Середньовічне українське християнство



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Середньовічне українське християнство



Історія православної церкви на Русі має тисячолітню історію і поділяється на кілька етапів.

Перший етап — існування єдиної Київської митрополії — охоплює період із середини X — до середини XIII ст. Історія православної церкви на Русі починається з формування власної церковної організації — Київської митрополії на чолі з митрополитом. Досить правдоподібно виглядає припущення, що основи церковної організації на Русі закладені ще в IX ст., хоча в період правління князів — язичників змушена функціонувати напівлегально. Князі Володимир І Святославич і Ярослав Мудрий тільки додали їй завершеності і розширили її межі. Під владу митрополита Київського потрапила величезна територія від Чорного моря на півдні до Білого моря на півночі.

Канонічно православна церква в Стародавній Русі тривалий період перебувала в залежності від Константинопольської патріархії. Тоді ж влада константинопольського патріарха на землях стародавньої держави обмежувалася. У 992 році Київська церква поділяється на єпархії. Спочатку єпархій шість: у Києві, Новгороді, Чернігові, Ростові, Володимир-Волинському і Білгороді. До середини XIII ст. єпархій стало 15, їх межі збігалися з кордонами удільних князівств. Піднесення землі захищало і її єпархію: у 1165 році Новгород виклопотав своєму єпископу титул архієпископа тоді ще перший і єдиний на Русі. Єпархіальні єпископи залежали від митрополита часто просто номінально, влада митрополита обмежувалася майже тільки наставленим єпископів на єпархії, і митрополит практично не втручався в їх справи. Але удільні князі вважали й цю номінальну залежність важкою. Князі і жителі уділів намагалися обмежити владу митрополита в призначенні своїх єпископів. І якщо митрополит не питав згоди князя і народу на кандидатуру нового єпископа, князь міг його і не прийняти. У Новгороді єпископ обирався на вічі. У виборах брали участь: князь, духівництво і народ. У спірних випадках вдавалися до жеребкування. Обранця посилали до Києва для висвячення. Воля князя і народу (або віча в Новгороді) могла бути й причиною вигнання єпископа навіть без церковного суду.

Київські митрополити посилались, із Константинополя. Наставленим метрополітів із Константинополя тривало до монголо-татарської навали. Із понад 20 київських митрополитів з 988 по 1240 роки тільки двоє — русичі, поставлені без благословення константинопольського патріарха. Як видно, уже тоді руські князі думали про можливість мати незалежну від Константинополя церкву.

Перший митрополит Іларіон, обраний на київську кафедру у 1051 році в період правління Ярослава Мудрого. До обрання Іларіон настоятель церкви св. Апостолів у князівському селі Берестові поблизу Києва. Ще будучи священиком, Іларіон написав «Слово про Закон і Благодать», що стало класикою староруської літератури.

Другий після Іларіона випадок наставленим митрополита з русичів стався у 1147 році в період правління великого київського князя Ізяслава Мстиславовича. Князь скликав собор єпископів Київської церкви (були присутні 9 архієреїв) і запропонував свого кандидата — Юшмента (Клима) Смолятича. Кращого вибору не можна було зробити. Високого духу чернець, схимник — затворник, людина величезного розуму й освіченості, філософ, яких, за словами літопису, «у Руській землі не було». Тоді ж у Київській Русі йшла запекла міжусобиця за київський престол, оскільки великий київський князь вважався верховним правителем Русі. І весь період константинопольський патріарх не затверджував Климента. Кілька разів при черговій зміні князівської влади митрополит Климент видалявся з київської митрополичої кафедри і повертався на неї знову. Нарешті, після прибуття на Русь із Константинополя новопоставленого митрополита Іоанна IV, Клименту Смолятичу довелося обмежитися єпархіальним архієрейством.

