Правова допомога адвоката при вирішенні спорів з цих питань

Заробітна плата працівників знаходиться під правовою охороною, що обумовлено її значенням як форми винагороди за працю. Використовується нормативний метод регулювання, але у соціально-партнерських угодах можуть бути передбачені відповідні норми щодо договірного регулювання оплати праці працівників. Адвокат має знати основні правничі форми охорони заробітної плати (захист від дискримінації у сфері оплати праці; недопустимість зниження розміру заробітної плати; індексація заробітної плати; обмеження відрахувань із заробітної плати; привілеї виплати заробітної плати; встановлення правил виплати заробітної плати; забезпечення своєчасної виплати заробітної плати).

Наприклад, не допускається зниження розміру заробітної плати з причин, що не залежать від працівника. Так, у випадку, коли міра праці не була виконана не з вини працівника, роботодавець має виплатити працівнику заробітну плату в розмірі, не нижчому від установленого законодавством. Гарантований працівнику розмір оплати залежить від обставин, які були причиною невиконання міри праці (наприклад, оплата часу простою не з вини працівника; оплата праці при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника та інші).

Можуть виникнути трудові спори щодо індексації заробітної плати. За допомогою індексації забезпечується підвищення рівня реальної заробітної плати. Індексація є частиною державної системи соціального захисту громадян, спрямована на підтримання купівельної спроможності їхніх грошових доходів. Порядок індексації заробітної праці визначений законодавством. Важливо знати, що іншим способом корегування заробітної плати у зв’язку з інфляцією є перегляд мінімального розміру заробітної плати3.

Іноді виникають трудові спори щодо відрахувань із заробітної плати. Відрахування із заробітної плати можуть проводитися тільки у випадках, передбачених законодавством (ст. 127 КЗпП). Для усіх випадків відрахувань із заробітної плати передбачений їх загальний розмір (ст. 128 КЗпП). За заявою працівника з його заробітної плати можуть здійснюватися будь-які відрахування та перерахунки і без обмеження їх розміром. Предметом доказування по цих трудових спорах є незаконне відрахування із заробітної плати працівника (відрахування із заробітної плати можуть провадитися тільки у випадках, передбачених законодавством України).

Відрахування із заробітної плати працівників для покриття їхньої заборгованості підприємству, установі і організації, де вони працюють, можуть провадитися за наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу: для повернення авансу, виданого в рахунок заробітної плати; для повернення сум, зайво виплачених внаслідок лічильних помилок; для погашення невитраченого і своєчасно не поверненого авансу, виданого на службове відрядження або переведення до іншої місцевості; на господарські потреби, якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахування. У цих випадках власник або уповноважений ним орган мають право видати наказ (розпорядження) про відрахування не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, встановленого для повернення авансу, погашення заборгованості або з дня виплати неправильно обчисленої суми; при звільненні працівника до закінчення того робочого року, в рахунок якого він уже одержав відпустку, за невідпрацьовані дні відпустки.

Відрахування за ці дні не провадиться, якщо працівник звільняється з роботи з підстав, зазначених в п.п. 3, 5, 6 ст. 36 і п.п. 1, 2 і 5 ст. 40 КЗпП, а також при направленні на навчання та в зв’язку з переходом на пенсію; при відшкодуванні шкоди, завданої з вини працівника підприємству, установі, організації (ст. 136 КЗпП).

Останнім часом виникають трудові спори щодо оплати праці у випадку неплатоспроможності роботодавця. Україна взяла на себе зобов’язання, які випливають із Конвенції Міжнародної організації праці 1992 року № 173 «Про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця», що передбачає захист вимог працівників за допомогою надання привілею. Предметом доказування у цих спорах є право на привілейований характер виплати заборгованості із заробітної плати при банкрутстві, хоча може бути і право на виплату гарантійних виплат (грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки та додаткової відпустки працівникам, а також інших коштів). Наприклад, предметом доказування за окремим трудовим спором може бути і право на виплату вихідної допомоги, належної працівникам у зв’язку з припиненням трудових правовідносин.

