Криміналістика і кримінологія.

Зв'язок криміналістики і кримінології також ґрунтується на спільній частині об'єкта вивчення, якою є злочинна діяльність. Кримінологія вивчає злочинну діяльність з точки зору її детермінації певними факторами (причини і умови, що сприяють злочинності) і має завданням розробку рекомендацій щодо усунення або нейтралізації цих факторів. Оскільки кримінологічні положення і рекомендації реалізуються в діяльності з розслідування злочинів, предметні області кримінології і криміналістики перетинаються. Кримінально-процесуальний закон вимагає від органу дізнання, слідчого, прокурора при провадженні дізнання досудового слідства і судовому розгляді кримінальної справи виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню злочину, а встановивши їх приймати заходи щодо усунення (ст. 23,23-1 КПК України). Відповідно у криміналістичній методиці розробляються рекомендації щодо реалізації даного припису (профілактична діяльність слідчого). При цьому як вихідні використовуються кримінологічні концептуальні положення щодо детермінації злочинів, поняття причин злочинності і окремих злочинів, поняття умов, що сприяли вчиненню злочинів. Тобто криміналістична методика виступає каналом впровадження теоретичних положень кримінології у практичну діяльність органів дізнання і досудового слідства.

Таким чином, входячи у блок кримінально-правових наук, криміналістика відіграє важливу роль у професійній підготовці фахівців для правоохоронних органів. По-перше, криміналістика як прикладна наука, націлена на формування системи знань і практичних умінь, необхідних для розслідування злочинів. В результаті вивчення криміналістики випускник юридичного вищого навчального закладу повинен:

1) знати: види слідів злочинів, механізм їх утворення; правила виявлення, фіксації, вилучення, аналізу слідів злочину - джерел доказів та їх використання для висунення версій і вирішення завдань розслідування тощо;

2) уміти: використовувати криміналістичну техніку з метою виявлення, фіксації та вилучення слідів злочину; використовувати тактичні прийоми проведення слідчих дій; планувати та організовувати розслідування злочинів окремих видів тощо.

По-друге, криміналістика виступає каналом впровадження у практичну діяльність правоохоронних органів нормативно-правових приписів і концептуальних положень кримінального права, кримінального процесу і кримінології.

 

Криміналістика і судова медицина мають найбільш давні та міцні зв'язки. Судово-медичні знання використовувались у розкритті злочинів значно раніше, ніж виникла криміналістика. Тому деякі медичні прийоми виявлення слідів злочину на тілі людини були запозичені криміналістикою і навпаки, багато криміналістичних прийомів і технічних засобів з успіхом використовуються у судовій медицині.

Судова психіатрія, як і судова медицина, сформувались окремо від криміналістики і залишаються самостійними в силу чіткого розмежування їх предметів дослідження. Судова медицина досліджує тканини та різні об'єкти життєдіяльності людини, а також трупи. Судова психіатрія досліджує психіку людини, її поведінку при розладі психічної діяльності. Психічний стан злочинця безпосередньо пов'язаний із призначенням міри покарання і взагалі притягненням особи до кримінальної відповідальності.

Дані психології широко використовуються в криміналістичній тактиці і методиці розслідування окремих видів злочинів, а також для формування окремих методик, теорії спілкування на досудовому слідстві, вчення про навички, методів розпізнання інсценування, способи вчинення злочинів, детектування емоційного стану допитуваного тощо.

 

5. Поняття, об’єкти, види, форми і суб’єкти криміналістичної ідентифікації.

Термін «ідентифікація» походить від пізньолат. identifico — ототож­нюю. Теорія ідентифікації вивчає технічні засоби, методи та прийоми встановлення тотожності об’єктів, що мають значення для розсліду­вання злочину.

Питання про тотожність вирішується при розслідуванні різних злочинів. Водночас встановлення тотожності є встановленням істотних у справі обставин. Встановлення тотожності різних об’єктів дає змогу встановити факти, важливі для розслідування злочину, тобто доказові факти, одер­жати докази.

Процес встановлення тотожності об’єктів (взуття — за слідами, особи — за прикметами зовнішності, знаряддя злому — за відбитками тощо) здійснюється за допомогою різних методів. Теорія ідентифікації вивчає загальні прийоми, методи та принципи, притаманні усім ви­падкам встановлення тотожності, і тому називається загальною теорією криміналістичної ідентифікації.

