Селянська проблема. Опришківство, гайдамаччина, Коліївщина

Селянське питання, про яке вже згадувалося у вступі до цього параграфа, у ХVІІІ ст. не було проблемою суто польською. У Росії спорадичні виступи простолюду переросли на кровопролитну селянську війну 1773-1775 рр. під проводом Омеляна Пугачова. На Лівобережній Україні середина – друга половина цього ж століття позначена помітними селянськими заворушеннями у Стародубському, Миргородському та Лубенському полках, на Новгород-Сіверщині, Слобожанщині. Один за одним спалахували селянські бунти в сусідній Угорщині (1735, 1753, 1755, 1764, 1765), стаючи (як і в Росії, козацькій Україні чи Польщі) відповіддю на посилення панщизняного примусу. Останній виявився логічним наслідком переорієнтації панського господарства з внутрішніх потреб на ринок, на здобуття коштів для показного способу життя – у ХVІІІ ст. уже обов'язкового атрибуту вищих станів, для будівництва дорогих, доти незнаних палаців, для закупівлі предметів побутової розкоші. Ця, загалом типова для країн екстенсивного господарювання, ситуація в українських регіонах Речі Посполитої додатково обтяжувалася, як уже зазначалося, ворожістю до чужого пана – ляха й католика, викрешуючи спалахи лютої ненависті, замішаної на пам'яті про не такі давні козацькі часи.

Характерною для України деталлю було й те, що внаслідок велетенських розмірів тутешніх володінь (для прикладу, Потоцьким в одному лише Брацлавському воєводстві належало 18 тис. км2землі) вони використовувалися не прямо, а через оренди й суборенди, тобто мусили задовольняти апетити цілої піраміди власників, яка височіла над селянином. Щодо обсягу й характеру повинностей, то різні регіони України знаходилися в неоднаковому становищі. Найгіршим життя селян виявилося там, де панський гніт не був свого часу розхитаний козацькою революцією – в Галичині, на Волині, Західному Поділлі. Так, волинська панщина від селянського двору з початку до кінця ХVІІІ ст. виросла пересічно з 194 до 240 днів на рік, а в Галичині на кінець століття могла доходити до 300 днів. Окрім цього, селянин був зобов'язаний до багатьох додаткових робіт по ремонту млинів, доріг і ставів, перевезенню вантажів на потреби панського двору, прядіння вовни та ін. Збільшення обсягу повинностей найчастіше ініціювалося тимчасовими користувачами – орендарями й суборендарями. Це виразно ілюструють тогочасні селянські скарги (супліки), адресовані вищому власникові. Наприклад, у одній з них (1758) мешканці сіл Тершова і Завадки Самбірської королівської економії описують збільшення панщини, запроваджене орендарем, так: раніше за день оранки або перевезення снопів чи сіна рахували по два дні панщини, нині – один; за доставку одного воза дров писали день панщини, а тепер за те саме вимагають два вози; за те, що протягом півдня розкидався гній на полі, рахували день панщини, а тепер за те саме треба робити повний день і т. д. Конфлікти з орендарями стають чи не основною прикметою селянського життя. Мирною спробою його розв'язання були скарги, де після перерахування кривд звично додавалося: " А як це на це не буде панської ласки наших вельможних дідичів, розійдемося з села " (так звані втечі, тобто таємні переходи підданих на інше місцепроживання, лишилися для ХVІІІ ст. таким же актуальним сюжетом, як і століття тому – пор. розд.ІV, § 3). Проте скарги мало зараджували лихові, бо вельможний пан був далеко, а орендар почував себе в селі царем і богом. Ось як колоритно описує саме таку ситуацію повторна скарга мешканців с. Білої Кам'янець-Подільського староства 1789 р.:

...Після від'їзду ясновельможних панів і найособливіших добродіїв [тобто комісарів, яким була подана перша скарга] більше ста люду вже покарано, і на тім ще на стало, а все нам виказують *: Ото ваша супліка! Ви собі мислили, же то ваші батьки приїхали, і супліку-сте подали, а ваші батьки в Білій не забавили, до чорта поїхали, а ми як булисьмо вашими панами, так і будемо, скурві сини – і в сміх...