Черговість задоволення вимог кредиторів визначена Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Так, кошти, одержані від продажу майна банкрута, за ст. 31 вказаного Закону спрямовуються на задоволення вимог кредиторів. У першу чергу задовольняються:

1. вимоги, забезпечені заставою;
2. вимоги щодо виплати заборгованості із:

• заробітної плати за три місяці роботи, що передують порушенню справи про банкрутство чи припиненню трудових відносин у разі звільнення працівника до порушення зазначеної справи;
• грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки та додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, право на які виникло протягом двох років, відпрацьованих до порушення справи про банкрутство чи припинення трудових відносин;
• інших коштів, належних працівникам у зв’язку з оплачуваною відсутністю на роботі (оплата часу простою не з вини працівника, гарантії на час виконання державних або громадських обов’язків, гарантії і компенсації при службових відрядженнях, гарантії для працівників, що направляються на підвищення кваліфікації, гарантії для донорів, гарантії для працівників, що направляються на обстеження до медичного закладу, соціальні виплати у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності за рахунок коштів підприємства тощо); право на які виникло протягом трьох останніх місяців до порушення справи про банкрутство чи припинення трудових відносин;
• вихідної допомоги, належної працівникам у зв’язку з припиненням трудових відносин.

Надаючи правову допомогу з питань оплати працівників, адвокату доцільно ознайомитися з постановою пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» № 13 від 24 грудня 1999 р. Важливо вміти правильно визначити предмет доказування по трудових спорах щодо оплати праці та необхідні по кожному трудовому спору юридичні факти, що визначені у відповідній статті Закону.

28. Державна політика України в галузі охорони праці відповідно до Конституції України,
національного законодавства та міжнародної практики базується на засадах пріоритетності
захисту життя і здоров’я людини відносно результатів виробничої діяльності. Сучасні економічні відносини, розвиток нових форм власності, нарощування обсягів виробництва, курс України на вступ до Європейського Союзу – все це потребує принципово нового підходу до питань промислової безпеки та охорони праці в країні, а також змін в ідеології власника щодо відповідальності за життя та здоров'я найманих працівників. Отже, загальноприйнятими нормами мають стати: дотримання законів та інших нормативно-правових актів з охорони праці, вчасне виявлення та усунення недоліків на виробництві, посилення відповідальності за стан охорони праці та порушення встановлених норм і правил, що зумовлюють численні нещасні випадки, професійні захворювання і аварії. Заходи, спрямовані на забезпечення здорових і безпечних умов праці, повинні розвиватися гармонійно із зростанням обсягів виробництва продукції, а в ідеалі – дещо їх випереджати. Адже здоров’я та життя працівників – основна цінність нації [2, с. 116].

Сергій ВЕЧУРКО, Віче №8, 2013

Охорону праці в Україні, як і в більшості передових країн Європи та світу, визначено одним із пріоритетних напрямів державної політики. Це підтверджується стратегічним курсом України на євроінтеграцію.

Проблему охорони праці в Україні досліджували
Г. Атаманчук, В. Гаращук, В. Жернаков,
ВКостилев, Т. Маматова, М. Осійчук, Н. Нижник,
О. Полінець, В. Собченко, О. Сушинський, Г. Чанишева,
В. Шестак та інші.

Метою статті є аналіз стану правового регулювання охорони праці в Україні та визначення шляхів удосконалення законодавства в контексті інтеграції до європейської політики у сфері охорони праці.

Охорона праці є одним із найважливіших чинників підвищення ефективності виробництва в сучасних умовах. Проте рівень науково-технічного прогресу та соціально-економічні орієнтири розвитку сучасного суспільства досі не спроможні створити сприятливі умови для забезпечення добробуту людини, збереження її здоров’я. Особливо гостро ця проблема постає на про-мислових підприємствах, які через незадовільне фінансування заходів з охорони праці мають переважно застарілу матеріально-технічну базу виробництва [8, с. 357].

Незадовільні умови безпеки праці, високий рівень виробничого травматизму і професійних захворювань, на думку П. Ізуїти, зумовлені комплексом об’єктивних та суб’єктивних причин. Серед найголовніших із них численні порушення чинного законодавства про охорону праці – з одного боку, та наявність низки істотних недоліків у цьому законодавстві – з другого. Інтеграція України у європейське співтовариство, здійснення ринкових реформ потребують не тільки вдосконалення чинних правових норм, а й створення нових, які відповідають світовим стандартам та вимогам. Ці стандарти, як і вся чинна міжнародна правова система, ґрунтуються передусім на принципах охорони та захисту прав людини і громадянина [3, с. 257].

