Повстання на півночі (1572 р.)

 

1 квітня 1572 р. загін «морських гезів» під командуванням дрібного дворянина Люме захопив у Зеландії невелике місто Бріл. До гезів приєдналось місцеве населення — городяни, селяни околиць, рибалки, дрібні дворяни. Слідом за Брілем рух швидко поширився по всій Зеландії. Голландії та інших північних провінціях. Всюди іспанські гарнізони обеззброювали і захоплювали у полон. Знов відновився антикатолицький рух. Одним з головних центрів боротьби проти іспанців було промислове місто Ухрехт, де рух почався навіть трохи раніше. Побоюючись репресій Альби, повстале населення вимагало допомоги від Вільгельма Оранського. Вільгельм вступив у межі Нідерландів, спочатку в провінцію Гельдерн, а потім у Брабант, де він дійшов майже до Брюсселя (серпень 1572 р.). Але тут він дізнався про різню своїх союзників гугенотів у Парижі (Варфоломіївська ніч) і відступив, вважаючи недостатніми свої сили для операцій проти Альби. Вільгельм відійшов у Голландію, де незабаром буї проголошений намісником (штатгальтером) спочатку Голландії, а потім й інших провінцій — Зеландії, Фрисландії і Утрехту. Так на Півночі Нідерландів фактично утворилась нова держава, яка лише номінально продовжувала ще вважати Філіппа II своїм королем.

 

Альба з усією лютістю накинувся на ті міста, які перейшли було на бік повсталих північних провінцій. Серед них зазнали особливо дикого грабежу місто Монс (головне місто провінції Геннегау) і місто Мехелен, що було церковною столицею Нідерландів. Звідси Альба рушив у північні провінції, де так само взяв і розграбував міста Цютфен, Наарден і Хаарлем (Гарлем). Голландське місто Алькмаар (Алкмар) було обложене іспанськими військами. Але облогу цього міста довелось зняти через його упертий опір (жовтень 1573 р.). Кінець кінцем політика Альби викликала розчарування у Мадриді. В грудні 1573 р. його відкликали в Іспанію. На його місце був призначений більш гнучкий І дипломатичний генерал Рекезенс, який мав інструкцію розколоти рух і вдержати за Іспанією хиткі соціальні елементи, не припиняючи разом з тин воєнних дій проти «бунтівників».

 

Становище повсталих провінцій було дуже тяжким. Навесні 1574 р. брат Вільгельма Оранського Людовік Нассауський виступив проти Рекезенса з досить численним військом. У битві м. Моок 14 квітня 1574 р. Людовік зазнав поразки. Після іспанці почали облогу м. Лейден. Місто було в облозі кілька місяців (травень — жовтень 1574 р.), але трималося героїчно, незважаючи на страшний голод і переважаючі сили ворога. Голландські штати зважились на крайній захід — відкрити шлюзи, щоб у такий спосіб допомогти обложеним. Захід виявився вдалим. До Лейдена змогли підійти кораблі голландського флоту. Іспанці змушені були відступити. Героїчний Лейден було врятовано.

 

Щоб вдержати під владою короля хоча б південні прові Рекезенс змушений був піти на поступки. Десятипроцентиий податок, запроваджений Альбою, хоч формально і не був скасований, фактично при ньому не збирали. «Рада у справах про заколоти» перестала ухвалювати смертні вироки, обмежуючись штрафами. Було оголошено амністію всім тим, хто відійде від партії Opaнського. Проте кількість «оранжистів», або «патріотів», як вони себе ще називали, дедалі збільшувалась не тільки на півночі, вони стали правлячою партією, а й на півдні, у найбільших містах Фландрії і Брабанту.

47. Основні етапи формування абсолютної монархії у Франції.

Спроба генеральних штатів в період релігійних війн обмежити королівську владу не вдалась. Цьому завадили прагнення знаті повернутися до феодального роздроблення і бажання міст відновити свою колишню незалежність, тоді як генеральні штати могли бути всього лиш центральною владою, при цьому не надаючи більш широких прав містам та місцевій знаті.

З іншого боку, вищі стани і міщани ворогували між собою. Народ був невдоволений свавіллям дворян і міжусобицями, та був готовий підтримати владу, яка рятувала його від анархії. Генріх IV взагалі не скликав генеральних штатів; після цього вони скликалися лише одного разу. Головним завданням його уряду було покращення економічного добробуту країни і державних фінансів. Йому допомагав міністр Сюллі — суворий і чесний гугенот. Вони піклувалися про розвиток сільськогосподарського сектору (землеробства) і промисловості, про полегшення податкового навантаження, про внесення порядку в фінансову систему, однак для втілення задумів їм забракло часу.

