Візьми мене так, як я тебе хочу

Візьми мене так, аби я захотіла перекинутись сном на твоєму плечі,

Розчесати пальцями вологу з губ заплетених вінком приливу,

Так, аби ілюзія набула ознаку межі… так, аби я просто хотіла.

Візьме мене в руки широким дотиком грудей, поміж людей,

Порухом єдиної миті, візьми мене громом у спалаху блискавиці.

Так, аби у нічному небі затанцювали зірки для мене і тебе,

Аби місяць закинув гачечок у спальню і ми, підвішені в екстазі

Святкували небо в дикім танці.

Еволюція чудесна.

 

Візьми мене так, як я хочу тебе мати – сильно й відверто,

Будь стриманим, але впертим. Рухами-смугами,

Дивним кружінням, силою серця биттям, мерехтінням в душі

І у мозку… візьми мене так, як я тебе хочу!

Бентежно і ніжно у подиху вітру, черпаючи осінь із моїх долонь,

Впивайся вустами мов сніг на обличчі, я ковтатиму словами

Твою льодяну нескоримість таненням, що настирливо затікатиме у душу.

Першим підсніжником в барвінковій тиші, в обіймах зеленої снаги

Викочуся сонечком на твоє тіло промінням жару навкруги.

І розпливеться тепло білим туманом закоханим і п’яним.

Любов безмежна.

 

Залишся, полеж зі мною у мрії, в надії. Послухай серце.

Замість нього б’ється в грудях Любов, чуєш?

Ти мене любиш?

– Я дихаю тобою.

– Візьми мене так, як я тебе хочу – Любов’ю.

 

 

З Богом

 

Цієї ночі, як ми лягали в ліжко,

Лягали з нами тисячі зірок,

Ми розгортали ручки і ніжки,

Аби затанцювати зоряний танок.

Цієї ночі, як ми мастили медом ложе,

Любилась з нами тисяча людей,

Ми промовляли стиха – Боже…

Щоб вдосконалитись у бездоганності ідей.

 

Цієї ночі, знаєш, світ змінився

Єдиним порухом у ряд планет,

День освячувався і молився

У тишині нічних безмеж.

А вже тоді прийшла зоря

І соковито впилася нектаром,

Так по-звичайному, як ти і я,

Просто лазила по небу п’яна.

 

Цієї ночі, як ми лягали в ліжко,

Лягали з нами тисяча зірок,

Ми розгортали диво-книжку

Про камасутровий танок.

А за вікном виднілися малюнки,

У сяйві місяця, у диханні трави…

То справжні дійства візерунки,

Ти – олівець, а я – папір.

Розмазувати твій графіт

На тілі мого світла,

лише Словом,

Так аби на цілий світ

Любов закоханих розквітла...

 

Ти не образишся, якщо я просто засну?

 

Ти не образишся, якщо я просто засну?

Покладу голову на твої долоні,

Котрі замість подушки для мене

Ти розгорнув, відчуваючи дотик

Теплої скроні.

Я задрімаю в тишині наших мрій,

Посію у серці рівновагу і спокій…

Ти тільки вловити, мій любий, зумій

Подих Любові безмежно глибокий.

Вустами здійму твою ніжність із вій,

Притулившись щокою до очей…

Ти не образишся, якщо я просто засну,

Мовчки шепочучи – хочу.

Обіймами вкрий мене, милий,

Любий, коханий, єдиний…

Крізь сон замуркочу.

Ти не образишся, якщо я просто засну,

Мовчки шепочучи – хочу.

 

 

Найсонячніші миті

 

Мовчиш…

Як завжди хутко

і трепетно у лоні вітру.

Я простягаю свою руку,

кидаючись в обійми світу.

Тепло від осені і спраги

Від неба, котре пестять хмари

Від сонця, яке край віконця

Пише любій казку…

Промов хоч слово,

Ну, будь ласка.

Мовчиш…

 

Якось я почула: коли по-справжньому кохаються, то мають дивитися один одному у очі.

 

Та я не хочу при лампі, тоді не видно щирості. Я хочу, зараз я хочу повно листя, але все воно аби було від Бога, більше від нікого. Хочу затріпотіти дзвониками між жовтими стежками, як на долоні, дуже схоже. Дуже схоже, що кожен відірваний листок то є чиясь долоня. Тому спатиму у лісі, де є ціле море осіннього листя.

 

 

Якось я почула: коли по-справжньому кохаються, то мають дивитися один одному у очі. Тому піднімаю свій погляд до Сонця аби вловити зіницями найсонячніші миті.

 

 

Для Тебе.

 

Я закриваю двері

Легким порухом руки,

Занісши до оселі

Присмак теплоти.

Кладу його до столу,

І будем з чаєм

Осінньої любові,

Трішки літньої печалі.

З зірками сівши

Край вікна,

Перезирнувшись кілька раз

Вип’ємо до дна

Листопадовий джаз.

Злизавши ноти з вуст

Подихом долонь

Проковтну той сум,

Що за вікном.

 

Я закриваю двері

Легким порухом руки,

Занісши до оселі

Присмак теплоти,

І запах змочених

Троянд росою

Несу в собі, аби

Вдихнути в твої ніздрі

Багряної Любові.

 

Кажуть люди: просто осінь.

 

Але ж прийшла і стала на порозі боса, без стуку в душу увійшла, а я наївна її взяла і прийняла.

 

Я закриваю двері

Легким порухом руки,

Занісши до оселі

Присмак теплоти

Для тебе,

Ось,

Бери…

 

 

 

Трепетом ніжним приголуб мою ласку

 

Я хочу ще трішки,

Ще трішки, будь ласка,

Трепотом ніжним

Приголуб мою ласку.

Дай уміститись на твоїх

Долонях

Від п’яток до скроні,

Звитись в тремтінні

Нових відчуттів,

Прогнутись,

Як в полі колосся

Рветься за виром

Вітрів.

Дай прозвучати

Нотами пісні.

Аби затремтіла

Струна

Й кинулась

Світлом

По небу,

Як зірка нічна.

Я хочу…

Ще трішки…

Будь ласка…

Трепетом…

Ніжним…

Приголуб…

Мою…

Ласку…

Пригуби,

Як той келих

Вина

Непорочно

Пречистую казку

Випиту нами

До дна.

Обціловуй,

Пестунчику,

Кожен мій порух

Маревом

В лоні

Без меж,

Пий...

Звабливо

Збентежений

Подих

– Обожнюю.

– Теж.

– Я хочу ще трішки,

– Ще трішки, будь ласка,

– Трепетом ніжним

– Приголуб мою ласку.

 

 

Кохання

 

Тепер я ходжу з твоїми вустами,

Ними цілуюся.

Розмовляю ними – словами.

А Ти мовчиш, як завжди.

Йди.

Чекай! Зажди!

А тепер йди.

Небесна ріка ніжилась сонцем

Як завжди.

Голубі прогалини рятували білизну

Пухких хмар.

Я захотіла правди – пила мов нектар

Бджолину отруту, та вже не знаю

за чию покуту.

Облиш…

Облиш мене – я божевільна.

В моїй голові вирують світи

І зовсім мене не слухають.

Йди, тікай від мене, йди

Поки Ти ще розумний.

Ти розумний, а я вільна

Не відчуваю навіть снаги,

Тільки вітер, котрий ганяє

Небесну ріку білими хмарами.

Вони здаються примарами,

Якщо дивитись на них знизу.

Ходи до мене, я покажу Тобі їх

Звідси.

А тепер йди, як маєш бажання.

Бо я нічого не зможу тобі дати,

Окрім того, що живе в твоїй душі –

Кохання.

Озерце

 

Не капай так голосно,

Ляж, полеж зі мною,

Це безболісно –

Милуватись Любов’ю.

Стінками скла

Неправильних слів

Потекла

У вимові снів.

Хитаючи подих

Холодним бажанням

Не порушуй природу

Миттєвим вставанням…

Лежи.

Простелений мною

Крилами в небі,

Безчасся струною

І стиха підморгуй

Нотами пісні

Під пахвами

Торкнувшись губами

Соска і

Миті звучання

Зриваючи зойками

Віршів в

Картині марення й

Снів в

Бездиханності подиху…

– Ти дихаєш?

– Тільки вдихаю, як ліки солодші за мед. Змочую горло й легені, киснем вирую в крові і мозку, підкрадаюся тихо до серця аби впитись тобою, моє любе Озерце.