Обґрунтовуючи зміни в політиці охорони праці,
Г. Біла зазначає, що сьогодні спостерігаються економія на належній охороні праці з боку роботодавців, низький рівень самозбереження з боку працівників, низька культура виробництва, що призводить до перманентного порушення статей 158, 162, 171 та 173 чинного Кодексу законів про працю України [1, с. 136].

Досліджуючи стан охорони праці в Україні, І. Новак і
Н. Котова наголошують: за статистичними даними, в Україні впродовж останніх років є позитивними динаміка абсолютних показників виробничого травматизму (як загального, так і зі смертельним наслідком), професійної захворюваності, аварійності, кількості пожеж тощо. Тенденцією стало щорічне зниження рівня загального травматизму в Україні на 5–10%, кількість нещасних випадків зменшилась у три з половиною разу, а зі смертельними наслідками – у два рази. Однак проблема безпеки та охорони праці в Україні залишається актуальною, тому що рівень небезпеки на вітчизняних підприємствах значно вищий, ніж у більшості розвинених країн світу [6, с. 111].

Як відомо, у нових соціально-економічних умовах роль держави істотно змінюється. Закон України «Про охорону праці» вперше чітко визначив політику держави у сфері захисту інтересів найманих працівників та роботодавців у трудовому процесі, законодавчо закріпив право працівника на безпечну працю. Згідно з цим законом роль держави та її інститутів в охороні праці не зводиться до створення правових норм і адміністративного нагляду. Держава розробляє та реалізує заходи, спрямовані на створення цілісної системи державного управління охороною праці, здійснює контроль за виконанням відповідних законодавчих і нормативних актів, координує діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади в цій сфері, ініціює розробку конкретних програм у галузі безпеки та гігієни праці, стежить за їх виконанням.

Управління охороною праці – це підготовка, прий-няття та реалізація правових, організаційних, науково-технічних, санітарно-гігієнічних, соціально-економічних і лікувально-профілактичних заходів, спрямованих на збереження життя, здоров’я та працездатності людини в процесі трудової діяльності [10, с. 214–215].

В Україні протягом останнього десятиліття майже в усіх сферах соціального забезпечення та охорони праці здійснено перспективні реформи. Усі країни–кандидати на вступ до Євросоюзу реформували трудове законодавство для узгодження з нормами ЄС та для його кращої адаптації до змінних потреб ринків праці. Така адаптація є постійним процесом, у якому мають брати активну участь соціальні партнери.

Членство в ЄС і економічна глобалізація означають, що працівники підприємств та їхнє керівництво мають швидко пристосовуватися до вимог міжнародної конкуренції, а також до циклічних і структурних змін. Мобільність робочої сили й нові моделі організації праці повною мірою впливають на гарантію зайнятості. Така ситуація є реальною і неминучою, вона повинна супроводжуватися створенням нової законодавчої бази, що відповідає потребам роботодавців і найманих працівників [5, с. 25].

Як відомо, рівень безпеки трудового процесу залежить насамперед від стану його правового забезпечення, тобто від якості та повноти розробки відповідних законодавчих актів. В Україні багато уваги приділяється питанням нормативно-правового забезпечення охорони праці. Сьогодні в державі діє 2061 нормативно-правовий акт у сфері охорони праці без урахування санітарних норм і правил. Однак у зв’язку з прагненням України приєднатися до Європейського Союзу необхідна адаптація наших законодавчих та нормативно-правових актів про охорону праці до директив і стандартів ЄС. Передусім треба переглянути концепцію щодо нормотворчого процесу з питань охорони праці в нашій країні [11, с. 3].

О. Телічко дає таке визначення процесу адаптації трудового законодавства України у сфері охорони праці до європейських стандартів: це діяльність компетентних державних органів щодо дослідження нормативної бази Європейського Союзу в указаній сфері, порівняльна оцінка національного трудового законодавства на відповідність європейським стандартам регулювання зазначених відносин, формування висновків і пропозицій щодо зміни чинного законодавства, а також упровадження постійного моніторингу політики Європейського Союзу з охорони праці працівників [9, с. 28].