Для того щоб вирішити питання про тотожність або відмінність, необхідно в одних випадках здійснити більш-менш складне досліджен­ня (криміналістичну експертизу), в інших — провести слідчі дії (на­приклад, пред’явлення для впізнання). Тому розрізняють оперативно- слідчу та експертну ідентифікації.

Види криміналістичної ідентифікації:

1) за суб'єктом ототожнення:

- слідча;

- експертна.

2) за процесуальною формою:

- процесуальна; - непроцесуальна.

Процесуальна здійснюється під час слідчих і судових дій, а непроцесуальна - під час оперативно-розшукової діяльності.

 

3) за характером отриманих результатів:

- повна (встановлення одиничного об'єкта);

- неповна (встановлення приналежності до якоїсь групи).

4) за ознаками ідентифікованих об'єктів:

- ідентифікація за ознаками зовнішньої побудови;

- ідентифікація за функціонально-динамічними ознаками;

- ідентифікація за структурою об'єкта.

5) за природою ідентифікуючого об'єкта:

- ідентифікація об'єктів за матеріально-фіксованим відображенням;

- ідентифікація об'єктів за мисленевим образом;

- ідентифікація (встановлення) цілого по частинах;

- ідентифікація об'єктів за описанням їх ознак.

В усіх випадках встановлення тотожності являє собою процес, який охоплює дослідження, порівняння або зіставлення ознак, — такий процес називається ідентифікацією, або ототожненням. Отже, кримі­налістична ідентифікація — це процес встановлення індивідуальної тотожності об’єктів, що мають значення для розслідування злочину або розгляду кримінального провадження..

В ідентифікації беруть участь дві групи об'єктів:

1) Ідентифікований об'єкт - це об'єкт, тотожність якого встановлюється

2) Ідентифікуючий об'єкт - це об'єкт, за допомогою якого встановлюється тотожність.

Серед ідентифіковних можуть бути:

• люди (запідозрені, підозрювані, обвинувачені, свідки, по­терпілі);

• тварини (звичайно домашні тварини, сільськогосподарська худоба);

• предмети, речі (цілі, їх елементи, частини, взаємопов'язані комплекси предметів);

• населені пункти;

• ділянки місцевості, шляхів, доріг тощо;

• витвори мистецтва;

• соціальні та природні об'єкти (споруди, будови, житлові кімнати, підсобні приміщення, водойми тощо);

• інші дискретні об'єкти (себто ті, що можуть бути вирізнені з маси об'єктів за властивими лише їм кількісно-якісними про­сторово-структурними характеристиками).

Ідентифікувальними об'єктами виступають: матеріально фіксовані відображення, а саме:

- сліди рук, ніг, зубів та інших частин тіла людини, предме­тів, її одягу, взуття; знаряддя злочину; часточки зброї на кулях і гільзах;

- копії цих слідів у вигляді зліпків, відтисків, фотознімків;

- картотеки відбитків пальців, колекції куль та гільз, вилуче­них із місця події тощо;

- документи, в яких у письмовій формі зафіксовано резуль­тати проведеного ототожнення, приміром, печаток і штампів за їх відтиском, осіб - за почерком, друкарських машинок - за друкованим текстом тощо;

- документи, що містять інформацію криміналістичних обліків (дані реєстрації злочинців, невпізнаних трупів, безвісти зниклих);

- ідеальні відображення (уявні образи, тобто сліди пам'яті, збе­режені про подію злочину свідками, потерпілими, підозрювани­ми, обвинуваченими, підсудними);

- описи (словесні портрети - мальовані, композиційні).

У процесі ототожнення, крім названих двох груп об'єктів, ви­користовуються у багатьох випадках ще й порівняльні зразки.

Такі зразки потрібні тоді, коли безпосереднє порівняння -розпізнання шуканого і наявного - неможливе або ускладнене.

Так, під час ідентифікації цілого за частинами, коли є мож­ливим спостерігати і зіставляти ці частини за лініями їх роз'єд­нань, порівняльні зразки не потрібні.

Коли ж, наприклад, ототожнюють (ідентифікують) людину за її почерком, окрім рукопису з її почерком (про що можна тільки припускати), потрібні ще й експериментальні порів­няльні зразки почерку цієї особи.

Зразки для порівняльного дослідження мають відповідати певним вимогам:

- бути достовірними (тобто не повинно бути жодних сумні­вів щодо походження порівняльних зразків, тобто мусить бути повна впевненість, що ці зразки отримано від об'єктів, які під­лягають ідентифікації;

- зразки повинні повно відображати властивості досліджу­ваного об'єкта;

- бути придатними для зіставлення з ідентифікованими об'єктами.

Порівняльні зразки поділяються на три групи:

1) вільні;

2) умовно-вільні (або відносно-експериментальні);

3) експериментальні.

Вільними зразками називаються об'єкти, не пов'язані з кри­мінальним процесом (їх походження зазвичай пов'язане з подією, що передувала вчиненню злочину та порушенню кри­мінальної справи);

Умовію-вільні зразки - такі об'єкти, що виникли не з розслі­дуваною подією, а вже під час розслідування порушеної кримі­нальної справи;

Експериментальні порівняльні зразки становлять собою об'єкти, походження яких пов'язане з виконанням ідентифіка­ційного дослідження. їх спеціально отримують для порівняль­ного дослідження від підозрюваного чи обвинуваченого, від свідка або потерпілого, проведенням спеціальної процесуальної дії, яка так і називається - Стаття 274. Негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження

Стаття 245. Отримання зразків для експертизи

Суб'єктами криміналістичної ідентифікації слід вважати слідчого, дізнавача, оперативного працівника, прокурора, спеціаліста, експерта, суд (суддю), а також таких учасників кримінального процесу: свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

Криміналістична ідентифікація має дві форми, що відрізняються за правовою природою та процесуальною регламентацією. Перша - процесуальна - означає здійснення ідентифікації в порядку, регламентованому нормами КПК України. Зокрема, проведення пред'явлення для впізнання (ст. ст. 174, 175, 309 КПК України), під час якого ототожнюючим об'єктом є уявний образ, а суб'єктом ідентифікації свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, підсудний. Щодо судової експертизи, то реалізація процесуальної форми криміналістичної ідентифікації полягає в проведенні експертом у межах судово-експертного дослідження ототожнення об'єкта за матеріально-фіксованими відображеннями чи цілого за частинами (ст. ст. 75,196,310 КПК України). Результати ідентифікації в процесуальній формі, відображені в протоколі пред'явлення для впізнання, на носієві інформації, де за допомогою технічних засобів зафіксовано цю дію, висновку експерта набувають значення доказу в справі (ст. ст. 65, 82 КПК України).

Непроцесуальна (або оперативна) форма означає ідентифікацію поза процесуальною регламентацією в процесі низки заходів, пов'язаних із розкриттям і розслідуванням злочину. Сюди віднесено: 1) попереднє дослідження об'єктів3 (серед іншого й отриманих унаслідок оперативно-розшукових заходів), яке здійснюється переважно спеціалістом; 2) перевірка за криміналістичними обліками, яку проводить за описом ознак працівник облікового апарату; 3) оперативно-розшукові заходи, під час яких суб'єктами ідентифікації постають оперативний працівник, свідок, потерпілий, інколи підозрюваний, а ідентифікуючими - найчастіше уявні образи, описи ознак (наприклад, упізнавання потерпілим за уявним образом під час обстеження місцевості особи, яка вчинила розбій); 4) адміністративно-службові заходи, під час яких уповноважена посадова особа правоохоронних органів здійснює перевірку об'єктів (за описом ознак, матеріально-фіксованими відображеннями). Результати ідентифікації в непроцесуальній формі зазвичай не мають доказового значення і використовуються як орієнтовна інформація. Але в деяких ситуаціях відомості, зафіксовані в довідках про перевірку за криміналістичним обліком, визнаються доказом, а довідки джерелами доказів як інші документи (ч. 2 ст. 65, ст. 83 КПК України). Це саме, згідно з ч. 2 ст. 65 КПК України, стосується фактичних даних, що містяться в протоколах з відповідними додатками, складених уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів.