У період раннього дитинства Людовіка XIII, в 1614 році, для припинення заворушень в управлінні були скликані генеральні штати. Третій стан виступив з цільовою програмою перетворень: 1) скликати державних чиновників на певні терміни; 2) привілеї духовенства і дворянства мали бути відмінені, а податки розповсюджувалися б більш рівномірно; 3) уряд припиняв купувати покірність вельмож грошовими роздачами, для того щоби припинити довільні арешти. Вище духівництво і дворянство були вкрай незадоволені такими заявами і протестували проти слів оратора третього стану, який зрівняв три стани з трьома синами одного батька. Привілейовані стани не хотіли бачити братами людей, яких вони швидше вважали своїми слугами. Скликання штатів не змінило ситуацію, і після цього вони не скликалися протягом 175 років.

На цьому ж зібранні висунувся, в якості депутата від духовного стану, єпископ люсонський (згодом кардинал) Рішельє. Через декілька років він став головним радником і всесильним міністром Людовіка XIII, і протягом майже двадцяти років керував Францією, з фактично необмеженою владою.

Рішельє остаточно закріпив систему абсолютизму в французькій монархії. Метою всіх його замислів і прагнень була сила і могутність держави; заради здійснення цієї цілі він був готовий принести в жертву все інше. Він не допускав втручання Римської курії у внутрішні справи Франції і заради інтересів французької монархії взяв участь в тридцятирічній війні (максимально довго відтягував вступ Франції у війну до того часу, доки не були ліквідовані і припинені будь-які внутрішні проблеми та суперечності), виступивши на боці протестантів.

Внутрішня політика Рішельє[ред. • ред. код]

Його внутрішня політика також була особливою. Боротьба з протестантами закінчилася для Рішельє «Миром милості», котрий зберігав свободу віросповідання для гугенотів, однак позбавляв їх усіх фортець та гарнізонів; йому фактично вдалося знищити гугенотську «державу в державі». Його заповітною мрією було змусито дворян служити державі за ті привілеї та землі, якими вони володіли, хоч і сам Рішельє за походженням був дворянином. Дворянство він вважав основною опорою держави, про що зазначено в його «Політичному заповіті», однак вимагав від них обов'язкового проходження військової служби, за відмову пропонував забирати їхні привілеї.

Щоб слідкувати за діями губернаторів, які вважали себе спадкоємцями феодальних герцогів і графів, Рішельє направляв в провінції особливих доврених йому королівських комісарів. На ці посади призначав сам Рішельє, переважно з представників дрібного дворянства або міщан. Як наслідок, відбувалося і підвищення по службі, тому з часом комісари змінювали посаду і ставали інтендантами.

Заходами Рішельє фортеці і замки у дворян або відбиралися, або знищувалися; постійні сутички та дуелі дворян він заборони пригрозивши смертною карою. Народ, завдяки рішучим заходам міністра, підтримував його, а дворяни його ненавиділи, вели проти нього інтриги, складали змови, в деяких випадках навіть виступали зі зброєю в руках. Декілька герцогів і графів навіть були покарені на пласі. Проте він залишив ті привілеї дворянству, які воно мало над народом: дворяни і надалі мали владу над третім станом, а його права над селянами-кріпаками не чіпалися.

Релігія і Рішельє

Досить гостро дивився Рішельє на гугенотську державу в державі, зважаючи на протистояння між католиками і протестантами та на великий вплив останніх на прийняття політичних рішень в окружних зібраннях. Здійснювали вони свою політику і через посередництво національного синоду реформаторської церкви; вступали в переговори з іноземними володарями, мали свою скарбницю. У їхньому розпорядженні знаходилися численні фортеці. Час від часу вони не підкорялися уряду, а, напроти, вели незалежну і навіть прямо протилежну політичну діяльність.

З самого початку Рішельє почав вести активну боротьбу проти гугенотів. Гугеноти чинили опір; їх підтримував англійський король Карл I. Після досить тривалих спроб домогтися хоч якогось успіху, Рішельє вдалося взяти головну фортецю гугенотів, Ла-Рошель, після чого вони почали складати зброю і на інших пунктах. Як наслідок Рішельє відібрав у них усі фортеці та право на політичні зібрання, залишивши недоторканними їхні релігійні права (1629 рік).

