Прагнення людини до початкової цілісності

Перед тим, як відкрити Мене

 

Який зміст чи образ несуть ці словеса?

Мої твори нічого не пояснюють окрім того, що Ти (Читач) маєш в Душі. Бо це певний духовний стан, який підхоплює власним сприйняттям. Просто є речі, які не варто пояснювати, їх треба відчувати, проникати в них своєю суттю. Це те ж семе, якби Ти спитав у своєї коханої людини: якою саме любов'ю мене любиш? Чому покусуєш вушко легенько облизуючи язичком? Чому перебираєш пальчиками волосся і мені це приємно?....

 

Для чого мені це писати?

Творчість для мене – це те, що я найкраще вмію творити – Любити, Любити думкою, словом, дією. І якщо Ти читаєш мене, то спробуй не розуміти, а сприйняти такою як є або не сприймати взагалі. Творчість – це певна електромагнітна хвиля, яка простягається розміром у Вічність (духовну Вічність насамперед), це імпульс, який виходить з мене, а назовні, контактуючи з Читачем, перетворюється в позитивну енергію – Світло.

Принаймні, саме з таким наміром Словом я йду до людей....

 

З вдячністю за увагу та побажаннями Любові, Світлана

 

…Тихий шепіт вустами у небі високо

Малює Любов незбагненно глибоку,

Кличе бажанням із Пекла у Рай.

Ти не йди без мене, не йди – зачекай

– Воно може колись і хочеться вирватися з-під виключно свого даху, коли маєш речі настільки захопливі й прекрасні, що часом хочеться вишити ними цілий світ. Це у хвилини екстазу, коли п’яний від... того, для чого у самого не вистачає слів, щоб це висловити. Наша мова убога й неспроможна для змалювання таких речей. Але коли хміль проходить, коли знову встаєш з ліжка, тоді розумієш, що які б прекрасні речі часом не ставалися, вони тільки для НАС, і не для стороннього ока. Вони наші і більше нічиї. Вони те, що Бог дав нам і тільки нам, і більше нікому. Як у вівтар храму НІХТО не може заходити, окрім посвяченої особи, так і до нашого ложа ніхто не має заходити, і нікого не потрібно запрошувати, бо це тільки для нас двох, і тільки для нас двох, і більше нікого.

(Петро Муравій)

– ЗОЛОТІ СЛОВА. Та може б вистачило і одного, того з якого все почалось – ЛЮБОВ. Сам Господь завів людину у вівтар Життя давши відчути благодать Своєї величної Любові. Він подарував Її всім, для кожної Душі хоч краплину, але так, аби вистачало сили і самому Любити – Жити та радіти Життю.

Ніхто не може заходити окрім посвяченої особи і не заходить і не зайде, поки дороги до Бога не знайде. Бо те описане лише блідий відбиток, мов малюнок Любові на рівні Духу й Душі. То лише мозаїка, котру кожна Людина може скласти по-своєму. А автор (я) – може віддати творіння на осуд, а може подарувати, як часточку чогось значно більшого ніж фізичне кохання.

Тому, дозвольте мені вишивати Світ Прекрасним…

 

Світлана Кедик

Світ Добра

 

2010 р.

На Землі – в моїм Раю

 

 

На Землі – в моїм Раю, Сонце в Небі грає. Хмари підтанцьовують йому, цвіт Весняний у долонях тане… Сніжинками кружляють по Весні дерева цвітом запашні, шовкові трави, наче коси…. Мочать роси квіткові поля… А я ковтаю запах… Солов’я і стрімголов лечу у піднебесся, чекає там мене моя Земля, що Раєм простелилась. Не вернешся?! – гукнув у слід знайомий Час.

Я повернусь по вас!

На Землі – в моїм Раю, колишу приспану Журбу, що посміхається у сні ласкаво мені. Беру на рученьки Її, колишу співом Матері в Душі, омиваю чистими сльозами такими от словами – моя Радість, Живи Веселкою у них.

І гомін стих. Я простелилась на краю килимом, яким вони підуть. Тому цілую ваші ноги, бо вони ідуть до Бога.

На Землі – в моїм Раю, вас чекаю, бо Живу.

Нектар

 

Шепоче Осінь ніжно його вустами. Дарує тепле Літо росами-сльозами. Щаслива несамовито ловлю руками Вітер, аби Любов’ю душу напоїти.

Ти губишся в моїм волоссі руками ніжності й бажання, займаєш серце знову й знову п’янким вогнем кохання. І заздрить Осінь тремтінню моїх повік, котрі листочками лягають коло губ – цілую палко, як уперше, не востаннє… у тім шаленім стані прохолодного екстазу ти завмираєш й оживаєш знову і одразу. На вушко шепочеш чарівні слова – мовчиш, себе малюєш на мені – на моїм тілі – на тлі простору Вічності й Любовної Снаги… п’янієш. Аби тебе в долонях своїх розчиняла сповнена терпким смаком Жаги.

