Дипломатія Хмельницького в пошуках виходу.

Переяславська угода 1654 р.

 

Раптові переміщення акцентів, вояжі козацьких послів і лояльні низькі поклони впереміш з погрозами лише на перший погляд здаються хаотичними. Придивившись, можемо побачити за ними доволі струнку концепцію маневрування між трьома великими державними організмами, що височіли над козацькою Україною. Намагаючись здобути власну вигоду завдяки збуренню стабільного розкладу політичної рівноваги між Польщею, Туреччиною і Росією, гетьман водночас намагався втягнути в цю ризиковану гру малі сусідні держави – Кримський ханат, Молдову, Волощину, Семиграддя.

Головним приятелем Хмельницького, (саме такий термін вживається у тогочасному дипломатичному листуванні хана з гетьманом) був Іслам-Гірей ІІІ та сателіти Криму – беї Ногайської і Перекопської Орд. Зважаючи на кількавікову специфіку співжиття/протиборства татар і козаків, такий вибір основного партнера не здається несподіваним. Природу своєї схожості розуміли обидві сторони: як говорив один з кримських послів у Варшаві, козакам і татарам не можна знизитись до хліборобства, війна для них необхідна. Релігійна ж несумісність у моменти, коли на карту ставилося саме життя, важила небагато. Досить колоритно цей подвійний рахунок проступає з виправдань Хмельницького перед Назаретським митрополитом Гавриїлом:

Сам він знає, що людям православної християнської віри не годиться мати з бусурманами близькі зносини і спілку. Тільки ж зараз... настав такий час держати з бусурманами братство і єднання... щоб визволити святі Божі церкви і православну християнську віру від польських та від єретичних рук.

Початок дипломатичних взаємин був покладений посольством до хана з Січі напередодні повстання (існує версія, що серед послів знаходився і син Богдана Тиміш, який на випадок спільних військових дій мав би залишатися як заложник при дворі Іслам-Гірея). Наслідком переговорів стала експедиція перекопського бея Тугая з кількатисячним загоном кінноти, яка на боці козацького війська за відповідну платню брала участь у боях під Жовтими Водами й Корсунем 1648 р. У битві під Пилявцями на козацькому боці виступала буджацька кіннота Аутимір-мурзи чисельністю близько 5 тис.; під Львів і Замостя Хмельницького супроводжували загони вже згаданого Тугай-бея і ханового брата калги-султана ·офіційного спадкоємця престолу‚ Крим-Гірея, на оплату послуг якого пішла, як уже згадувалося, взята з львівських городян контрибуція грішми й товарами на суму близько 200 тис. талерів. До Зборівської кампанії були залучені сили Ногайської і Перекопської Орд; брав у ній вперше особисту участь і сам Іслам-Гірей ІІІ разом зі своїм візиром Сефером Газі-агою.

Взаємини гетьмана з татарською елітою складалися по-різному. Так, на переговорах з королівськими комісарами в Переяславі у лютому 1649 р. Хмельницький, схоже, зі щирим афектом говорив про перекопського бея Тугая: “ ...мій брат, моя душа, єдиний сокіл на світі, готовий зробити для мене все, що я захочу. Вічна з ним наша козацька приязнь, якої світ не розірве ”. За протилежний приклад може служити епізод літа 1653 р., коли під час військових дій на Поділлі мурзи, яким здалася малою здобич, захоплена в нападах на подільські містечка, почали грабувати козацьку територію. Гетьман наказав відбити полон силою, і лише після втручання Іслам-Гірея збройний конфлікт, що тривав чотири дні, був залагоджений.

У тісному переплетенні з кримськими відносинами розгорталася складна дипломатична інтрига, яку Богдан Хмельницький вже з першого року війни розпочав з Туреччиною, відправивши до султана посольство з-під Львова наприкінці жовтня 1648 р. Зміст цих переговорів невідомий, але друге козацьке посольство, що через місяць знову вирушило до Стамбула, нібито повезло прохання про султанську протекцію. Детальніша інформація про перші офіційні переговори стамбульського посла з Хмельницьким припадає на літо 1650 р., коли в Суботові гетьман прийняв султанського покойового Осман-агу, а у відповідь відправив до Порти чергове посольство на чолі з полковником Антоном Ждановичем.