Згодом з Константинопольською патріархією встановилися нормальні відносини. Відтоді патріархи почали рахуватися з думкою великого київського князя при поставленні митрополитів. На Русі християнство введено за допомогою держави, тому-то самостійно християнство утриматися не могло. Вище духовенство Київської церкви спочатку утримувалося за рахунок державного забезпечення — десятини від князівських доходів. Крім десятини, митрополити й єпископи мали й інші джерела прибутків: мита з торговельних мір і вагів, судні мита — з церковного суду; «ставленні» — за поставлення в клір; прибутки з нерухомого майна (землі). Князівські статути надавали духівництву різні права, звільнення від мирського суду, служби і податків. Скарбниця архієреїв, монастирів і церков мала важливе громадське значення. Навколо соборів, церков і монастирів зосереджувалася суспільна доброчинність, за їх рахунок утримувалися лікарні, богадільні, школи.

Другий етап в історії православної церкви в Україні (XIV — середина XV ст.) — період розпаду єдиної Київської митрополії, пов'язаний з роздрібненістю колись єдиної держави — Київської Русі — на окремі самостійні князівства. Князівства виявилися неспроможними протистояти монголо-татарській навалі (середина XIII ст.), плюндрувались й упродовж двох з половиною століть сплачувати тяжку данину монголо-татарам. З XIV ст. на території колишньої Київської Русі новим центром, який стрімко зміцнював свою могутність, стало Московське князівство. Українські ж землі ввійшли до складу сусідів — Польського королівства та Великого князівства Литовського. Тоді ж у межах колишньої митрополії фактично діяли три митрополити — у Москві, Галичі й Києві. Кілька разів виникав й окремий литовський митрополит, який також титулував Київським. Поділ єдиної митрополії пояснювався винятково політичними мотивами: кожна з держав, що не завжди перебувала одна з одною в дружніх стосунках, прагнула зосередити в своїх руках духовну владу над місцевим населенням, здійснювали тиск на константинопольського патріарха з вимогою створити окрему митрополію або поставити на чолі вже існуючої власного кандидата.

Митрополича кафедра (резиденція) у Москві сформувалася з 1325 року, після її перенесення з Києва, що так і не оправився після розорення. Офіційної згоди на створення митрополичої кафедри в Києві константинопольський патріарх не дав. Глава московської кафедри мав титул «митрополита Київського і всієї Русі», хоча Київ належав до Литовського князівства.

Близько 1303 року утворилася Галицька митрополія у складі п'яти єпархій у західноукраїнських землях. Кілька разів Київська метрополія скасовувалася і відновлювалася, доки в 1415 році офіційно не стала намісництвом Київського митрополита, який відтоді став титулуватися митрополитом Києва і Галича. Власне Київський митрополит Феодорит проголошений у 1352 році, хоча в Москві сидів митрополит Феогност (також з титулом «Київський»), Кілька разів влада над усіма частинами Київської митрополії зосереджувалася в одних руках (наприклад, за митрополита Фотія у 1420 — 1431 роках). Упродовж усього часу поділу єдиної Київської митрополії Москва прагнула, з одного боку, не допустити існування окремої митрополії в Литві, а з другого, — до розриву з Константинополем і отримання повної автокефалії (самостійності). У 1448 році собор єпископів у Москві поставив першого власного митрополита, зробивши це без дозволу константинопольського патріарха. Цей митрополит — останній, хто носив титул «Київський і всієї Русі», наступний митрополит уже називався «Московським і всієї Русі». Фактично це означало проголошення московською митрополією своєї автокефалії. Канонічне оформлення її сталося відбулося майже через півтора століття.

 

РОЗКОЛ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇУ 1589 році Московська церква оголосила про свій патріарший устрій, обрала власного патріарха, примусивши прибулого з візитом константинопольського патріарха Єремію II дати на це свою формальну згоду.

На противагу автокефалії московської митрополії з 1458 р. відновлюється й значення митрополичої кафедри в Києві, де митрополит Григорій Болгарин, визнається і константинопольським патріархом, Папою Римським, сеймом Великого князівства Литовського. Під юрисдикцією митрополичої кафедри в Києві опинилися 9 єпархій на власне українсько-білоруських землях — Чернігівська, Смоленська, Полоцька, Пінська і Турівська, Володимиро-Брестська, Луцько-Острозька, Холмська, Галицька, Перемиська. Так стався поділ стародавньої Київської церкви й утворення двох незалежних церков — Московської (Руської) і Київської (Української).



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.51.24 (0.005 с.)