Т. Ізовіт зауважує, що курс України на вступ до Європейського Союзу потребує принципово нового підходу до питань промислової безпеки й охорони праці в країні, а також змін в ідеології власника щодо відповідальності за життя і здоров'я найманих працівників. У зв’язку з цим уряд України здійснює адаптацію законодавства України до законодавства Європейського Союзу з питань охорони праці. Постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2010 року № 933 затверджено Технічний регламент безпеки машин та устаткування, який розроблено з урахуванням Директиви Європейського парламенту та Ради Європейського Союзу 2006/42/ЄС від 17 травня 2006 року щодо машин і устаткування. Постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року № 1107 затверджено Порядок видачі дозволів на виконання робіт підвищеної небезпеки та на експлуатацію (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки, який містить: Перелік видів робіт підвищеної небезпеки, Перелік машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки та Перелік видів робіт підвищеної небезпеки, які виконуються на підставі декларації відповідності матеріально-технічної бази роботодавця вимогам законодавства з питань охорони праці та промислової безпеки. Постановою Кабінету Міністрів України № 1232 від 30 листопада 2011 року затверджено Порядок проведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві [2, с.120–212].

Н. Крещенко зазначає, щоб наблизити реальність стандартів України до стандартів країн Європейського Cоюзу із безпеки та гігієни праці, потрібен певний час. Навіть якщо ситуація поступово поліпшується, насамперед завдяки іноземним інвестиціям, ці зміни на краще є нерівномірними. Технічне обладнання, що застосовується в Україні, часто-густо старіє, і виконання норм безпеки потребує значних капіталовкладень [5, с. 26].

Відповідно до Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом безпека праці визначена пріоритетним напрямом. Тому наступні акти розробляються із зважанням на вимоги європейських директив. Значною проблемою залишається незадовільне функціонування системи управління охороною праці на рівні підприємств, галузей, регіонів у зв’язку з переходом до ринкової економіки, появою різних форм власності [11, с.10].

Державна політика України щодо адаптації законодавства у сфері охорони праці до законодавства Європейського Союзу як складова частина правової реформи в Україні спрямовується на забезпечення єдиних підходів до нормопроектування, обов’язкового врахування вимог законодавства Європейського Союзу під час нормопроектування, підготовки кваліфікованих спеціалістів, створення належних умов для інституціонального, науково-освітнього, нормопроектного, технічного, фінансового забезпечення процесу адаптації законодавства України. Зокрема, прийнято низку угод, програм, визначено пріоритетні напрями інтеграції України до Європейського Союзу та адаптації національного законодавства. В Україні створено основні політико-правові та організаційні засади адаптації законодавства. Законом України № 1629-IV від 18 березня 2004 року було затверджено Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу [3, с. 258].

Досліджуючи недосконалості чинного законодавства в сфері охорони праці, П. Ізуїта зазначає, що в національному законодавстві немає комплексного нормативно-правового акта, який встановлював би мінімальні приписи щодо безпеки та охорони здоров’я в робочих зонах, як це зроблено в Директиві Ради Європейського економічного співтовариства «Про мінімальні вимоги щодо безпеки і охорони здоров’я в робочих зонах»
№ 89/654/ЄЕС від 30 листопада 1989 року. До того ж і сам термін «робочі зони» не визначено національним законодавством.

Окрім того, серед недоліків національного законодавства стосовно охорони праці є наявність великої кількості нормативних актів, які дублюють один одного, до того ж застосовуються прийняті за радянських часів нормативні акти, які через відповідні обставини не відповідають сучасним вимогам охорони праці [3, с. 261].

Вимоги європейських норм і стандартів у галузі безпеки праці передбачають вирішення таких першочергових завдань: забезпечення безпечних умов праці, запобігання виробничим травмам і захворюванням, гарантування безпеки продукції та послуг. Відповідати вимогам цих норм і стандартів означає вирішувати в усіх виробничих процесах питання, пов’язані з охороною та гігієною праці, навколишнім середовищем. Водночас питання використання економічних важелів та принципів стимулювання мають вирішальне значення [11, с. 163].