На інтенсивність дипломатичних взаємин, налагоджених впродовж 1650 р., вказує те, що в жовтні Осман-ага прибув до Чигирина вдруге, пробувши там більше місяця, а в Стамбулі гетьману взагалі запропонували утримувати свого резидента, тобто постійного представника. У центрі переговорів було прийняття Україною турецького протекторату. Усні й листовні контакти, що точилися з осені 1650 р., супроводжувалися детальним обміркуванням ситуації в султанському оточенні. Серед членів турецького уряду не існувало єдності у ставленні до Козацької держави. Одні вважали за корисне уникати її прямої підтримки, мотивуючи це потребою зберегти мирні стосунки з Реччю Посполитою, інші наголошували на вигідних перспективах прийняття гетьмана в опіку Порти (характерно, що прихильників союзу з Україною підтримувала і мати неповнолітнього султана, будучи рускою. Друга партія перемогла, і на початку 1651 р. до ставки Хмельницького було відправлене посольство з султанським нішамом [грамотою], де йшлося про протекторат, який дається іншим християнським монархам від моєї [султана] могутньої імперії і буде вам виданий у детальних артикулах і умовах. Пізніше посольство 1653 р. привезло гетьману санджаки – клейноди правителя, що визнав зверхність султана: булаву, шаблю, бунчук і кафтан. Варто нагадати, що васалами Туреччини були усі найближчі сусіди України, володарі невеликих держав причорноморсько-карпатського регіону – молдавський і волоський господарі, кримський хан та князь Семиграддя. Стамбул обіцяв гетьману навіть більші права, ніж їх мав хан, а формула васалітету пропонувалася вельми пільгова, передбачаючи лише часткове обмеження зовнішньої політики і сплату до скарбниці Османської імперії певної щорічної данницької суми. Натомість султан брав на себе обов’язок захищати Україну від зовнішнього ворога.

Пропозиції Стамбула виглядали принадно, особливо коли зважити на скрутне становище виснаженої війною України, тож частина полковників на старшинській раді висловилася “за”. Однак чергові усобиці претендентів на молдавський господарський престол, у яких козацька армія, очолена гетьманичем Тимошем, підтримала не турецького протеже Ґеорґіце [Георгія Штефана], а його противника Васіле Лупу, відстрочила вирішальний акт з’єднання України з Портою. Зближення ж з Росією, що виразно окреслилось влітку 1653 р. і завершилось відомою Переяславською угодою, взагалі перетворило турецьку карту на неактуальну аж до часів протиборства наступників Хмельницького, про що детальніше піде мова далі.

В контексті українсько-турецьких взаємин яснішими стають і перипетії контактів Хмельницького з рештою християнських васалів Порти – Молдовою, Волощиною і Семиграддям [Трансільванією], до складу якої на той час входила частина сучасного українського Закарпаття. Васіле Лупу, правитель Молдови, підтримував дружні зв’язки з Чигирином з жовтня 1648 р., паралельно не забуваючи і про послуги Варшаві, куди він передавав шпигунську інформацію та гроші для найму жовнірів. Нагодою тісніше прив’язати Молдову до української політики став літній похід 1650 р. калги-султана Крим-Гірея на молдавські землі нібито для покарання за напади молдавських загонів на татар. Богдан Хмельницький як союзник хана був зобов’язаний до участі в цій експедиції (або, принаймні, помітно підкреслював це у своїх листах). Переправившись разом з татарами через Дністер, гетьман у вересні 1650 р. зненацька зайняв Ясси, а далі в ультимативній формі зажадав укладення союзу, зарукою чого мусив стати шлюб воєводиної доньки Розанди з сином Хмельницького Тимошем. Прив’язуючи Молдову до України, цей шлюб водночас вводив би козацького ватажка до кола легітимних володарів, протегованих Портою. Наприкінці липня 1652 р. 6-тисячний козацький загін Тимоша вирушив у весільний похід; вінчання відбулося в Яссах, а на початку вересня гетьманич з молодою дружиною повернувся на батьківщину.

