Основи сучасного міжнародного гуманітарного права

Найцінніше, що має кожна держава і в цілому сучасний світ, усе людство – це людина, її знання, уміння, навички, вчинки. Людина – це багатство сучасного світу, її треба оберігати, охороняти, піклуватися, ставитися до неї обережно, гуманно.

Гуманізм – це сукупність поглядів, які виражають повагу гідності, права людини, турботу про благо людей, їх всебічний розвиток, про створення сприятливих для людини умов у суспільному житті.

Гуманізм – це відношення людини до іншої як до самої себе, до собі подібного.

Первісно ідеї гуманізму вироблялися стихійно, у боротьбі людини з експлуатацією і моральними пороками. Як ідейний рух, гуманізм формується в епоху Відродження. Гуманісти тієї епохи - Петрарка, Данте, Боккаччо, Леонардо да Вінчи, Монтель, Копернік і інші. проголосили свободу людської особистості, виступали проти релігійного аскетизму, за право людини на насолоду і задоволення земних потреб. Однак, гуманізм того часу обмежений, має нерозв'язне протиріччя між лозунгами гуманізму і їх реальним втіленням у життя людини. Міжнародне гуманітарне право, покликане захищати людину від наслідків війни, надзвичайних ситуацій, стосується кожного. При яких обставинах і куди можна звертатися, на що посилатися, які права громадянина і який захист забезпечується повинен знати кожний.

Сучасне міжнародне гуманітарне право зароджувалося в середини 19 століття. 24 червня 1859 року, подорожуючи Ломбардію, громадянин Швейцарії Анрі Дюнан знаходився в місті Сальферіно. В цей день у Сальферіно сталася битва між франко-італійськими військами і військами австрійських окупантів. За декілька годин цієї битви були вбиті або поранені біля 40000 воїнів. Побачивши жахливу картину наслідків битви і оцінивши неможливість силами санітарних підрозділів надати своєчасну медичну допомогу пораненим, Анрі Дюнан звернувся до людей, які мешкали в ближніх селах, разом з якими взяв безпосередню участь в наданні медичної допомоги пораненим.

Після повернення до Швейцарії, Анрі Дюнан написав книгу "Спогади про Сальферіно" і розіслав її політичним діячам та європейським монархам. Зміст цієї книги мав значний резонанс.

На той час в Женеві існувало благодійно товариство, президентом якого був Густав Муаньє. Стурбований подіями в Сальферіно, він запропонував Дюнану зустрітися з іншими членами та обговорити події.

Під час зустрічі була створена комісія з 5 чоловік, куди увійшли Муаньє, Дюнан, генерал Дюфур, доктор Луї Аппія і Теодор Монуар - громадяни Швейцарії. 17 лютого 1863 року цією комісією був створений "Міжнародний Комітет допомоги пораненим", який перетворився в майбутньому на "Міжнародний комітет Червоного Хреста" /МКЧХ/. Завдяки наполегливості та цілеспрямованості їм вдалося в 1864 році переконати швейцарський уряд скликати міжнародну конференцію, в якій взяли участь дванадцять держав. Реальним результатом роботи цієї Конференції стало підписання "Конвенції про поліпшення долі поранених в діючих арміях"

Перша Женевська Конвенція, підписана в 1864 році, поклала початок міжнародному гуманітарному праву.

У 1899 році в Гаазі була підписана Конвенція, яка поширила принципи Женевської Конвенції 1864 року відносно війни на морі.

У 1907 році IV Гаазська Конвенція визначила категорію комбатантів /воїнів, бійців, які брали участь у бойових діях/, і не комбатантів /осіб, що не беруть участь у бойових діях, але що забезпечують армію, до них відносяться військові артисти, інтенданти і інш./

За цією Конвенцією комбатантів і не комбатантів беруть в полон. Їм надається і забезпечується статус військовополонених і вони користуються особливим положенням у полоні. Ці три конвенції були підтверджені та розширені в 1929 році.

У 1949 році були прийняті 4 Женевських Конвенції, які мають силу до цього часу:

І. "Про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях".

ІІ. "Про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які зазнали корабельну аварію в складі збройних сил на морі"

ІІІ. "Про поведінку з військовополоненими".

ІV. "Про захист цивільного населення під час війни".

