Загальна характеристика материка

Африка — другий по величині після Євразії материк Землі. Разом із прилеглими до неї островами її площа — 30,3 млн. км², без островів —29,2 млн. км².

Африканський материк тісно пов'язаний з Євразією; їх розділяють тільки Червоне і Середземне моря. Африка і Євразія складають єдиний масив суші східної півкулі, відділений від інших материків величезними просторами океанів.

Крайніми точками материка на півночі — мис Рас-Енгела (37°20' пн. ш.), на півдні — мис Голковий (34°52' пд. ш.). З півночі на південь Африка простирається на 8 тис. км. Найбільш широка частина материка знаходиться до півночі від екватора між 10 і 16°, де Африка простирається від 17°33' з.д. (мис Альмаді) до 51°24' в. д. (мис Рас-Хафун) і досягає ширини 7500 км.

Острови біля берегів Африки нечисленні. Найбільший з них — Мадагаскар. Крім нього, в Індійському океані.знаходяться острови Сокотра, Занзібар, Пемба, Мафія, Коморські, Маскаренські, Сейшельські, Амірантські.

В Атлантичному океані знаходяться материкові і вулканічні острови — Мадейра, Канарські, Зеленого Мису, Принсіпі, Сан-Томе, Пагалу.

На противагу сильно розчленованій і різноманітній по орографії Євразії, Африка відрізняється єдністю будови поверхні і простотою обрисів. У її рельєфі переважають рівнини і плоскогір'я з висотами від 200 до 1000 м. Менш 10% поверхні займають низовини, трохи більш 20% — гірські області. окраїнні частини материка, як правило, підняті в порівнянні з внутрішніми районами. Середня висота складає 750 м.

Положення Африки по обидві сторони від екватора, основною частиною в межах тропіко-екваторіального простору, обумовлює перевагу високої температури, а слабкарозчленованість і замкнутість внутрішніх частин створюють характерну для Африки континентальність. Перевага рівнинного рельєфу і географічне положення обумовлюють яскравий прояв зональності. Широкі смуги субширотного простягання з відносно однорідними природними умовами закономірно змінюють одна одну від екватора до півночі і півдня. Особливо чітко зональна структура виявляється в найбільш масивній і одноманітній за рельєфом північній частині материка.

Ще за багато століть до нашої ери узбережжя і внутрішні райони материка відвідували народи Азії і Північної Африки: фінікійці, єгиптяни, карфагеняни. У ранньому середньовіччі в Східну і Північну Африку проникнули з Аравійського півострова араби.

У XV ст. португальці в пошуках шляху в Індію обстежували узбережжя Африки. Це був початковий період работоргівлі і скорення європейцями африканських країн. Наприкінці XVIII ст. і в XIX ст. Англія і Франція захопили ряд колоній у внутрішніх частинах материка. Ці захоплення супроводжувалися відкриттями і дослідженнями. У 1788 р. англійці створили «Асоціацію для сприяння відкриттю внутрішніх частин Африки», що організувала великі експедиції. Позитивним підсумком досліджень XIX було вирішення основних географічних проблем, пов'язаних з дослідженням басейнів найбільших рік Африки: Нігеру, Нілу, Конго і Замбезі. Великий внесок у вивчення Центральної і Південної Африки вніс англійський учений Д. Лівінгстон. Протягом 30 років (1843—1873) він вивчав величезні простори від Атлантичного до Індійського океану і від Кейптауна майже до екватора.

В другій половині XIX ст. великі дослідження області вододілу Нілу і Конго провів росіянин учений В. В. Юнкер. У першій половині XX ст. були створені великі зведені роботи з географії всього континенту в цілому й окремих його частин та країн.

Велике пожвавлення в дослідженні Африки почалося з 1960 р., коли на місці колишніх колоній стали виникати молоді незалежні держави. Уряди багатьох з них при активній допомозі інших країн проводять роботи, пов'язані з пошуками і використанням найбагатших природних ресурсів: корисних копалин, гідроенергетичних ресурсів, запасів прісних підземних вод та ін. Крім того, у різних районах Африки проводять дослідницькі роботи, що мають велике теоретичне значення для різних областей знань: комплексне вивчення рифтових зон Східної Африки, вивчення палеогеографії антропогену, у тому числі передісторії людини, і т.д.

