Січня – меланка, або щедрий вечір

В Україні на Щедрий Вечір батько ховається від дітей за пирогами – символом щедрості, багатства. У цей вечір щедрують, водять «козу» та «Меланку». У гурті хлопців за «Меланку» обирається парубок, що вміє добре жартувати. «Меланка має свій «почот»: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнею через плечі, дід з гарапником, ведмідь, коза, журавель, циган, циганка. Парубоча «Меланка» заходить до хати.

Січня – перший день Нового року, день Святого Василя

Як тільки починає розвиднятися на Новий рік, діти схоплюються з ліжка, швиденько вдягаються, вмиваються, беруть пшеницю, горох, жито, ячмінь і йдуть посівати з хати до хати.

Січня Водохрещі

Напередодні Водохрещів святкується Голодна кутя, або другий Свят-Вечір. Цілий день віруючі люди нічого не їдять – постують. Коли засяє вечірня зоря, сідають вечеряти. На вечерю подають лише пісні страви: смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутя, узвар. Після вечері діти проганяють кутю, виходять з хати і палицями бють у причільний кут, промовляючи:

Тікай, кутя, із покуття,

А узвар – іди на базар,

Паляниці, лишайтеся на полиці,

А «дідух» - на теплий дух,

Щоб покинути кожух.

Лютого – Зима зустрічається з Літом – це Стрітення

У цей день зима, кажуть, іде тути, де було літо, а літо – де була зима. Для дітей і молоді це було свято. Проганяли Зиму, яку виводив старший Дід Мороз. Зима – це стара зігнута баба, трясеться, ледве йде, кожух у латках, чоботи подерті, хустка з діркою, з неї сиве волосся виглядає. В руках Зима несе надщерблений горщик з льодом, а через плече в неї – порожнісінька торба.

Діти у весняному циклі народної календарної обрядовості

Весняний цикл календарних обрядів українців дещо здеформований християнським календарем. Починається він від дня Євдокії і триває аж до Вознесіння.

Своєрідним перехідним містком від зимового до весняного обрядового циклу є день Стрітення (15 лютого). До цього дня зберігалися в церквах різдвяні ялинки. Подекуди в Україні на Стрітення ще ходили ввечері переряджені з колядою. Вранці того дня з закосиченими свічками поспішали до церкви, щоб їх освятити. Потім тими свічками підкурювали хворих людей худобу. Влітку ці свічки засвічували перед образами під час грози - на її відвернення. Ось чому їх називали ще й «громничними». Удома, повернувшись з церкви, на хвилинку запалювали громничну свічку - «щоб весняна повінь не зашкодила посівам і щоб мороз дерева не побив».

Справжні весняні мотиви, найповніше виражені в обрядах, приурочених до Благовіщення, Великодня, Юрія, звучали від дня Сорока святих мучеників (22 березня). У цей день пекли до сорока коржиків — «жайворонків». їх роздавали не лише дітям («щоб птиця велася»), а й усім членам родини.

Найбільш повно обрядово-звичаєві дійства весняного циклу збереглися у гуцулів. У середу або четвер перед Великоднем, а місцями і у Великодню суботу, влаштовувалось обрядове дійство «гріти діда». Ще й сьогодні пам'ятають на Гуцульщині, як у ці дні діти ходили від хати до хати і під вікнами кликали: «Грійте діда! Грійте діда! Дайте хліба! Аби вам овечки, аби вам ягнички, аби вам телички». На це хтось із хати відповідав: «Гріємо, гріємо, даємо!..». Дітей обдаровували «кукуцами» — малими пшеничними чи житніми хлібцями, спеціально спеченими для цієї нагоди. Дякуючи за гостину, кукуцарі бажали господарям: «Дай, Боже, душам померлих царство небесне, а вам, газдинонько, аби си овечки мирно покотили, тай аби си ягнички мирно починили». За «прости-біг» (за померлі душі) кукуци давали й тому, хто першим у ці дні заходив до хати. При цьому обдаровані висловлювали такі ж побажання, як і кукуцарі. У цьому втілювалося гуцульське повір'я про зв'язок першого відвідувача у Страсний четвер з добробутом і щастям сім'ї, яке, однак, властиве не лише гуцулам; воно є загальноукраїнським.

Крім вогню, важливого значення у Чистий четвер надавалося й воді. Готуючись до свята, за звичаєм, купали дітей, вмивалися самі. Щоб бути привабливими, дівчата в Карпатах вибирали місце, де сходяться три потоки, і до схід сонця, поки ворон своїх дітей не купав, ішли туди вмиватися. Вмивалися у цей день і хворі, насамперед ті, що мали висипку на тілі. Воду після купання виливали на перехресті доріг — «щоб хвороба заблудила», бо перехрестя завжди сприймалось як «нечисте» місце.

Прямий зв'язок з Великоднем у народному календарі мали ще два важливі дні — Преполовеніє, або Рахманський Великдень, і Вознесіння, або Знесіння, чи Ушестя.

