Шляхта й городяни Правобережжя. Феномен хасидизму 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Шляхта й городяни Правобережжя. Феномен хасидизму



 

До драматичних колізій життя Речі Посполитої ХVІІІ ст. звично прикладають визначення "історія Польщі". Насправді ж її дійовими особами, а нерідко й лідерами була еліта усіх територіальних складників Польсько-Литовської держави – Польщі, Литви, Білорусі, України-Русі. Ідентифікуючи себе з польським політичним народом, вживаючи самоназви поляк і вважаючи своєю батьківщиною Польщу в широкому сенсі, люди околиць Речі Посполитої нерідко під цим словом мали на увазі щось зовсім інше, ніж етнічні поляки – малополяни, мазури чи великополяни. Регіональний патріотизм, регіональна устроєва специфіка і особливості "окраїнної" свідомості накладали свій колорит на їхню поведінку, вивчення внутрішніх механізмів якої ще потребуватиме багатьох зусиль істориків. Для прикладу, певною загадкою лишається те, що найяскравіші патріотичні спалахи, нераз на межі з фанатизмом, пов'язані з шляхтою не польського, а литовського, білоруського чи українського кореня. Так, на сеймі 1773 р. (де був ратифікований перший поділ держави) єдиним послом, який оголосив бурхливий протест, був шляхтич з білорусько-литовського Новогрудка Тадеуш Рейтан: на знак обурення він розірвав на собі одяг і впав на підлогу з криком: "Хто любить Бога, хто вірний вітчизні, нехай зараз від неї не відступається..." Уродженцем білорусько-українського пограниччя був берестянин Тадеуш Костюшко, а волинська шляхта особливо гаряче підтримала Барську конфедерацію, одним з помітних ідеологів котрої, як уже згадувалося, став представник старовинного руського роду Вільгорських Міхал, чиї предки, найімовірніше, вели боярське коріння ще з часів Галицько-Волинської держави. Тут же, на Волині, проявився найактивніший спротив реформам Чотирилітнього сейму, що розцінювалися як замах на золоті вольності. Характеризуючи місцеві шляхетські настрої, Гуго Коллонтай у 1792 р. писав до короля: "Я щонайдужче застерігаю Вашу Королівську Милість, аби поводитися з Волинню обережно, бо то – зіпсовані громадяни..."

У політичних позиціях волинців справді у дивний спосіб перепліталися цілком протилежні полюси – побоювання перед російською експансією і готовність співпрацювати з Москвою, консерватизм у ставленні до селянського питання і просвітницькі погляди на вроджені права людини, сервілізм щодо магнатської верхівки і схиляння перед вояцькою бравадою. Так, у Варшаві говорили, що волинська шляхта тільки й чекає на прихід Москви, готуючись сісти разом з нею на коней. А в той самий час Бенедикт Гулевич, луцький земський писар, лідер волинської шляхти 80-90-х рр. (і вихідець зі старовинного руського роду), розважливо писав: "...не багато здобуде Польща, коли, скинувши ярмо 3-го травня [тобто Конституцію], вернеться під ярмо московських гарантій". Інший приклад – загальною антипатією користувався на Волині Гуго Коллонтай, якому закидали, що він "публікує бунтівні з огляду на підданих твори". Водночас Гулевич у 1791 р. викладає свій погляд на селянську проблему так:

Я – прихильник вольності, не терплю деспотизму і не зношу, щоб мною керував якийсь пан. А мислячи так, чи ж можу я стерпіти, аби мільйони людей були особистими невільниками. Релігія і республіканізм витворюють у мені це почуття, і я мушу простувати за ним...

Можна було б навести ще ряд прикладів на доказ протиріч у поглядах еліти українських околиць Речі Посполитої. Тим-то виглядає підозріло спрощеною усталена точка зору, ніби шляхта Галичини, Поділля, Київщини і Волині проявила підкреслену ворожість до реформ 80-90-х, оскільки саме тут мешкав найчисленніший у державі неосілий і малоземельний шляхетський контингент (ніби його було менше в Мазовії чи Жмуді!), цілком залежний від власників величезних латифундій, сконцентрованих у руках лідерів магнатської опозиції – Потоцьких, Любомирських, СанҐушків, Четвертенських, Браницьких, Жевуських, Мнішків та ін. Безрозмірні маєтки й справді, як і століття тому, лишалися своєрідною візитною карткою України. Однак серед людей, що формували політичне кредо тутешнього загалу, бачимо якраз незалежну від магнатів, міцну середню шляхту-панів (пор. розд. ІІІ, § 2), що втрималися у бурях Хмельниччини – Ледуховських, Гулевичів, Вільгорських, Вороничів, Єловицьких, Войн-Оранських тощо. Будь-які припущення для пояснення механізмів живучості панського авторитету є ризикованими через невивченість шляхетського типажу ХVІІІ ст. на околицях Речі Посполитої (чи то в Україні, чи Білорусі й Литві), зокрема – в аспекті його ментальних відмінностей від шляхти Коронної Польщі. Тож і автор цих рядків вважає за можливе лише наголосити на цій проблемі як вельми суттєвій для осмислення загального потоку політичного життя Правобережжя.

Що стосується широко взятої культурної сфери, то інтеҐрованість української еліти у світ польських поведінкових стереотипів простежується більш рельєфно. Так, у побуті, як і давніше, практикувалася двомовність, проте польська мова стала домінувати не лише в офіційному, але й у приватному спілкуванні, а українській судилося стати засобом зносин з підданими. Безсумнівною престижністю користувався "старопольський" тип шляхтича – втілення чеснот справжнього сармата – хороброго воїна, вірного сина вітчизни, безхитрісного адепта золотих вольностей, якого з рештою шляхти єднають ідеали рівності й братерства крові. Цей загальнопрактикований типаж розповсюджували і магнатські двори. Як у Польщі, так і в Литві, Білорусі чи Україні тут панують однакові стандарти вартостей, серед яких головна роль відведена чоловічим забавам – полюванню, пияцтву і політиці, тобто участі в сеймикових з'їздах, головних осередках провінційного публічного життя. Інший же бік сарматських чеснот являв собою наївну Ґлорифікацію старовини, загумінковий консерватизм і загальнокультурну обмеженість, надійно відгороджену від світу схоластичною риторикою єзуїтської шкільної освіти. Тож український шляхтич, нарівні зі своєю братією з інших регіонів, цілком відповідав висміюваному в освічених колах кінця ХVІІІ ст. типажеві сармата старопольського, котрий виголошує довжелезні промови страхітливою сумішшю польської і латини, їсть і впивається до нестями, а на сеймиках рубається шаблею з сусідом.

До європейських явищ другої половини ХVІІ – середини ХVІІІ ст. слід віднести і фанатизацію релігійного життя, якої не уникла Річ Посполита. За виразний приклад служить "полювання на відьом": за підрахунками Богдана Барановського, серед відьомських процесів у Коронній Польщі, що закінчувалися загибеллю жертв, на толерантне в релігійному відношенні ХVІ ст. припадає лише 4%, натомість 46% – на ХVІІ ст. і 50% – на першу половину – середину ХVІІІ ст. Аналогічних цифр по Україні не виведено, проте можна припускати, що й вона не лишилася осторонь від "хвороби віку". Наприклад, Львів 1754 р. побив своєрідний рекорд у виданні безглуздої літератури про диявольські підступи. Саме тут була опублікована 4-томна енциклопедія ксьондза Бенедикта Хмельовського "Nove Ateny albo Akademia wszelkiej sciencji pelna" ["Нові Афіни, або Академія, наповнена різноманітним знанням"], що містила поради, як розпізнавати відьомські прикмети, різновиди чар і т. под. Спалах фанатизму був одним з симптомів ширшого явища – екзальтації релігійних почувань, нахилу до багатолюдних церковних відправ і торжеств, особливого пієтету перед чудодійними культами (наприклад, впродовж ХVІІІ ст. на території Речі Посполитої відбулася урочиста коронація 29 богородичних ікон, а вперше такий церемоніал був проведений 1717 р., утверджуючи культ Ченстоховської Матері Божої як "королеви Польщі"). Пієтетизація суспільства, без сумніву, мусила дати відчутний поштовх до розчинення православної шляхти в католицькому загалі, тим більше, що в ідеалі "сармата-шляхтича-католика" не було місця іновірцям. Специфіка релігійності новонавернених русинів-католиків спеціально не досліджувалась, однак є підстави поставити під питання звичне твердження про їх агресивний прозелітизм стосовно власних підданих (який дійсно мав місце в добу перших навернень кінця ХVІ – початку ХVІІ ст.). Наприклад, вельми характерно звучать звинувачення, сформульовані на адресу окраїнних панів у щоденнику шамбеляна королівського двору Мощенського, який писав:

З-поміж магнатів жоден не мешкав в Україні, а який – то за все життя ні разу не побував... Не дбаючи про публічне добро, вони воліли, щоб у їхніх маєтностях будувалися церкви, а не латинські костьоли, бо церкви їм нічого не коштували, окрім наданого громаді дерева на будівлю, тоді як облаштування латинського костьола дороге...

