Проблема осягнення художнього твору: переклад у руслі феноменологічної теорії

Феноменологічна критика виробила своє ставлення до ху­дожнього твору, з якого випливає новий підхад до явища літературного перекладу, її представники розглядають твір як багатопланове утворення, що містить план звучання слів та типів звучання вищого порядку; план значущих одиниць: речень і груп речень; план схематичних образів, через які виявляються різні предмети, представлені у творі, тощо. З матерії і форми окремих планів випливає суттєвий внутрішній зв'язок між усіма планами, а через це — власне формальна цілісність самого тво­ру. Твір відзначається впорядкованою послідовністю своїх час­тин, у якій набуває особливої, квазі-часової «тривалості» від початку до кінця, а також особливостей композиції.

У системі феноменології літературний твір протистав­ляється його конкретизаціям, які виникають при окремих прочи­таннях чи його постановках у театрі. На відміну від своїх кон­кретизацій він є схематичний. В цілому «літературний твір — це суто інтенційний твір, джерелом існування якого є творчі акти свідомості автора, а фізичною підставою — текст... Завдяки дво-плановості його мови він водночас інтерсуб'єктивно доступний і, відтворюється, тому стає предметом інтенційвднй, інтерсуб'єктиВнйм з огляду на певну суспільність читачів. Як такий він не психічний, а трансцедентний стосовно усіх свідомих переживань як автора, так і читачів» [21, 142]. Прочи­тання твору визначається Його будовою, усталеним способом впорядкування мовних одиниць у тексті, формальними показни­ками. Таким чином, «послідовність частин у творі перетво­рюється у часову наступність фаз читання і в часову черговість частин конкретизації відповідного твору» [21, 143], тому для правильного сприймання з його частинами треба знайомитись у тому ж порядку, в якому вони виступають у тексті.

Представники феноменологічної критики не звертали особливої уваги на проблеми перекладу, але у їх вченні важливе місце відводиться аналізу процесу прочитання художніх творів та їх розуміння, що теж є недругорядним у сприйманні

оригіналу перекладачем. Прихильники цієї теорії визнають мож­ливими різні способи читання твору (стосовно їх осягнення у часі, з перервами, у різній послідовності), визначаючи в них різну тривалість фази безпосередньої живої присутності твору. Вона може охоплювати одне чи кілька речень, іноді фрагмент тексту. З цього огляду, як і для читача в цілому, для перекладача найпродуктивнішим визнається прочитання речення за реченням без часових пауз. У цьому процесі лише одна частина твору зна­ходиться безпосередньо присутньою, згодом «читач віддаляється від неї, а вона сама існує надалі, існує для того ж читача, хоч вінїї вже може explicite не пам'ятає» [21,144].

Зображення поступово постає з різних планів та їх співвідношень, що зберігаються у пам'яті. При цьому читач «скорочує» значення прочитаного, виводячи узагальнене «скон­денсоване» значення, що постає на основі важливих та нових речень, деталей, що привертають увагу. «Жива» пам'ять найчіткіше оприсутнює кульмінаційні фази подій, деякі з них повертають людину до минулих прочитаних моментів, увираз­нюють 'їх. Недругорядну роль тут відіграє так зване явище не­сподіваного, нового. При огляді часової перспективи у процесі осягнення твору прихильники феноменології послуговуються терміном «горизонт», уведеним Гуссерлем. ^(Читана у цей мо­мент частина твору постійно оточена подвійним горизонтом конкретизації із: а) вже прочитаних частин, які переходять у «минуле» твору і б) частин ще не читаних і до цього моменту невідомих» [21, 148]. Цей горизонт постійно змінюється через нові частини твору і впливає на формування змісту, на всі плани твору.