МКЧХ, як ініціатор міжнародного гуманітарного права, в 1963 році, прийшов до висновку, що Женевські Конвенції 1949 року, зберігаючи своє значення, стали недостатніми в умовах сучасної війни. Тому комітет запропонував проекти двох додаткових Протоколів, які обговорювалися на різних рівнях протягом 10 років.

У 1969 році в Стамбулі міжнародна конференція Червоного Хреста надала МКЧХ офіційний мандат. З цього часу юристи МКЧХ отримали можливість почати підготовчу роботу, результатом якої було прийняття в липні 1977 року в Женеві представниками 102 держав на дипломатичній конференції додаткових Протоколів Женевських Конвенцій 1949 року. Вимоги цих Протоколів зобов'язані виконуватися:

а) під час міжнародних збройних конфліктів (Протокол №1);

б) під час не міжнародних збройних конфліктів (Протокол №2).

Основною вимогою Женевських Конвенцій є те, що під час воєн людина повинна дотримуватися певних норм гуманного відношення до ворогів. За основу в Женевських Конвенціях береться принцип поваги до людської особистості. Конвенціями пропонуються таки вимоги, коли особи, які не беруть безпосередньої участі у військових діях, а також особи недієздатні внаслідок хвороби, поранення, взяття у полон або по іншій причині, поважалися, їм надавався захист від наслідків війни, всім їм забезпечувалась необхідна допомога або необхідний догляд.

Через Додаткові Протоколи цей захист розповсюджується на кожного, кого зачепив військовий конфлікт. Крім того, сторони, які беруть участь у конфлікті і комбатанти зобов'язанні утримуватися від нападу на цивільне населення і цивільні об'єкти. Війну треба вести по законах гуманності.

Всі Женевські Конвенції і Додаткові Протоколи спрямовані на захист жертв війни, але кожний з цих документів має свою сферу діяльності, своє застосування.

I-а Женевська Конвенція - "Про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях" і II-а Женевська Конвенція - "Про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які зазнали корабельну аварію з складу збройних сил на морі", забезпечують захист відповідних осіб. Вимогами цих Конвенцій забороняється посягати на життя поранених і хворих. Їх необхідно підбирати, обходитися з ними гуманно та надавати їм в стисліше терміни медичну допомогу.

У разі взяття в полон поранених, хворих або осіб, які зазнали корабельну аварію, зі складу збройних сил кожна з сторін зобов'язана забезпечувати їм такий саме догляд, як за своїми пораненими.

Жодне тіло померлого не повинно бути поховано в землі /на морі або спалено/ без належного пізнання і констатації факту смерті.

Цивільне населення, згідно з цими Конвенціями, зобов'язано відноситися з повагою до поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію, навіть якщо вони належать до ворожої сторони, і не допускати актів насильства над ними. Цивільним особам дозволяється підбирати і доглядати поранених і хворих. За це їх не повинні карати і переслідувати.

III-я Женевська Конвенція - "Про поведінку з військовополоненими" - визначає статус комбатанта і військовополоненого. Згідно з Конвенцією особи, які входять до складу збройних сил і беруть участь в бойових діях, є комбатанти /крім медичного і духовного персоналу/. Будь-який комбатант, який попадає до супротивника, стає військовополоненим.

Військовополонені мають бути організовані і знаходитися під командуванням особи, яка несе відповідальність перед іншою стороною за поведінку підлеглих. Вважається, що військовополонені знаходяться під владою держави супротивника, а не окремих осіб або військових частин, які захопили їх у полон.

Конвенція вимагає з всіма військовополоненими поводитися однаково. Привілеї можуть бути встановлені лише в залежності від стану здоров'я, віку, звання або кваліфікації військовополонених.

Кожен військовополонений зобов’язаний повідомити на допиті тільки своє ім'я, прізвище, вік, звання і особистий номер.

Держава, яка утримує військовополонених, зобов'язана безкоштовно забезпечити їх їжею, обмундируванням, житлом і медичною допомогою.

Військовополонених, за винятком офіцерів, можуть залучати для виконання роботи в умовах, які не гірше умов праці громадян держави. Проте, їх не повинні примушувати до робіт військового характеру, а також до робіт, які загрожують здоров'ю або принижують гідність.

