Як часом солодко буває і грішно водночас, коли в бездонність мить кидає нас

Не треба…

Не треба так палко мене цілувати, кидати у простір засніжених мрій. Кидати і знову кидати.

Не йди! Зачекай! Стій!

Я сама. Я сама розчинюсь у буденних тривогах, залізу легенько в долоні твої, притулюсь коло серця, яке молиться Богу за рідних й чужих… Прошепочу на вушко легеньким смоктанням казково-чарівні миттєвості снів. І сповзу по шиї, по грудях, по стегнах додолу аби вміститись у розмір твоїх слідів.

Знову і знову.

Підніматимусь дотиком спини, у ковзанні рук… коханий єдиний.

Не треба.

Забуть той порух безвинний вчорашнього болю.

Зараз я поруч, і тільки з тобою.

 

 

 

 

Ткач

 

– Глибоко.

А можна я піддихну трішки подиху,

Трішки піддую у ніздрі любові,

Затамую серце подивом

Спомином долі

Що руки простерла обидві до тебе

І лінії світла змалювала в очах …

 

– Не треба, замовкни!

 

– Безмежно безмежних словах.

Мовчки.

А можна я мовчки підмовчу поруч тебе

Аби подих у сплутаних снах язиком

Розлив у душі пригоршню меду

Залиплу на моїх очах.

І вітер злиже турботу липкістю

Мрій у синьому небі –

Для тебе.

 

– Не треба, замовкни!

 

– А можна я малюватиму сонце у на півмісяця – з одного боку ти, з іншого – я. Неподалік хай зорі повісяться, як дні в клітинках календаря і тріпочуть в легенькому дзенькоті …

 

Промовчав, не сказав ані слова. Сів на кінці світу, опустив ноги до низу і погойдує – насновує візерунок нового життя. Нехай усього буде по парі.

 

Нічия

 

І Зорі падають із неба

В мої долоні та до тебе.

 

Я йду.

Забуть.

Облиш.

Спали мій образ на картині

У сонячній буденній днині

Нашої зими.

Пробач.

Не треба слів.

Мовчи.

Цілунок.

Хочеш.

Знаю.

 

Зорю небесную кохаю

У серці ніч болить

...смутком сяють

... гомонить.

Я просто розітрусь на тлі,

А ні йому, ані мені, ані тобі —

Нікому.

Дорогому.

 

Не треба пензликів та фарб

Не треба волі вкраденої в долі.

Лиш мій найбільший скарб -

Небесні Зорі.

 

Сніг хай ляже легким сумом на підсвідомі сни. Вкриє ковдрою розлогі думи про вічність Літа та Зими. Хай Осінь пестить листям багряних голосів крихке намисто у Весні.

 

Я йду, бо час іти. Не маю права стати — зупинити лік, аби в годинника забрати цілу вічність слів промовчаних за для нікого.

Якби лиш не останні три:

Не віддам нікому!

 

Скотилася сльоза і я...

Нічия.

О, небо!

Я нічия без тебе.

 

 

 

Один

 

Ти постелив мене, я лягла. Так просто, знаєш, розкинулася перехрестям серед доріг.

Інакше, просто, не змогла б дійти ногами босими то твоїх босих стертих ніг.

Інакше, просто, в вічі не мала б права кинути сердечну свічку і запалить вогонь…

Полон.

Туман на сцені – за кадрами доріг, за ширмою…. Побіг, побіг. Сів скраєчку на моїй долоні, усміхнувся і заснув. Зліпила кульку і до скроні з його сну підняла вихором надію в Нас.

Просто, знаєш…

Просто вірю, що настане час, як візерунок на піску розмаже приспану біду, заколише вітром волю, пестощами звабить долю, вкраде мене в годин.

Один.

 

Так і стояв один. Ні на право, ні на ліво, ні прямо, а прямісінько вниз. До того низу де великий візерунок піщаного годинника малював маленький, ледь помітний спогад про неї.

Прощай.

 

 

Грішна Єлена

Єлена

Свята

У аурі сміху

Між подихом неба й землі

Людям на втіху.

Тобі і мені

За ночами

Бездонності снів

У поруху єдиної миті

Ти звелів

В багрянім оксамиті

Згоріти

Мені.

Я горю.

Відійди.

Сама

Стою на межі між околиць буденності світу

Свята у чаші гріха даю себе пити тобі до дна.

Випиваєш сердечну частину вигином спини,

Коліном до стегон, до сідниць пальцями рук

Так приємно топитись у пахощі скорених мук.

І німа, і бентежна… та не твоя – своя.

Та Єлена котра свята, а я грішна.

Грішна

Єлена

У аурі сміху

Між подихом неба й землі

Людям на втіху.

Купаю перлини спомином літа в оксамиті

А дихання осені мов жало у грудях пече

Не болем, не бідою… життєвою просіддю

Де не… де вже не… де не буде… буде тебе.

А без тебе я не Троянська, не Градива і ти

Не Далі…

Далі, все далі у пустку бездумного світу

Пригортаю оголені осінню віти

В чудеснім саду по-Райськи в Аду.

Не любити – в огні невгасимім горіти.

Тому я люблю!

Люблю у твоїх обіймах жевріти на вдиху

І видиху мрій – любити, любити, любити…

Мій.

Так дихає осінь

 

І тиша і спокій в долонях,

Як музика в осінньому лоні,

Як безмежність в синяві очей

В самотності днів і ночей.

Іскриста у кольорі листя

Де поглядом дує і свище

Між латать сутності світу

Холодом теплим сповита

Нічия, не чиясь…

Край думок стоїть, чи росте

Дощами омита і літом,

Закинута осінню-снігом

Сподівань та бентежності віри

Одинока й безжально щаслива,

Оголена, хтива…

На краю у шепоті твому,

Наче доля розписана й

Непотрібна нікому, лише

Погляду неба,

Милостиво-зваблива до тебе.

Майже мавка між листя в волоссі

Плетевом ніжним обрізала коси

На зиму.

Єдина.

А ти…

А ти…

Зрізав її нескориму любов.

 

І тиша і спокій кругом,

Засніжене поле та жовтеє листя –

Так дихає осінь морозом пречиста.

Чуєш, як пахне усюди зимою,

Але…

Але…

Мені тепло поруч з тобою.

 

А ми любили – золотом

 

Ти пахнеш медом змоченим в чорнило –

Солодко.

А я тебе липким… любила – золотом.

Терпким і п’янко-кислим запахом –

Стисло писаним спалахом –

На тілі.

А я тебе в похміллі між маревом

І дійсністю пальцями…долонь…

А ти мене у поруху займання, як

Той вогонь терпів між жаром й

Холодом кохання.

А ми на митях у Любові вклонились

В самі ноги пристрасті й бажанню.

 

Ти пахнеш медом змоченим в чорнило,

Як слово писане спокоєм по хвилях,

Як та вода, що з-під гори та в ріки-окени

На перекір морям, озерам льняним

Злилась на мої груди поцілунком!

Ти пахнеш…

Ти пахнеш…

Ти пахнеш трунком.

Ним я губи обмастила –

Солодко.

А ми любили – золотом.

 

Сліди

 

Розбилася…

На друзки капель і вологи

Між пам’яті і оклику душі

Мазками серця із тривоги

Пасмами осінніх берегів.

Торкнулась долі пальцем -

У небі роллю вишитий узор

Між грою в справжнє щастя

Посипався сльозами дощ

Ще той…

Із неба та в мої коліна палко

До стегон, шиї, щік, зіниць,

А як торкнувсь зненацька

Грудей із таємниць…

Хутром зітканих на правді,

Мов доля істини сльоза

Так легко й безпорадно

Покинула бентежні небеса.

І оглянулась поглядом у вись

Там Бог і хіть мого крила.

Навіщо ж ти розбивсь, а я

Залишилась жива?

На друзки капель і вологи

Між пам’яті і оклику душі

Пісок малюю на камінні Богу

А Він на нім – Свої сліди.

 

 

Наречена Осінь

 

У шелесті осінніх днів

Між краплями роси…

 

За руку її вів

У сонячні світи.

Хилилось до Землі

Небо з висоти…

 

Ховаючи в імлі

Проміння теплоти.

 

А за обрієм у піднебессі

Між криги почуттів

Співало тихе плесо

Про розмаїтість мрій.

Плело у світанковій

Порі косу з любові

Й світило сонце знов

В тендітних плечах…

Сном.

 

Обвила стежка знов

Багрянцем печалі…

 

Казку про любов

Якою їх вінчали.

Заколише сном

Вітер дальні далі…

 

Ти уже не той

І я не тою стала.

 

У шелесті буденних днів

В обіймах холоду стояла

Він морозив біль її

Сніжним покривалом

Без жалю і сліз зіниць

В погляді ховав тривогу

Чужих, байдужих лиць

Й молився Богу, аби

Вона його вуста шептала

Та Йому на вухо,

Ніжно пригорта

Серденько Божим

Слухом…

У шелесті осінніх днів

Між краплями роси…

 

За руку її вів

У сонячні світи.

Хилилось до Землі

Небо з висоти…

 

Ховаючи в собі

Іі проміння теплоти.

 

Оголена, обідрана, щаслива,

Грайлива, тепла, пестлива,

Зволожена, як ранні роси…

На білім килимку стояла

Боса.

І тільки коси не чесала

Наречена Осінь.

 

…квітками молитву вишиту мою

Це сталося!

Звершилось чудо!

Люди!

Я мовила без слів

В ту мить як Він

З Небес зійти звелів.

Зійшла.

Ступаю непоспішно,

Оті бентежні кроки

Малюють сад у роки,

Роки в - Вічність…

Спотикнулась на останній букві

Неримою, незвуком.

Торкнулась тишею гучних Надій

І дума стримано полинула в оазу мрій.