Рішельє ж заходився будувати нову державу. Головним нововведенням була спроба зосередити все управління в єдиному центрі — столиці. Він створив Державну Раду для вирішення найважливіших справ, підпорядкувавши її діяльність Уряду. В деяких провінціях, знищуючи місцеві штати, головно складені з представників духовенства і дворянства, Рішельє запроваджував беззаперечне підпорядкування центру. Він діяв без оглядки на звичаї та закони; суди при ньому втратили незалежність — багато справ розглядалося в позасудовому порядку (деякі вирішували надзвичайні комісії, інші — сам міністр).

Рішельє створив Французьку академію, намагався підпорядкувати літературу державі і взагалі робив спроби одержавлення всього ідеологічного життя Франції.

Період Фронди

По смерті Рішельє через декілька місяців не стало й Людовіка XIII, а престол перейшов до його сина Людовіка XIV. Через його малолітство країною керували його мати, Анна Австрійська, і наступник політики Рішельє, кардинал Мазаріні. Цей період отрмав назву Фронда (назва дитячої гри), що ознаменувався рядом антиурядових повстань, і збігся в часі з першою англійською революцією.

У Фронді брали участь усі — від парламенту до народу, однак між ними не було одностайності, а навпаки — вони часто переходили з однієї сторони протистояння на іншу. Паризький парламент, котрий складався переважно зі спадкових чиновників, вимагав незалежності суду і особистої недоторканності підданих, а також вимагав надати йому право затвердження нових податків. Таким чином депутати хотіли зробити себе державними чиновниками. Кардинал Мазаріні діяв швидко: він заарештував найактивніших депутатів. В той же час населення Парижу вийшло на вулиці, будуючи барикади та готуючись до повстання. В цю боротьбу втрутилися й представники королівської знаті та принци, які хотіли позбавити Мазаріні влади, або хоча б отримати певні грошові компенсації. Однак їм домогтися свого не вдалося — принц Конде був розбитий урядовими військами під командуванням Тюренна, і змушений був утікати в Іспанію, де заручився підтримкою останньої і продовжував вести боротьбу проти французької влади.

Людовік XIV

Основна стаття: Людовік XIV

Протистояння періоду Фронди закінчилися перемогою Мазаріні, однак все це відклало досить негативний відбиток на свідомості молодого короля. Після смерті свого міністра (1661 рік), Людовік XIV став одноосібним головою держави. Дитячі роки сформували в ньому ненависть до будь-яких проявів інакодумства, а тому все життя прагнув до сильної і неподільної влади. Його відомий вислів: «Держава — це я», найкраще символізує його прагнення.

Сильного супротиву й не було: духовенство існувало під сильним впливом короля ще з конкордату 1516 року, а дворянство корилося завдяки зусиллям Рішельє та Мазаріні. Феодальна аристократія при ньому перетворилася на придворну знать. Дворянство, зберігаючи, як і за часів Рішельє, владу над народом, було повністю підпорядковане королю, який підкупив його численними подарунками знатними посадами, розкішшю придворного життя.

Через свою нелюбов до Парижу король неподалік від міста збудував резиденцію — Версаль. На її території розкинулися палаци, сади і парки, штучні водоспади та фонтани. Версальський двір наслідувала вся знатнаЄвропа; французька мова, мода, манери стали верхівкою європейського вищого світу.

При ньому в Європі почала панувати й французька література, яка отримала чисто придворний характер. Людовік XIV виплачував пенсії французьким і навіть іноземним письменникам, але вимагав, щоб вони славили його царювання і керувалися прийнятими в суспільстві думками.

Кінець Французького абсолютизму[ред. • ред. код]

Після абсолютизмів Людовіка XIV і Людовіка XV, наступив досить короткий період, пов'язаний з владою Людовіка XVI, який власне і виявився останнім представником бурбонів в дореволюційний період. Двома найяскравішими постатями цього періоду були міністри Тюрго і Некер. Тюрго (1774—1776) проводив народні реформи, намагався зрівняти у правах протестантів і католиків, ввести народну освіту. Некер (1777—1781), будучи ерудованим фінансистом, пропрацював лише на два роки більше. Він намагався ввести в двох областях провінційне самоуправління, однак проект Тюрго було урізано. Він був прихильником того, щоб державний бюджет не покривав величезних видатків королівськго двору. В цей час Франція погіршила своє становище іще й втручанням у боротьбу північноамериканських колоній проти Англії.

Багато подій посилювали прагнення французів до свободи. Уряди не раз поверталися до питань про фінансові та адміністративні реформи. Піднялися і парламенти, які не бажали ніяких реформ, і протестували проти свавілля уряду. Саме в цей час (1787) заговорили про скликання генеральних штатів, на що Людовік XVI змушений був погодитися.