Так, формами ідентифікації під час процесуальної діяльнос­ті можуть бути:

- пред'явлення для впізнання;

- ідентифікаційні експертизи;

- слідчі та судові огляди, освідування;

- обшуки і виїмки;

- очні ставки, допити;

Формами ідентифікації для непроцесуальної діяльності є:

- криміналістичні та оперативні обліки;

- ідентифікаційні дослідження за оперативними матеріа­лами;

- перевірка (встановлення) особи за документами;

- різноманітні оперативно-розшукові міроприємства та за­ходи.

 

6. Ідентифікаційні ознаки та їх класифікація

 

Завершуючи розгляд питання про об'єкти ідентифікації, не можна залишити поза увагою питання про ідентифікаційні ознаки об'єктів ідентифікації. Під ознакою розуміють вираз (прояв) певної властивості, прикмети конкретного предмета, здатні відповідно та адекватно характеризувати об'єкт. Оскільки ознака є невід'ємною від об'єкта, вона саме вико­ристовується як головний інструмент його ототожнення. Кожному об'єкту матеріального світу, як уже згадувалося, притаманна сукупність ознак (властивостей). Вони характеризують будову, форму, розміри, структуру ма­теріалу об'єкта та і п. Комплекс ознак, що сприяє отриманню необхідної та достат­ньої уяви про ідентифікований та ідеитифікувальний об'єкт, називають ідентифікаційними ознаками. Такими можуть бути ознаки зовнішньої будови предмета, або його внутрішніх властивостей (хімічний склад, щільність, твердість, електропровідність тощо). Окрім цього, ідентифікаційні ознаки можуть бути перетво­реним відображенням властивостей об'єкта ідентифікації. Наприклад, ототожнення людини за почерком - це ідентифіка­ція за ознаками, що містяться в рукописному тексті й відобража­ють систему рухових павичок, які сформувались у конкретної людини для письма.

Для результативного ототожнення ідентифікаційні ознаки повинні відповідати певним вимогам або властивостям:

- бути оригінальними, специфічними або дискретними (тоб­то, наскільки ознака специфічна, оригінальна, конкретно зовні виражена і наскільки повно й точно відображає властивість (певну) об'єкта, настільки вона неспростовно підтверджує то­тожність об'єкта. Наприклад, родима пляма, шрам тощо.

- бути здатною до відтворення, тобто до багаторазового відображення (наприклад, малюнок папілярного візерунка у відбитку пальця);

- наявність чіткої вираженості ознаки, її яскравість, очевид­на примітність (косоокість, великий ніс, криві зуби тощо);

- простота виявлення ознаки;

- відносна стійкість, оскільки всі об'єкти матеріального світу з часом або залежно від умов використання, зберігання тощо -видозмінюються.

Усі об'єкти матеріального світу з часом змінюються.

Під час конкретного ідентифікаційного дослідження вико­ристовують не всі об'єктивно існуюючі ідентифікаційні ознаки ідентифікованого та ідентифікувального об'єктів, а їх певну су­купність. Цю сукупність у криміналістиці позначено поняттям «ідентифікаційне поле» та обумовлено найбільшою індивіду­альною визначеністю, стійкістю і неповторністю ознак для цих об'єктів з урахуванням характеристик відповідного ідентифіка­ційного періоду.

Ідентифікаційне поле - це сукупність усіх ідентифікаційних ознак, використовуваних під час конкретного ототожнення.

Ідентифікаційні ознаки можуть бути класифіковані за різни­ми критеріями:

За відношенням до об'єкта в цілому:

- загальні (групові) ознаки - відображають найбільш суттє­ві, постійні властивості об'єктів або груп об'єктів: форму, роз­мір, колір, функціональну належність. Наприклад, за структу­рою паперу встановлюють завод-виготовлювач або ж за загаль­ними ознаками машинописного тексту (наповненість і форма шрифту, розмір шрифту, величина кроку головного механізму, величина інтервалів тощо) можна встановити модель друкар­ської машинки тощо;

- окремі - специфічні для конкретного об'єкта ознаки, за якими можна вирізнити цей об'єкт із групи однорідних об'єктів та ідентифікувати його (наприклад, щодо машинописного тек­сту - за вертикальним нахилом знаків, рівнем деформації пло­щини знаку, характером зношеності, нерівностями рядкової лі­нії та ін.- встановлюють конкретну друкарську машинку, якою було виготовлено текст).

