Сльози – мої верболози, що схилились сплетінням над обличчям рік

Вимов нарешті те Слово, що лине від мене до Нього, вмоститься в долях скроплених росою соленого поту байдужого болю.

Благаю, прошепочи сплетіння тих літер, що вітром обженуть думки цілого світу, присядуть в душі, скраєчку край мозку, клубочок розів’ють, затиснуть мотузку.

Будь ласка, зігріту променем сонця підкинь мене понад хмарами високо, та так аби осіла на байдужім віконці і трішки посиділа – послухала гомін. Невдовзі зістрибнула на заплакане обличчя, у рани пірнула наповнені крові від болю…того болю що палить журбою і диким байдужим протиріччям. Благаю, вимов нарешті те Слово, що обернеться голубом у моїх долонях на очах людей чекаючих дива. Будь ласочка, вимов Слово, яке у муках для Тебе родила.

Весна тріпоче у вереску птахів

Умитий бурульками сідаєш читати

На лавочці край рідної хати

Книжечку про зимові палати.

Розгортаєш сторіночку на заметілі,

Там грає сопілочка в сніговім буревії,

Віддихує стиха щічки порожевілі,

Мов яблука соковито-поспілі.

Вимов нарешті те Слово. І тої миті хай сповниться Воля Твоя оксамитова, запозичена золотом в осені, Твоя Воля змочена літніми росами, Воля Твоя протоптана ногами босими, оббитими до крові….

Будь ласка, благаю промов Своє Слово, бо тоді наче Материнські, груди молоком наповниться Всесвіт Любові.

У моїй долоні, ота маленька краплинка, яка стане Рікою; ота маленька піщинка, яка стане Горою; оте маленьке тепло, яке Сонцем зігріє сніжинку загублену у холоді коханого Зла.

Просто, я наївна… і якщо огорнути Зло Любов’ю, то воно обов’язково стане частиною Добра.

Ти Сам мене вчив. Тому не мовчи, вже не мовчи, роздери моє горло силою Мовчазної Волі, тільки скажи, скажи Своє те Слово.

 

– Ти справді наївна, юно Краплинко Моя, Зірочко Моя голубина… Розумієш, Ти Мій Всесвіт, Моє Мовчання, Мої Слова. Те Слово Бог боїться казати про Тебе, радше мовчати у Твоїх безмежно-добрих очах.

– Ну що ж, тоді я плакатиму Щастям, аби кожна часточка Тебе залазила в людські душі – сльоза.

 

 

 

 

Пологи

 

Сніг і сльози, так схоже на весну

Змерзлі дерева і голі.

Візьму

Торкаючись гілки рукою

В обійми пальців бруньок тепло.

Тепло і холод, так схоже на Любов.

 

Околиці вирію де загубились тривоги

Вкрили морозом надію весни,

Замели

всі путі, всі дороги зими.

І тільки у мареві неба з якого сніжинки

В таночку лоскочуть бажання про

Тебе.

Виринає літо, мов дитя із утроби.

Ковтає перший подих світу – обіцяний Рай.

Рай присипаний снігом – цвітом весни.

 

Не озирайся, не треба… я сама…

Іди.

Я розквітну

Для

Тебе.

 

Ти мене отруїв, я зілля сховала

 

Ти скучив, я знаю, за мною…

За подихом неба умитим моєю сльозою,

За волоссям у променях ясних… за мною

Ти скучив, як я за тобою – бентежно й миттєво – Щастя.

Моє Щастя, стиха мовиш ім’я, погладиш долонею берег і я

Обернувшись піною кинусь тікати, розтечуся на скелях, шепотом хлину з усієї сили та в твої обійми – ранково-весняні сни.

– Не плач, будь ласка.

– Але я хочу… просто втопитись в тумані зими, що вчора лягала на мої простори і гріла змерзлі повіки сльозами, та так хотілося Богу, аби сльози ті мов кристалики сіяли в серці тривогу…

– Зажди, не йди, не тікай, не зникай від мене у молочному мареві мрій, постій.

– Стою, чи йду, чи тікаю, чи навіть лежу все одно плакати хочу.

– Плач, будь ласка лиш мені віддай тривогу.

– Не можу, любий, не годиться тривожитись Богу.

– Ти – людина?

– Я – Дитина.

– Чи сміються Діти чи плачуть, то все на удачу, тож давай, моє любе Щастя, ми разом – я потривожусь за тебе, а ти поплач за мене. Так буде краще.