 

Це сталося!

Звершилось чудо, люди!

Над головами дах здійнявся виром,

Останній цвях зірвав із кучерів Землі,

Бездушною зробилася тяжіння сила…

Полетіли у космос кораблі.

Бентежні брили торкнулись вік в зіницях ока

Чим дужче тим довший цей рядок, тим чарівніші наївні кроки, тим гучніше в голові дзвінок.

 

 

Це сталося!

Звершилось чудо, люди!

Я не одна така!

Приречена в Любові Жити,

Як в Богові Душа.

І тишина –

мовила без слів на паперові думи, бо Він велів зійти до Вас, мої кохані люди.

 

Смиренно обіймаю усі куточки світу, усі кінці непочатих начал. Люди, мої кохані діти! Я вам віддав усе Своє, що ваше, усе Моє, що вже чуже, аби створить у надвечір’ї Щастя Переддень.

І тишина.

Тепер.

Подмухав вітер з того краю де абсолют сидить на камені вогню в мольбі і плаче, і благає карбуючи Всевишньому – Люблю.

Всевишній бачить, Всевишній знає квітками молитву вишиту мою.

 

 

І ось моя рука

 

І я дивилася у твої очі, як у провалля бездонності ночей

До болю схожі на пророчі у беззмістовності речей.

Дивилася неначе в рідні, неначе зараз упаду… у ті

Такі близькі й чужі обійми, які безмовно, віддано люблю.

Ти не кажи нікому мою хтиву таємницю, і навіть Богу

Не кажи. Я проковтну безмовністю твої зіниці, розчинюсь

В незвіданих краях – просто відпущу – лети! Лети! І я лечу!

 

І я дивлюсь у твої очі, до болю схожі на мої – пророчі і чужі.

Долонями ховаю щоки, неначе вміло зморшки – роки

У ніздрях самоти. А ти… А ти - ковток снаги із піднебесся

Вдихаєш силу із моїх грудей, впиваєшся моїм теплом

У душу рвешся б’ючи веслом тендітні хвилі без води.

І я напилася бездонності речей в проваллі із твоїх очей

У беззмістовності чарівних ночей до болю схожих на мої –

Пророчі і чужі.

 

І я дивитимусь у твої очі, плестиму ніжність поміж пальців

Так невблаганно, так охоче торкатимусь ногами босими

Твого нагого щастя. Звиватимусь коло грудей із мрії

Зітканих ідей… я прошиватиму себе тобою до болю

Схожим на мою… Любов’ю.

І я люблю. Люблю губитись в ніжності для двох – єдиних,

Ковтати присмак благ, тебе зшкрібати хтиво із думок і

Відчувати силу зробивши ще один ковток. Іще один ковточок

Сплеску ніжності у дотику тебе, мій берег із очима океану,

Я вип’ю всю твою бездонність до самого дна і стану п’яна.

 

І ось моя рука…

 

 

Діалог думок

 

Він:

Думок осінніх тиша в жовтневій самоті,

Бездарно пише дощ краплини по воді

І дише… вітер в груди глибоко твої

Бездонним подихом в мої.

 

 

Вона:

Без поруху застиг на мить в мені

Між вічністю і маревом печалі

Як ми ходили тінню по землі

А небеса Любов’ю нас вінчали.

 

 

Він:

І небо кольору каштана, як твій

Незримо люблячий коханий погляд

Дотиком з-під чорних вій

Спинив серцебиття в мені

І я… розтанув

 

Вона:

Льняним маревом у акварелі

Торкнулась губ твоїх цілунком

Ніжно… як морські коралі

Чуття злились солодким трунком.

 

 

Незабутка

Шепіт,

Листя,

Дощ і

Сльози.

Я на підлозі.

Трава зеленіє над дахом,

Небо під моїми ногами,

Байдуже вітер-невдаха

Душу зриває словами.

Трепетом до самих колін

Підкидує зойки із смутку,

Холод біжить навздогін

Заховавши в руці незабутку.

Із літа.

Гомін,

Гілля,

Мороз і

Я снігом розлита.

 

Сміх навколо сніжинок

І дихання того тепла,

Що крила свої лебедині…

Восени розпустила зима.

Пелюсточки ніжних турбот

Пригортаю до серця краплину -

Вишиту з осінніх ниток

Незабутку на зимній картині.

 

Зваблена зимою

Ти ходиш вбрана в небо осяяна дощами

У решеті безмежжя змальована словами,

Ходою непоспішною у багряницю мрій

Така обвіяна, затаєна в зіницях моїх вій.

 

Обморена у диханні морської солі здавна,

Затишена на дні гірських хребтів безладно

У зоряницю падаєш крізь вихор буревій

Така оголено зсоромлена в руках повій.

 

Лягаєш килимом із простирадла дня і ночі

Облюблено малючи цілунки усмішок дівочих

Така бездонно пристрасна, жагуча просинь

Зваблена зимою, моя тендітно-скромна осінь.