За структурною природою:

- внутрішні ознаки;

- зовнішні ознаки.

За характером установлення ознак:

- якісні (атрибутивні) - визначаються якісними характе­ристиками. Наприклад, якісна характеристика типу і виду папі­лярного візерунка: завитковий круговий; завитковий простий чи складний; петлевий ульнарний чи петлевий радіальний то­що; характеристика форми знаряддя злому: прямокутна форма сліду - відтиску від леза долітця; характеристика способу напи­сання літери (лівоокружне, правоокружне та ін.);

- кількісні ознаки - виражаються числовими величинами, за якими встановлюються розмір сліду, кількість нарізів у каналі дула зброї, нахил цих нарізів, розмір шрифту друкарської ма­шинки тощо.

За причинами виникнення:

- закономірні (необхідні) - ті, в яких проявляється сутність об'єкта; без них об'єкт не був би тим, чим він є. Наприклад, ознаки пістолета, гвинтівки як вогнепальної зброї.

- випадкові - які не характеризують сутність предмета, мають випадковий характер, хоча виникли під дією закономірних фак­торів (наприклад, нерівності в каналі дула пістолета закономірно залишають на кулі слід у вигляді трас - потертостей тощо).

За походженням:

- власні;

- набуті.

За зв 'язком з іншими ознаками:

- залежні;

- незалежні.

За тривалістю періоду, протягом якого ознака є характер­ною для об'єкта:

- стійкі;

- відносно стійкі.

За кількістю об'єктів, яким притаманні однакові ознаки:

- родові (групові) ознаки;

- індивідуальні ознаки.

За значенням (роллю) в ідентифікаційному процесі:

- ті, які потрібно ідентифікувати (шукані, пізнавальні);

- ті, яким ідентифікують (ідентифікуючі).

Коло суб'єктів криміналістичної ідентифікації достатньо широке:

- експерт;

- слідчий, суддя, працівник органу дізнання;

- спеціаліст;

- будь-який інший учасник кримінального процесу (свідок, потерпілий, підозрюваний та ін.)

 

Ідентифікацію як загальнонауковий метод у криміналістиці прийнято поділяти:

За рівнем досягнутої індивідуальності на:

- родову;

- видову;

- групову;

- індивідуальну (або власне криміналістичну).

- За природою ідентифікувальних об'єктів на:

- загальну;

- знакову.

За способом відображення ідентифікаційної інформації на:

- ідентифікацію цілісних структур;

- ідентифікацію розділеного цілого;

- ідентифікацію джерела пошкодження.

Залежно від форм відображення матеріальних об'єктів під час їхньої взаємодії (а таких форм дві) на:

- матеріально фіксовану, коли ознаки відображеного об'єкта закріплюються в матеріальних об'єктах (слідах, кресленнях, описаннях тощо);

- психофізіологічну, коли уявний образ фіксується в пам'яті конкретної людини. У цьому випадку суб'єктом ідентифікації, тобто особою, яка може здійснити ототожнення, може бути тіль­ки ця конкретна особа - свідок, потерпілий, обвинувачений (наприклад, свідок бачив злочинця, запам'ятав його зовнішність і в змозі впізнати його за уявним образом; на відміну від цього, ідентифікацію за матеріально фіксованим відображенням може виконати інша особа, наприклад, слідчий, суддя, експерт).

Криміналістичну ідентифікацію як дослідницьку діяльність поділяють на два види:

- ідентифікація за матеріально фіксованим відображенням;

- ідентифікація за ідеальними (не матеріальними) слідами відображення (уявними образами, слідами пам'яті).

Розрізняють такі сфери застосування криміналістичної іден­тифікації.

Сфера процесуальної діяльності, що охоплює:

-дізнання і досудове слідство;

- судовий розгляд кримінальної справи. \

- Сфера непроцесуальної діяльності, що охоплює:

- оперативно-розшукову діяльність;

- адміністративну діяльність.

Людину можна ідентифікувати за:

- слідами рук, ніг, зубів та іншими частинами тіла;

- фото-, відео- і рентгенівськими зображеннями;

- уявним образом;

- описом ознак;

- рукописними текстами і підписами;

- текстами, що виготовлені розмножувальною технікою;

- за фонограмами;

- за кістковими залишками;

- за біологічними виділеннями.