В перистих сплетіннях дня і ночі ви маєте реальний шанс дивитися у Божі очі вранішньо-вечірньої зорі

 

– Якби ж мені її ти дав

Так просто переклав

Із вуст в долоні,

Якби в уяві малював

Мудрі скроні…

Якби лише прошепотів

В думках мети,

Не відриваючись летів

У вранішні світи…

Якби ти просто кинув

Камінь по воді

Тоді…

Дозволь, її сповию

Пеленами надії, мов дитя,

Роститиму Любов у вірі,

А ти іди з життя в життя

І здійснюй свої мрії.

Тільки пам’ятай –

Куди підеш, туди і я.

затіненою стороною

твого перлинного буття.

Не примусимо, невблаганно

По волі серця і душі

Я розділю кохання

Якого вистачить для всіх.

Якби ж мені її ти дав

Так просто переклав

Із вуст в долоні,

Та ні, намалював

Блиск в очах,

у серці – гомін.

Іди, не озирайся,

Живи з собою,

Зі мною розпрощайся.

 

– Ти – Диво

Ти пташечка співуча,

Ти ружа квітуча і пахуча…

 

– Та вже іди

Не рви словами

Паперові думи

Я зовсім вже не та

Яку колись пригубив…

Сьогодні мене звати Самота.

 

– Ти – Диво

Ти пташечка співуча,

Ти ружа квітуча і пахуча…

Голубка серця мого,

Як небо голубого.

І кров моя, голубко

Голубина мов вода.

Я йду, тільки пам’ятай –

Де ти, там я.

 

Плакали закохані коло світанку ковтали сльози зрізані серпанком заходу біля самої ночі. І дивувалися люди.

 

– Сьогодні мене звати Самота

– То ти для мене Нею стала?

– Так.

– Ти – Диво

Ти пташечка співуча,

Ти ружа квітуча і пахуча…

 

 

…І настала тиша

 

…І настала тиша

 

Бог є Любов

Любов – Наша Мова –

Слово

 

Скажи, чому сумні обличчя

У дзеркалі життя стоять,

На мене дивляться із потойбіччя

І подумки мовчать?

 

Духом дам тобі сопілку,

Йому – бентежний звук,

Хтось той напише диво-пісню

Без болю і покут.

 

Мовчиш, як завжди невблаганно,

Ковдрою голубиш вже осінніх благ.

Я розумію Все, та зрозумій і Ти, коханий,

Не зможу жити у сумних очах.

Вони запалюють вогонь пекельним болем

І мучать душу у струни…

Я ж прагну Сили, прагну Волі,

Відпусти мене до них, благаю, відпусти.

Дай торкнутись серця миттю

Ще нескорених турбот,

Обіцяю, любий, милий –

Оживе в душі Любов.

Їх просякну жовтим листям –

Тихо ляжу на траву

У багряному намисті

Казку добру розкажу,

Заколишу вітром буревію –

Краплями дощу,

Посиплюсь щиро-білим снігом

У мріях про Весну.

 

– Скажи, чому сумні обличчя

У дзеркалі життя стоять?

– Читають Твою притчу

І подумки мовчать.

– Пусти…

– Лети…

 

Білим, білим, білим цвітом

Кроками доріг

Я квітну, любий, квітну

Глянь!

В душі Людській.

Поклади мене на музику,

Музику згорни клубком

Догори білим пузиком,

Ясненьким чолом,

Кирпатим носиком…

Поклади мене на музику

Ногами босими.

Пройдись вустами тихим дотиком руки,

Цілунком чистої, криштальної душі.

 

Ляля – ля-ля-ля-ля – ля-ля-л-я-я-я…

Ляля – ля-ля-ля-ля – ля-ля-л-я-я-я…

Пострибали калюжами ноти Добра -

Ляля – ля-ля-ля-ля – ля-ля-л-я-я-я…

Ляля – ля-ля-ля-ля – ля-ля-л-я-я-я…

 

Бог є Любов

Любов – Наша Мова –

Слово

 

 

…І настала тиша,

Не мертва тиша, а Жива.