Зібрання 1789 року і поклало початок великої французької революції. 17 червня 1789 року старе станове представництво стало представництвом всенародним. Генеральні штати перетворилися на народне зібрання, яке оголосило себе установчим, потім відмінило всі станові привілеї і феодальні права, а також опрацювало монархічну конституцію 1791 року. Проте 21 вересня 1792 року була проголошена республіка.

48. Галілео Галілей.

Галілео Галілей був основоположником експериментально-математичного методу вивчення природи. Він залишив розгорнутий виклад цього методу й сформулював найважливіші принципи механічного світу. Його дослідження кардинально вплинули на розвиток наукової думки. Саме від нього бере початок фізика якнаука. Найважливішим вкладом Галілео Галілея в науку була свідома й послідовна заміна пасивного спостереження активним експериментом. Результатами цих експериментів стали зроблені ученим наукові відкриття.

Механіка]

Галілею людство зобов'язане двома принципами механіки, що відіграли велику роль у розвитку не лише механіки, але й усієї фізики. Сформулювавши принцип відносності руху для прямолінійного й рівномірного руху, закон вільного падіння тіл, механіку їхнього руху похилою площиною (1604 — 1609) і тіла, кинутого під кутом до горизонту, ідею про ізохронізм коливання маятника (1583), ідею інерції (1609), Галілей заклав основи механічної системи відліку, а другий принцип, пов'язаний із вільним падінням тіл, привів його до поняття інертної й гравітаційної маси. Альберт Ейнштейн поширив механічний принцип відносності Галілея на всі фізичні процеси, зокрема на світло, і вивів з нього наслідки про природу простору й часу (при цьомуперетворення Галілея замінено перетвореннями Лоренца). Об'єднання ж другого галілеївського принципу, що Ейнштейн тлумачив як принцип еквівалентності сил інерції та сил тяжіння, із принципом відносності привело його до загальної теорії відносності.

Винаходи

Першим серйозним винаходом Галілея були гідростатичні ваги для швидкого визначення складу металевих сплавів (1586); визначив питому вагу повітря. Винайшов термоскоп, що є прообразом термометра. Створив один із перших телескопів. Висунув ідею застосування маятника в годиннику. Здійснив фізичні дослідження присвячені також гідростатиці, міцності матеріалів.

Астрономічні дослідження

Довідавшись про винайдену в Голландії підзорну трубу, Галілей 1609 року побудував свій перший телескопіз трикратним збільшенням, а трохи пізніше — зі збільшенням у 32 рази, як він сам писав згодом, «побудував собі прилад до того чудовий, що з його допомогою предмети здавалися майже в тисячу разів більші і більш ніж у тридцять разів ближчі, ніж під час спостереження простим оком». Із їх допомогою Галілей здійснив кілька важливих астрономічних відкриттів — гори і кратери на Місяці, розміри зірок та їхню колосальну віддаленість, плями на Сонці, 4 супутники Юпітера (Іо, Європа, Ганімед та Каллісто), фази Венери, кільцяСатурна, Чумацький Шлях як скупчення окремих зірок та ін.

Галілей налагодив виробництво телескопів.

У 1610–1614 роках, змінюючи відстань між лінзами, він створив також мікроскоп. Завдяки Галілею лінзи й оптичні прилади стали могутнім знаряддям наукових досліджень. Як відзначав С. Вавилов, «саме від Галілея оптика одержала найбільший стимул для подальшого теоретичного технічного розвитку». Оптичні дослідження Галілея присвячені також вченню про колір, питанням природи світла, фізичній оптиці. Галілею належить ідея скінченності швидкості поширення світла й постановка (1607) експерименту з її визначення.

Процес та відречення[ред. • ред. код]

Докладніше: Процес Галілея

Створення телескопа й астрономічні відкриття здобули Галілею широку популярність. Ці відкриття безумовно підсилювали позиції геліоцентричної системи Коперника в боротьбі зі схоластичнимарістотелівсько-птолемеєвським трактуванням Всесвіту. Після публікації 1632 року «Діалогу про дві найголовніші системи світу — птолемеєву та коперникову» інквізиція викликала його до суду (1633), звинувативши в коперниканстві. Загрожуючи заборонити займатися науковою діяльністю, спалити неопубліковані праці, й застосовуючи катування, інквізиція змусила Галілея відмовитися від теорії Коперника, а на «Діалог» наклала заборону. Після процесу Галілея було оголошено «в'язнем святої інквізиції» і він був змушений жити спочатку в Римі, а потім — в Арче́трі^[en] біля Флоренції. Однак наукову діяльність Галілей не припинив, до своєї хвороби (у 1637 році Галілей остаточно втратив зір) він завершив працю «Бесіди й математичні докази, що стосуються двох нових галузей науки», яка підбивала підсумок його фізичних досліджень.