 

Квітка

 

Навколо тиша. І п'яне небо дивиться на мене поглядом гріха. Малюю очі, як у ночі, ніяковію коло тебе поруч – Любов цнотлива і палка. Фіалками хмарини пропливають, стеляться згори донизу простирадлом і музику чарівну виграють – птахи літають. Ти мріяв крила мати – я мріяла тобі їх дати. Ти мріяв польотом небо цілувати – я мріяла кохати. Збулися мрії у дотику дощу, в його вологому полоні... Збулися мрії у диханні вітрів, у їх нестримнім лоні... Збулися мрії в Сонячнім теплі... Збулися мрії Раю на Землі. Земля в весільну сукню вбрана, омита чистими сльозами, несамовито ніжним поглядом й жаданим тішиться в Раю з Коханим – тоне у Квітці Вогняних Почуттів.... зашарілась Богом у грі без слів.

Небо у долонях

Візьму я Небо у долоні,

Намалюю Сонце, як завжди,

Поцілунком ніжним своїм,

Розчиню буденність самоти.

 

Розвіє Вітер долю

Не в поля і не в ліси,

Загомонить журбою,

Там де я, там де ти.

 

Я прикладу до скроні

Теплий дотик ніжної води,

І у мокрому полоні

Зникну я, зникнеш ти.

 

Мене у очах своїх,

Благаю, віднайди,

Подаруй ковток Любові,

У світу укради.

Візьму я Небо у долоні,

 

Намалюю Зірку, як завжди,

І втечу з тобою.

Там, де тільки ми.

 

 

Розвіє Вітер долю

Просторами душі,

Заколише нас з тобою,

В колисці навіки.

 

Я прикладу до скроні

Теплий дотик ніжної води.

І у мокрому полоні

Зникнем назавжди.

 

Мене у очах своїх,

Як зірочки неси,

Подаруй ковток Любові

Оновленій Землі

А в моїй кімнаті...

А в моїй кімнаті...

Запах Любові сіється туманом на долоні. Розгортаю, наче квітка, пелюсточки маленькі, щоб краплини вогко малювали стежки... на твоєму тілі – у моїй Душі.

Ти шепочеш мило – зачекай, не йди, малюсінькій краплині на моїй щоці. А вона сповзає у солодку мить, райдужну вологу залишає – у серденьку щемить. Хіба могли ми знати, що у вічності Любові не дозволено кохати, а тонуть в Любовнім морі.

А в моїй кімнаті...

 

 

 

 

Світ Добра

 

Чарівний голос Твій,

Із глибини озветься,

Аби забрати мій...

Сум, який Любов’ю зветься.

 

Мовчки стану на коліна,

Прошепочу молитву Неба,

Яка полине, Любий Сину,

До самісінького Тебе.

 

Ти пригорнеш мене в Своїх обіймах,

Візьмеш мою долоню у Свою,

І я відчую рани, що боліли,

Як розривали душеньку Твою.

 

Глянеш Ти із того Неба,

Усміхнешся ласкаво мені,

Молитвою тією, що до Тебе

Прохають люди із Землі.

 

А я обвуглена і синьоока,

Перед Тобою райдужно стою,

І поглядом благаю Бога.

Про люд Отця молю.

 

Та Ти мовчиш, не кажеш.

Коліна заніміли, серце – від жалю.

Любов’ю мої сльози витираєш,

А я цілую рученьку Твою.

 

 

Цілую рани, аби зарубцювати серце

Твоїми ліками – Єдиним Богом.

І не востаннє, але й не вперше,

В мої вуста вкладаєш Своє Слово:

 

«Моя люба, глянь, як Сонце світить,

Земля вмивається Дощем,

На галявах грають діти....

І сяють Зорі ясним днем».

 

Тоді, усе розвіялось в уяві.

І простір приспаних надій.

Подарував краплину Слави

Наділеної Богом Їй.

 

І не Богиня, й не людина,

І не доросла, й не мала,

Мов зачарована Дитина,

Поринула у Світ Добра.

 

 

Образи Твої

 

Так стало добре на душі

У легкому сп’янінні...

Малюю Образи Твої –

Зимово-літні, весняно-осінні.

 

В шаленім вихорі турботи,

Даруєш Ти мені Себе –

Краплину мирної вологи.

Яка Дощем на Землю йде.

 

А та Земля, мов наречена –

Палка, закохана, щаслива,

Вдягається у сукню білу – золочену,

Його чекає, омита і цнотлива.

 

Сміються люди, кажуть:

То вже кара, збожеволіла сердешна

Від дурної слави, згубилася

У день прийдешній.

 

А Земля голубить Сина,

Мовчки, тихо-тихо...

Шепоче: людоньки, мої,

Ви вчора оніміли,

А тепер уже сліпі.

 

Нічого, ось Водиця.

Беріть, не треба... задаремно.

Вмивайте свої лиця

Почуттям безмежним.

 

Так стало добре на душі

У легкому сп’янінні...