Закохана в Життя

 

Читай мене пошепки, ледь торкаючись губами до губ. Коли відчуєш жагу – проковтни і починай з початку – зсередини.

 

Так солодко у вирі почуттів,

Нестримно і жагуче…

Не хочу слів,

Лиш мовчки поруч бути.

Не трать даремно букви

Складаючи – люблю.

Простягни теплу руку

І зігрій мою.

Крізь час і відстань,

Крізь плин віків.

Я правильна до забуття

І світ навколо колом в’ється,

Та коло моїх грудей твоя рука

Вблаганно просить серце – б’ється.

Б’ється, барвінком стелиться в думках, і Боже мій, тече пахучим запахом осінніх квітів між берегів. До неба простягають руки-віти найпотаємніших бажань на смак терпких.

Німіють, німіють ноги і дихання у бездиханність порина – глибше, ще глибше піднімай мене у небеса. Збиваючи пухку хмарину в ідилії нереальних відчуттів тебе я відчуваю у своїй утробі, а ти мене – як діти матерів. Скрутись клубком – бентежним порухом надії. Не знаю плину часу, лише тебе – мої надмірні мрії.

 

Не січи коріння

 

Якщо тобі зимно, то зігрій свої руки теплом,

Якщо ти безсильний – осели в душі Любов.

Якщо ти далекий і мулить коліна каміння…

Кричала лелека у небі осіннім

 

Ну хто насипав м’яти на щоки осені рудої

 

Залишив в небі знак питання сиво-золотої

 

Утішеної краплями дощу, що змерзли віями

 

В словах до вітру у танку – повіяло.

 

Теплом із холоду того, що Бог посіяв мріями

 

В думках неголених людей іще незораних ідей.

 

І я одна стою в байдужім полі, вітер сіпає моє колосся, під спідницю лізе бадьорими словами, шепче листям і морозним дише сміхом… А там – за лісом, у кучугурах рідної зими, підсніжник прохає в Господа весни. Я чую тишу хлопчика малого, його молебень за батьків й сестру. Так палко, безмежно щемко прикладає рученьку до їх грудей, тріпоче віями – повіяло… Теплом із холоду того, що Бог посіяв мріями. В думках неголених людей іще незораних ідей.

 

І що? Кажи! Пиши вже свій закон! Пиши… А то із берегів поллються ріки, затоплять мої босі ноги і я впаду, уже навіки, в твої обійми, милий Боже.

 

 

Аби не вмирати

 

Я не плачу – трішки ридаю,

Не сумую за вечірнім столом,

Він поверне до мене – знаю

Мовчки цілунком в чоло.

Розгорне обійми гарячі,

Утопить у щирих сльозах,

Розкаже про втрачене Щастя

Застигле у наших вустах.

 

 

Цвітом лине запах обійм,

Проникає у душу глибоко

Тільки не стомлюйся – вір

У Силу Величного Бога.

Мовчки, на колінах

В долонях світ тримаю я

Бігло по стежинах

Видніються роки в щоках

І стиха шепчуть – Мамо…

Любов’ю гою Твої рани.

Нащо така велика Сила,

Яка добром Тебе згубила

Потерла ноги й руки

За чиюсь покуту

Й відпустила помирати?

Я не плачу – трішки ридаю

На околиці стомлена Мати,

З Любові, сердешна, Живе,

Аби не вмирати…

 

Цвітом лине запах обійм

Проникає у душу глибоко

Тільки не стомлюйся – вір

У Силу Величного Бога.

 

Градива

 

Може, якби дав мені випити хоч трішечки, Боже,

Хоч крихту святої води з дороги де Твої сліди,

З того місця де Рай виливається зоряним сміхом,

Аби запалити серця вилитим в образі Світлом.

Там, де ангели сходять з духовно-величного неба,

І дмухає вітер вогняний подих від Тебе до мене,

Де Діва в хліві між ягняти народжує Божого Сина

І стелить ходою весну первозданно Різдв’яная Сила.