Військовополонені повинні мати можливість повідомити про це свою сім'ю, а також Центральне агентство пошуку МКЧХ.

Військовополонені, які тяжко хворі або тяжко поранені, повинні бути репатрійовані. Після закінчення військових дій військовополонені повинні бути негайно звільнені і репатрійовані.

Текст Конвенцій повинен бути вивішений в кожному таборі військовополонених, щоб дати таким чином їм можливість у будь-який час ознайомитися зі своїми правами та обов'язками.

IV Конвенція "Про захист цивільного населення під час війни" проголошує деякі норми захисту осіб, яких торкнеться збройний конфлікт, незалежно від національності або території, де людина проживає.

Виходячи з цих норм, повинні дозволятися операції по наданню допомоги цивільному населенню, забезпеченню його продуктами, медикаментами, одягом та ін..

Жінки та діти повинні користуватися особливою повагою, їм забезпечується захист від будь-яких непристойних посягань.

Особливу увагу ІУ Конвенція надає цивільним особам, які знаходяться під владою противника, і поділяються на дві категорії:

1. цивільні особи, які знаходяться в країні противника.

2. населення на окупованій території.

Обидві категорії за будь-яких обставин мають право на повагу до особистості, честі, сімейних прав, релігійних переконань, обрядів, звичок та звичаїв. З ними повинні поводитися гуманно, до них не застосовуються жодні заходи примусу.

Забороняється депортація чи вигнання населення. Будь-яке залучення до праці в примусовому порядку обмежується суворими правилами. Так, ні за будь-яких обставин не можна залучати до праці осіб, яким не виповнилося 18 років. Працюючих забороняється примушувати виконувати будь-яку роботу, яка б вимагала їх брати участі у воєнних операціях.

Окупуюча сторона зобов’язана піклуватися про долю дітей, підтримувати санітарні служби та служби гігієни, а також слідкувати за забезпеченням населення. Ця сторона зобов’язана дозволяти ввіз посилок допомоги чи сприяти їх доставці.

Що стосується цивільних осіб, які знаходяться в країні супротивника, то вони можуть залишити країну, якщо не перешкоджають міркування безпеки. Якщо виїзд не відбувся або їх затримали, ставлення до цих осіб повинно бути таке ж, як і до іноземців загалом.

Згідно із статтею 51 "Захист цивільного населення", цивільне населення і окремі цивільні особи не повинні бути об’єктами нападу. Забороняється насильство та загрози насильством.

Для захисту цивільного населення забороняється:

· напад, який не спрямований на конкретні військові об’єкти;

· нападати із застосуванням засобів (зброї), що не можуть бути спрямовані на конкретні військові об’єкти;

· нападати на цивільне населення і цивільних осіб з метою репресій;

· використовувати присутність чи пересування цивільного населення і окремих цивільних осіб з метою захисту військових об’єктів від нападу.

Велика увага звертається на питання захисту цивільних об’єктів. Всі об’єкти, які не є військовими, відносяться до цивільних об’єктів і не повинні бути об’єктами нападу та репресій.

Завжди, коли існує сумнів з приводу того, чи використовується об’єкт для підтримки бойових дій (школа, житловий будинок), необхідно вважати, що вони відносяться до цивільних об’єктів.

Відносно цивільних об’єктів забороняється:

здійснювати будь-які ворожі акції проти історичних пам’яток, творів мистецтва та місць відправки культу, які складають культурну і духовну спадщину народів;

нападати на об’єкти, необхідні для виживання населення та використовувати голод цивільного населення як метод ведення війни. Це стосується таких об’єктів, як запаси продуктів харчування; сільськогосподарські райони, які виробляють продукти харчування; посіви, худоба, споруди для постачання та забезпечення питної води; іригаційні споруди.

Окремо оговорюється захист природного середовища.

"…Під час бойових дій необхідно піклуватися про захист природного середовища від значних тривалих та серйозних пошкоджень".

Ці головні Положення Конвенції та Додаткових Протоколів повинні знати не лише керівники всіх рівнів влади, а й кожен громадянин будь-якої країни. На жаль, події в світі свідчать про те, що не завжди ці важливі міжнародні документи виконуються з тих чи інших причин.