– Знаю. Я так скучила…

Зірки станцювали останній танок, я прочитала останній рядок, і ноту видовжила у вісім рядків, як мені і велів. Оглянулась на берег тривоги, на всі околиці скель, на коліна стерті до крові. І нарешті збагнула, що те море у моїх ніг, де води хлинуть п’ятки розцілувати, то бовтається в павутинні життєвих доріг, моє Щастя. Маленьке, безневинне, краплиночка, смарагдик, перлина…

Схиляюсь, повзу на перекір слідам на піску, у долоні беру, ковтаю.

– Ти неймовірна.

– Кохаю.

– Не плач, будь ласка.

– Але я хочу… разом з тобою, можна? Поплакати можна? Можна з тобою? Моє любе Щастя.

 

 

Видіння

Я п’яна.

І що ти зі мною зараз зробиш?

Знаєш,

Давай розкидай мене на ліжку словами

На противагу зіркам, дню і ночі

Відкоркуй краплями стиглого вина

дивлячись у мої карі очі.

Розчешу волосся на твоє обличчя,

Хмелем приляжу скраєчку…

Прокидаюсь, наче весняна синичка.

Легким порухом тіла розвертаюсь

на спинку,

Так би взяла й полетіла у хмелі

Чарівного трунку.

Та ні, поруч тебе воркочу,

Шукаючи прихистку в пір’ї,

Крильця складаю в обійми глибокі,

Цвірінькочу –

Весна прилетіла! Сіла на твої коліна загубивши пальці в волоссю, отруїла подихом літа давши напитись роси з твоїх вуст, застигла у вітрові, в промінні край неба, у очах до болю схожих на тебе. Галасом зняла любовну тривогу на річках, на ставках і озерах. Загомоніла очеретом покрякуючи у воді - візерунок ласки на тлі насупився спраглими бруньками, випуклою зеленню, обсипаним цвітом-мереживом…

Це весна – простелені ніжністю, продихані вітром, пролизані туманом дощу, обвиті промінням загрались у гру – видіння.

 

Просто так

 

Я люблю кожен твій вдих,

І кожен видих твій,

Я люблю грайливий твій сміх,

І мовчання в цілунку без слів.

 

Очі люблю і погляд,

Тонути у їх глибині,

Коли ти поруч

Належиш мені

Лише…

Я люблю тебе.

Ні за що, просто так,

Бо вмію любити

Кожен твій подих

Для мене щоб Жити.

Я люблю тебе

Любити.

 

 

Німий трубач

 

Падає сніг з похмурого неба

Думками лапатими в долоні мої,

Долоні маленькі шепочуть про тебе,

Про вкрадене літо в зими.

Рукав із теплого светра

Ковтає сльозину щоки,

Просто… хочу до тебе,

А ти…

 

А ти в далекій безмежжі

В просторі кулькових снігів,

Ховаєш в похмурому небі

Цілу хмару несказаних слів.

Падає сніг, затікає у душу

Сніжинками нескорених мрій,

Для тебе роздмухаю я завірюху

Й стрибну у створений вир.

Падає сніг на твої повіки,

Торкаюсь цілунком чола,

Cніжинка загублена світом

Тоне в смаку… язика.

 

Падає сніг з похмурого неба

Думками лапатими в долоні мої,

Долоні маленькі шепочуть про тебе,

Про вкрадене літо в зими.

Рукав із теплого светра

Ковтає сльозину щоки,

Просто… хочу до тебе,

А ти?

 

Так і стояла, простягаючи руки до сонця, мов трубач видихала музику снів.

А ти?! – кричала. Не знала що від Любові він онімів.

Німі поцілунки, німа нескоримість, ніжність німа, німі силуети у місячнім сяйві…

Німа на вустах з німими словами:

- Скажи, а тобі не боляче відриватись від неба?

- Ні, моя люба, я ж відлітаю до тебе.

- А тобі не холодно без плащика мами-хмарини?

- Ні, моя люба, я ж в обіймах дитини.

- А тобі не страшно розтанути в моїх долонях?

- Ні, моя люба, я ж зігріваюсь Любов’ю.

Як настане весна нап’юся води з криниць твоїх очей, умиюсь співом птахів дзвінко-голосим, сонечко з’їм на десерт, повні груди наберу повітря… і крізь літо у травах зелених, шепотом листя, цвітом Природи до самих пахощів ягід, через осені плин золотої, грибниць із лісу… помандрую в зиму – до тебе в долоньку малу.