Натрапляємо і на різкіші форми протесту – погрози, хапання за дрючки, підпали дворів тощо. Проте в цілому таким спонтанним спалахам невдоволення було далеко до тієї загрози, яку ховало в собі бунтівне Подніпров'я. Останній факт є тим виразніший, що тутешній панщизняний примус не йшов у порівняння з рештою регіонів України. Основні повинності у колишньому епіцентрі Руїни, новоколонізованому впродовж 20-40-х років, зводились до грошового податку (чиншу) та продуктової данини (до кінця ХVІІІ ст. власне така форма підданської залежності охоплює 60-70-% тутешніх селянських господарств). У багатьох місцевостях надовго затрималися слободи, тобто пільгові поселення, взагалі звільнені від сплати податків. Втім, і самі податки порівняно з галицькими чи волинськими часто виглядали символічними. Однак це, як ми далі переконаємося, не пом'якшувало напруги, бо склад тутешнього населення був суттєво іншим, ніж на здавна заселених внутрішніх теренах, формуючись з напливового елементу – енергійного, підприємливого, а то й авантюристичного. Крім усього, з 1730-х років, коли на старі місця повернулася вигнана Петром І Запорізька Січ, її близький подих знову став відчуватися біля самих околиць Київського і Брацлавського воєводств. Та й запорожці завжди почували себе тут як удома – адже це була їхня земля, віками поливана козацькою кров'ю, тож гуляти на ній вони вважали за своє невід'ємне право. А по чиїй стороні лежали симпатії селян – чужої лядської влади чи запорозьких гуртів – зайве питати.

Ось на такому неоднорідному тлі у двох прикордоннях України (київсько-запорозькому – на межі зі степом, а також галицькому – у лісах і полонинах Карпат, де сходилися кордони Речі Посполитої, Волощини й Угорщини) набуває величезного розмаху соціальний бандитизм, який у тогочасних судових джерелах зветься опришківством і гайдамаччиною. Слово опришок (найімовірніше, запозичене з румунської, де воно позначало розбійника) фіксується в офіційних актах з 1550 р., а слово гайдамака (від турецького гаидамак – розбійник) – з 1717 р. Уникаючи лайливого змісту урядової термінології, фольклорна традиція часто називає опришків чорними хлопцями, а гайдамаків – бурлаками (з татарського – волоцюга, бездомна людина). Згодом бурлаками стали звати також заробітчан і мандрівних наймитів, однак первісне значення цього поняття виразно фіксується, наприклад, у одній з пісень гайдамацького циклу: за покликом одного з бурлак ховати отамана збираються усі бурлаки, котрі самі себе за козацьким звичаєм називають молодцями:

Гей, збирайтеся, панове молодці,

та все народ молодий!

Гей, збирайтеся, панове молодці,

в славний лісок Лебедин...

Бурлаки та чорні хлопці у народному сприйнятті були благородними розбійниками, що відбирають несправедливо нажите багатство і роздають бідним, захищають скривджених та убогих. І тих, і других фольклорні перекази наділяли рисами месників, котрі, як оповідається в одній з легенд про найзнаменитішого серед опришків – Олексу Довбуша (1719-1745), розбивали тих панів, що хлопам кривду робили; у багатих брали, а бідним роздавали; за нас заступалися та нас боронили від усякої біди.

І хоча й опришкам, і гайдамакам траплялося розбивати не тільки панів, але й свого брата-простолюдина (зрозуміло, заможного), це не зменшувало симпатій до них селянського загалу. Розбійники, як засвідчують тогочасні джерела, користувалися щонайширшою підтримкою по селах, де їх таємно годували, переховували, лікували. В судових документах увесь час натрапляємо на згадки, що опришки чи гайдамаки діють у порозумінні і союзі або у товаристві чи й у добрій дружбі з мешканцями сіл та містечок, а в Наддніпрянщині – ще й з ченцями малих православних монастирів (як уже згадувалося, такі існували впродовж усього ХVІІІ ст., рахуючись задніпрською частиною Переяславської єпархії).