Факт, зафіксований Мощенським, промовистий: шляхта не нав'язувала простолюду власної віри. Інакше було з католицькими монастирями, які дійсно осаджувались на руських теренах досить широко. Однак фундуючи їх, багатії навряд чи вибудовували далекосяжні плани примусової католизації, як полюбляла стверджувати радянська історіографія. Йшлося про більш прозаїчні речі: монастир ставав престижним місцем поховання фундатора та членів його родини, постачав капеланів на потреби панського двору, забезпечував обслуговування церковних урочистостей та святкових відправ, врешті – засвідчував добрі вчинки й побожність своїх доброчинців, зміцнюючи їхній престиж в очах суспільства.

На кінець ХVІІІ ст. припадають і перші прояви "дивацтв" серед осіб польського походження, які починали визивно ідентифікувати себе з українською старовиною. Початок цьому, схоже, поклав "князь-козак" АвҐуст Яблоновський (1769-1791), син новогрудського воєводи, народжений у Дрездені, а вихований у м. Ляхівцях на Волині під опікою дворака Стефана Матюшенка. Оселившись у материнському маєтку в м. Стеблеві [нині Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл.‚] князь у 1788 р. під іменем Миколи прийняв унію, відпустив оселедця і звільнив частину підданих від панщини, утворивши з них надвірний козацький загін з 500 вершників. Лишається нагадати, що "дивацтва" такого роду, набувши рис усвідомлюваної тенденції, невдовзі переростуть у масовий рух польської та сполонізованої шляхти, який поверне українському народові Рильських, Антоновичів, Старицьких, Косачів та багатьох інших.

 

* *

*

 

Життя українських міст ХVІІІ ст., на відміну від шляхетського, виглядає доволі безбарвним. Занепад міських осередків як вогнищ економіки й торгівлі, характерний взагалі для Речі Посполитої. кінця ХVІІ – ХVІІІ ст., не обминув і України. Абсолютна більшість поселень міського типу, чисельність яких примножилася ще століття тому, так і залишилася дрібними приватновласницькими населененими пунктами з символічною формою самоврядування і переважним складом населення, що займається не ремісничим, а сільськогосподарським виробництвом. Так, у Волинському воєводстві у 70-х роках ХVІІІ ст. приватним власникам належало 90,4% поселень міського типу, у Брацлавському – 98%, у Київському – 69,7%, у Подільському – 77,2%. Статус мешканців цих міст фактично дорівнював становищу селян-підданих, а ремесло, яким вони займалися, було підпорядковане потребам панського двору та задоволенню попиту власної сільської округи. Вільні, або так звані королівські міста набагато більшою мірою, ніж колись, відчували прес старостинської адміністрації, яка ігнорувала міське самоврядування, втручалася в дії магістратів, обкладала міщан податками й повинностями поверх норми. Паралельно спостерігається розклад міського самоврядування зсередини, що знаходило вияв у падінні авторитету виборних влад, їх корумпованості, хабарництві, фінансових порушеннях. Загальновизнаним серед дослідників є й той факт, що помітно впав життєвий рівень городян, а відтак погіршився стан забудови, деҐрадувало міське шкільництво і форми міського життя в цілому. Українська маґдебурґія старілася на очах, перетворюючись на реліктовий анахронізм, а на зовнішній поштовх до її оновлення не доводилося сподіватись через загальноекономічний спад у заклопотаній проблемами виживання державі.

Новою сторінкою в житті приватних міст стало закладання на їх території панських мануфактур, де поруч з підданими працювали вільнонаймані робітники. Так, Потоцькі в Тульчині відкрили фабрику ординарних сукон, а в Махнівці – панчішну, екіпажну і крохмальну фабрики, Чарторизькі в Корці – фабрику фаянсу, що дорівнює англійському, Плятери в Немирові – фабрику полотна і т. д. Ці мануфактури поволі витісняли відповідні профілі міського ремесла, підриваючи цехову систему, котра й без того дихала на ладан. Мода на шляхетські резиденції в містах, розповсюджена з другої половини ХVІІ ст., тягла за собою контингенти панської обслуги та інший чужорідний для міста елемент (наскільки поширеною була згадана мода, може служити приклад Перемишля, де на початку ХVІІІ ст. з 31 ринкової кам'яниці 15 належало шляхті). Панські піддані збільшували прошарок населення, непідвладного магістратам і взагалі чужого в міському середовищі, що також призводило до деградації самоврядних традицій.