До наших часів дійшло декілька цікавих і повчальних висловлювань Галілея; зокрема, він зазначав: «В науці тихе зауваження однієї людини цінніше за голосні твердження тисячі однодумців.»

49. Католическое дворянство Южных Нидерландов, напуганное развертыванием восстание пошло на примирение с испанцами. 6 января 1579 в городе Аррас был подписан унию по которой они признавали суверенитет Филиппа II и католицизм как единственную разрешенную религию

Северные провинции в ответ на это заключили Утрехтская унию, которая предусматривала совместное ведение войны против Испании до полной победы, создание единой армии, монетной системы и общую внешнюю политику. Подписание Утрехтской унии начало возникновения нового государства - Республики Соединенных провинций, ее чаще всего называли Голландией. Филипп II объявил Вильгельма Оранского главным бунтовщиком и назначил награду за его убийство. В ответ на это 26 июля 1581 Генеральные штаты приняли акт независимости Нидерландов от Испании

Окончательно Испания признала независимость Республики Соединенных провинций только в 1648 г. Она стала одной из самых могущественных европейских государств XVII в. Под властью испанских Габсбургов остались Южные Нидерланды (современная Бельгия)

50. З кінця XI ст. утворюються самоврядні міські комуни. Вони керувалися виборними радами, які відали питаннями війни та миру, оподаткуванням, торгівлею, ремеслами. Перехід економічних та політичних важелів у руки міста-держави призводить до його посилення.

Розміри середньовічних міст були незначними. Як правило, в них проживало 1-5 тис. жителів. Навіть у XIV—XV ст. великими вважалися міста з 20-30 тис. жителів. Лише 7 міст мали населення від 80 до 100 тис. З них три знаходилися в Італії (Мілан, Венеція, Флоренція). Багато міст Північної та Середньої Італії — Венеція, Генуя, Сієна, Флоренція Лукка, Равенна, Болонья в ХІ-ХІІ ст. стали містами-державами. Наприклад, Мілан спочатку належав графу, потім архієпископу. Протягом усього XI ст. жителі цього міста вели боротьбу з сеньйорами. Наприкінці XI ст. місто набуло статусу комуни. На чолі його стала рада консулів з привілейованих громадян — представників купецько-феодальних верств.

На території Італії (300 тис. км2) в XI ст., нараховувалося 278 міст, які були єпископськими центрами (тобто більш-менш значними). У ХІ-ХІІ ст. у цих містах посилюється реміснича та торговельна діяльність. У Мілані та Флоренції виробляють тонкі сукна, в Луцці — шовкові тканини, Кремоні — лляні, Генуї та Венеції будують кораблі. Мілан стає центром виробництва зброї. Розвиток ремесла призводить до посилення товарного обміну.

Колегія консулів у містах була виконавчим органом, а законодавча-влада знаходилась у руках обраної обмеженою кількістю громадян міста Креденці — ради довірених осіб. Іноді скликалися і парламенто-збори всіх, хто мав виборчі права. Усі доходи комуни йшли на користь міста, що значно збільшувало його господарські можливості.

У містах Північної та Середньої Італії склалися у XIII-XIV ст. три основні форми політичного управління:

1) республіканська (наприклад, Флоренція), якою управляла сеньйорія з 9 осіб на чолі з гонфалоньєром («прапороносцем справедливості»). Головну роль в управлінні містом відігравали представники «жирного народу» (заможні). «Худий народ» був відсторонений від управління;

2) патриціанська (Венеція, Генуя) — тут заправляли олігархи — найбагатші купці. На чолі стояв дож, влада якого обмежувалася «Радою запрошених»;

3) монархічна (Мілан). Тут утвердилася як правляча фамілія Вісконті, яка отримала у 1395 р. герцогський титул.

Проте у XV ст. ситуація змінюється. У багатьох містах республіканська форма переходить у монархічну. Такий політичний лад дістав назву синьйорії або тиранії. Це було спричинено розширенням регіональних економічних зв'язків, ускладненням політичної структури, коли місто, маючи значну територію, вже не могло засобами комунального управління забезпечувати його нормальне функціонування. Встановленню сеньйорії сприяло також прагнення «жирних» відгородитися від народних повстань, послаблення середніх верств і безперервна політична боротьба між окремими багатими сім'ями.

До середини XV ст. сеньйорія утверджується у Флоренції, Мілані, Болоньї та інших містах. У Флоренції, наприклад, до влади приходить сім'я Медичі. Час правління Лоренцо Блиску чого Медичі (1469—1492 pp.) став «золотим віком» Флоренції.

 

Папська область

її столицею був Рим. На чолі області стояли папи, що мали світську та духовну владу і своїх васалів. На історію цієї держави вплинула європейська політика пап, які намагалися встановити своє верховенство над монархами Європи. У ХІ-ХІІ ст. папам удалося розширити територію своєї області. У економічному аспекті Папська область відставала від Північної Італії. Сам Рим був гніздом феодалів — тут нараховувалось 200 феодальних замків.

У XII ст. римська церква запровадила справжню теократичну монархію з могутньою загальноєвропейською фінансовою базою, судовою системою, розгалуженою бюрократією та витонченою дипломатією.

Зеніту своєї могутності папство досягло за Інокентія III (1198-1216 pp.), за правління якого три государі — німецький, французький та англійський були відлучені від церкви, а на їх країни накладено інтердикт. Це значно ускладнило становище всередині цих держав. Інокентій III добився від монархів Західної Європи визнання верховенства папської влади, зміцнив Папську державу. За нього було здійснено реформу канонічного права, а всі папські послання і постанови зібрано в єдиний корпус «Декреталій». Було зроблено кроки для перетворення папської курії в найвищу судову та апеляційну інстанції усього християнського світу. Зростання політичного впливу папства виявилося в організації Хрестових походів. У 1245 р, перший Ліонський собор остаточно встановив порядок обрання пап колегією кардиналів, які знаходилися в цей час у повній ізоляції, «під ключем» («конклав» на італійській) — звідси назва цієї колегії.

Своєрідним вододілом в історії папства став понтифікат Боні-фація VIII (1294-1303 pp.). У 1300 р. він уперше організував «ювілей церкви» На його святкування до Риму приїхали десятки тисяч паломників, що дозволило зібрати величезні кошти. Папа інспірував торгівлю індульгенціями в небачених масштабах. Проте нова сила підіймалася назустріч претензіям пап — це централізовані держави, що почали формуватися. Боніфацій зазнав поразки в боротьбі з французьким королем Філіпом IV Красивим. Почався «авіньйонський полон пап», про що вже йшлося више.

Яскравим виразом глибокої кризи, у якій опинилося папство, стала «велика схизма» (1370-1417 pp.) — найтриваліший розкол в історії католицької церкви. Одночасно з'явилося два, а потім три папи, які не гребували ніякими засобами в боротьбі за престол Святого Петра. У цю боротьбу була втягнута фактично вся Західна Європа.

Лише наприкінці XV ст. папам удалося відновити владу над своєю територією. Папою у 1492 у>. став Олександр VI Борджіа, який разом зі своїм сином Цезарем Борджіа — таким же безпринципним і нечесним, як і його батько, за допомогою зброї та отрути збільшили свій вплив у Середній Італії.

У цей час папство фактично відмовилося від теократичних претензій у загальноєвропейському масштабі. Папська держава стала одним з феодальних італійських князівств типу тиранії, глава якого найбільше зайнятий зміцненням своєї держави та власним збагаченням, існування Папської області було однією з перешкод на шляху до об'єднання Італії.

51. Найвідоміший французький мислитель Мішель де Монтень (1533-1592) народився на південно-заході Франції в замку Монтень, що належить його батькові. З двох років почалося навчання маленького Мішеля - батько найняв йому вчителів латині. Більш того, в сім'ї всі - і батько, і мати, і слуги, - розмовляли з ним тільки на латині, тому з дитинства Монтень освоїв латину як рідна мова. Батько Мішеля взагалі прагнув прищепити йому любов до наук і тому, ледь Мішелю виповнилося шість років, віддав його у коледж міста Бордо.

У двадцять один рік Мішель де Монтень став радником Рахункової палати в Периге, а незабаром радником парламенту міста Бордо. На цій посаді він перебував до 1570 р., після чого вийшов у відставку і зайнявся літературною діяльністю, проживаючи у своєму родовому замку. Як писав Монтень, він, "давно стомлений рабською перебуванням при дворі і громадськими обов'язками... вирішив сховатися в обійми муз, покровительок мудрості". У результаті, в 1580 р. вийшли в світ дві перші книги його "Дослідів" - твір, який приніс Монтень ще за життя широку популярність, а згодом всесвітню славу.

Однак бажанням Монтеня до кінця днів своїх провести життя на самоті не судилося збутися. У 1581 р. він був обраний мером міста Бордо та за наказом короля Франції зайняв цю посаду. Франція, що роздирається в той період релігійними війнами між католиками і гугенотами, переживала важкі часи. І Монтень, займав настільки значний пост, не раз доводилося брати участь у вирішенні багатьох спірних питань. Сам він цілком знаходився на стороні короля і не підтримував гугенотские домагання. Але у своїй політичній діяльності Монтень все-таки намагався більшість проблем вирішувати мирним шляхом

52. На особливу увагу заслуговують “12 статей”, що були вироблені у Верхній Швабії у лютому 1525 р., та “Гейльбронська програма”, складена у Південній Франконії за зразком “12-ти статей”. Ці два документи стали уособленням найтиповіших прагнень, відповідно, селянства та середнього бюргерства. Варто зупинитися на їх ґрунтовнішій характеристиці.

В оригіналі “12 статей” мають назву “Ґрунтовні і справедливі головні статті усього селянства і захребетників (hidersessen) духовної влади, якою вони вважають себе обтяженими” [2, 122]. Складаються з преамбули та дванадцяти пунктів. Основна ідея документа – служіння законам духовним (Євангелію та Святому Письму) та світським. У пунктах простежується прагнення залишити старі права і звичаї, протест проти численних нововведень, які обминають традиційну “букву закону” та йдуть урозріз із Священним Писанням. Так, у статті 6 селяни скаржаться на посилення панщинних зобов’язань, тож, не відмовляючись від їх виконання, наполягають на зменшенні обсягів до початкових розмірів (“як служили наші батьки”) [2, 125]. Заклик повернутися до старого укладу звучить і в статті 9, де наголошується на необхідності відмовитися від новосформованої системи штрафів та повернутися до традиційних писаних законів. Стаття 7 містить вимогу неухильного дотримання ленного права, без зловживань з боку землевласника щодо арендатора ділянки. Проводиться думка встановлення чіткої кількості панщинних відробітків. Якщо ж господар ділянки залучить селянина до понаднормових робіт, то він повинен працю оплатити. Стаття 8 теж не заперечує інституту поземельних платежів, оскільки вимагає лише полегшення надмірних орендних стягнень. Більш радикальними у цій групі вимог аграрного характеру є 3-ій та 11-ий пункти, що взаємопов’язані. Так, ст. 3 проголошує скасування особистої залежності: посилаючись на Святе Письмо, декларується право усіх людей бути вільними, причому не в анархічній формі, а з визнанням зверхності над собою владних інститутів. У ст. 11 закладена ідея цілковитої відміни посмертного побору, який стягувався паном із вдови чи сиріт кріпосного селянина і був підтвердженням пана на рухоме й нерухоме майно особисто залежного селянина.

В умовах клаптикової строкатості державного механізму селяни не винайшли нічого нового, крім устрою, який передбачав існування широкої мережі самодостатніх одиниць – общин, ідеологічним та адміністративним центром яких була б церква. Відтак, ст. 1 обґрунтовує право на вибір та зміщення священика (керівника общини) за власним розсудом общини. Ст. 2 передає повноваження збору десятини до рук церковних старост, “яких поставить община”. У низці статей проголошується зверхність общинної власності, її першочерговість. Зокрема, ст. 4 передбачає надання ставків, озер та інших водних ресурсів у користування общини, якщо їхні попередні власники не мають належних підтверджуючих документів. Це ж стосується і лісових угідь: “ліси, освоєні, але не куплені мирянами чи кліриками, повинні знову перейти в руки усієї общини” (ст. 5). На общину перекладається облік деревини, яка використовуватиметься для теслярських робіт або як паливо. У ст. 9 висловлюється прагнення повернути експропрійовані свого часу луги та орні угіддя в “загальне (тобто общинне – М.К.) землекористування”. Що ж стосується податкової сфери, то селяни не відмовляються від сплати традиційної церковної десятини, але наполягають на існуванні лише зернової та скасуванні малої (з худоби) платні. Визначаються три сфери застосування десятини:

1) забезпечення прожиткового мінімуму священика і його сім’ї;

2) допомога жебракам;

3) суспільний фонд (кошти для непередбачених витрат, наприклад військових). Фонд створюється для попередження введення нових земляних податків.

Отже, навіть десятина стягується для забезпечення, передусім, общинних потреб.