У опришків, як і в гайдамаків, окрім симпатій населення, була ще одна суттєва перевага – на відміну від урядових каральних загонів молодечі ватаги, діючи у прикордонній смузі, переходили її без вагань. Епіцентром опришківства служило гірське міжкордоння Польщі, Волощини та Угорщини у Покутті – місцевості між річками Дністром і Черемошем, відмежованій Чорногорським хребтом. Опришківські гурти, збирались (як, втім, і гайдамацькі) навесні, коли дерева покривалися густою зеленню. Обираючи за сталий осідок малодоступні гірські верховини і звідти спускаючись униз, вони нападали на заздалегідь вибрані садиби, а в разі переслідування блискавично втікали тільки їм відомими стежками на територію котроїсь із сусідніх країн. Варто зазначити, що по той бік кордону діяли свої розбійницькі банди, тому провести межу між опришками- угорцями (тобто, українцями з-за Чорногори або словаками) та опришками- волохами (українцями або молдаванами з буковинських нагір'їв) можна хіба умовно, на підставі формального підданства. Що ж до самих розбійників, то для них це не мало жодної ваги, тим-то часто натрапляємо на згадки про своєрідні "міжнародні" ватаги.

Попри схожість мети, структура опришківських ватаг суттєво відрізнялася від гайдамацької, про яку мова піде трохи далі. Їхні гурти скидаються швидше на архаїчні юнацькі спілки, вступаючи до яких, молодик ніби переступав межу нормативного світу. Коли судити з переказів про найбільш популярного з-поміж чорних хлопців – Довбуша, вступ до банди супроводжувався присягою на топірцях – гуцульській бойовій зброї, яка завершувалася словами:

"А коли б я не дотримав присяги - хай мене не мине цей топір і ця опришківська зброя на землі і під землею..."

Стародавня присяга на зброї, що закінчується власне таким зворотом – річ відома, у тому числі в язичницькій Русі, але в устах людини, яка вже багато століть виголошувала її, покликаючись на християнські святощі, наштовхує на роздуми. Втім, гуцульська язичницька міфологія, як відомо, майже до наших днів залишається однією з найживучіших в Україні. До її сфери, зокрема, належить і символічний образ топірця – зброї пращурів-велетнів (лелетів), які, згідно з гуцульською легендою, колись жили в Чорногорі – центрі всесвіту, звідки народи розійшлися навсібіч. З певними рудиментами архаїчного світогляду пов'язана і згадка у присязі про світ під землею, де, як видно зі знаменитої пісні про поранення і загибель Довбуша, місця тілові розбійника не було. Помираючи, він звертається до опришків з проханням підняти [його тіло] на топірці і занести в Чорногору, але не ховати там, а посікти на дрібен мак. Натомість награбовані скарби належали землі. Смертельно поранений Довбуш (1745), перенесений представниками влад з лісу до с. Космача, на питання, де знаходяться здобуті ним цінності, як свідчить протокол, відповів: " В полонині у Чорногорі. Бог знає, я знаю. Земля тим буде користуватися ". Не менш промовистим є набір сакральних предметів, знайдених у загиблого: ладанка, пляшечка зі свяченою оливою, різьблений дерев'яний хрестик, а поруч – дев'ять зернин у вузлику та пір'я різних птахів. Без детальних етнологічних студій вкрай загадковими лишаються і витоки відомого звичаю не рятувати, а добивати поранених і хворих членів ватаги під час походу, що наївно було б пояснювати примітивним інстинктом самозбереження – той, у кого він був достатньо розвинутий, не ходив у опришки.

Опришківство як форма соціального бандитизму протрималося в Карпатах з середини ХVІ до 20-30-х років ХІХ ст., зазнавши найбільшого піднесення якраз у часи, про які йде мова в цьому параграфі. За три століття свого побутування воно виробило власні ритуали та символіку, що можуть бути пояснені лише тоді, коли дослідники врешті відмовляться дивитися на цей феномен як на саму лише кримінальність чи "основну форму класової боротьби селян західноукраїнських земель проти кріпосництва та гніту поневолювачів". Через розшифрування глибинних мотивацій поведінки опришків пролягає, на думку автора цих рядків, і шлях до розуміння внутрішньої структури та неписаних законів опришківських гуртів. Варто додати, що це полегшується наявністю паралельно-порівняльного матеріалу аналогічних груп "благородних розбійників" з румунських, угорських, словацьких та балканських гірських регіонів.

Прикордонний фактор був визначальним і в феномені гайдамаччини. Через пограничну смугу між Росією та Речі Посполитої запорозькі ватаги з території січових володінь переходили на Київщину, базуючись, як правило, у Чорному лісі *. Звідси, обростаючи спільниками-селянами, вони здійснювали рейди на садиби шляхти та євреїв-орендарів, костьоли тощо. Тактика цих нападів спиралась на вироблені віками татарсько-козацькі прийоми степового добичництва. За опорну базу грабіжницьких загонів служив закладений у безпечному місці кіш (з тюркськ. koð – стійбище, табір), а вже з нього окремі кінні роз'їзди, учасники яких брали з собою по двоє коней для швидкого переміщення, вирушали на небезпечний промисел. Повернувшись з награбованим, гайдамаки дуванилися (від турецьк. діван – збори, поділ здобичі), а далі врозсип чи гуртом – як поталанить – відступали назад через кордон на територію січових володінь, а інколи ще далі – в пограничні терени ханського Степу. Ці передислокації локалізувалися у смузі, яку нині займає південь Черкаської та північна і західна частини Кіровоградської областей. Бездоганна орієнтація у плетиві степових балок та урочищ вздовж допливів Південного Бугу, Інгулу та Інгульця дозволяла без особливих проблем уникнути погоні, ба – навіть переганяти між прикордонними пунктами захоплену худобу, простуючи до центру січової Бугогардівської паланки на Бузі нижче впадіння р.Синюхи (про адміністративно-територіальний поділ володінь Запорізької Січі див. докладніше у наступному параграфі).

Основною здобиччю гайдамаків були не стільки захоплені у шляхетських садибах та костьолах цінності, як традиційно прийнято вважати, скільки худоба – її переганяли чередами, отарами, табунами, нерідко – до тисячі голів. Крадена худоба широко перепродувалася і відразу на місцях – у прикордонних селах та містечках, і в Січі. Походи запорозьких ватаг, які самі гайдамаки на допитах називали ходінням в Полскую область на здобич, часто інспірувалися самим начальством Бугогардівської паланки, оскільки давали і йому певний зиск. Зрозуміло, що потім паланка категорично відмежовувалася від спійманих добичників-невдах, заявляючи, як, наприклад, на прикордонній комісії 1751 р., що:

...в претенсии полской не есть причиною, ибо в Запорожском Войскh Низовом биваєт по своєй охотh и разних нацей, а потом возвращаются паки в свои отечества и тамо или индh гдh от них либо какіє послhдовали злиє поступки, то оноє Войску Запорожскому Низовому почитать не єсть прилично і ненадежно.

Традиційність степового добичництва диктувала не менш традиційну, тобто козацьку, структуру гайдамацьких ватаг. На відміну від опришківських побратимських колективів, пов'язаних взаємною клятвою, останні – це суто військові формування (часто чималі – до 300-500 осіб), на чолі яких, окрім виборного отамана, нерідко стоїть ще й осавул, а до головного запорозького ядра, за принципом творення найманських затяжних рот, долучаються затяжні козаки і мужики. Траплялося, що гайдамацькі загони ходили з власною корогвою, з'єднаними пішими й кінними лавами. Як дисциплінована збройна група, вони, за свідченням тогочасних джерел, пильно дбали, аби вивезти за собою убитих і поранених, транспортуючи їх при відступі на возах, а далі влаштовуючи полеглим почесний вояцький похорон. Ось як, наприклад, описується такий церемоніал у оперативних донесеннях 1750 р.:

...при котором де погребении было их, гайдамак, боле 100 человек и все при том чинили пальбу, а по погребении после пальбы заредили ружья свои с пулями... В іншому повідомленні, опублікованому у газеті "Куріер Полскі" під 1736 р., оповідається про повішення гайдамаків під Уманню: Після відходу наших роз'їздів ці гайдамаки, заскочивши у ті ж місця, познімали трупи і під постріли над ними поховали.

У часи війни за польський престол, що розгорілася між Авґустом ІІІ та Станіславом Лєщинським у 1733-1734 рр., добичницькій гайдамаччині був уперше наданий політичний підтекст. Наприкінці 1733 р. російські війська, підтримуючи АвҐуста, вступили на територію Правобережної України, звернувшись до місцевої людності з закликом про підтримку. Це було блискавично витлумачено як дозвіл бити панів, піднісши на поверхню хвилю гайдамацьких ватаг, сформованих як з козаків, так і з жовнірів, селян та різноманітного кримінального елементу. Серед них швидко виділився загін Верлана, колишнього сотника шаргородської надвірної міліції Любомирських, який оголосив себе гайдамацьким полковником і навіть узяв штурмом Жванець, Броди та Збараж (після перемоги Авґуста відступив у Молдову; його подальша доля неводома). Паралельно діяло ще кілька великих гайдамацьких загонів – запорожців Матвія Гриви і Медведя (обидва до 1736 р. чинили спустошливі наїзди на шляхетські садиби і навіть міста – Вінницю, Паволоч, Сквиру, Погребище, Крилів, Чигирин), а також колишнього сотника надвірної міліції князів Четвертинських Сави Чалого. Після 1735 р. Чалий утік на Січ, 1740 р. знову повернувся на польську службу, але вже наступного року був скараний на смерть за зраду однією з гайдамацьких ватаг.

З'єднаними зусиллями російських і польських влад спалах 1734-1735 рр. вдалося пригасити. За законами військового часу, полонених гайдамаків вішано на місці, часто – спеціально на російсько-польському кордоні на пострах іншим гультяям. Вже згадана газета "Kurier Polski" у січні 1737 р. писала:

Козаки, або гайдамаки снують на кордонах, ховаючись у пасіках та придніпровських лісах. Зазнавши кілька разів від нашого війська поразки, вони вже не насмілюються вриватися у нашу країну, а тому тутешні мешканці захищені від цього гультяйства...

Проте оптимізм виявився передчасним. Згадана газета впродовж того ж самого 1737 р. регулярно публікує звістки про те, що в околицях Летичева, Сміли, Білої Церкви, Крилова, Шаргорода, Немирова, Лисянки та Суботова раз по раз з'являються гайдамацькі ватаги, котрі вриваються, хапають, де що можуть схопити, і зникають, бо роз'їзди не можуть їх вистежити – вони як у землю провалюються. Ведучи неоголошену війну гультяйству, польські влади виловлювали й страчували ледве не кожного підозрілого запорожця, який лиш траплявся на очі. Своєрідний рекорд у цьому сумному "спорті" поставила уманська військова адміністрація, котра тільки впродовж 1737-1741 рр., як видно з реєстру канцелярії Коша Війська Запорозького, розпорядилася повісити 110 козаків. Через нечисленність регулярних військ (скорочена "Німим сеймом" армія Речі Посполитої. на всю Правобережну Україну була в стані виставити не більше 4-5 тис. вояків) велику роль у боротьбі з гайдамаччиною почали відігравати загони надвірного козацтва, або так звана надвірна міліція, організована на козацький лад. Спираючись на неї, магнати вкотре забували стару приповідку, що козаком проти козака воювати – як вовком орати: і Верлан, і Сава Чалий, а невдовзі й Гонта починали зі служби в надвірних загонах.

Російський уряд, зі свого боку, грізно вимагав від січового начальства, аби гайдамаки на запорозькій території впредь приниманни не были, но вовся искореняемы без пощады. Російські команди, як і польські, ганялися за гайдамаками, втім – часто констатуючи в рапортах, що їх никак взять было немочно, навпаки – розбійники ще й погрожували, що команду выколят. У цілому ж, як констатував 1750 р. київський губернатор Михайло Леонтьєв у своєму рапорті до Санкт-Петербурга, вышеописанные злодеи не толико умаляютца, но от времяни до времяни умножаютца.

* *

*

На зламі 1765-1766 рр. до гайдамацької проблеми долучився церковний конфлікт. Як уже згадувалось, у Придніпров'ї парафії були уніатськими, але декілька монастирів – православними. На заклик ігумена розташованого поблизу Чигирина Мотронинського монастиря Мельхіседека Значко-Яворського, котрий виконував функції намісника Переяславського єпархіального правління на Правобережжі, попи 150 парафій оголосили про своє навернення до православ'я з перепідпорядкуванням о.Мельхіседеку. Відповіддю уніатських церковних влад стали репресії над новосхизматиками, коли, зокрема, в липні 1766 р. за підозрою в шпигунстві був заарештований і Значко-Яворський. Скривджений православний клір відразу взяв під свій захист жаботинський сотник Харко, заявивши, як пише один з представників місцевого уніатського духівництва, що зміг би вчинити ще більше повстання є потіорем фацере револутіонем ї, ніж покійний Хмельницький. Харко був схоплений і страчений як бунтівник (за іншими даними – убитий у Жаботині), і, як говориться у згаданій записці, жах [horror] охопив усі тутешні краї. Очевидно, жах – не найточніше слово, яким можна було б визначити глуху ворожість люду, що давно звик бачити шибениці, від чого не меншало гультяйське свавілля. Коротка передгрозова тиша, якій судилося вибухнути навесні 1768 р., запала від Черкас до Сміли.

Іскрою стали дії барських конфедератів. Керуючись гаслом оборони віри й вольності, вони силою зганяли людей до Канева, Чигирина та Сміли і примушували присягати на вірність конфедерації. Екзекуції впали і на голови новосхизматиків: їх погрожували вирізати дощенту. Як оповідає одна з тогочасних скарг, писана в Каневі, вони чинили по всій Україні різні жорстокості та заворушення, тож внаслідок таких непристойних вчинків дали привід для гайдамацтва... Мешканці м.Мошнів точніше передають ставлення простолюду до конфедератів. Змальовуючи кривди від управителя, вони пишуть, що той намірявся на них конфедерацію спровадити, то єсть ляхов, чтобы з нас, християн, кождый в живих не остался...

Вірний діагноз спалахові через кілька місяців поставлять і в Петербурзі. В імператорському указі від 12 липня 1768 р. говорилося:

Бунт польських в Украйне и Подолии крестьян должно щитать следствием Барской конфедерации, ибо тут фанатизм католиков возбудил равной и в наших единоверных...

Проте автори петербурзького маніфесту не згадали головного – власної ролі в розробці сценарію подій. Хронологія ж останніх була такою: у середині березня конфедерати видали перші закличні універсали, а вже між 20-26 березня, як показував потім на допиті лідер повстанців Максим Залізняк, до нього в Мотронинський монастир (куди він з Січі вийшов на послушаніє) прибуло семеро запорожців на чолі з отаманом Юхимом Шелестом. Той буцімто показав Залізняку лист кошового Січі, чтоб итти в Полшу для прогнания конфедератов и жидов и для грабежа их. За кілька днів по тому Шелеста в сварці убили, таємничий лист щез, натомість на заклик "козацької пошти" довкола монастиря, розташованого в глухому лісовому урочищі Холодний Яр, до кінця квітня зібралося до 700 запорожців і близько 300 мешканців Правобережжя – селян та козаків з надвірних міліцій. На коші, закладеному тут же, у Холодному Яру, Максим Залізняк був обраний отаманом (далі він буде називати себе полковником Низового Війська Запорозького), а один з ченців монастиря відслужив, як каже Залізняк, молебен за наші успіхи (народна традиція назве цей молебен освяченням ножів).