Посвоячення з Лупу не принесло Хмельницькому очікуваних вигод. Навесні 1653 р. в Молдові спалахнув черговий династичний заколот, у якому претендента на престол ÌеорҐіце [Георгія Штефана] підтримали Трансільванія та Волощина. Запорозьке військо під проводом Тимоша пішло виручати гетьманського свата і навіть здобуло столицю Молдови Сучаву, однак за наказом честолюбного гетьманича рушило далі на територію Волощини, викликавши серйозний опір з’єднаних трансільвансько-волоських сил. Відкинуті назад до Сучави і взяті у щільну двомісячну облогу, козаки зазнали великих втрат, а під час одного з обстрілів отримав смертельну рану й сам Тиміш. Рятувальна експедиція надійшла запізно: під захистом табору обложені з тілом гетьманича вже вийшли з Сучави, простуючи в Україну. 30 жовтня до гетьманської столиці Чигирина під залпи з гармат внесли труну з покійним Хмельниченком. З його смертю втратили актуальність молдавські династичні плани Хмельницького, пов’язані з відчайдушно хоробрим, але неврівноваженим, запальним і надмір впертим старшим сином Тимофієм.

 

* *

*

 

Дипломатична активність гетьмана в балансуванні між Варшавою і Стамбулом та його васалами – Кримом, Молдовою і Семиграддям – від перших днів війни доповнювалася складним плетивом контактів з могутнім північно-східним сусідом – Московським царством. Замало було б пояснювати це лише реальною потугою великої сусідньої держави, з позицією якої належало рахуватися. В основі зближення лежала передовсім традиція давніх зв’язків з Москвою Запорозької Січі, духовними дітьми якої лишалася козацька старшина. Адже ще з часів Байди-Вишневецького Москва постійно підтримувала запорозьке козацтво як потенційного охоронця не лише польсько-українських, а й російських кордонів від татарських набігів. За царським розпорядженням з Росії на Січ постачалися порох, зброя та харчові припаси, а наприкінці 80-х років ХVІ ст. серед пропозицій вирішення козацької проблеми обговорювалася навіть така, щоб коштом царя збудувати низку фортець у пониззі Дніпра й розмістити там гарнізони, утримувані московським урядом, який водночас мав би взяти на себе оплату сторожових запорозьких загонів.

Не менш традиційними були й контакти запорожців зі своїми побратимами по способу життя – донськими козаками. Донці разом з запорожцями садили на московський престол Лжедмитрія І і воювали у війську повстанця Івана Болотникова 1606-1607 рр.; великі донські відділи були у Війську Запорозькому під час Хотинської війни 1621 р.; на 1637 р. припадає знаменитий спільний похід на турецьку фортецю Азов у гирлі Дону, коли об’єднаним козацьким силам у так званому азовському сидінні вдалося до 1641 р. утримати в своїх руках це потужне укріплення. Майже регулярними були спільні морські походи на турецькі узбережжя, коли запорозькі чайки й донські струги за попередньою домовленістю зустрічалися просто в морі.

Тож перший лист Богдана Хмельницького до царя Олексія Михайловича, написаний відразу після перемог під Жовтими Водами й Корсунем 18 червня 1648 р., не виглядає несподіванкою. Його написання було прискорене й тактичними міркуваннями: занепокоєний повстанням в Україні, а особливо козацько-татарським союзом царський уряд навесні 1648 р. розпочав мобілізацію війська в російському прикордонні – Путивлі, Бєлгороді, Курську. Реальною загрозою ставав вихід цих сил на українське Лівобережжя для з’єднання з коронною армією в боротьбі з татарами – союзниками Хмельницького, і лист гетьмана до царя був покликаний відвернути катастрофу.