Проголошуючи у ст. 3 необхідність жити відповідно до закону, а не до вільного “плотського вимислу”, автори статей намагаються запровадити як основу суспільних відносин договірно-правову систему. Так, ст. 2 обумовлює укладання договору з питання купівлі-продажу десятини. У ст. 4 знаходимо: “ми не бажаємо брати її (воду – М.К.) силою, але тут в ім’я братської любові потрібно увійти в християнське порозуміння”. Ст. 5 проголошує: “якщо не виявиться ліса, крім купленого правильно, то потрібно скласти з власником братську й християнську угоду”. Перегукується з попередницями і ст. 10: “якщо ж це (луги та рілля – М.К.) придбано нечесно, то потрібно вступити у братську угоду, відповідно до обставин справи”. Ст. 7 вказує на необхідність існування ленного договору між власником і утримувачем землі: “як пан відповідним чином здає селянинові [землю], так й останній повинен володіти нею на основі угоди (vereyniguns) пана з селянами”.

Таким чином, реорганізація існуючого ладу уявляється селянам тепер не як корінна ломка феодальних традицій, не як революційні перетворення, а логічно допустимі еволюційні зміни в рамках законності та державності.

“Гейльбронська програма” [1, 129-133], яка за етнічне коріння мала землі Південної Франконії, а за ідеологічне – “12 статей”, хоча й була об’ємною за обсягом та змістовною за вимогами, помітно різниться від попередньо розглянутого документа.

Блок аграрних питань у “Програмі” оминається, про них ідеться мова лише в її додатковій частині, причому із взаємозаперечуючими обмовками. Отже, основа феодального устрою – васально-ленні відносини та кріпосне право – залишаються, за документом, недорканими. Щоправда, один із пунктів передбачав комутацію відробітної ренти шляхом виплати щорічного внеску у 20-кратному розмірі, але це задовільняло лише невелику частину селянства – його заможну верхівку.

Лейтмотивом усієї “Програми” є ідея загальнодержавної єдності в рамках буржуазної федеративної станово-представницької монархії. Справа в тому, що нікого вже не задовільняло ефемерне, слабке утворення, яке, крім вивіски “Священна Римська імперія”, нічого й не мало: ні армії, ні спільних фінансів, ні загальних законів, натомість існувала складна мережа митних кордонів, заплутане законодавство та постійні міжусобні війни, учасниками яких були три основні сили країни: князі, імперські міста та імперські рицарі. Протобуржуазія, що лише зароджується, прагне чогось стійкішого, щоб мати впевненість у завтрішньому дні. Гаранта стабільності вони вбачають у централізованому управлінні та багатоукладності економіки. Ст. 2 зобов’язує усіх ленників служити на благо Священної Римської імперії в особі її правителя – єдиного римського імператора. Йдеться про створення імперського війська – запоруки міцної, сильної держави. Руйнується в документі розгалужена система податків, натомість утверджується єдиний для всієї країни – імперський (сплата один раз у десять років) (ст. 9). Із метою економічного об’єднання країни ліквідовувалися мита і провізні побори (ст. 7, 8), а за ст. 10 уводилась єдина монетна система. Цікаво, що видобуток кольорових металів (золота, срібла, свинцю і міді) пропонується взяти виключно під державний контроль, очевидно з метою уникнення фальсифікації чи знецінення грошей. Логічно, що вводилась єдина система мір та ваги, причому за зразок вагових одиниць було взято труанські (м. Труа – головне місто Шампані) (ст. 11). Підсумковою у цьому контексті стала ст. 14, яка проголосила ліквідацію усіх союзів князів, панів та міст з метою збереження загальноімперського миру. Під загрозою втрати усіх вольностей, ленів та реалій заборонялися прояви будь-яких сеператиських тенденцій. Поняття про законодавчу і виконавчу владу досить розмиті, але, очевидно, їх представляють на місцях князі (проте вже як посадові особи імперії), а на загальнодержавному рівні – імператор та законодавча рада (ст. 4). Судову систему країни мали представляти наступні установи: 64 загальнодержавні суди, 16 – земських, 4 – придворних, 1 – імператорський (камергеріхт). Останній виступає юридичним символом єдності країни, оскільки у ньому забезпечується представництво усіх суспільних станів на виборній основі: із 16 членів 2 представників від князів, 2 – від графів, 2 – від рицарів, 3 – від імперських міст, 3 – від княжих міст, 4 – від усіх комун імперії (ст. 6).

53. Арраська унія — об'єднання валлонських провінцій Нідерландів (Ено, Артуа, Дуе), оформлене договором 6 січня 1579 в Аррасі (провінція Артуа).

Пізніше до арраської унії приєдналися Лілль, Орші та інші.