Окремої уваги варті міжетнічні взаємини в містах. В цілому належить відмітити поступове затухання конфліктних протиріч між поляками й українцями, ще недавно характерних для західноукраїнського регіону, де одні й другі мешкали в особливо близькому сусідстві. Це, без сумніву, стало наслідком масового переходу українського населення в унію, що тягло за собою відміну дискримінаційних обмежень на зайняття виборних посад в самоврядних органах та інші форми активної участі в міському житті.

Нову виразну барву в етнічну палітру міст починають додавати євреї, чисельність яких наприкінці ХVІІ – впродовж ХVІІІ ст. при сприянні магнатів, зацікавлених у посередницьких та орендарських послугах, різко зросла. Так, у другій половині ХVІІІ ст. лише на території Галичини проживало близько 30% євреїв усієї Речі Посполитої, де їхня загальна кількість обіймала понад 600 тис. чол., тобто приблизно третину всього єврейського населення тогочасної Європи. За підрахунками Єжи Мотилевича, в багатьох поселеннях польсько-українського пограниччя євреї складали до половини, а деколи навіть більше міщанського загалу: у Добромилі – 70,2%, Перемишлі 55,6%, Дрогобичі 58,8%, Ряшові 49,8%, Сяноку 36,4%, Ярославі 22,3%. Подібні тенденції були властиві і для решти українських територій, тож власне в цей час витворюється знаний аж до Другої світової війни колоритний типаж галицького, волинського, подільського чи київського містечка як "єврейського" – з обов'язковою синагогою і школою, зі звучанням на вулицях та базарах трьох – єврейської, української і польської – мов. Додатково цьому сприяло те, що за Петра І було проведене примусове виселення євреїв з Російської імперії. Заборона проживання у межах Росії особам іудейського віровизнання повторювалася при царицях Анні Іоанівні, Єлизаветі, Катерині ІІ (саме тоді кеніґсберзький рабин Лейб Епштейн навіть написав трактат про те, що євреям не можна жити у Санкт-Петербурзі, бо в період білих ночей релігійний єврей не може точно визначити час вранішньої і вечірньої молитви). Тож єврейське населення скупчувалося в Речі Посполитій, а після включення її теренів до складу Російської імперії власне на них буде визначена так звана "смуга постійної єврейської осілості".

Коло занять єврейського населення лишалося традиційним – торгівля, лихварство, орендарство, корчмарство і нецехове ремесло. Щодо першого, то спостерігається навіть виразна домінація євреїв-купців, які зосереджували в своїх руках три чверті вивозу усіх товарів. Проте через часті банкрутства чи невдалі спекуляції торгові капітали затримувалися в руках кількох поколінь однієї родини рідко, тож швидше багатіли ті, хто спеціалізувався на лихварстві. Серед ремісників традиційно заможнішими були майстри-золотарі, у той час як представники звичних ремесел – шевці, кравці, кушніри, шклярі – мали ще скромніші достатки, ніж їхні колеги-християни. Загалом же у єврейській спільноті, котра, як і давніше, лишалася з'єднаною в кагали (пор. розд.ІІІ, §1), почала різко проявлятися майнова поляризація. Нагромадивши чималі капітали, заможна частина торговців і лихварів з єврейських кварталів власне у ХVІІІ ст. починає вперше переселятися до престижних християнських дільниць, оточує свій побут пишнотою. На тлі загального зубожіння це викликало особливу нехіть християнського населення, нераз призводячи до конфліктних ситуацій, як, наприклад, у Заславі на Волині (1747) чи Житомирі (1753), де мали місце фанатичні ексцеси християнського натовпу проти євреїв, звинувачених у ритуальних вбивствах. Проте євреїв-багатіїв нараховувалися одиниці, а в цілому єврейське середовище розділило долю решти городян, пауперизуючись ще швидше за них. В останній чверті ХVІІІ ст., згідно зі статистикою, кожний дванадцятий єврей Речі Посполитої не мав певних занять, які б гарантували прожиток, а кожний шістдесятий був жебраком.