Крізь призму проблематики перекладознавства ці аспекти постають як надзвичайно важливі. Перекладач є не простим чи­тачем твору, — він формує текстовий відповідник для інших читачів. І тут недостатньо відтворити основний зміст твору крізь його форму, складові частини. Необхідно зберегти рівень віддаленості минуломго та майбутнього горизонтів у тих же ча-освих фазах, що й в оригіналі. Усі події могли б сприйматись по-іншому, або взагалі виявитись незрозумілими, якби змістити їхню послідовність чи часові проміжки між ними. Але якщо зміщується горизонт, то вони виявляються в іншому світлі, на­бувають іншого значення, образні схеми тексту зазанають де­формацій, постають у іншому звучанні. У деяких випадках кон­кретизація власне читаної частини твору повинна залишатись у залежності від «пізніших» частин твору, а деякі передбачають знання інформації, отриманої із Його «попередніх» частин. Фе-

номенальна «тривалість» періоду презентується у переживанні «
стосовно «довшої» чи «коротшої» фази напруги. j

Переклад творів, особливо віршових може призводити до'' І
змін тривалості цих фаз, до зміни у динаміці зображених прЬ- І
цесів, відтак — спотворити вимір часової перспективи, скресле- |
ної як феномен часової віддалі подій. Тут йдеться не лише про* J
періоди чи проміжки між подіями, описаними у творі, а те,^! f
наскільки давнім сприймається все, описане автором. f

При вирішенні проблеми часової перспективи у конкрети-зації літературного твору Р.Інгарден заторкуе мовну проблему^ часових форм, що теж безпосередньо стосується процесу пе- ] ревтілення твору на іншу мову. Він аналізує особливості вжи-; ванвд теперішнього та минулого часу при створенні видимості \ тривалості чи позачасовості, а також ті мовні засоби, що дозво- '• ляють сприймати лірику понадчасово. Вирішення цього питання _: не зводиться лише до бездоганного знання граматики та добору ' граматичних форм: «Сама форма дієслова ще не вирішує того, чи представлені події здаються належними до минулого чи до; певної окремої теперішносте. Вміле застосування різних форм \ минулого і теперішнього часів у поєднанні зі жвавістю і гага- ' з стичністю змалювання, при видобуванні багатьох подробиць \ подій^може провадити до того, що події, представлені^ навіть у 1 формі минулого, читач сприйматиме як живу теперішність. Чи-" І тач якось вдається в представлене минуле і — при зменшенні! часової дистанції до мінімуму — почувається наче свідкой представлених випадків» [21, 158]. У перекладі це враження не*' повинно руйнуватись, і для цього перекладач повинен володіти тонким відчуттям часової дистанції. «Тільки тоді представлений світ набуває пластичности і певної тривимірносте — завдяки тому, що різні представлені події то виступають на перший план, то знову відсуваються у тло» [21,159].

Ще одним важливим з огляду процесу перекладу є поло­ження Інгардена про пізнавання літературного твору після йоге¹-; прочитання. У перекладацькій практиці воно набуває значно важливішого Значення, ніж у практиці читацькій. Адже у цьому"" \ разі ми можемо розглядати, «переживати» твір з перспективи і його кінцевої точки, коли картина, що відкривається по части* | нах, постає у цілості, і нічого не бракує, що є важливим для ро- і. зумійня. Саме на цій стадії читач, тим більше той, перед яким/ •! стоїть завдання створення іншомовного відповідника, синтезу©^ своє сприймання, скероване на осягнення і узагальнення TBOpyv | Тільки на цій стадії можна говорити про остаточне впорядкуй- |

вання твору, його образів, послідовності частіш, рівнів їх взаємопідпорядкування.

І, якщо для читача це — остаточна фаза сприймання тек­сту, то для перекладача — це перший етап його роботи по осяг­ненню твору. Безумовно, подальша праця вимагає повторного прочитання (чи прочитань) для детального з'ясування співвідношення частин і цілого, ролі, що кожен елемент відіграє у тексті, формальних показників, способів поєднання частин та планів між собою, збереження заданих вимірів часо-простору тощо.

Адже переклад, який є результатом перевтілення твору а іншу мову, повинен якомога точніше відтворювати оригінал, але, як і кожен літературний твір поставати трансцедентним до різних актів перцепції (не зважаючи на мовне оточення, національний та історичний досвід іншомовних читачів), тобто і в оригіналі, і в перекладеному варіанті виступати як незмінна даність.

Переклад як інтерпретація: