ТОП 10:

Загальні риси будови та формування природи материка



Більша частина Південної Америки лежить у південній півкулі, в екваторіальному і субекваторіальному поясах. У субтропічні і помірні широти південної півкулі заходить тільки звужена частина материка.

Найбільшої ширини (більш 5000 км) Південна Америка досягає на 5° пд. ш. Крайня західна точка материка — мис Париньяс (81°20' з.д.), крайня східна — мис Кабу-Бранку (34°46' з.д.). На південь від 40° пд. ш. ширина материка не перевищує 600 км.

На півночі Південна Америка доходить до 12°25' пн. ш. (мис Гальїнас), а на півдні — до 53°54' пд. ш. (мис Фроуерд у Магеллановій протоці) Крайня південна точка архіпелагу Вогненна Земля — мис Горн на однойменному острові — лежить на 55°59' пд. ш.

Географічна границя з Північною Америкою проходить від Дарєнської затоки в Карибському морі до затоки Буенавентура в Тихому океані. Умовно границею між двома материками вважають Панамський перешийок.

Островів навколо Південної Америки порівняно небагато. Великі материкові острови, що лежать у безпосередній близькості від її узбереж,— Тринідад, Чилійські, Вогненна Земля, Фолклендські. З океанічних островів до Південної Америки відносять Галапагосові, Хуан-Фернандес.

Площа Південної Америки з прилеглими до неї островами складає приблизно 18280 тис. км2. З них тільки 150 тис. км2 припадає на острови.

В Атлантичному океані біля екватора до берегів Південної Америки підходить Південна Пасатна течія. Біля мису Сан-Рокі вона поділяється на дві вітки, одна з яких, під назвою Гвіанської течії, направляється на північний захід уздовж берегів материка до Антильських островів, а інша — Бразильська течія — йде на південний захід до гирла Ла-Плати.

У південно-східного узбережжя материка проходить холодна Фолклендська течія. Бразильська і Фолклендська течія зустрічаються між 40 і 35° пд.ш. у районі Ла-Плати.

Узбережжя Атлантичного океану майже не має великих, що глибоко врізаються в сушу заток. Тільки на південно-сході і в береги Патагонії врізаються великі напівкруглі затоки Сан-Матіас, Сан-Хорхе й ін. У місці впадання ріки Парани беріг прорізаний широким і довгим естуарієм Ла-Плати. Північніше нього є невеликі глибокі і зручні для стоянки суден бухти.

Узбережжя Карибського моря має значні півострови що відокремлюють зручні затоки. На півночі виділяються затока Парія й однойменний півострів, сама велика затока — Венесуельська, відособлена з північного заходу і сходу півостровами Гуахіра і Парагуана. Біля Панамського перешийку знаходиться широко відкрита убік морячи Дарєнська затока.

Материкова обмілина в Тихому океані біля берегів Південної Америки дуже вузька, а в деяких місцях зовсім відсутня. Поблизу материка лежить смуга океанічних западин з максимальними глибинами більше 7000 м. Вплив теплих течій позначається тільки на півночі від екватора, на всьому Тихоокеанському узбережжі Південної Америки відчувається вплив могутньої холодної Перуанської течії, що несе свої води з півдня до самого екватора. Північно-західне узбережжя материка приблизно до 5° пд. ш. сильно порізане. Найбільша зручна затока — Гуаякіль. Південніше, аж до 30° пд. ш., берег майже не розчленований, високий і незручний для судноплавства. Але сама південна частина Тихоокеанського узбережжя розчленована, і уздовж її лежить багато дрібних і великих островів, що утворюють архіпелаги Чилійський і Вогнянна Земля. Затоки, що врізаються в узбережжя материка, і протоки, що розділяють окремі острови, звивисті і вузькі. Прикладом можуть служити великі затоки Корковадо і Пеньяс, а також Магелланова протока, що відокремлює від материка архіпелаг Вогнянна Земля.

Основні етапи формування природи.Велика частина Південної Америки — Південноамериканська платформа — разом з іншою Гондванською, частиною якою вона була, консолідувалася наприкінці протерозою — початку кембрію. Протягом усієї наступної історії вона зазнавала переважно висхідних рухів й основна частина її залишалася сушею.

З кінця протерозою визначилися її основні структурні елементи: північніше низовин Парани виділився Гвіано-Бразильский мегащит, у межах якого на великих просторах виходить на поверхню докембрійський фундамент. У південній частині визначилася Пампо-Патагонська плита, майже цілком покрита осадовим чохлом. У межах мегащита виділилися Гвіанський, Східно-Бразильський і Західно-Бразильський виступи, між якими з початку палеозою почали формуватися синеклізи, що періодично затоплялися морем.

На заході в результаті взаємодії континентальної Південноамериканської й океанічних літосферних плит відбувся стиск і зминання в складки осадових товщ і утворення могутньої складчастої системи Анд. Горотворення в Андах, що почалися в другій половині палеозою, досягло особливо великого розмаху в пермі. Воно супроводжувалося загальним підняттям, що охопило всю Гондвану, і нагромадженням озерно-алювіальних товщ у синеклізах. Підняття спричинило похолодання клімату і заледеніння. Підняття продовжувалися протягом усієї першої половини мезозою. Поверхні вирівнювання цього віку відіграють велику роль у сучасному рельєфі Південної Америки.

У юрському періоді відбувалася вулканічна діяльність в Андійській системі й у Патагонії. На границі юри і крейди активна вулканічна діяльність охопила також окраїни западин, особливо западину Парани. Уздовж тріщин там виливалися базальти, що покрили площу близько 1 млн. км2 товщею середньою потужністю близько 600 м.

В другій половині мезозою почалося розсування й утворення південної частини Атлантичного океану, що призвело до відокремлення Південної Америки від Африки. При цьому місцями з боку Атлантики відбувалися трансгресії на платформу, а окремі ділянки щитів зазнавали підняття. Одночасно в Амазонській і Паранській синеклізах знову проявилася вулканічна діяльність. На ділянках, що залишилися сушею, відбувалося утворення нових поверхонь вирівнювання, що також збереглися в рельєфі дотепер. До кінця крейдового періоду в Південній Америці встановлювалися кліматичні умови, близькі до сучасних. У складі органічного світу поступово зникала мезозойська фауна і флора, почали з'являтися форми, близькі до сучасних. У складі тваринного світу це були риби, птахи, а також сумчасті і плацентарні (комахоїдні) ссавці. Для флори був характерний бурхливий розвиток покритонасінних рослин. До роз'єднання Південної Америки й Африки загальний для них центр видоутворення лежав на місці сучасної Південної Атлантики. З початку кайнозою флора кожного з материків формувалася самостійно. Наприкінці крейди і протягом палеогену відбувалися інтенсивна складчастість, підняття і вулканізм в Андійському поясі. До кінця палеогену виникло могутня гірська споруда, що простягалася на південь до Антарктичного материка, а на півночі з’єдналася із спорудами Антильско-карибської області Північної Америки. Протягом неогену аж до плейстоцену з тріщин продовжувався вилив кислих лав, викиди палючих хмар попелу, що відіграли величезну роль у формуванні сучасної будови і рельєфу Анд. Підняття супроводжувалося зануренням значної частини Південноамериканської платформи нижче рівня моря й утворенням могутніх осадових відкладів у межах Передандійського прогину, синекліз і на узбережжі Атлантичного океану. У неогені часткове занурення перемінилося інтенсивним підняттям особливо в області щитів і в Андійському поясі. Воно супроводжувалося врізанням рік і утворенням водоспадів. Опусканню піддалися тільки Атлантичне і Карибське узбережжя, де утворилися естуарії і лагуни.

У загальне підняття Андійської системи були задіяні і сусідні ділянки платформи, що привело до підняття Прикордильєр, Пампаських сєрр і деяких інших хребтів, що орографічно пов'язані з Андами.

Підняття і вулканізм продовжувалися протягом усього пліоцену, початку антропогену і не закінчилися дотепер. Підняття Анд супроводжувалося інтенсивним руйнуванням, нагромадженням пухкого матеріалу й утворенням поверхонь вирівнювання. Одночасно з підняттям у західній зоні Анд відбулося утворення глибинних розломів і занурення їхньої окраїни під води Тихого океану.

У пліоцені після невеликої перерви остаточно установився зв'язок Південної Америки з Північною. Цей зв'язок сприяв обміну видами тварин і рослин між двома материками.

На півдні в зв'язку з похолоданням клімату в Антарктичній області з початком утворення покривного заледеніння Антарктиди почалося проникнення елементів антарктичної флори. В міру підняття Анд відбувалося формування їх своєрідного органічного світу, що включив неотропічні елементи, що пристосувалися до умов гірської природи, антарктичні і сформовані в межах самих Анд ендемічні гірські види.

Рельєф материка.В рельєфі Південної Америки чітко виділяються рівнинно-плоскогірний платформенний передандійський Схід і гірський андійський Захід, що відповідає рухомому ерогенному поясу. Рельєф східної частини визначається чергуванням виступів давнього фундаменту Гондвани та розділяючих їх синекліз. Підняття Південноамериканської платформи представлені Гвіанським, Бразільським і Патагонським плоскогір’ям, прогини – низовинами і рівнинами Льянос-Оріноко, Амазонською, Бені-Маморе, Гран-Чако, Межиріччям (річок Парана і Урунвай) а Пампою. Плоскогір’я обрамлені вузькими переривистими смугами берегових рівнин.

Гвіанське плоскогір’я підвищується до центру (г. Небліна, 3014 м), Бразілійське з Північного заходу на південний схід (г. Бандейра, 2890 м), Патагонське з сходу на захід (до 2200 м). В рельєфі Гвіанського і Бразилійського плоскогір’їв переважають цокольні полого-хвилясті рівнини (висотою до 1500-1700 м), в межах яких виділяються останцеві конусоподібні вершини та кряжі, або столові, переважно піщаникові височини – шапади (Ауян-Тепуі і Рорайма). Східний край Бразільського плоскогір’я розбитий на окремі масиви. Прогини і впадини Бразільсьного плоскогір’я виражені моноклінально-пластовими рівнинами з припіднятими краями-куестами, акумулятивними рівнинами, чи лавовими плато ( в середній течії Парани). В рельєфі Патагонії переважають шаруваті, в тому числі вулканічні, ступінчаті плато, прикриті давніми моренними і водно-льодовиковими відкладами; плато прорізані глибокими каньонами річок, які беруть свій початок в Андах; характерні аридні денудації.

Система хребтів Анд простягається на 9000 км. На півночі і північному сході , в Венесуелі – дві гряди Карибських Анд, глибоко розчленованих розломами і річковою ерозією. Основна, меридіальна система Анд, або Андійських Кордильєр, досягає висоти 6960 м (г. Аконкагуа) і поділяється на Північні, Центральні і Південні Анди. Північні Анди (до 50 пд. ш.) відзначаються чергуванням високих складчасто-глибових хребтів і глибоких западин. В Еквадорі вони складаються з Східних і Західних Кордильєр, западина між якими заповнена продуктами діяльності вулканів Чімборасо, Котопахі та ін. В Колумбії виділяються три основні Кордильєри (Східна, Центральна, Західна), розділених впадинами річок Магдалена і Каука. На півночі і заході лежать найбільші на Андійському заході низовини – Прикарибська та Притихоокеанська.

Центральні Анди (до 270-280 пд.ш.) значно ширші і монолітніші. Для них характерні підняття до 3,8-4,8 тис. м внутрішніх плоскогір’їв з крайовими хребтами. Південна частина Центральних Анд є найширшою і сягає близько 750 км, основний елемент цього нагір’я Пуна з давньоозерним плато. На сході Пуна відмежована Кордильєрою-Реаль, з заходу – Західною Кордильєрою (друга вулканічна область Анд з вулканами Місті, Льюальяко, Сахама) продовженою тектонічною впадиною та пустинею Атакама і Береговою Кордильєрою.

В Південних Андах виражена на півночі: подвійна головна Кордильєра з г. Аконкагуа, Берегова Кордильєра. На півдні, в Патагонських Андах – Берегова Кордильєра перетворюється на архіпелаг островів. Добре виражений на півдні фіордовий рельєф.

Геологічна будова і корисні копалини.Континент складається з Південноамериканської платформи та складчастого гірського поясу. Фундамент Південноамериканської платформи складається з різновікових блоків, що утворилися від архею до раннього палеозою. Найбільш крупні виступи Гвіанський і Західно-Бразільський і Східно-Бразільський щити. Перші два блоки складаються із глибокометаморфізованих та інтенсивно-деформованих порід архею і протерозою (гнейси, кристалічні сланці, верхньопротерозойських гранітів типу рапаківі). Східно-Бразільський щит включає окремі блоки раннього докембрію, розділені геосинклінальними системами пізнього протерозою. В кембрії-ордовику в щити проникла велика кількість інтрузій гранітоїдів та пегматитів. Широка Амазонська западина утворилася в кінці докембрію, початку палеозою вздовж великої зони розломів, що розділила Гвіанський та Бразільський щити. Інша серія розломів утворилася між Західно- та Східно-Бризільським щитом в меридіальному напрямку – синеклізи Паранаіба та Парана. Південну частину Південноамериканської платформи складає Патагонська плита, що відзначається більш молодшим палеозойським фундаментом і складається з Північно- і Південно-Патагонського піднять та розділяючих їх прогинів: Наукен-Сан-Матіас і Чубут-Сан-Хорхе.

Складчастий пояс Анд складається декількох сегментів що відрізняються по структурі та історії розвитку. В склад Анд входять перероблені більш пізніми процесами палеозойські структури, до яких належать центральні та східні частини гірської системи. На заході знаходиться зона яка опускалася на протязі всього палеозою та мезозою і зазнала складкоутворення і підняття в Кайнозойську еру. Для всіх Анд характерні вулканогенні форми рельєфу.

Недра Південної Америки містять різноманітні корисні копалини. Найбільші поклади залізної руди приурочені до відкладів докембрію Венесуели (басейн річки Оріноко) та Бразилії (шт. Мінас-Жерайс). Надзвичайно багаті поклади мідних руд, золота розміщені в межах гранітоїдних батолітів Центральних Анд. До молодих вулканічних тіл Болівії приурочені поклади олова, сурми, срібла. Передові і міжгірні прогини Анд містять нафту та природний газ, особливо на території Венесуели. Великі поклади вугілля, бокситів (особливо в Гаяні та Сурінамі)







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-25; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.71.23 (0.006 с.)