Там, де серце тупоче, воркоче, птахом воркоче,

Душу вплітає у крила щоб здійнялася я й полетіла…

Може, якби дав мені, хоч трішечки випити, Боже,

Свого еліксиру з пилу зірок – здійснення мрії.

То певно, вже не стояла би я між Пеклом і Раєм

Дзюрчала б у небі Твоїм Водограєм.

 

Прохала людина негожої днини, в гріховних колінах Перемудрого Бога, маленьку краплину Любові. Він мовчав. Дивився на неї з мертвої ікони – біль власного скону. Нарешті мовив:

– Дитино, щоб напитись з криниці води, треба її зачерпнути та перед тим до криниці прийти.

– Хіба ж я не йшла тим шляхом до тебе?

– То чого ж так стоїш, повернися обличчям до Мене!

 

І сталося диво в душі незрадливих.

 

Минерва

 

Вечір.

Тишина.

Спокій за вікном і я

Тебе теплом купаю

В ванні з почуттів

В долоні вітер

Гра бурхливо

Сипле цвітом

Листопадову бурю

Лягає так легенько

На подих мій і твій

Аби згубитися в безмежжі

золотій…

Ти обійми мене

І не віддай нікому

Ані своєму

Ані чужому

Згуби поміж рядків

Й тіней

Єдиний…

 

Ти приголуб мене –

Бентежну ласку

Свою нескорену

Завчасну казку

Втрачену у лікові ідей…

Так

Плачу я.

Я плачу

Любий Прометей.

Ти – моя опора, мої грайливі занебесні зорі. Я дихаю – живу. В твоєму тілі б’юсь, як в морі води щоб не скоритись берегам. Злизую пісок з людських слідів, піною мовчу без слів… Але навіщо примушуєш мене ковтати сльози не моїх гріхів. Хіба цього, скажи?…

Хіба цього, коли ліпив людей хотів?

 

На піку днів, у час коли зійшлись планети аби зустрітися віч-на-віч із богами, відкрилось небо її бентежною ходою без болю, без хаосу і втрат, недавши більше грати роль війни. Вона ступила цвітом терену поміж лугів. Станцювавши вальс відкрилася Венера Меркурію в бажанні почуттів. Він зблід і хтиво виліз з власних оберталій, аби торкнутись мрій Богині. Відчути Її руку у своїй.

– Така прекрасна, така жадана. Чому належить Сонцю, а не мені!? Згадай, будь ласочка, Кохана, як ми гуляли у Вічності… літали в крилах Лебедів…

– Я пам’ятаю, мій милий Прометей.

 

Час з’їдає рани. Всі німі кидаються словами. Ніч іде і день. А я рахую лік календаря, люляючи в колисочці Маля – то Земля.

 

– Ти приголуб мене –

Бентежну ласку

Свою нескорену

Завчасну казку

Втрачену у лікові ідей…

Так

Плачу я.

Я плачу

Мій

Любий Прометей.

 

- …

 

Воєдине

 

– Дивно.

– А що тут дивного? Я ж просто тебе хочу.

– Дивно, за що ти мене хочеш

– Ти питаєш, чи кажеш?

– Не питаю і не кажу – відчуваю. Тепер я знаю, тепер я точно знаю, що ти хочеш мене просто так.

– Та ну, не просто так.

– Як ні?

– Я хочу тебе аби ти мене взяв.

– Але я більше не можу.

– Можеш.

– Не можу. Ну не можу я взяти більше ніж маю.

– А ти більше й не бери ніж маєш.

– То ж бо й воно, що я маю Тебе.

 

Повіяло холодом крізь відчинене вікно. Мій вірш несподівано став білим-білим, і пухким, і цукровим і ватним… Розтікся втомою по простирадлу, вимиваючи стежечки, мов доля малює життя на долоні. А потім присів скраєчку, оглянувся і знову заліз під ковдру. Підклав руку під голову, під свою голову, поцілував мої гарячі щоки і став дрімати. А я стала на нього дивитись. Дивлюся, дивлюся… не намилуюсь. Дивлюся, дивлюся… і так мені хочеться поворухнути його сон своїми пальцями, так хочеться вкрасти дихання з ніздрів, перекотитись через кімнату по ламінованій підлозі, перечепитись об килимок і нарешті не спи-нитись серед оази зелені. Тої зелені, яка тріпоче легеньким вихором над нами, між нами, поза нами вимальовуючи на стінці тінь. Одну? Але чому одну? Та, ні, єдину. Так буває. Так завжди буває, коли ми зливаємось воєдине.