Як зазначає О. Савчук, розв’язання проблеми охорони праці слід починати з її забезпечення під час розробки нових технологій та устаткування, організації виробничих процесів і контролю за поведінкою людини. Особлива увага має приділятися розробкам у сфері охорони праці на малих та середніх підприємствах [7].

Нині в багатьох країнах відбувається переорієнтація концептуальних підходів у сфері професійної безпеки та охорони праці до визначення й застосування терміна «професійне здоров’я», який точніше відображає мету того, що має бути збережено під час трудового процесу, та передбачає розширення обов’язків роботодавця і працівника. 1994 року Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) розробила Загальну глобальну стратегію у сфері професійного здоров’я, що стала основою Рекомендацій Міжнародної організації праці (МОП) у вигляді «Керівництва з систем управління професійною безпекою та здоров’ям» і була схвалена 2003 року на
91-й сесії МОП. Згідно з цим документом забезпечення професійної безпеки та збереження здоров’я працівників має відбуватися на основі системного й превентивного підходу, який враховує фізичне, душевне й соціальне благополуччя працівника, загальний стан його здоров’я та особистого розвитку. В Україні першу спробу застосувати новий концептуальний підхід у сфері охорони праці здійснив Держгірпромнагляд України, який розробив проект Концепції забезпечення безпечних умов праці і здоров’я працюючих в Україні [6, с. 115].

Отже, забезпечення відповідного й ефективного розвитку системи охорони праці на державному рівні та ефективне її впровадження на рівні окремого підприємства та галузі промисловості дає змогу створити безпечні й нешкідливі умови праці для працівників через запобігання професійним захворюванням і травмуванням, продовження періоду активної працездатності працівників тощо. Для забезпечення впровадження нормативних актів у сфері охорони праці та промислової безпеки, а також поліпшення дієвості цих положень особливо важливою є гармонійна, скоординована й ефективна співпраця структур, задіяних у системі охорони праці, ін-
терактивна взаємодія з роботодавцями та працівниками, заходи з роз'яснення та поширення положень, які стосуються безпечної життєдіяльності працівника в умовах виробничого середовища [4, с. 167].

Ю. Кундієв зазначає, що держава передбачає послідовність національної політики в охороні праці і прагне виконувати вимоги Європейської соціальної хартії та інших міжнародних актів щодо дотримання права працівників на безпечні умови, проте реалізація правової бази є недостатньою через відсутність підзаконних актів, які чітко регламентували б окремі положення законів, механізми їх упровадження, брак бюджетного фінансування, контролю і відповідальності за їх виконання.

У контексті цієї теми зауважмо, що, звісно, європейське законодавство в сфері охорони праці дає змогу забезпечити безпечні умови праці на доволі високому рівні. Однак слід наголосити, що кожна держава повинна самостійно вирішувати це питання, і тому в нашій країні треба активізувати роботу з узгодження вимог, законів та нормативно-правових актів зі стандартами ЄС. Незмінною, у всякому разі для України, залишається ідея європейського законодавства про те, що прийняття рішень щодо заходів із поліпшення має здійснюватися з урахуванням умов праці безпосередньо на робочому місці [4, с.168].

Розвиток нового концептуального підходу потребує вдосконалення системи управління охороною праці, інтеграції до неї таких складових, як фізіологічна, психічна та соціальна безпека працівника, виходячи з парадигми забезпечення професійної безпеки загалом, а не лише безпечних умов праці. У зв’язку з цим головною його метою є визначення основ управління, формування та реалізації механізму забезпечення професійної безпеки і збереження здоров’я працівників в Україні. Відтак необхідно виокремити чотири основні напрями, спрямовані на досягнення цієї мети:

– запобігання професійним ризикам і пріоритет безпечної техніки та технології;

– заохочення й стимулювання фізичного, психологічного, соціального здоров’я та розвитку працівника;

– пропаганда здорової та безпечної праці, навчання безпечним прийомам праці;

– моніторинг стану та ризиків забезпечення професійної безпеки i здоров’я [6, с. 115].