Малюю Образи Твої –

Зимово-літні, весняно-осінні.

 

 

Троє

 

– Ти чуєш шепіт?

То розмова гаю.

Про сонячне проміння, про птахів, які у небесах літають...

Ти чуєш гомін?

То річка стогне від берегів, які на неї налягають і ведуть туди...

Ти чуєш...

Як грає промінь у моїх долонях, коли сердечко грієш ти...

Ти чуєш...

Як тоне море в океані цнотливої журби, і горнеться до неба...

Ти відчуваєш, як поцілунок пахне моїми вустами на тобі...

колише подих вітром, несеться краплями до тебе...

Ти чуєш шепіт?

То розмова гаю –

Нашого з тобою Раю.

 

Вони сидять на ковдрі посеред осені. Жовто-багряний сніг стелиться поруч гарячими почуттями і дихає літом про весняні мрії. Та зима прийшла.

Вони сидять на ковдрі посеред зими. Кришталево чисте листя малює стежечки вологи на вдиху, і задоволення – на видиху... Так прийшла весна.

Вони сидять на ковдрі посеред весни і марять дотиком молочної осені...

 

– Я чую, люба...

Як лоскотом мене малюєш ти...

 

 

Колискова

 

Ой люлі-люлі, моє Сонце. Не сідай за обрій. Не стукоти в віконце сном, бо я не зовсім, любе.... Бо не хоче спати ще Любов.

Нехай Вона гуляє садом, і хай цвітуть поля, і пахне виноградом, там де він та я. Хай запах цвіту весняного, вічну подарує мить. Від солодкого й терпкого цілунку серденько щемить.

Ой люлі-люлі, моє Сонце, як стихне вітер, ніч прийде то на моє віконце, зішли промінчик, моє любе, Сонце.

Промінець візьму в долоні я, до вуст його прикладу... І хай втече до полудню Зоря, нас не буди від сну. Ще рано.

 

 

 

Коли в Душі цвіте Весна

 

Коли в душі цвіте весна і шелест листя кличе літо, тоді сполохана зима пишніє на деревах цвітом. Як спадає вранішня роса і птахи миють в кронах пір’я, тоді чиясь промочена сльоза сповзає кришталевим сріблом. Тече між берегів вона стрімким потоком – сіллю. Безсовісно щаслива й гомінка, не пилом припорошена, а снігом. Гуляють зайчики в казкових снах поміж лугів зелених бігло, у їх очах виблискує кришталь поглядом рожево-білим. Польотом запах сіє птах, душа тремтить несміло – випиває все до дна щоб напоїти Його хмелем. До непристойності сп’яніла, аж до країв наповнюється Світлом, обвуглена і заніміла… Богом загублена Зірка.

Коли в душі цвіте Весна і шелест листя кличе Літо, тоді сполохана Зима пишніє на деревах Цвітом. Усі сміються з неї, а вона… Горить, голубить Його Світлом терпким на смак і гомінким, як Діти. Загублена в Його обіймах причаїлася у Небі тремтячи аби літати Птахом сизокрилим у Нього поцілунки крадучи. Вони солодкі… засихають на вустах….

Тоді в Душі цвіте Весна і шелест листя кличе Літо, аби закохана Зима пишніла на деревах Цвітом.

 

Моє Божественне Джерельце

 

Я народжуюсь у Тебе Твоїми мріями про мене. Лови мене на вдиху, тримай на видиху, кожним подихом бажання від якого щемить у серці і лоскоче в животі легким тремтінням віри у Любов…

 

В вінку у білій сукні

За руку з Щастям йду моїм

По тій дорозі, що малюнком

Ти малював сліди Свої.

Я приміряю Твої ноги,

Твої вдягаю сизі крила,

Облизую вуста солодкі –

Зранку медом намастила.

Я розгортаю Твої руки,

Долонями цілую серце,

Слухаю тихенький стукіт,

Моє Божественне Джерельце.

Шовковим запахом Надії

В очах небесна далечінь

Мої пурпурові мрії -

Очей криштальних маячінь.

Я одягаю смак бажання.

 

 

Холодний запах гірської води,

Колір п’яного кохання

Злизує ковток жаги.

О, Боже, листя, як грайливо…

Шумить, шепоче… в кронах

Так ніжно і дбайливо

П’ю Тебе в своїх долонях,

Впиваюсь до світання,

А як іде зоря до ранку,

Розкидую багряні поцілунки

Місячним серпанком.

В вінку у білій сукні

За руку з Щастям йду Твоїм,

По тій дорозі, що малюнком

Ти малював сліди Мої.

 

 

…Я тут, але завжди там. Десь там…

Там де небо голубить мої очі своїм карим поглядом. Там, де вуста щебечуть струмком і линуть вологою до його скроні… Там, де долоні беруть мене в себе і підкидують у перину зіткану з мрій… Там, де сам Бог грає на скрипці струнами моєї душі…

Лоскотно. Відчуваєш лоскіт? Сміюся. Сміюся і плачу – невже я одинка у своїм безмежнім Щасті?