У другій половині травня, практично одночасно зі вступом російських військ на Правобережну Україну, повстанці вийшли з Холодного Яру, рушивши звичним гайдамацьким маршрутом – Медведівка (батьківщина Залізняка), Жаботин, Сміла, Корсунь, Богуслав, Канів, Лисянка. Уже на початку червня Залізняк видає універсали з закликом ляхов и жидов...казнить, а начальник російських відділів Апраксін у власних універсалах закликає тих самих "ляхів" не сприяти конфедератам, бо це буде розцінено як погані наміри. Підозріла синхронність подій ще дужче насторожує, коли врахувати, що всі вони супроводжувалися чутками про золоту грамоту, яку імператриця нібито через о.Мельхіседека передала Залізнякові, наказуючи йому увійти в кордони Польщі, щоб вирізати і знищити з Божою поміччю усіх поляків та євреї в. Збережені тексти цієї "грамоти", зрозуміло ж, апокрифічні, бо петербурзькі майстри дипломатії у відкриту гру ніколи не грали. Однак показово, що в протоколі відповідей Залізняка на поставлені йому на допиті запитання немає навіть найменшої згадки про золоту грамоту, котра, найімовірніше, підштовхнула запорожця до дій і навряд чи могла не згадуватися ним під час тортур. Натомість текст протоколу помітно підкреслює не менш міфічний сюжет – згаданий лист кошового отамана (власне з Січі спробують зробити головного винуватця катастрофи).

Втім, плетиво чергової інтриги Петербурга було розгадане вже зарубіжними сучасниками, котрі споглядяли події без емоційної заанҐажованості. Безпосередні враження від вибуху руйнівної стихії 1768 року описав секретар французького посольства в Росії Шарль Рюльєр у своїй книзі "Історія анархії в Польщі". Серед причин гайдамацького кровопролиття на перше місце належить поставити, на його думку, провокаційні дії російських влад, які за посередництвом православного духівництва цілеспрямовано підбурили спалах релігійного фанатизму українських селян та козаків, поєднаний з соціальною ненавистю і ксенофобією.

Отже, після виступу з Холодного Яру гайдамацькі загони, перетворившись на чимале (до 2 тис.) організоване військо, штурмом здобули згадані вище міста, супроводжуючи свій тритижневий марш розправами над польським та єврейським населенням. 20-21 червня (н. ст.) дійшла черга до Умані. Коли місто вже було оточене, на бік гайдамаків перейшов сотник надвірної міліції Потоцьких Іван Гонта, на якого покладалася оборона. Тож у лічені години фортеця впала, і почалося винищення її мешканців та людей з навколишніх поселень, які повтікали сюди, сподіваючись на порятунок за фортечними мурами. Кілька вцілілих очевидців описали жахи Уманської різанини, коли, як скаже невдовзі на допиті сам Залізняк, гайдамаки

...против состоящаго во оном местечку народу усилилис, причем поляков, жидов, а притом и тех, кои во услужении конфедератов были веры греческой, поколото немалое число, а сколко – заподлинно знать не могу, однако думаю, не менее как всех мужеска и женска пола, даже до сущих младенцев, тысечи две человек поколото...

Гайдамацький вождь, схоже, применшив число жертв. Традиційно їх обраховують між 12 і 20 тис. Головний удар упав на єврейську частину населення – тут особливо численну. У єврейських свідченнях про Уманську різанину оповідається:

Усі євреї зачинилися всередині синагоги... Нарешті розбійники привезли гармату і ядрами стріляли по синагозі... Убили тисячі євреїв, аж їхня кров переливалась за поріг синагоги... Потім винесли з синагоги сувої Тори, порозгортали їх на вулицях і верхи їздили по них...

В пам'ять про цей день було складено кілька єврейських плачів, в одному з яких говориться:

Отче небесний! Як міг Ти споглядати,

Щоб українські євреї зазнали таких страждань?

Хай постануть перед Тобою всі злодіяння гайдамаків,

Володарю світу!

Допоможи всім, хто заступився за нас! Амінь.

Не набагато кращою виявилася доля поляків і навіть українців-уніатів. Так, цього ж дня було зарізано 400 учнів місцевого василіанського колегіуму, а тіла їх покидано до криниць. Загалом же за три тижні КОЛІЇВЩИНИ*, згідно з обрахунками польських і єврейських істориків, кількість забитих, спалених чи знищених в інший спосіб сягнула 200 тис. чол., хоча з необхідною безсторонністю ці цифри і досі лишаються неперевіреними.

У вирі гайдамаччини, яка впродовж червня – початку липня 1768 р. винесла на поверхню близько 30 менших повстанських загонів, один з них, загнавшись аж за турецький кордон, спалив прикордонне містечко Балту ·нині Одеської обл.‚. Запахло міжнародним скандалом і навіть війною, та й сили конфедератів, проти яких російські влади власне і спровокували гайдамацький вибух, на той час уже були розсіяні. Відтак на початку липня 1768 р. царські війська оточили під Уманню табір тепер непотрібних гайдамаків. Ті не вчинили ніякого опору, наївно вважаючи російських солдатів союзниками, тож без жодного пострілу вдалося заарештувати понад тисячу озброєних відчайдушних людей. Більшість з них (понад 840) як піддані Речі Посполитої були передані польському командуванню, а решту вивезено до Києва. Польську партію бранців невдовзі стратили у с. Кодні поблизу Житомира та у с. Сербах [нині Могилівського р-ну Вінницької обл.]. У Кодні був четвертований і Іван Гонта. Пізніше народна традиція оповідатиме, що з нього пасмами дерли шкіру, а він приказував: " І тут збрехали кляті ляхи! Казали, що болітиме, а воно й не болить".

Суд над російською групою в'язнів (понад 220 осіб) відбувся у Києві, і присуд їм випав м'якший. Усіх належало бити батогами, а далі на щоках і на лобі кожного розпеченим залізом проставити тавро з трьох літер – ВОР. Після цього засудженим виривали ніздрі і в кайданах відправляли до Нерчинських каторжанських копалень. В'язнів поділили на чотири групи, виконавши вирок у формі повчального спектаклю: для заспокоєння турецьких влад – у прикордонній Балті, польських влад – на Васильківському межовому форпості під Києвом, для постраху січовиків – на терені запорозьких володінь під Чорним лісом та на р. Самарі. На завершення варто згадати, що Максим Залізняк по дорозі на заслання пробував тікати, але був упійманий; його подальша доля невідома.

У другій половині ХVІІІ ст. поодинокі гайдамацькі ватаги ще виринають то на Правобережжі, то на Лівобережжі, то на Слобожанщині, проте ні за чисельністю, ні за зухвалістю операцій жодна з них уже не дорівнялася гайдамаччині 30-60 х років.

Як і опришківство, гайдамацький бандитизм завжди був полем протистояння польських та єврейських істориків – з одного, та російських і українських – з другого боку. Над першими при всіх модифікаціях думки тяжіє алергія до "розгнузданих інстинктів напівдикого суспільства" (як висловився ще в 1901 р. Францішек Равіта-Гавронський), над другими – бажання сховатися від жорстокого перебігу подій за піднесенням гайдамаччини до рангу "національно-визвольного руху проти шляхетської Польщі", викликаного "тяжким кріпосницьким гнітом" та "релігійними утисками". Автор цих рядків, спеціально не досліджуючи гайдамаччину, не вважає етичним пропонувати готові рецепти для пошуку порозуміння. Однак вихід все-таки бачився б у нагадуванні банального постулату: історик не судить, а намагається зрозуміти своїх героїв, неупереджено вислуховуючи і вбивцю, і його жертву, бо для нього обидва є рівноцінними суб'єктами минулого. А під таким кутом зору гайдамаччина, на жаль, ще не досліджувалася.