 

Падає сніг з похмурого неба

Думками лапатими в долоні мої,

Долоні маленькі шепочуть про тебе,

Про вкрадене літо в зими.

 

Я слухаю, любий, - мовчи.

 

Саксофон

 

П’янка мелодія туману

Розкидала краплини у душі

Звуком бездоганним

Нотки в самоті.

І стиха тиша порушує печаль романтичного ритму, на щоки накочується блиском, сповзає повільно прокладаючи слід у пазуху голу, зовсім без слів. Малює вологу між перс, а живіт напруживши втому подихом ранку гарячої ночі вдягає серпанком заплакані очі. Від Щастя.

Саксофон.

Підкидую ноти крізь завісу турботи, у небі глибокім купаю твій спів…

Звучи саксофоном про мене без слів. А я любитиму тіло твоє – Природу.

На тлі малюватиму пестощів звук – Душу.

Опускаючись музою – Дух.

Коли любиш – музика холодом віє і хрипло сповзає вигином тіла – ти піддув, я – підлетіла. Осіла римою на твої коліна, станцювала танок цілунку мов балерина… одягнута в пишне волосся, що розповзлось пшеничним колоссям у просторі неба.

Любиш ти, бо тобі Любов моя треба.

Саксофон.

Стогнуть дерева у шелесті вітру, вклоняючись листям цілому світу – тобі і мені.

Просто засни на моєму плечі, а я - на тобі.

 

Актриса

 

Я стільки неба вилила на полотно,

Стільки випила краплин із моря,

Аж завиднілось в далині безмежне дно,

Встелене зеленим присмаком Любові.

Я стільки сонця з’їла край вікна,

Стільки вітру вкрала у байдужжя долі,

Вкинула у очі Твої і свої вуста

Холоду у снігові розбавленим водою.

 

А хочеться тепла, впиватися Любов’ю

Ніжності у сплескові очей…

Аж до самісінького болю,

Тебе злизувати із піску

Хвилями припливу в бездоганному -

Люблю.

 

Я стільки неба вишила узором,

Стільки рамок в нитки заплела,

Народила ім’я Твоє своїм Богом.

Жінкою пішла з життя в життя.

Я стільки вже сама…

Кохаюся з Собою.

А хочеться тепла, впиватися Любов’ю

Ніжності у сплескові очей…

Аж до самісінького болю,

Тебе злизувати із піску

Хвилями припливу в бездоганному -

Люблю.

 

Сьогодні картина неба у сльозах від сонячного проміння, усміхається щиро наче дитина. Курличе птахами з весни, запахом манить ягід із літа, осінь прохає в зими, котра холодом вкрита.

І зовсім нічого, що загублена десь на краю світу актриса живе в ролі вільного Щастя з нитки Надії Віру пряде. Встелить килимом квітками Любові наспівуючи – аби лише поруч з Тобою.

 

 

 

І Він плакати вміє

 

Пурпурово-оксамитове листя

Шепоче подихом вітру крізь зиму

Безумно шаленим свистом

У Душу обмерзлій людині.

 

Самота, мов наречена у вбранні

Болем крізь сон протікає рікою,

Край берега лиже світання

На пару з нічною журбою.

 

А там у воді, у тій глибині

Між околиць живого коріння

У долоні маленькі мої

Ти складав кольорове каміння.

 

Я не спала, я йшла….

Крізь туман по воді в забуття

Навіки єдина, єдино Твоя

Зимою подихом вітру в Життя.

 

Пурпурово-оксамитове листя

Пекло мої груди… не болить.

Сонячним намистом

Перекинулось вмить.

 

І стою –

Не бентежна, не омріяна…

Лише мила.

Сьогодні черпаю долонями воду

І п’ю.

Ту, по якій ще учора ходила.

Крижана нескоримість повсюди

І Рай голосом в небі дрижить

Топчуться низкістю люди

А Богу у серцю болить.

І Він плакати вміє

Збираючи пил підкореним змієм –

Душа.

 

– Я не спала, я йшла….

Крізь туман по воді в забуття

Навіки єдина, єдино Твоя

Зимою подихом вітру в Життя.

 

– Я знаю, мила Моя.

 

 

Сію, сію посіваю …

 

Течи.

Розтікайся і сійся полум’ям мов вогонь,

Родися язиками у душах теплом і грій,

Смутком приспаної долі, лелій ту жарину

У долонях буденних років, людино,

Во славу доньок своїх і синів.

Живи.

Возрождайся, Боже, пеленою в

Материнських руках, обвивай чистотою

Життя у яслях бо діти…

В батьках, як Бог у людині. Як Любов у родині –

Сім’я.

Сійся.

Сіменем сійся, як тато у мамі, як Ти у мені, як я – у Тобі.

Візьми цей дарунок подихом в небі

Від мене Собі. І нехай у життєвій безмежі почує людина

Молитовно-бентежні, мовчазні слова золоті.

Золотом сипле зима.

Не сама - пліч-о-пліч з весною

Там де літо осінню марить,

А я – Тобою.

Сійся, боже у душах Любов’ю.

 

Босими ногами по голих околицях,

Ріками. Морями.. шовкова бруковиця

Понеслася словами і лиця

Змінилися тінню між блідої буденності

На краю.

На краю того світу край життєвості.

 

Хіба ж то не правда

 

Попелюшка

 

Сьогодні я хочу бути сама, але поруч з Любов’ю.

Тішити слух, пестити тіло єдиним Тобою.

Сьогодні я хочу торкнутись зірок, як ніколи –

Подихом крізь видих Тебе.

 

Запалились вогні де-не-де крижинками долі,

Розповзлися по цілому небу павутинням життя,

Я маю величезну потребу

Від якої нема вороття, бо тільки для Тебе створена я.

Подаруй мені свято вечірнього балу

Де я Попелюшка в наївному вбранні

Приводжу планети до ладу

Й не зникаю а ні в північ,

Ні на світанні.

Протираю хустиною кутики – круглі боки,

Збентежені грані – зірки.

Вітер співає в долонях, так шепче звабливо…

Мій Боже, прости!

Сьогодні я хочу земної Любові,

А не Твої занебесні світи.

 

Я хочу лежати у ліжку

І тикати пальцем у простір буття.

Бо дав же пізнати свою самотність,

Як чашу терпкого вина.

Заніміли вуста

І присмак абсолютного щастя

Опустив Твої небеса

На Землю, мов причастя.

 

Бузок.

 

А може, ти ляжеш скраєчку підвіконня неба,

Підсунувши погляд до самих яскравих зірок…

А я, сонячним маревом ніжно тулитимусь тебе

Крізь завісу бажання й нескромних думок.

Крізь простір і час полечу у далеке безмежжя

За собою лишаючи вслід лиш веселий танок

Аби ти у суцвітті зірок так наївно й бентежно

Заплів в мої коси цнотливий, весільний вінок.

Розплачусь дощем у блискавці грому – миттєво,

Розвіюся вітром… останній бузок,

Остання тичинка в суцвітті безумного світу

Віддає аромату останній духовний пилок.

 

Так пахне на краю того неба де поглядом карим

Уперше торкнувся моїх щирих думок.

Де вперше тулилась до тебе шепотом губ

Підсунувши погляд до самих яскравих зірок.

 

Подих Любові.

 

Я так довго чекала на Твою самотність у тихій, весняній імлі. Малюючи в лампі вечірню бездонність крізь шепіт вранішніх мрій.

Я. Така розіллята, немов на хресті розіп’ята думками в пустелі бажань на тлі.

І Твоє світло яскраве, як племінь іскрить – бентежно, ласкаво… в долонях тремтить. Словами від тебе до мене, від Мене - до надр твоїх.

І я…

І я багата! Я заможна вельми Твоїми думками, словами Твоїми, мудрим діянням. Амінь.

Той камінь, що йде по воді і не тоне, як жінка у хмарах пливе на крилах Любові.

Я так довго чекала на твою самотність у тихій, весняній імлі. Тай заснула переддень того літа, як Ти явився мені.