 

 

 

 

Янгольський спів

 

Двоє лягають у ліжко – він та вона. Вона одягається і залізає під ковдру.

Він питає – ти чого одяглася? Чує відповідь – аби ти мене роздягнув.

Він відкидає ковдру і лізе усмішкою за її пазуху. Віднаходить там м’які та пружні почуття, ловить їх у свої глибокі долоні. Вона повільно обповзає його рухи, звиваючись змійкою і тихенько шипить. Він смакує її шепотом прямо з вуст, що поцілунками застигають на його тілі…

– І це все?

– Так. Це все. Все, що може розірвати твою бурхливу фантазію на шматочки, які я їстиму кожного разу коли ти будеш голодним.

А на небі сяяло небо і місяць малював сонце шаленим блиском закоханих зірок. Ти не подумай нічого земного, тільки янгольський спів. Прислухайся і сам почуєш… почуєш з яким трепотом б’ється серце закоханих.

– Одне?

– Ні, єдине.

– Господи, це неймовірно.

– Вірно, люба, вірно – стрімко і впевнено, ніжно і м’яко, сильно і вперто, стримано і відверто…

– Я та-н-у-у-у…

– Літай, я тримаю – несу на крилах.

– Колихаєш?

– Так, кохаю.

– Сильно?

– Ні.

– Безмежно?

– Так, бентежно.

Посіялась тиша ледь чутними стогонами – нотами, які музикою вириваються з надер душі назовні, наче рікою розливаються і живлять Рай.

 

Дозволь Тебе зігріти кришталем вогню...

 

Рятую. Мовчанням опіки цілую – обгоріле тіло? Ні. Обвуглена душа. Зігріла райдужно мою… Долоню. Кришталевий лід, снігова вода. Не треба сльози Богу, та мусить пити замість терпкого вина.

Цілую, любий, кожну рану і захлинаюся сльозами. Тож будь собою – щасливий, радісний, грайливий... Падають зірки – усе можливо. І те, що сяє віддано твоя. Мені ж бо видно краще, як цвіте у Вічності Любов – завжди – знов і знов… Пам’ятай – Любов не палить, хоч часто ніжністю пече сердечко щирістю наповнене твоє.

Мед

 

Ну от і все. Я тут – з тобою. Живу у мирі чи в Раю, живу тією нашою Любов’ю, яку ось вічність вже несу. Мене голубиш, любий, і дивишся неначе вперше. Ковтаєш мої губи і калатаєш серцем. Воно неначе в пічці, гнітиться, зараз вже готове… і я розпечена, як завжди віддаю себе безбожно. Та ні, Божественно і мило… вмиваю твої руці і місце те, яке дбайливо і охоче горнеться до мене усім твоїм єством, не тільки тілом…

 

Я тебе хочу – прошепотів зненацька, майже мовчки – душу дав мені. Я влила її в чашу, випила до дна… В легкім сп’янінні, в мереживі думок, в танку непристойних почуттів оголилась серед людських життів, на коліна стала перед тобою, аби напитись вдосталь хмелю від Любові.

 

А зорі сипались дощем на Землю. Так вмивалася Земля. Неначе чистими сльозами – спраглими вустами твоїми і моїми ковтала присмак Сонця-Солов’я. Її ледь чутні стогони рвались на волю, як лава та розпечена в горі, так ми дуріли божевіллям знову у непорочній нашій самоті.

– Моя голубко...

– Я знаю сизий.

– Мій янголе…

– Дитя.

– Ти любиш?

– Ні, я мию тебе у водах Райського Життя.

– Течи!

– Затікаю… так ніжно палко прямо в груди, обповзаю краплями твої поля… ти тільки глянь у небо!

 

Посипались сніжинки стрімголов, вкрили наше тіло, яке злилось в єдине. В його долонях я, а він – в моїх обіймах, залипли.

Розпечені тіла

 

Так трепетно і ніжно торкнулися долоні моїми вустами і поміж пальців долями-життями потекла жага. Стриманість шептала косами-словами, відвертості скотилась по щоках сльоза. Я твої очі мию поцілунком і гублюсь у просторі небес… простелились музикою струни Божественних чудес. Тобою дишу сильно у твоїх міцних обіймах, де мене дбайливо сповиваєш хмелем. І ні початку ні кінця у Всесвіту нема, лиш запах зітканих пригод. Я вітер дмухаю у твої ніздрі. На коліна падаєш і кажеш – о, мій Господи, чого така тонка Твоя струна і музика пашить багаттям? Чого моя сльоза на Твоїх вустах – моє небесне щастя? Чого Твій стан такий жіночний, а суть – по-чоловічому тверда? Чому Ти пахнеш так природно – джерельная вода?

 

– Не питай, не треба, візьми мене в долоні і просто пий…

 

Засіяло сонце в його скронях і вологі ще вуста текли липучим медом на їх розпечені тіла.

 

Так народились ріки, молочні береги і трави сріблом вкриті любовної снаги. Я повторююсь знову і завжди, вертаюсь променями сонця, краплями дощу, вертаюсь завірюхою бажань, так хлину мокро на свідомість океану і мріями на дно пісочком сяду, а може, осяду…

А на поверхні берег кинеться тікати, розколисавши водорість, здійметься ввись….

Так лагідно і слушно… люблю покусувати вушко…

– Пригорнись до мене, пригорнись.

– Я не витримую Любові.

– То й не тримай. Ти зможеш, знаю.

– Відпускаю.

– Відпускай.

І тихий шелест серед листочків, чи листів лелекою, а може янголом на хмарину сів. На ту перину, яка ложем простелилася край неба. Це на захід сонця, чи на схід, мій любий Боже, так на Тебе дуже схоже.:)

 

 

Мама

 

Твої слова очима дивляться в майбутнє,

Записують теперішнє у кроках самоти,

Колишуть в колисці клопітке минуле,

Лишають на папері почерку сліди…

 

Необережно розтеклися чорні букви

На білій млі небесних хмар, тоді…

Почулись грому невгамовні звуки,

Вогонь пекельно душу розсікав.

 

Як боляче – промовив Ти у муках,

І дар народжувати Їй віддав, аби

На вік запам’ятали люди, що чоловік

Це жінка, якою Бог Себе назвав.

 

Назвав себе Її ім’ям – єдиним Словом,

І відголос у простір дав, Осанна…

Щоб Діти у молитві Богу

Шепотіли просто – Мама.

 

Загублені комети

 

Облизуючи твої губи

Ковтаю присмак плоті,

Яка повсюди…

З трепетом

Краплини п’є вологи.

І мої малі, тендітні руки

Ховають ніжність

У твої долоні.

Пасмами вкриваю вії –

Бажаннями

Нестримної повії,

І розтікається на всю уяву,

Збиваючи і ритм і риму!...

Шалено п’яне і незриме.

Тече під нами потом,

Усмішкою схиляється на бік…

І знов мене лоскочеш

В реаліях пестливих снів.

– Чого ти хочеш?

– Менше слів.

Замовкли.

Тиша навкруги.

У всіх безмежних очах ночі

Подекуди сіяли зорі,

Крутилися планети…

І тільки ми літали, немов

Загублені комети.

 

 

А тепер перечитай вголос, прислухайся до свого дихання і просто люби мене.

 

 

Життя

 

Любов

 

Коли гудуть маленькі бджілки

Великим роєм у душі,

Розхристані пливуть надії

В волоссі юної ріки.

 

Молочний берег крізь завісу

Чистих поглядом очей,

У сяйві білосніжнім

Ховає блиск ночей.

 

Ти постать відділяєш Світла

У темряві життєвих днів,

Така близька, і мила, й рідна…

Котру безбожно полюбив.

 

Знялася вихором і полетіла

В чужу країну мрій,

По собі лиш лишила

Звичайне сяйва мерехтінь.

 

Так пахне п’янко небо

Щойно тінь Її пройшла,

Рукою тягнешся до Неї

В котрій затиснута бджола.

 

І свято віриш в долю,

Що тої миті оживе вона,

Коли свою долоню

Розкриєш до самісінького дна.

 

А там, печалі повне жало

І юнь по-юному терпка,

Краплинами жаги стікає

У твій бокал Її вина.

 

 

Полярне сяйво

 

Ти мене за руку ходою непоспішно вів по небокраю, віддано і грішно. Зірки співали у танку мережив, ти мене на крилах ніс коханий, милий… бентежно. Тіло відпустила у світи далекі там, а тут кохалися лелеки. Твоє курликання глибоке зайняло в мені вогонь, потекло небесним небом у світи без меж:

– Тебе кохаю.

– І я кохаю теж.

– Цс-с-с.. не треба більше слів, не варто. Про тебе пошепки лиш буду говорити і голосно кохати.

Я розсміялася. А він у відповідь мені. О, ми так кохалися! Як? Як божевільні два вогні: дихали один у одного, жевріли… гасли… роздмухувалися і знов горіли. Аж поки теп-лим пройнялась морозом хвиля, ніжністю сповила, заколихала у тремтінні почуттів. Безсоромно п’яну, мене Любов’ю, аж до сві-тання ти поїв.

Я пила.

Жадібно ковтала кроки пальців, кожен міліметр, який мене облазив вологими вус-тами. Розбавляла фарбу на тлі жаги, розті-калася краплинами у всі куточки твого… твого світу прозорими слідами. Запахом стискала ніздрі…

Хочу.

Я хочу ще, я хочу більше.

Цс-с-с… не треба більше… слів, не варто. Про тебе пошепки хотіти і голосно кохати.

Я розсміялася, а він у відповідь мені. О, ми так кохалися! Як? Як божевільні два вогні

 

 

Дитя

 

А ви мене забули – промовило і мишкою прокралося у наші обійми. Ми так і застигли у потоці гомінкого руху аж на цілу мить маленького сімейного щастя. Та в порівнянні з людською буденністю наше щастя просто величне.

 

У розпачі розпеченого Сонця

Ти де?

Я тут, ти там.

І ніч між нами стала днем.

Я тут!

Ти там.

Не знаю де.

Не знаю як.

Добре.

Мовчки.

Простелюся на підлогу

Під босі ноги Богу

І поцілую вік

Ані за тебе, ні за себе –

За нас усіх.

Не треба.

Знаю.

І де ж той діалог?

Мовчу так щиро, як кохаю

А Він же чує – Бог.

Навіщо грому світло,

А блискавці – вода?

Коли блукає світом…

Самота.

Ти де?

Я тут, ти там.

Нема у слові крапки,

Лише кома –

Спомин.

А треба ж нам

Тире.

Ти де?

Гукнув у простір вітер, і став чекати. Вже пожовкли квіти, всохли трави і листя відірвало останній шмат надії, полетіло вихором у буревії крізь зиму у весну…

 

Сумна це мамо, казка, певно, я вже не засну.

 

Моя невинна доця, самота – це щастя у розпачі розпеченого Сонця.

 

Так ось чому багато так тепла в душі самотнього добра.

 

 

 

Хіба ви не бачите, люди?

 

Мовчи…

Знаю…

Так…

Іди.

Куди?

До мене:)

Обожнюю…

Кохаю.

Відпусти.

Не можу.

Як?

Хіба я можу мрію відпустити, коли ти дала себе в руках тримати? Хіба я можу змити дотик шалених почуттів? Хіба я можу навпіл розірвати світ, який мені тебе явив?

Мовчи…

Знаю…

Так…

Іди.

Куди?

До мене:)

Обожнюю…

Кохаю.

 

Вказівним пальчиком торкається його губ, стиха шепоче поцілунком. Виливає всю свою Любов на нього. А та Жива Вода прибуває нізвідки і втікає в нікуди.

Хіба ви не бачите, люди?

 

Небесний Кораблик

 

Ти чуєш?

Ти чуєш тишу, яка в мені тріпоче серцем?

Ти чуєш видих, що виринає із грудей?

Ти чуєш?

Там озерце народжує Життя…

Ти чуєш, як я лягаю променем тривоги –

Поклавши руки на живіт.

В Божественній Любові творю Наш Світ –

Новий, оновлений, безмежний, леліяний,

Бентежний не влізає в рамки й строки…

Пологи.

Ти чуєш, мій стан неперевершено глибокий

Виношує Дитя?

Я знаю, чуєш, як б’ється серце у Життя.

Розгорни мене, мов ружу змочену росою,

Таку м’яку на дотик, ніжну…

Між пелюсточками-пеленами побачиш

Рученьки малі, очиці світлі, як Небесні Кораблі…

Ти чуєш, любий?

Прошепочу у твоєму сні одну єдину мить,

Вона зігріє радістю вуста твої, по справжньому

Так защемить. Омитий щирими сльозами

Згадаєш враз, як матері запалюють Зірки

Увінчані святими небесами.

В величній Славі Бога, уквітчана Вінком

Я відкриваю Світ Утроби, для тебе, знов.

 

Дай мені руку, я покажу тобі Рай… Проведу крізь безмежний гай, розгорну небо подихом у м’якенькій хмарині, що послужить ліжечком Нашій Дитині.

 

Змія

 

Я – Змія.

 

Мій трут - Зміїний.

Мій дім – Земля.

Пил – моя їжа.

Язик мій – шипіння

Де слова липнуть до піднебіння

І тягнуться смужками з вуст.

Кола, кола… кружіння, кружіння

Й сонячний блиск.

Так тепло, так мило в мереживі листя

Ковтати на запах і нюхати щастя,

Так щемко, бентежно, дбайливо

Листя між вітром крутяться,

Лягають на тіло зміїне дотиком крові

Холодних до поту аж рук…

Отруєний трунком криштальний мій друк,

Чергується листям жовтим й червоним

В падінні сіяючих дум…

Бездомний місяць пустився у сум.

Підніму блакить того неба

Місяцю, любий, для тебе.

Сонце викачаю колесом хитким

З-за обрію вранішнього, для тебе,

мій любий, по-зміїному хитро.

Розпорошу те листя, що ще на древі висить,

Приліплю язиком вживлюючи в шкіру

Аби ти побачив малюнок, так вміло

Вишитий щастям зміїний трунок.

Я – Змія, а може царівна.

Мій дім – Земля, а може – фортеця.

Пил – моя їжа, а може – безмежжя.

Язик мій – шипіння, а може бентежжя.

Ні слів не знайдеш, ні пояснень

У трунку царівни, можливо -

краплину убивчого щастя

Відверто Зміїну.

Дай укушу.