Звичаї, приурочені до цього дня, найповніше збереглися гуцулів. Цієї середи вони постили. Хоч і не йшли до церкви, є вдома нічого не робили, хіба що біля худоби. Коли сходила вечірня зоря, сідали до вечері. Ритуальною стравою ставало яйце. Батько кликав усіх до столу: «Ходіть, діти, будем си всі сим яйцем ділити нині». Одне-однісіньке варене яйце він ділив на частинки: на одну частинку більше, ніж було членів сім'ї.

Кожен отримував по частинці яйця, а найменший у хаті — й ту зайву частинку. Після цього шкаралупу від яйця всією сім'єю виносили з хати і викидали у найближчий потічок.

Завершувався весняний обрядовий цикл важливим церковним святом — Вознесінням. Воно припадає на сороковий день після Христового Воскресіння, щорічно у четвер.

Літні свята й обряди

Календарні свята й обряди – складний фольклорний комплекс, в якому поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високоестетичні традиції та пережиткові звичаї.

Календарні свята та обряди як невід’ємна частина традиційно-побутової культури завжди входили в коло інтересів етнографічної науки. Тісно пов’язані з виробничою діяльністю людини, календарні звичаї за тривалий період існування увібрали в себе багато характерних рис матеріального і духовного життя суспільства на різних стадіях його історичного розвитку.

Календар українського селянина XIX – початку XX ст. являв собою своєрідну енциклопедію народної мудрості, неписаний розпорядок життя хлібороба. Календарні звичаї та обряди формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, проте дійсною основою "побутових святців" був трудовий сільськогосподарський календар.

До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін.

Зільницький обряд був пов'язаний із збиранням лікувальних трав (зілля) і приурочувався до дня Симона Зілота (10 травня за ст. ст.). Участь у ньому брали лише баби й молодиці.

Купала (Івана Купала) – давньо-слов'янське свято літнього сонцестояння. Відзначалося 24 червня за ст. ст. у період підготовки до збору врожаю.

Серед українців купала відзначала переважно молодь у купальську (івашвську) ніч.

Центральне місце у святі займало ритуальне деревце – марена (купайлиця, купайло, гільце). Рубали його хлопці, а прикрашали дівчата – живими та штучними квітами, ягодами, стрічками тощо.

Зелені свята – українська назва християнського свята Трійці, що відзначається на 50-й день після Паски. Троіцько-русальна обрядовість знаменувала завершення весняного і початок літнього календарного циклу. В основі її лежали культ рослинності, магія закликання майбутнього врожаю.

Троїцькі розваги починалися з понеділка і тривали цілий тиждень. Звичайно їх влаштовували в лісі чи полі, на вигоні за селом. Подекуди молодіжні забави й танці проходили біля спеціальних лаштунків – ігорного дуба або явора.

Маковія – спрощена українська назва церковного свята святих мучеників Маккавеїв (1 серпня за ст. ст.) Цього дня у церквах разом із хлібним колоссям святили садові квіти і головки маку, як і на Різдво використовувались для приготування куті. Вдома пекли пироги і коржі з маком. Традиційні першосерпневі букети на Поділлі називалися маковійками. Звичайно їх носили до церкви дівчатка. Перед цим їх треба було добре нагодувати, бо наступний рік випаде неврожайний.

Спаса – свято православної церкви, встановлене на честь Преображення Господнього (19 серпня за ст. ст.). Цей день був немовби апофеозом радості селянина з плодів своєї діяльності. За традицією святили яблука, груші, мед, колачі з муки нового врожаю. Після церковної відправи пригощали одне одного пирогами та фруктами, особливо дітей і старців. Великим гріхом вважалося їсти яблука і груші до Спаса. Цієї заборони особливо суворо дотримувалися батьки, що втратили дітей, та діти, в яких померли батьки.

Покрови – християнське свято Покрова святої Богородиці, запроваджене у Візантії на згадку про чудесне визволення Константинополя від сарацинів. Серед українців, які століттями постійно страждали від чужоземних набігів, ця легенда набула особливої популярності. Божу матір (її називали у тому числі й Покровою) вважали своєю покровителькою запорізькі козаки. Щорічно 1 жовтня з великою урочистістю вони відзначали це свято на Січі у своєму головному храмі св. Покрови.

У селянському побуті за станом погоди на Покрову намагалися передбачити характер майбутньої зими: Якщо на Покрову вітер з півночі, то зима буде дуже холодна і з хуртовинами, якщо з півдня – то тепла. У цей час розпочиналася пора весіль, яка тривала два тижні до Пилипівського посту. Дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, молилися: Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку.

Введення – християнське свято, що знаменувало собою початок зимового циклу обрядовості. Відзначали його 21 листопада за ст. ст. На Рівненщині казали Введення прийде, свят наведе. І дійсно, після Введення йшла низка дуже популярних у народі свят Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохрещі.