Чим подібні емфітевзис і суперфіцій?

в період класичного римського права преторська практика виробила нові форми права на чужі речі, які були невідомі старому цивільному праву, а саме - емфітевзис і суперфіцій. їх виникнення зумовлено появою великих приватних землеволодінь, власники яких були неспроможними їх обробляти, що, в свою чергу, зумовило розвиток довгострокової оренди, оскільки звичайна оренда не забезпечувала належний захист інтересів орендарів від посягань третіх осіб і навіть власника.

Уже в III ст. н.е. землевласники почали віддавати свої землі в обробку в спадкову оренду. Одержана в спадщину оренда називалася емфітевзисом. Водночас розвивається оренда сільських земель під забудову, яка набула назву суперфіція. Імфітевзис, і суперфіцій подібні до сервітутів тим, що вони є правами на користування чужою річчю. Своєрідною ж рисою, яка відрізняє їх від сервітутів, є широкий зміст та тривалість їхньої дії.

Емфітсвзис. У класичному праві терміном емфітевзис (грецьк. - обробка, насадження) позначалася тривала (100 і більше років) спадкова оренда землі, яка широко практикувалася в Римській державі. Така тривала спадкова оренда, добре захищена від свавілля і за порівняно невелику плату за землю, притягала багатьох безземельних і малоземельних селян. Початок емфітевзис-ному володінню землею був покладений у великих імператорських маєтках, які потребували обробки. За прикладом імператорів церква, міста, а потім і приватні особи - великі землевласники - почали віддавати в таку оренду свої необроблені земельні ділянки.

Від звичайної оренди, яка практикувалася здавна, емфітевзис відрізняється насамперед тим, що з ним виникало право на чужу річ, оскільки досить було своєчасно сплачувати всі податки і виконувати повинності, орендатор та його спадкоємці зберегли за собою землю. Договір про встановлення емфітев-зисного користування містив у собі таке зобов'язання власника: наймач не буде позбавлений Держання, поки вносить плату згідно з договором.

Друга відмінність від звичайної оренди полягала в тому, що орендатор наділявся правом застави і навіть відчуження емфітевзиса - повністю або частково, - щоб тільки не постраждали інтереси власника. Право на відчуження емфітевзиса обмежувалось обов'язком суб'єкта емфітевзиса попередити власника землі про можливе відчуження емфітевзиса, але за власником визнавалося право переважної купівлі, яким він міг скористатися протягом двох місяців. У випадку відчуження емфітевзиса власник мав право на одержання двох відсотків купівельної ціни.

Крім того, емфітевтам не заборонялося змінювати початкове призначення землі (не погіршуючи її), передавати її своїм спадкоємцям, поступатися своїм правом іншій особі, встановлювати сервітути, але назавжди покинути ділянку вони не мали права. Плоди землі після їх відокремлення ставали власністю емфітевта.

Емфітевзис виникав шляхом договору з власником легату, що встановлювався власником-спадкодавцем, на підставі судової постанови під час поділу спільного майна (емфітевзис не міг бути поділений на частини

155. Що таке спадкове представництво? спад­кування за правом представлення настає, якщо спадкоємець помер до відкриття спадщини. Спадкова частка померлого спадкоємця при спадкуванні за правом представлення пере­дається конкретно зазначеним у законі особам — онукам, ді­дусям, бабусям тощо.

Чим обмежений принцип свободи заповіту?

запо­відач був зобов'язаний не лише перелічити найближчих роди­чів, а й визначити їм у заповіті певну (обов'язкову) частку спадщини. В іншому разі обійденим спадкоємцям надавався спеціальний позов про порушення заповідачем моральних обов'язків. Преторська практика визначила коло осіб, що ма­ли право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Крім heredes sui (безпосередньо підвладних) до цього кола відносили також еманципованих дітей. У класичний період право на обов'язкову частку одержали всі низ­хідні та висхідні родичі без винятку, а повнорідні та єдино­кровні брати і сестри заповідача — за умови, що спадкоємця­ми були призначені негідні особи. Так сформувалося «мате-ріально-необхідне спадкування», яке полягало у примушу­ванні спадкодавця виділити обов'язкову частку спадку пев­ним особам.

Обов'язкова частка визначалась чвертю законної частки, тобто тієї частки, яку спадкоємець одержав би в разі спадку­вання за законом.

157. Назвіть види заповідальних відказів (відписів).

За своєю формою і за своїми діями усі легати (відписи) цивільного права поділялися на чотири види.

1. Legatum per vindicationem - легат віндикаційний. Звичайно цей легат встановлювався за допомогою слів і містив розпорядження про передачу певної речі або сервітуту. Особа-легатарій одержувала річ під час прийняття спадкоємцем спадщини або право на сервітут і могла у випадку затримки пред'явити тут же віндикаційний позов, від чого сам легат дістав свою назву.

2. Legatum per domnationem - легат дамнаційний. За цим легатом легата-рію надавалося тільки право вимагати від спадкоємця виконання волі спадкодавця (наприклад, купити якусь цінну річ за певну суму і передати іншому). Для захисту свого права легатарій мав тільки особистий позов до спадкоємця.

3. Legatum per praeceprionem - легат престаційний. Самими римськими юристами цей легат трактувався по-різному. Сабініанці вважали, що за цим легатом одному з декількох спадкоємців давалася певна річ додатково до спадкової частки. Прокульянці, навпаки, вважали, що цей легат є лише різновидом першого легату, тобто legatum per vindicationem, оскільки він дозволяв робити відписи і на користь третіх осіб.

4. Legatum sinendi modo - легат неперешкоджаючий. За цим легатом спад-коємець зобов'язувався тільки дозволити (не перешкоджати) легатарію взяти відписану йому річ. Цей легат є певним різновидом другого легату.

Що означає поняття необхідного спадкування?

Право таких осіб (особи, близькі до нього (діти, батьки), які, можливо, брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього певної підтримки (утримання, аліменти).) на певну неодмінну частку у спадкуванні дістало назву необхідного спадкування.

 

У чому суть сингулярного наступництва?

Римське спадкове право знало сингулярне наступництво, за яким до окремих осіб переходили лише певні майнові ви­годи без обтяження їх будь-якими обов'язками.

Хто такі необхідні спадкоємці?

особи, близькі до нього (діти, батьки), які, можливо, брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього певної підтримки (утримання, аліменти).

Хто одержує майнову вигоду при сингулярній наступності?

Треті особи.

Як визначали розмір обов’язкової частки центумвіральні суди?

Центумвіральний суд установив матеріальне необхідне спадкоємство і розширив коло необхідних спадкоємців. Ними стали еманциповані діти. У класичний період право на обов'язкову частку було визнано й за іншми особами, а саме: низхідні і висхідні родичі, повнорідні та єдинокровні брати і сестри спадкодавця, необхідні спадкоємці - найперше повнорідні та єдинокровні брати і сестри - повинні були одержати 1/4 тієї частки, яку б вони одержали в разі спадкування за законом. Отже, була створена обов'язкова частка спадщини -принципово важливий елемент сучасного спадкового права.

Як визначається розмір обов’язкової частки за законодавством Юстиніана?

У «праві Юстиніана» розмір обов'язкової частки визначався більш гнучко: якщо до спадкування за за­коном закликалися чотири і більше спадкоємців, обов'язкова частка становила половину законної, якщо менше — її трети­ну. З поважних причин (посягання на життя заповідача, доч­ка брала шлюб без згоди батьків до 25 років та ін.) заповідач міг позбавити спадкоємця і права на обов'язкову частку.

У якому вигляді можна було залишити обов’язкову частку для необхідних спадкоємців?