 

У неї бракує часу аби записати важливі думки. Бракує часу повитирати, як належне пилюку, зготувати обід… а вечерю вона готує допізна, як раз, коли повертається він і доня вже спить, майже. Сніданок готує похапцем, коли цілує у губи та щоки маленьке Сонечко, яке обов’язково треба розбудити до школи, нагородити чистим одягом, чаєм з бутербродом, та головне – усмішкою…

А тоді вона біжить до ванної кімнати, вмикає душ і кілька хвилин мочить заспане тіло. Тіло відгукується парою, запахом минулої ночі. Ніч на цілий день ховається у її маленькій пазусі разом з його обіймами та теплими пестощами, навіть оргазмом. А вже тоді йде на роботу. Якби ж ти знав, як усі один одного там люблять! Хто чим уміє – матюками, насмішками, незлими жартами, суворістю, повчанням… а її – подихом. Її люблять вдихати. Бо тільки вона киснем проникає у всі закуточки усіх тіл, клітинки мозку і виходить назовні, немов повертається з того світу не жива, не здорова, а воскресла. І знову сідає чекати…

За вечірнім склом по двору гуляє останній сніг. Нічого особливого та в кімнаті зацвіла червона квітка. Вона також дихає нею, часом із чайничка, часом із склянки.

Адже, Любити так просто, коли хочеш Жити, радіти Життю та дарувати Радість іншим.

 

 

 

А зараз, я назву Людей, які приймали участь у створенні цієї книги. Одні займалися творчою та технічною обробкою, інші надихали.

Це той, котрий прокидається й засинає… поруч зі мною – чоловік; та, яка наповнює наш дім своїм щирим сміхом – донечка; всі ті, котрі милі серцю і близькі Душі. Бо найбільша Сила, яка штовхає мене вперед то є Любов.

Дякую Вам!

 

Дизайн обкладинки:

Ольга Махно

 

Коректор:

Володимир Чернишенко

 

Композитор:

Елеонора Немира

 

Оранжування:

Тесличко Юрій

 

Упорядкування та виконання молитви «Світ Добра»:

Світлана Кедик

 

 

Інь і Янь

– Коли ти кусав з того яблука, я марила дотиком вологи.

Коли ти соромився фіговим листям, я молилася Богу

І пошепки тихо, так тихо, як тільки умію, вишивала

Білими нитками чорну надію. А ти у голку втягнувши

Чесноти, засівав поля байдужістю і болото…

Загрузли у поруху дотику, в бажанні із мрії.

Якби ти знав, як тоді я хотіла просто кохати.

Та з жалю своєї величі одягнув мене у повію і вигнав гуляти.

Навіщо? Скажи?! Хіба, не жаль тобі було розривати небо,

Яке я вишила Щастям для тебе?

Хіба не жаль було Сонце гасити, яке моїм теплом навчилось любити?

Хіба не жаль було залити зорі чорнилом?!...

Я ж любила.

Просто… любила…

 

– А тобі не жаль моєї волі, яку ти полонила у свій вир?!

Я ж любив.

Просто… любив…

 

Сьогодні вони простягнули один одному руки і її ліве плече стало його правим, а її права півкуля його лівою совістю аби через мить злитись у єдиний мозок сподівань.

 

 

…Життя жінки зазвичай починається з народження, так само, як і чоловіка.

Мама мене народила, бо я дуже хотіла Жити за для Життя. Народила тої зими, коли йшов сніг, лягав просторами породіллі на самісіньку грішну Землю, так вона ставала свята. Пам’ятаю смак молозива і її змучене обличчя.

Мене не одразу дали їй, певно тому я кричала голосом немовляти – маленької дівчинки, яку нарекли іменем Світлана. Росла хворобливою. А одного дня мамі сказали – ця дитина ймовірно не житиме. Мамочко, мамусю, – казала їй своїм дитячим поглядом, – я житиму вічно, інакше навіщо було народжуватись. Вона тоді плакала наді мною, цілувала руці і пошепки молилася Богу. А я дедалі частіше каталася на хмаринах з Янголятами. Саме тоді познайомилась з маленькою дівчинкою, яка протягом земних років стане моєю донечкою. Вона житиме в небесах – у моїх дівочих мріях і чекатиме свого дня народження. Той день стане для нас усіх переможним, тому назву її Вікторія.

І якщо заглянути минулим в майбутнє отримаєш рівно теперішнє. Теперішній стан милує мене довгими, русими хвостиками і чарівною усмішкою Зірочки. Зірочка це вона - моя маленька донечка, 2001 року народження.

Навіть не знаю хто з нас старший. Мама каже, що мені 28 років (уже 30), та їй ніхто не вірить. Більше того, коли коханий чоловік називає мене Дитинкою. Він неймовірний чоловік, бо віддано несе в собі Світлу Перемогу Життя...

Ну ось і познайомились.

Та це вже нова історія Спогадів, про неї іншим разом:)