Майнова поляризація підкреслювала культурну прірву між зубожілою масою єврейства та рафінованими інтелектуалами, що провадили вчені талмудичні диспути й опікувалися численними школами та друкарнями. Неосвічені, але глибоко віруючі сільські крамарі, орендарі, корчмарі, рознощики товарів, ремісники могли прилучитися до релігійного життя лише в синагогах, де панувала недоступна для них вченість, а тим часом злиденний побут, наповнений боротьбою за існування серед недоброзичливого оточення, потребував емоційної, зрозумілої кожному віри. Тож у 30-х роках ХVІІІ ст. серед бідноти започатковується містичний релігійний рух, який вважають одним з найбільших переворотів у духовній історії євреїв. Батьківщиною хасидизму (від слова хасид – благочестивий) судилося стати українському Поділлю. Саме тут, у Меджибожі [нині райцентр Хмельницької обл.‚] народився його лідер – рабин Ісраель бен Еліезер (1700-1760), який отримав від сучасників ім'я Баал Шем Тов, тобто у дослівному перекладі – Власник Доброго Імені. Після багаторічних блукань по єврейських громадах України в ролі мандрівного знахаря, проповідника і ворожбита Баал Шем Тов близько 1740 р. осів у Меджибожі, оточивши себе учнями. Писаних праць засновник хасидизму не залишив, тож згодом послідовники розповсюдили афористичні висловлювання вчителя, систематизувавши суть його проповідей та бесід (у 1780 р. рабин Яків Йосиф із волинського Полонного видрукував також збірку власних проповідей, які спиралися на систему поглядів Баал Шем Това).

Суть нового вчення можна окреслити формулою – Вся земля наповнена Богом, тобто увесь світ є проявом Божества, оскільки Бог присутній скрізь і в усьому. Постійний зв'язок між Богом і людиною виражається, за Баал Шем Товом, не лише у впливі Бога на людські справи, а й навпаки – у здатності людини силою своєї молитви вплинути на Бога, а через нього – на світ. Кожен вчинок і кожне слово, отже, мають певний вплив на небесні сфери, але найбільше діє на них молитва, котра з механічного обряду мусить стати піднесеним поривом до неба, звільненням людини від матеріальної оболонки. Найповніше здійснює таке злиття з Богом справжній праведник – цадик: його молитва здатна відчутніше впливати на небесні сфери, ніж молитви звичайних євреїв. Душею він постійно знаходиться на небі, спускаючись лише для того, щоб рятувати душі людей, тому кожен єврей мусить прихилитися до нього як до наставника і духовного керівника (цадиками стали учні Баал Шем Това та їхні нащадки, пост цадика – наставника і судді своєї громади – вважався спадковим, тож сформувалися цілі династії цадиків, які тягнуться замалим не до наших днів). Укріпити ж віру, як учив Баал Шем Тов, можна лише тим, що кожний стане у щоденному житті хасидом. Ось як виглядає ця настанова в одній із рабинських проповідей:

Існує талмудичний вислів: "Якщо всі люди розкаються, то прийде спаситель-Месія". І тоді я вирішив зробити щось для цього. В успіху я не сумнівався, але з чого почати? Світ такий великий! І я вирішив почати зі своєї країни, яку знаю непогано. Але й країна моя надмір велика, чи не краще почати з мого міста? Але й місто моє величезне, почну-но я краще з моєї вулиці, ні – з мого дому, ні – з моєї сім'ї. А, мабуть-таки, почну з самого себе!

Лишається додати, що екзальтований (український) варіант хасидизму не прижився у Литві й Білорусі, де єврейське населення було більш освіченим. Натомість великої популярності там набуло вчення, запропоноване наприкінці ХVІІІ ст. знаменитим теологом Шнеуром Залманом, котрий надав хасидизму раціоналістичного характеру, применшивши роль цадика і релігійного екстазу в молитві. Власне в цьому варіанті хасидизм існує до наших днів, охоплюючи тисячі послідовників по всьому світі; священною прабатьківщиною своєї віри євреї-хасиди вважають Меджибіж, де був похований Баал Шем Тов, та ще кілька українських містечок, пов'язаних з діяльністю його знаменитих послідовників – Умань, Полонне тощо.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 97; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.87.33.97 (0.01 с.)