 

 

 

З Богом

 

Цієї ночі, як ми лягали в ліжко,

Лягали з нами тисячі зірок,

Ми розгортали ручки і ніжки,

Аби затанцювати зоряний танок.

Цієї ночі, як ми мастили медом ложе,

Любилась з нами тисяча людей,

Ми промовляли стиха – Боже…

Щоб вдосконалитись у бездоганності ідей.

 

Цієї ночі, знаєш, світ змінився

Єдиним порухом у ряд планет,

День освячувався і молився

У тишині нічних безмеж.

А вже тоді прийшла зоря

І соковито впилася нектаром,

Так по-звичайному, як ти і я,

Просто лазила по небу п’яна.

 

Цієї ночі, як ми лягали в ліжко,

Лягали з нами тисяча зірок,

Ми розгортали диво-книжку

Про камасутровий танок.

А за вікном виднілися малюнки,

У сяйві місяця, у диханні трави…

То справжні дійства візерунки,

Ти – олівець, а я – папір.

Розмазувати твій графіт

На тілі мого світла,

лише Словом,

Так аби на цілий світ

Любов закоханих розквітла...

 

Найсонячніші миті

 

Мовчиш…

Як завжди хутко

і трепетно у лоні вітру.

Я простягаю свою руку,

кидаючись в обійми світу.

Тепло від осені і спраги

Від неба, котре пестять хмари

Від сонця, яке край віконця

Пише любій казку…

Промов хоч слово,

Ну, будь ласка.

Мовчиш…

 

Якось я почула: коли по-справжньому кохаються, то мають дивитися один одному у очі.

 

Та я не хочу при лампі, тоді не видно щирості. Я хочу, зараз я хочу повно листя, але все воно аби було від Бога, більше від нікого. Хочу затріпотіти дзвониками між жовтими стежками, як на долоні, дуже схоже. Дуже схоже, що кожен відірваний листок то є чиясь долоня. Тому спатиму у лісі, де є ціле море осіннього листя.

 

 

Якось я почула: коли по-справжньому кохаються, то мають дивитися один одному у очі. Тому піднімаю свій погляд до Сонця аби вловити зіницями найсонячніші миті.

 

 

Для Тебе.

 

Я закриваю двері

Легким порухом руки,

Занісши до оселі

Присмак теплоти.

Кладу його до столу,

І будем з чаєм

Осінньої любові,

Трішки літньої печалі.

З зірками сівши

Край вікна,

Перезирнувшись кілька раз

Вип’ємо до дна

Листопадовий джаз.

Злизавши ноти з вуст

Подихом долонь

Проковтну той сум,

Що за вікном.

 

Я закриваю двері

Легким порухом руки,

Занісши до оселі

Присмак теплоти,

І запах змочених

Троянд росою

Несу в собі, аби

Вдихнути в твої ніздрі

Багряної Любові.

 

Кажуть люди: просто осінь.

 

Але ж прийшла і стала на порозі боса, без стуку в душу увійшла, а я наївна її взяла і прийняла.

 

Я закриваю двері

Легким порухом руки,

Занісши до оселі

Присмак теплоти

Для тебе,

Ось,

Бери…

 

 

 

Кохання

 

Тепер я ходжу з твоїми вустами,

Ними цілуюся.

Розмовляю ними – словами.

А Ти мовчиш, як завжди.

Йди.

Чекай! Зажди!

А тепер йди.

Небесна ріка ніжилась сонцем

Як завжди.

Голубі прогалини рятували білизну

Пухких хмар.

Я захотіла правди – пила мов нектар

Бджолину отруту, та вже не знаю

за чию покуту.

Облиш…

Облиш мене – я божевільна.

В моїй голові вирують світи

І зовсім мене не слухають.

Йди, тікай від мене, йди

Поки Ти ще розумний.

Ти розумний, а я вільна

Не відчуваю навіть снаги,

Тільки вітер, котрий ганяє

Небесну ріку білими хмарами.

Вони здаються примарами,

Якщо дивитись на них знизу.

Ходи до мене, я покажу Тобі їх

Звідси.

А тепер йди, як маєш бажання.

Бо я нічого не зможу тобі дати,

Окрім того, що живе в твоїй душі –

Кохання.

Озерце

 

Не капай так голосно,

Ляж, полеж зі мною,

Це безболісно –

Милуватись Любов’ю.

Стінками скла

Неправильних слів

Потекла

У вимові снів.

Хитаючи подих

Холодним бажанням

Не порушуй природу

Миттєвим вставанням…

Лежи.

Простелений мною

Крилами в небі,

Безчасся струною

І стиха підморгуй

Нотами пісні

Під пахвами

Торкнувшись губами

Соска і

Миті звучання

Зриваючи зойками

Віршів в

Картині марення й

Снів в

Бездиханності подиху…

– Ти дихаєш?

– Тільки вдихаю, як ліки солодші за мед. Змочую горло й легені, киснем вирую в крові і мозку, підкрадаюся тихо до серця аби впитись тобою, моє любе Озерце.