Отже, захист працівників від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань залишається гострою проблемою в українській та європейській системах охорони праці. Варто зауважити, що ефективність упровадження політики у сфері охорони праці залежить від країни, сектору економіки, підприємства, категорії працівників тощо. До розв’язання проблеми створення безпечних умов на виробництві ми вважаємо за необхідне використовувати загальний підхід, який передбачає превентивну політику в сфері охорони праці. До розв’язання цієї проблеми потрібно залучити всіх учасників процесу, зокрема й роботодавців, працівників, наукові інститути. Також наголосимо на необхідності запозичення для України практики Європейського Союзу, яка передбачає взаємозв’язок охорони здоров'я та безпеки праці.

29. Проблеми зайнятості та працевлаштування сьогодні в Україні є одними з найбільш актуальних. Очікуваної стабілізації на ринку праці не сталося, зберігається тенденція зростання як офіційного, так і прихованого безробіття (одного з парадоксів вітчизняного ринку праці). Зареєстрований ринок праці у 1999 р. характеризувався загостренням проблеми безробіття серед працездатного населення внаслідок посилення невідповідності пропозиції робочої сили і попиту на неї. За даними Держкомстату України чисельність зареєстрованих безробітних громадян на 1 січня 2000 р. становила 1174, 5 тис. осіб. Показник рівня зареєстрованого безробіття становив на цю ж дату 4,3% працездатного населення працездатного віку (Урядовий кур'єр. - 2000. - 29 березня). Середній термін безробіття досяг уже майже 10 місяців. Протягом 1999 року на обліку в державній службі зайнятості перебувало 2,5 млн не зайнятих трудовою діяльністю громадян. Кількість міст та районів, де рівень зареєстрованого безробіття перевищував 10%, зросла до 48 (Реалії і перспективи соціальної політики // Урядовий кур'єр. - 2000. - 4 березня). У 1999 р. серед незайнятих осіб, які були зареєстровані з початку року, понад половину (50,9%) становили жінки, понад третину (38,2%) - молодь віком до 28 років. Не змінились обсяги прихованого безробіття. Значними залишаються втрати робочого часу через відпустки без збереження заробітної плати, роботи на умовах неповного робочого часу. За дев'ять місяців 1999 р. у так званих адміністративних відпустках перебували 2,5 млн працівників, майже 2,1 млн працювали з неповним робочим часом. Якщо у 1993 р. такий вид прихованого безробіття становив 40%, то, за різними оцінками, на початок 1999 р. - 50-60%.

На відміну від розвинених країн у нас інша природа безробіття. Вона виникла не на фоні перевиробництва, а навпаки - при масовому дефіциті. Найбільше число працівників залишаються без роботи через скорочення обсягів виробництва в зв'язку з недопоставками сировини, комплектуючих виробів, порушенням договірних зобов'язань, розривом виробничих зв'язків. Різке зростання цін на сировину, енергоносії, обладнання, а також тарифів на транспортне обслуговування, що призвело до банкрутства і ліквідації нерентабельних підприємств, також сприяло збільшенню кількості безробітних. Необхідно мати на увазі також реформування власності, конверсію оборонної промисловості, зупинку деяких шахт, скорочення бюджетних установ та організацій. Таким чином, протягом останніх років на розвиток ринку праці впливали чинники, які призвели до спаду виробництва, обмеження розвитку соціально-культурних галузей, зростання прихованого безробіття і вивільнення кадрів.

Наявність хронічного безробіття характерна сьогодні для багатьох колишніх соціалістичних країн, в яких на середину 1994 р. сформувалася майже 10-мільйонна армія "зайвих" людей, з яких 7,5 млн налічувалося в державах ЦСЄ, 1,9 млн - в країнах СНД і 0,16 млн - в країнах Балтії. 40% безробітних не мали роботи понад 12 місяців. Не краще ситуація склалася і в західноєвропейських країнах, де поза виробництвом виявилося 12% робочої сили. За рівнем безробіття Україна вже перевищила середньоєвропейські показники і показники окремих країн з перехідною економікою.

Найбільш гострою є ситуація в невеликих містах і населених пунктах, швидко зростає безробіття серед сільського населення - його зареєстрований рівень досяг майже 4%. Різними залишаються показники і по регіонах країни. За даними Світового банку реальне безробіття в Україні сягнуло 30%, а в деяких регіонах Західної України і Криму - 50% (Праця і зарплата. - 1999. - №8. - Квітень). Набула поширення нерегламентована тіньова зайнятість. Крім офіційного ринку праці в Україні склався тіньовий ринок. За даними Науково-дослідного центру зайнятості населення і ринку праці в 1998 р. "нерегламентований прибуток" отримували 6-8 млн чол., або 20-27% працездатного населення. Отже, ситуацію, що склалася в Україні з відтворенням трудового потенціалу та у сфері зайнятості, є підстави вважати надзвичайною.

Згідно з Законом "Про зайнятість населення" з 1 січня 1999 р. особи, звільнені за п. 1 ст. 40 КЗпП, повинні були отримувати допомогу за 2 і 3 місяці в розмірі 100% середньої заробітної плати не з коштів підприємства (як це відбувається зараз), а з Державного фонду сприяння зайнятості населення. Враховуючи напруження на ринку праці, що зберігається, Верховна Рада України прийняла Закон "Про строк введення в дію підпункту "б" пункту 1 статті 26 Закону України "Про зайнятість населення" від 17 грудня 1999 року", яким ввела в дію вказаний пункт з 1 січня 2001 р. Таким чином, держава також намагається стримати зростання безробіття, змушуючи власників обачливо підходити до прийняття рішень про скорочення чисельності працівників, оскільки саме роботодавцю належить профінансувати період для працевлаштування вивільнених працівників.

У нинішній ситуації держава повинна максимально впливати на формування ринку праці, вести активну політику щодо зайнятості населення. В Основних напрямах соціальної політики на 1997-2000 роки визначені основні завдання державної політики в сфері зайнятості й регулювання ринку праці. З метою подолання негативних явищ у сфері зайнятості й вирішення поставлених задач на державному і регіональних рівнях передбачається:

- проведення збалансованої інвестиційної та податкової політики, що стимулюватиме більш повне використання наявних робочих місць, розвиток малих підприємств, капіталовкладення в галузі народного господарства;

- запровадження системи стимулювання розвитку підприємництва, малого та середнього бізнесу, індивідуальної трудової діяльності, особливо на територіях пріоритетного розвитку;

- розроблення спеціальних програм стабілізації економіки для регіонів з високим рівнем безробіття, з виділенням під них пільгових державних замовлень і кредитів підприємствам за умови збільшення кількості робочих місць;

- реформування системи призначення і виплати допомоги з безробіття, розроблення заходів, що сприяли б активному пошуку роботи, участі у громадських роботах і професійній перепідготовці, скорочення терміну безробіття;

- розширення масштабів громадських робіт, організація їх проведення та фінансування з урахуванням якісного складу безробітних і соціально-економічних потреб регіонів та інші заходи.

Державою визначено основні напрямки розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року (Основні напрямки розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року: Схвалено Указом Президента України від 3 серпня 1999 р. №958/99 // Офіційний вісник України. - 1999. - №31). Трудовий потенціал - сукупна чисельність громадян працездатного віку, які за певних ознак (стан здоров'я, психофізіологічні особливості, освітній, фаховий та інтелектуальний рівні, соціально-етнічний менталітет) здатні та мають намір провадити трудову діяльність.

Основні напрями розвитку трудового потенціалу спрямовано на процеси модернізації у сфері зайнятості відповідно до потреб структурної перебудови господарського комплексу країни і розбудови соціально орієнтованої економіки. У сфері зайнятості йдеться про створення матеріально-технічних і соціально-економічних передумов для продуктивної зайнятості населення (під продуктивною зайнятістю слід розуміти використання трудових ресурсів і корисної для суспільства праці, дохід від якої забезпечує працівникам рівень життя, достатній для відтворення їхніх фізичних, інтелектуальних і професійних якостей (Осовий Г. Як подолати безробіття /,/ Праця і зарплата. - 2000. - №4. - Січень). Головним у створенні таких передумов є здійснення державного регулювання ринку праці з метою постійного розширення сфери прикладання праці й забезпечення надійного соціального захисту працюючого і непрацюючого населення. Передбачено такі заходи, як оцінка загальної потреби в робочих місцях в економіці країни і формування ринку професій; визначення і забезпечення підтримки регіональних та галузевих пріоритетів, що стимулюють процес створення нових, додаткових та збереження наявних високопродуктивних робочих місць; створення робочих місць на базі широкого розвитку малого і середнього бізнесу, самозайнятості за умов формування дійового інвестиційного і фінансового механізму; максимальна легалізація нерегламентованої зайнятості за рахунок створення малих підприємств аналогічного профілю діяльності; впровадження механізму стимулювання створення робочих місць для окремих соціально-демографічних груп населення (молоді, жінок, інвалідів, військовослужбовців, звільнених з військової служби тощо); здійснення заходів щодо перерозподілу зайнятого населення між державним та недержавним секторами економіки;

зниження рівня та тривалості безробіття шляхом реалізації заходів активної політики зайнятості, зокрема через громадські роботи та деякі інші заходи.

Питанням зайнятості і працевлаштування приділено увагу в Посланні Президента України до Верховної Ради України "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного і соціального розвитку на 2000-2004 роки". Пріоритетним завданням визначено максимальну орієнтацію стратегії економічного зростання на забезпечення продуктивної зайнятості, скорочення безробіття. У 2000-2004 рр. ставиться за мету створення 1 млн нових робочих місць, мають бути реалізовані Державна програма розвитку трудового потенціалу України, п'ятирічні галузеві програми ефективної зайнятості та щорічні регіональні програми зайнятості населення. Діяльність органів влади буде спрямована на здійснення політики ефективної підтримки самозайнятості населення, сімейного підприємництва, малого та середнього бізнесу, сприяння розвитку громадських робіт, посилення соціального захисту безробітних громадян та їх професійно-психологічної реабілітації (Урядовий кур'єр. - 2000. - 23 лютого).

Відносини щодо забезпечення зайнятості та працевлаштування регулюються Законом України "Про зайнятість населення", КЗпП України (розділ ІІІ-А "Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників"), постановами Кабінету Міністрів України, а також соціально-партнерськими угодами і колективними договорами. Важливу роль відіграють акти Міжнародної Організації Праці, які встановлюють міжнародні стандарти у сфері зайнятості та працевлаштування. Йдеться про Конвенцію МОП №2 про безробіття 1919 р., Конвенцію №34 про платні бюро найму 1933 р. (переглянуті у 1949 р. Конвенцією №96), Конвенцію №44 про допомогу особам, які є безробітними з незалежних від них обставин 1934 р., Конвенцію №88 про організацію служби зайнятості 1948 р., Конвенцію №96 про платні бюро з найму 1949 р. (переглянуті в 1949 р.), Конвенцію №122 про політику в галузі зайнятості 1964 р., Конвенцію №168 про сприяння зайнятості та захист від безробіття 1988 р., Конвенцію №181 про приватні агентства зайнятості 1997 р. Україною ратифіковано лише 2 Конвенції - №2 (рат. 04.02.94) та №122 (рат. 29.05.68).

Закон України "Про зайнятість населення" є комплексним законодавчим актом, що містить норми адміністративного права, права соціального забезпечення, трудового права. Цей Закон комплексно регулює спільний об'єкт - сферу зайнятості, й кожна з названих галузей права має тут свій предмет. На цьому прикладі наочно видно яка не проста проблема співвідношення системи трудового права і трудового законодавства. Можливо, доцільним було б увести у науковий обіг два поняття - трудове законодавство і законодавство про працю. У першому випадку слід розуміти акти, котрі містять виключно норми трудового права (КЗпП, закони про відпустки, про оплату праці, про колективні договори і угоди), у другому - акти, котрі поряд з нормами трудового права містять норми інших галузей права. Якщо трудове законодавство містить систему правових норм, проникнутих єдиними принципами, методами, засобами, притаманними лише для сфери найманої праці, то законодавство про працю являє собою сукупність правових норм, пронизаних різними методами у різних пропорціях, і має більш широку сферу застосування - соціальну сферу.

У ст. 1 Закону України "Про зайнятість населення" зайнятість визначається як діяльність громад