– Ти тремтиш

– Ти питаєш, чи кажеш?

– Люблю:)

Ланцюжок

 

Малюєш.

Чи довго маю так лежати я

Вилизувати пил календаря

І тішитись весною раз на рік?

Один лиш раз ковтати чари

Змастивши зілля твоїх губ

Пестливими словами

Мовчанням сказані

Не вслух?

Чого так часто думку доганяти

У полі Істини одна викидаю

Бентежно з хати

Аби ти міг у часі змалювати

Віддушини в очах?

 

У віях сон заплутав правду

Підкинув снігом на голови людей…

Пустив мене гуляти

Поміж невтілених ідей.

І розтеклась картина

Безмежним сяйвом світла

За рамки смутком вийшла…

 

Я можу вже піднятись?

Чого так смішно?

Кохатись.

На тлі полотна

У поруху пензля зливатись

Барвами Сонця й Зірок

Ти поглянь, як сипле нам Вічність в долоні Пісок. І вітром в Душі феєрверку малює Життя ланцюжок.

 

Я

 

Сьогодні мороз приліг крилами на мої вії

Подарував дотик свіжої зими і розчинився в мені

У світі згубилась самотньо мов в обіймах повія

Малюючи в небі пурпурово-казкові сни… про Тебе.

Сьогодні на схилах бентежної гори у муках Христа

Вітер прилинув щирістю до серця мого обличчя

Нахилився над поглядом аби скорити милі вуста

Назавжди навік нескоримо спалить протиріччя

Сьогодні у пестощах Твоїх зіниць у нашому ложі

Звиваючись палко в танку сузірь і хтивих зірок

Пригорнулась до Тебе міцніше так хвилююче Боже

Сповита виром розумно бездумних жіночих думок.

 

І був вечір і був ранок – і Ми любилися знову.

 

Дихав день променем сонця долонями вітру

В потилицю дихав цілому світу

Вимивав пустотливі хвилини буття

У Любові

І був вечір і був ранок – і ми любилися знову

Життя.

 

Сплеском ніжним відкриваю зіниці

Дивлюся на свого Творця

Топлюсь у бездонній криниці

Я

 

 

Ти…

Ти опускався тихо…

Беззвучно,

Тоді, коли я спала,

Вистелював простирадло

Поверх мене і моїх снів.

Я так…

Чекала –

Сніг.

Сонце

 

Кожного разу, коли ти заходиш до моєї хати,

Коли всідаєшся на підвіконня поруч квітів

Та так аби розняти руки, обійняти простір

Взяти й полетіти.

Мені хочеться тебе у собі заховати і нікому,

Чуєш, більше нікому не дати. Та так аби…

Просто любити, просто жевріти, просто гріти

Зимові палати за скляними сльозами тепло

Відчувати і мліти.

Мені наснилися віти – сонячні діти.

І кожна хрустина по-сухому хрустіла,

Жевріла, жевріла, жевріла …

 

В освітленій сонцем кімнаті сиділа. Я впізнала у ній себе. А ні сумно, ні страшно. Вона шукала мене – своє втрачене щастя. Підійду, – думаю, – обійму, поцілую щоки, що залипли до скла. Торкнулась. Відсахнулась. Злякалась? Прости! Не хотіла злякати.

Мовчить – кричить:

– Відпусти! Я хочу літати.

– Лети!

 

Коли заходиш до хати, всідаєшся на підвіконня поруч квітів та так, аби розняти руки, обійняти простір взяти й полетіти. Мені хочеться тебе у собі заховати і нікому, чуєш, більше нікому не дати…