 

Закохана в Життя

 

Читай мене пошепки, ледь торкаючись губами до губ. Коли відчуєш жагу – проковтни і починай з початку – зсередини.

 

Так солодко у вирі почуттів,

Нестримно і жагуче…

Не хочу слів,

Лиш мовчки поруч бути.

Не трать даремно букви

Складаючи – люблю.

Простягни теплу руку

І зігрій мою.

Крізь час і відстань,

Крізь плин віків.

Я правильна до забуття

І світ навколо колом в’ється,

Та коло моїх грудей твоя рука

Вблаганно просить серце – б’ється.

Б’ється, барвінком стелиться в думках, і Боже мій, тече пахучим запахом осінніх квітів між берегів. До неба простягають руки-віти найпотаємніших бажань на смак терпких.

Німіють, німіють ноги і дихання у бездиханність порина – глибше, ще глибше піднімай мене у небеса. Збиваючи пухку хмарину в ідилії нереальних відчуттів тебе я відчуваю у своїй утробі, а ти мене – як діти матерів. Скрутись клубком – бентежним порухом надії. Не знаю плину часу, лише тебе – мої надмірні мрії.

 

Не січи коріння

 

Якщо тобі зимно, то зігрій свої руки теплом,

Якщо ти безсильний – осели в душі Любов.

Якщо ти далекий і мулить коліна каміння…

Кричала лелека у небі осіннім

 

Ну хто насипав м’яти на щоки осені рудої

 

Залишив в небі знак питання сиво-золотої

 

Утішеної краплями дощу, що змерзли віями

 

В словах до вітру у танку – повіяло.

 

Теплом із холоду того, що Бог посіяв мріями

 

В думках неголених людей іще незораних ідей.

 

І я одна стою в байдужім полі, вітер сіпає моє колосся, під спідницю лізе бадьорими словами, шепче листям і морозним дише сміхом… А там – за лісом, у кучугурах рідної зими, підсніжник прохає в Господа весни. Я чую тишу хлопчика малого, його молебень за батьків й сестру. Так палко, безмежно щемко прикладає рученьку до їх грудей, тріпоче віями – повіяло… Теплом із холоду того, що Бог посіяв мріями. В думках неголених людей іще незораних ідей.

 

І що? Кажи! Пиши вже свій закон! Пиши… А то із берегів поллються ріки, затоплять мої босі ноги і я впаду, уже навіки, в твої обійми, милий Боже.

 

 

Аби не вмирати

 

Я не плачу – трішки ридаю,

Не сумую за вечірнім столом,

Він поверне до мене – знаю

Мовчки цілунком в чоло.

Розгорне обійми гарячі,

Утопить у щирих сльозах,

Розкаже про втрачене Щастя

Застигле у наших вустах.

 

 

Цвітом лине запах обійм,

Проникає у душу глибоко

Тільки не стомлюйся – вір

У Силу Величного Бога.

Мовчки, на колінах

В долонях світ тримаю я

Бігло по стежинах

Видніються роки в щоках

І стиха шепчуть – Мамо…

Любов’ю гою Твої рани.

Нащо така велика Сила,

Яка добром Тебе згубила

Потерла ноги й руки

За чиюсь покуту

Й відпустила помирати?

Я не плачу – трішки ридаю

На околиці стомлена Мати,

З Любові, сердешна, Живе,

Аби не вмирати…

 

Цвітом лине запах обійм

Проникає у душу глибоко

Тільки не стомлюйся – вір

У Силу Величного Бога.

 

Градива

 

Може, якби дав мені випити хоч трішечки, Боже,

Хоч крихту святої води з дороги де Твої сліди,

З того місця де Рай виливається зоряним сміхом,

Аби запалити серця вилитим в образі Світлом.

Там, де ангели сходять з духовно-величного неба,

І дмухає вітер вогняний подих від Тебе до мене,

Де Діва в хліві між ягняти народжує Божого Сина

І стелить ходою весну первозданно Різдв’яная Сила.

Там, де серце тупоче, воркоче, птахом воркоче,

Душу вплітає у крила щоб здійнялася я й полетіла…

Може, якби дав мені, хоч трішечки випити, Боже,

Свого еліксиру з пилу зірок – здійснення мрії.

То певно, вже не стояла би я між Пеклом і Раєм

Дзюрчала б у небі Твоїм Водограєм.

 

Прохала людина негожої днини, в гріховних колінах Перемудрого Бога, маленьку краплину Любові. Він мовчав. Дивився на неї з мертвої ікони – біль власного скону. Нарешті мовив:

– Дитино, щоб напитись з криниці води, треба її зачерпнути та перед тим до криниці прийти.

– Хіба ж я не йшла тим шляхом до тебе?

– То чого ж так стоїш, повернися обличчям до Мене!

 

І сталося диво в душі незрадливих.

 

Минерва

 

Вечір.

Тишина.