Лист до царя дав потрібні тактичні наслідки, бо підготовка до запланованого походу в Україну була спущена на гальмах. Розвиваючи дипломатичний успіх, гетьман наприкінці липня ще раз листовно звернувся до Олексія Михайловича, заохочуючи напасти на Річ Посполиту, що змусило б коронне військо битися на два фронти. Території, втрачені Росією у Смоленській війні 1633-1634 рр., були найболючішим місцем зовнішньої політики Москви, однак сил на порушення мирної угоди царський уряд не відчував, а саме так виглядало б втручання в українські справи. Тож усі домагання військової допомоги, якими Хмельницький засипав Москву після того, як дипломатичні взаємини з січня 1649 р. стали вельми інтенсивними, позитивних наслідків не дали. Гетьманських послів приймали в Москві ласкаво, обдарували щедро і навіть допускали до аудієнції у царя, однак далі пропозицій посередництва між королем і Військом Запорозьким, яке б сприяло припиненню війни, справа не посувалася.

У цій дипломатичній грі програма гетьмана впродовж 1648-1649 рр. зазнає поступової модифікації. Спершу це було тільки обережне прощупування можливої протекції царя над Військом Запорозьким як суто мілітарною одиницею. У офіційних переговорах з російським посольством, що відбулися в присутності багатьох старшин у квітні 1649 р. в Чигирині, уже йшлося про перехід під Царського Величества високу руку Війська Запорозького с землями, а в листі до Олексія Михайловича, переданому наприкінці квітня цього ж року, гетьман вперше писав: “ Нас під милість і оборону свою і всю Русь, яка нині по милості Божій з’єдналася проти ляхів, візьми ”. Таке формулювання з 1651 р. перетвориться на прохання прийняти козацькі землі під царську державу на договірних умовах.

Як здається, зміна характеру планованої протекції – від збройних служб до державного протекторату – сталася під впливом двох чинників: турецьких пропозицій Україні щодо васалітету, які підтверджували, сказати б, ціну молодої Козацької держави, та інтенсивної ідеологічної обробки гетьмана з боку вищого східного духівництва, різко опозиційного по відношенню до турецько-українського союзу.

Стосовно впливу ієрархів Східної церкви на формування зовнішньополітичних орієнтацій гетьмана, то зрозуміло, що про них можна лише здогадуватись. Однак показово, що саме Єрусалимський патріарх Паїсій зустрічав Богдана під час його тріумфального в’їзду до Києва в грудні 1648 р. і благословляв у Софійському соборі на війну з ляхами. Він же супроводжував перше посольство Хмельницького до Москви, відправлене відразу після згаданих урочистостей. За словами патріарха, гетьман доручив йому особисто клопотатися перед царем, щоб той зволив Військо Запорозьке держати під своєю государя рукою, тобто не виключено, що власне патріарх, дораджуючи гетьманові, був ініціатором саме такого вирішення питання. Впродовж 1649-1653 рр. в ролі посередників на переговорах з Москвою бачимо, окрім Паїсія, Назаретського митрополита Гавриїла, Константинопольського патріарха Афанасія, а також Корінфського митрополита Йоасафа, який привіз гетьману меч, освячений на Гробі Господнім. Енергійні ієрархи гостро засуджували братерство козаків з татарами й турками, підштовхуючи до спілки з володарем–одновірцем задля спільної боротьби за нашу віру. Виразні відгуки константинопольської доктрини єдності чутно і в мотивації, якою Богдан обҐрунтовував перед царськими послами в квітні 1649 р., чому він добивається царської ласки:

...від Володимирового святого хрещення одна була наша благочестива християнська віра з Московською державою і одну ми мали владу. А відлучили нас неправдами своїми і насильством лукаві ляхи... (можемо порівняти, наскільки відрізняється ця теза від ідеї договірного входження Русі до Корони Польської, популярна в середовищі руських інтелектуалів у переддень козацької революції).

Тож навряд чи можна погодитись з поширеною серед істориків думкою, що гетьман напрочуд уміло використав для своїх дипломатичних пасьянсів вище духовенство. Навпаки, це мудрі східні ієрархи, схоже, направили гетьманську шаблю у потрібному їм керунку.

Злам у ставленні Москви до козацького питання дослідники датують кінцем 1650 р., вбачаючи в ньому усвідомлення царськими радниками того, що самостійно навряд чи вдасться добитися повернення територій, втрачених у Смоленській війні 1633-1634 рр. Скликаний у лютому 1651 р. Земський собор висловився за розірвання вічної згоди з королем, а в липні цього ж року Назаретський митрополит Гавриїл привіз Хмельницькому словесні обіцянки царської милості й жалування. У березні наступного 1652 р. розпочалися переговори про умови можливого союзу. Російська дипломатична машина діяла обережно й повільно, тож лише через рік, на початку червня 1653 р., був скликаний новий Земський собор, котрий схвалив прийняття Козацької держави під царську протекцію. Посольство султана, яке наприкінці травня 1653 р. привезло Богданові, як уже згадувалося, клейноди васала Порти, остаточно переконало царський двір, що зволікати ризиковано. Звістка про це дійшла до Москви 30 червня, а вже 2 липня (22 червня за ст.ст.) Олексій Михайлович відіслав Хмельницькому грамоту, в якій повідомляв про своє рішення взяти Україну під нашого Царського Величества високу руку. Проголошена навздогін осіння ухвала Земського собору від 11 (1 за ст.ст.) жовтня була формальною церемонією для легітимного обгрунтування розриву мирних стосунків з Річчю Посполитою: договір 1634 р. оголошувався розірваним, а водночас ухвалювалося:

Військо Запорозьке з містами і з землями прийняти під государеву високу руку... щоб їх не відпустити в підданство турському салтанові або кримському ханові.

Справа вважалася пильною, тому вже на другий день було сформоване повноважне посольство з титулом про государеві великі діла на чолі з Василем Васильовичем Бутурліним. У першій декаді листопада представництво прибуло до Путивля – тодішнього прикордонного пункту з Україною, але змушене було затриматися тут аж до кінця року, очікуючи, доки в Переяславі, призначеному за місце звершення урочистого акту, зберуться полковники з військом. Врешті 9 січня 1654 р. Бутурлін і його супровід наблизилися до Переяслава, де тутешній полковник Павло Тетеря влаштував їм почесну зустріч на в’їзді до міста. Увечері 16 січня туди ж прибув і Богдан Хмельницький.

Вибір незначного Переяслава, а не Києва (як попередньо хотіли в Москві) для здійснення урочистої церемонії є фактом багатозначним. Історики ніколи не дізнаються, про що насправді думав Хмельницький, форсуючи укладення союзу з царем, бо вкрай наївно було б ототожнювати словесні заяви цього віртуозного майстра політичної інтриги з його реальними намірами. Останні можна реконструювати почасти за діями, а почасти (бо ж не все задумане втілювалося) – за мереживом супутніх, на перший погляд несуттєвих деталей. Власне однією з них, схоже, був вибір місця церемоніального акту, який підказує логічну паралель: замість сакрально освяченої столиці всієї Русі – малий полковий Переяслав, замість декларованого вічного союзу з царем-одновірцем – збройна козацька угода, продиктована ситуацією.

 

* *

*

 

Вранці 18 (8 за ст.ст.) січня, у неділю, напередодні офіційної церемонії Хмельницький скликав закриту старшинську раду, яка в принципі схвалила плановану акцію. О другій годині дня довбиші вдарили в барабани, скликаючи на велику раду все товариство. Втім, це звучить досить перебільшено, бо в місті перебував лише Переяславський полк Павла Тетері, гетьманового хрещеника. Всього ж, за підрахунками Михайла Грушевського, на Переяславській соборній площі зібралося близько 200 представників старшини та козацтва, у тому числі 12 полковників.

Як занотовано у звіті московського посольства, Хмельницький, розпочинаючи раду, виголосив промову, де наголосив на тяжких випробуваннях шестилітньої війни з гнобителями і ворогами нашими, які хочуть викорінити Божу церкву, щоб ім’я руське не згадувалося в землі нашій. Ця рада, сказав він, зібрана для того, щоб ви з нами обрали собі володаря з чотирьох, кого ви хочете – султана, хана, короля чи царя:

Турецький цар – це бусурман; всім відомо, якої біди зазнають наші браття, православні християни, греки, і в якому утиску вони від безбожних. Кримський хан також бусурман; ми його поневолі прийняли до дружби і якого нестерпного лиха ми зазнали! Яка неволя, яке нещадне пролиття християнської крові, які утиски від польських панів – нікому з вас розповідати не треба... А православний християнський великий государ цар східний є з нами одного благочестя Грецького закону, одної віри... якщо ми його щиро полюбимо, крім його царської високої руки спокійнішого пристановища не знайдемо. А хто з нами не погоджується тепер, куди хоче – вільна дорога!

У відповідь на цю промову, згідно з даними посольського звіту, увесь народ загукав: волимо під кріпкою рукою царя східного, православного у нашій благочестивій вірі помирати, ніж ненависнику Христовому поганину дістатися. Потім Павло Тетеря, ходячи по колу, ще раз опитав присутніх: “ Чи усі так-от зізволяєте? ”, і люди відповідали: “ Усі до одного ”. Далі знову заговорив гетьман: “ Хай буде так, і Господь Бог наш нехай укріпить його царську кріпку руку ”, а присутній люд одноголосно заволав: Боже, утверди, Боже, укріпи, щоб ми усі навіки були заодно!

Коли, читаючи цей звіт, ми навіть зважимо на стилістику московського дипломатичного етикету, ритуально піднесену стосовно царської персони і питань, дотичних православ’я, то все одно мусимо констатувати, що рада пройшла в обстановці згоди (що траплялося нечасто). Натомість затьмарив її публічний скандал, що стався в Успенському Переяславському соборі, коли дійшло до присяги. Прислані з Москви церковнослужителі запросили старшину складати її, на що здивований Хмельницький зажадав, аби спершу присягали від імені Олексія Михайловича посли, що государ не видасть його, гетьмана, і все Військо Запорозьке польському королю, а також не порушить їхніх вольностей. Бутурлін обурено запротестував: у Московській державі піддані повинні складати присягу своєму государю, а не він їм, а гетьману і говорити про це непристойно, бо ж йому й козакам, якщо вони хочуть служити царю, слід дати віру великому государю по євангельській заповіді без жодного сумніву. Ситуація ставала критичною, тож гетьман зі старшиною, покинувши собор, провели довгу нараду. Попри очевидну двозначність становища, відступати було нікуди. Повернувшись до собору, Хмельницький і старшина виконали присягу, щоб бути їм з землями і з містами під государевою високою рукою навіки невідступними.

Після закінчення переговорів, які тривали ще кілька днів після церемонії, Бутурлін та члени його посольства роз’їхалися по полках для прийняття присяги. Протягом січня – лютого 1654 р. на території 17 полків присягло понад 127 тис. чоловік, у тому числі 64 тис. козаків. Від присяги відмовилося вище духовенство, посилаючись на те, що не було дозволу Константинопольського патріарха; частина міщан Переяслава, Києва та Чорнобиля склала присягу лише під тиском козаків; не присягали Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кропив’янський полки. За деякими даними, до травня зволікала з присягою і Запорозька Січ. Проте немає підстав говорити і про серйозний опір присяганню, як деколи твердять. За свідченням Літопису Самовидця, по усей Україні увесь народ з охотою тоє учинил... и немалая радость межи народом стала. Впродовж шести літ виснажливої війни люди щодалі виразніше настроювались на промосковські симпатії як ілюзію порятунку від воєнних злигоднів, не розуміючи, що насправді наближалася війна ще масштабніша, заради якої власне і укладали Переяславську угоду.