Океани, що омивають береги Африки. Береги Африки омивають води Атлантичного й Індійського океанів. Атлантичний океан утворює біля її берегів одну велику затоку — Гвінейську. Уздовж мало розчленованого західного берега Африки протягається неширока (до 100 км) смуга материкової обмілини, крутий схил якої обривається до підводного плато і поділяючого його западину. До сходу від Серединно-Атлантичного хребта проти Африки знаходяться улоговини Канарська, Зеленого Мису, Гвінейська, Ангольська, Капська й Агульяс із глибинами від 3000 до 7200 м. Рівні поверхні дна улоговин місцями ускладнені гірськими підняттями, вулканічні вершини яких піднімаються у вигляді островів Канарських, Зеленого Мису та ін. На широті 20° пд. ш. між Ангольською і Капською улоговинами до берегів Африки підходить підводний Китовий хребет. Біля берегів Африки в Атлантичному океані переважає пасатна циркуляція, що створює складні замкнуті системи течій обох півкуль. На півночі і півдні з високих широт убік екватора направляються холодні течії — Канарська і Бенгальська. Вони являють собою східні гілки північного і південного круговоротів і виносять до західних берегів Африки відносно холодні води. Особливо могутня — Бенгельська течія, вплив якої виявляється майже до самого екватора. Вона є аналогом Перуанської течії Тихого океану біля берегів Південної Америки. Постійно дмуть біля західних берегів Африки вітри південних напрямків, зганяють поверхневий шар води, що викликає підйом холодних глибинних вод, які постійно рухаються убік екватора.

Південна частина північного і північна частина південного круговороту утворюють Північну і Південну Пасатні течії. У місці свого початку біля берегів Африки вони є продовженням Канарської і Бенгельської течій, і їхні води мають відносно низьку температуру. Більш сильні і стійкі ці течії узимку відповідної півкулі. Вертикальна потужність потоку не перевищує 300 м. Від берегів Африки вітки пасатних течій направляються на захід. Між ними з заходу на схід проходить Екваторіальна протитечія, східну частину якої називають Гвінейською течією.

Течії впливають на розподіл температури поверхневих вод біля берегів Африки, вносячи корективи в загальну закономірність зменшення температури від екватора до півночі і півдня. Через велику виразність холодних течій і підйому холодних глибинних вод температура води біля берегів Африки, особливо до півдня від екватора, значно нижче середніх для даних широт (приблизно на 5— 7°С). Наприклад, біля витоків Південної Пасатної течії в серпні температура води буває + 22, +25°С. Води Гвінейської течії прогріті до + 28°С. Середня річна температура вод біля північно-західних берегів Африки + 20°С, а біля південно-західних + 15°С. Узимку вона може знижуватися до +12°С. Солоність води в Атлантиці біля берегів Африки близька до нормальної океанічної. Виняток становлять акваторії, розташовані проти пасатних пустель (особливо Сахари), де солоність підвищується до 37°/_оо. Це — найвища солоність у відкритій частині Світового океану.

Північно-західна частина Індійського океану, що омиває Африку на сході і півдні, сформувалася в післякрейдовий час у результаті розпадання Гондвани. Вона характеризується великими нерівностями дна і різкими перепадами глибин. Від інших частин океану північно-західна його частина відділена підводним Аравійсько-Індійським хребтом. У її межах знаходяться улоговини з глибинами, що перевищують 5000 м (Сомалійська, Мадагаскарська, Мозамбікська). Вершини підводних хребтів, що розділяють улоговини, утворюють вулканічні і коралові острови (Маскаренські та ін.). Деякі хребти мають материковий тип земної кори і являють собою залишки древніх гондванських структур.

Систему течій у північній і північно-західній частинах Індійського океану визначають пасатна і мусонна циркуляція субекваторіального і тропічного поясів. До півдня від екватора біля берегів Африки проходять теплі течії Мозамбікська і Мадагаскарська. Зливаючись, вони утворюють течію мису Голкового (Агульяс). Остання — одна із самих стійких і сильних течій Світового океану. Ці течії утворюються з Південної Пасатної течії і викликають підвищення температури води в зимовий період південної півкулі в берегів Південно-Східної Африки до +20°С и більш. До півночі від екватора діє мусонний Сомалійський плин, що приносить улітку північної півкулі відносно холодні глибинні води з південної півкулі, а узимку несучи відносно теплі води з півночі. У цілому в Індійському океані до півночі від 10° пд. ш. температура вод до великої глибини висока протягом усього року. Найбільш теплими (+ 27, +29°С) вони бувають у травні. Солоність води біля берегів Африки —35—36⁰/₀₀