Поняття «наукова гіпотеза», їх види та роль у проведенні наукових досліджень.

Гіпотеза — це припущення, яке перевіряють експериментально з можливих розв'язань проблеми.

Наукова гіпотеза дозволяє об'єднати певну сукупність інформації, що є науковим знанням, в систему знань і утворює теорію у разі, якщо така гіпотеза здобуде підтвердження. Виходячи за межі кола вивчених фактів, наукова гіпотеза пояснює їх і передбачає нові факти.

Особливістю гіпотези є те, що вона є ймовірним припущенням, достовірність якого не перевірена і не доведена (тобто, це проблематичне, імовірне знання).

Значення гіпотези визначається тим, наскільки вона допомагає вирішувати теоретичні та практичні проблеми. У проблемній ситуації висувається кілька логічно несумісних гіпотез, кожна з яких повинна відповідати наявним знанням і дозволяти висновки, перевірювані фактами в емпіричних теоріях, теоретичними побудовами в абстрактних теоріях.

Гіпотези в своєму розвитку проходять три стадії:

-Накопичення матеріалу, висунення гіпотези;

-Формування основної гіпотези та її обґрунтування;

-Перевірка отриманих результатів на практиці.

Розрізняють гіпотези загальні й часткові.

Загальна гіпотеза — це припущення, котре пояснює причину явища або групи явищ у цілому.

Часткова гіпотеза — припущення, яке пояснює якийсь окремий бік чи окрему властивість явища чи події.

 

 

Зміст поняття «наукова аргументація», її структура.

Аргументація в загальному значенні — це процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, доцільності. Обґрунтування може здійснюватися різними способами:

-положення можуть бути обґрунтовані завдяки безпосередньому зверненню до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Саме такий спосіб часто використовується в природничих науках;

-обґрунтування може бути здійснене за допомогою вже відомих положень (аргументів) завдяки побудові певних міркувань (доказів). У цьому разі людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Такий спосіб характерний переважно гуманітарним наукам

У структурі аргументації такого типу виокремлюють:

-тезу;

-аргументи;

-форму (схему).

Теза — це положення, яке необхідно обґрунтувати. Форма, або схема аргументації, — це спосіб, який застосовується для обґрунтування тези.

Аргумент – це положення або судження, з якого виводиться теза. Зважаючи на те, що аргумент є твердженням, яке визначає істинність тези, його називають основним доказом. Аргументами можуть бути: твердження(судження), істинність яких доведена раніше (теореми, закони), аксіоми, визначення, що містять достовірну інформацію про конкретні факти.

Загальнонаукові та специфічні методи наукових досліджень у сфері фінансів.

На теоретичному рівні дослідження переважно застосовують загальнонаукові методи, однак деякі з них використовуються і на емпіричному.

Загальнонаукові методи – це такі засоби і прийоми (чи їх сукупність), які з тими чи іншими модифікаціями використовуються в усіх чи майже в усіх науках з урахуванням особливостей конкретних об’єктів дослідження. Наприклад, сюди належить метод моделювання чи такі логічні засоби, як аналіз і синтез, індукція і дедукція.

Традиційно загальнонауковими методами (ТЗМ) є:

- спостереження,

- аналіз (виділення частин і їх дослідження у межах єдиного цілого), синтез (уявне поєднання складових частин)

- індукція і дедукція,

- порівняння і аналогія (показати спільне у відмінному і відмінне у спільному)

- узагальнення і абстрагування (передбачає усунення під час дослідження об’єктів, явищ і процесів несуттєвих, другорядних властивостей і відносин і виділення головного, визначального)

- метод експерименту.

До сучасних (модерних) загальнонаукових методів належать:

- метод моделювання (це дослідження об’єктів, явищ і процесів не безпосередньо, а з допомогою їх замінників – моделей)

- системний (розкриття цілісності об’єкта як системи)

- формалізації (вивчення об’єктів шляхом відображення їх змісту, структури, форми чи функціонування у знаковому вигляді, з допомогою штучних мов)

- ідеалізації (створення ідеальних моделей і порівняння ситуації, яку вивчають, з ідеальним варіантом)

- аксіоматико-дедуктивний.

У наукових дослідження на емпіричному рівні використовуються специфічні методи, які відображають саме специфічні особливості, властивості об’єкта досліджень, його предмет і завдання.

Найбільш поширеними специфічними методами в економіці є: соціологічні дослідження, інноваційна гра, дослідження документів, тестування, систематизація фактів, експертні оцінки, моделювання ситуацій, мозковий штурм, СВОТ-аналіз.

 

 

Аналіз і синтез.

Аналіз – метод наукового пізнання, сутність якого полягає у розкладенні подумки досліджуваного об'єкта на складові елементи з метою вивчення його структури, окремих ознак, властивостей, внутрішніх відносин та зв'язків.

Аналіз є складовою будь-якого дослідження і як правило становить його першу стадію, коли дослідник усвідомлює необхідність переходу від певної цілісності об'єкту до виявлення його складу, побудови та властивостей.

Синтез – це метод наукового пізнання, змістом якого є уявне поєднання складових частин, елементів, властивостей, зв'язків досліджуваного об'єкта як єдиного цілого. Підсумком синтезу є нове утворення, властивості якого відбивають не тільки зовнішнє поєднання цих компонентів, а й результати їхнього внутрішнього взаємозв'язку.

Якщо аналіз зафіксовує головним чином специфічне, що відрізняє частини одну від одної, то синтез відкриває сутнісне загальне, що поєднує частини в ціле.

Аналіз і синтез знаходяться в діалектичній єдності: наше мислення є як аналітичним, так і синтетичним.

Види аналізу і синтезу:

- прямий аналіз і синтез – впроваджується на стадії поверхневого вивчення об'єкта, дає можливість пізнати явища об'єкта)

- елементарно-теоретичний аналіз і синтез – пізнання сутності об'єкту, встановлення взаємозв’язків

- структурно-генетичний аналіз і синтез – глибоке проникнення у сутність досліджуваного об'єкта

41. Індукція та дедукція.

Індукція являє собою умовивід від часткове до загального, від окремих фактів до узагальнень, коли на основі знань про частини предметів класу робиться висновок про клас в цілому. Звичайно виділяють три основних види індуктивних умовиводів;

 повну індукцію;

 популярну індукцію;

 наукову індукцію.

Два останні види утворюють неповну індукцію.

Повна індукція являє собою вивід загального положення про клас в цілому на основі розгляду всіх його елементів: вона дає достовірний вивід, але сфера її застосування обмежена класами, число членів яких легко прослідковується.

У випадку популярної індукції наявність якої-небудь ознаки у частини елементів класу стає основою для висновку про те, що і всі елементи даного класу мають цю ознаку. Популярна індукція має необмежене застосування, але її висновки утворюють лише імовірні положення, які потребують наступного доведення.

Наукова індукція також являє вивід від частини елементів даного класу до всього класу. Але тут основою для висновку стає розкриття у досліджуваних елементів класу суттєвих зв'язків, які необхідно зумовлюють належність даної ознаки всьому класу. Через це основне місце у науковій індукції займають прийоми розкриття суттєвих зв'язків, що у свою чергу потребує складного аналізу.

Дедукція – це такий умовивід, у якому висновок про деякий елемент множини робиться на основі знання про загальні властивості всієї множини. Дедуктивним у широкому розуміння вважається будь-який вивід взагалі, у більш специфічному і найбільш поширеному розумінні – доведення або виведення твердження (посилань) на основі законів логіки, що мають достовірний характер. Змістом дедукції як методу пізнання є застосування загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ. Важливою передумовою дедукції у практиці пізнання є зведення конкретних задач до загальних і перехід від розв'язання задачі у загальному вигляді до окремих її варіантів.

Індуктивні умовиводи дають лише вірогідні знання, тому що вони ґрунтуються на емпіричних спостереженнях кінцевого числа об'єктів. Дедуктивні умовиводи приводять до нового, достовірного знання, тому що їх вихідні посилання дійсні.