в довгостроковому утриманні інформації.

ЗГАДУВАННЯ – процес викликання інформації з пам’яті.

ЗОРОВА ПАМ’ЯТЬ – тип пам’яті, при якому домінуючу роль в запам’ятовуванні і відтворенні сприйнятого відіграє зоровий аналізатор.

ІНТЕРФЕРЕНЦІЯ – погіршення збереження матеріалу, що запам’ятовується, у результаті впливу (накладення) іншого матеріалу, яким оперує суб’єкт.

ІНТЕРФЕРЕНЦІЯ ПРОАКТИВНА –явище мнемічної діяльності, яке полягає в погіршенні збереження матеріалу, що заучується, під впливом попередньо заученого матеріалу.

ІНТЕРФЕРЕНЦІЯ РЕТРОАКТИВНА –погіршення збереження заученого матеріалу, викликане заучуванням і оперуванням наступним матеріалом.

ІНТЕРФЕРЕНЦІЯ СЕЛЕКТИВНА –явище мнемічної діяльності, що виражається в затримці відповіді на питання в результаті мимовільного впливу на нього значення слова.

КОНФАБУЛЯЦІЯ – порушення пам’яті (різновид парамнезії) при якому її прогалини заповнюються фантастичними вигадками.

МИМОВІЛЬНЕ ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ –форма запам’ятовування, що є продуктом певних дій (пізнавальних, практичних та ін.), крім мнемічних; тобто запам’ятовування, яке здійснюється без спеціальної мнемічної мети.

МНЕМОНІКА (мнемотехніка) – система різних прийомів, які полегшують запам’ятовування та збільшують обсяг пам’яті шляхом утворення додаткових асоціацій.

ОПЕРАТИВНА ПАМ’ЯТЬ – особливий вид пам’яті, функціонування якого побудовано на сполученні інформації, що надходить з довгочасної та короткочасної пам’яті при розв’язанні певного завдання.

ПАМ’ЯТЬ – закріплення, збереження та відтворення того, що відбувалося в минулому досвіді людини.

ПАМ’ЯТЬ ДОВГОСТРОКОВА – підсистема пам’яті, що забезпечує тривале – від годин до десятиліть – утримання знань, збереження умінь та навичок; для неї є характерним величезний обсяг збереженої інформації.

ПАМ’ЯТЬ КОРОТКОЧАСНА – підсистема пам’яті, яка забезпечує оперативне утримання і перетворення даних, що надходять від органів чуття та з довгострокової пам’яті.

ПАМ’ЯТЬ СЕНСОРНА (іконічна, ехоїчна) – гіпотетична система пам’яті, що забезпечує утримання протягом дуже короткого часу (звичайно менше однієї секунди) продуктів сенсорної переробки інформації, що надходить в органи чуття. Залежно від виду стимулів, розрізняють: 1) пам’ять іконічну – зір; 2) пам’ять ехоїчну – слух.

ПАРАМНЕЗІЯ – хворобливий психічний стан, який виявляється в розладі пам’яті: людині здається, що явища й процеси, які відбуваються в даний момент, уже були нею пережити в минулому.

ПІКТОГРАМА– малюнкове письмо, яке використовується в психології як методичний засіб при вивченні опосередкованого запам’ятовування. Запропонований у 30-ті рр. ХХ ст. О.Р.Лурією.

РЕМІНІСЦЕНЦІЯ– більш повне і точне відтворення збереженого в пам’яті матеріалу в порівнянні зі спочатку відбитим (завченим).

 

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 21 “Уява”

ДОПОВНЕННЯ– прийом створення образів уяви, образ одного об’єкта береться за основу та до нього приєднуються елементи, взяті з образів інших об’єктів.

АГЛЮТИНАЦІЯ – один із способів створення образів уяви, коли в одному образі поєднуються будь-які якості, властивості, частини.

АКЦЕНТУВАННЯ– один із способів створення образів уяви, коли виділяється будь-яка деталь або частина цілого, яка стає домінуючою, набуває основного навантаження.

ГІПЕРБОЛІЗАЦІЯ –один із способів створення образів уяви, що виявляється в зміні величини предмета, кількості його частин, в їх зміщенні.

МРІЯ – особлива форма уяви, тісно пов’язана з емоційним ставленням до уявлюваного. Від інших видів уяви відрізняється тим, що вона є образ бажаного майбутнього і включає активну діяльність свідомості, яка використовує при цьому минулі відчуття та сприймання, життєвий досвід, накопичений досвід і пристрасне бажання здійснити задумане.

МИСЛЕННЯ ПРАЛОГІЧНЕ – поняття, уведене Л.Леві-Брюлем для позначення раннього етапу розвитку мислення, коли формування його основних логічних законів ще не завершене: існування причинно-наслідкових зв’язків вже усвідомлене, але сутність їх виступає в містифікованій формі.





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.221.159.255 (0.027 с.)