Християнство в період монголо-татарської навали

Татарська навала, яка докотилася до західних земель Київської Руси й почала загрожувати країнам Західної Європи, створила складну геополітичну ситуацію, в центрі якої опинилася Київська митрополія. Внутрішній бік цієї ситуації виражали взаємостосунки між Данилом Галицьким і князем Михайлом Чернігівським, який претендував на київський престол, а отже, й на право очолити Київську митрополію (нагадаємо: у моделі візантійського цезаропапізму церкву очолює імператор). Уважно придивлялися до цього й північно-східні руські князі Мономаховичі. Зважали на татарську загрозу й Рим (уживаємо цю назву для цього часу умовно, бо папа перебував у Ліоні, тобто у значенні Римської Апостольської столиці), і Константинополь, як і держави Європи.

Навала Орди сильно вдарила по Київській церкві. Знищені були храми (з 400 храмів Києва не залишилося жодного), пограбовані монастирі, вбиті священики, які, як правило, виходили попереду русів з іконами проти татар. Татари змінять своє ставлення до церкви тільки пізніше.

У зруйнованому Києві вже не було останнього митрополита Йосифа (1237 – 1240 рр.), нікейського грека. Утворення могутньої Золотої Орди і встановлення нею панування над значною частиною Руси-України викликало дипломатичну активність Риму. Після того, як пройшов перший панічний жах перед завойовниками, папа встановлює тісні зв’язки з татарами, побачивши в них силу, за допомогою якої можна досягти вирішення на свою користь низки міжнародних проблем. Монголо-татари в цей час ще не були прихильниками якоїсь з світових релігій (в Орді з християнських течій було поширене несторіанство), тому Рим намагався схилити їх до прийняття католицтва, а заодно й визнання за папою верховного володіння Церквою Руси. Водночас, побоюючись ординської загрози католицьким країнам (Угорщині, Польщі, Чехії, Балтії), Рим сподівався угодою з ханами забезпечити свої позиції в цих країнах. Також цим Римський престол намагався усунути можливість її зближення з Нікейською імперією, що дедалі сильніше загрожувала хрестоносцям і створеному ними Латинському цісарству в Константинополі. Зрештою, татари цікавили Рим і як можливі союзники проти тюрок-сельджуків, що успішно воювали проти хрестоносців на Близькому Сході.

Рим також, оцінюючи позиції Петра Акеровича в Руси, знав про те, що престол зруйнованого Києва дістався з ласки татар суздальському князю Ярославу, який першим прибув до татар і дістав від них ярлик – призначення на київського князя. Це було зрозуміло, бо князь Михайло й Петро Акерович загрожували Орді підтримкою їх з боку Християнської ліги. Це, очевидно, було одною з причин закатування князя Михайла татарами. Цим канонічний Київський митрополит Петро позбавлявся підтримки державного діяча, який міг об’єднати Русь і очолити її боротьбу за визволення.

Рим одразу ж переорієнтувався на Данила Галицького, якому в обмін на організацію хрестового походу папа запропонував вже унію з Римом (чого не наважився запропонувати митрополиту Петру). На Русь виїхала місія Плано де Карпіні, який і зустрів Данила в донських степах – князь повертався з Орди, прибитий і упокорений. Данило вирішив без потреби татар не чіпати, але на їх насилля відповідати відсіччю або політичними хитрощами, й водночас він прийняв пропозицію Карпіні прилучитися до антитатарського християнського табору країн Західної Європи під егідою папи Римського. Місія Пляно де Карпіні спрямувала увагу Риму на державу Данила Галицького і його брата Василька, бо саме Галицько-Волинське князівство в цей час було найсильнішим не лише на терені Руси-України, а й в усіх східноєвропейських територіях, захоплених татарами. Але Данила і Василька турбувало те, що Рим цікавила у справах з ними тільки церковна проблема: папа вже вважав здійсненою справу унії їхньої держави з Римом, а про допомогу проти татар, на що, власне, й сподівалися обидва князі, волів за краще мовчати. Це й зумовило те, що князь Данило скоро втратив інтерес до нав’язування ближчих стосунків з Римом.

У своїй геополітичній стратегії Рим водночас орієнтувався й на новгородського, походженням з Суздальщини, князя Олександра Невського. Обнадійливими для Риму були деякі заходи Олександра Невського у справі примирення з Мечовими Лицарями та утворення руського латинського єпископства у Пскові. Це давало надії папі на те, що не тільки Новгород, а й Володимиро-суздальська земля стануть католицькими. Але Невський уже був соратником татар (названим сином хана Батия) і послів папи не прийняв.

Князь Данило Галицький зрозумів, що він, як найсильніший володар в Руси-Україні, повинен подбати про впорядкування справ Київської митрополії. Кілька років він не робив рішучих кроків. Його людиною був єпископ Кирило. І ось наприкінці 1248 р. Данило вирішує направити Кирила для настановлення митрополитом у Нікею. І сталося те, чого Данило не передбачив. Кирило поїхав одним у Нікею, а повернувся зовсім іншим. Він виїхав як східний християнин, толерантний до Риму, а повернувся його затятим ворогом. Вочевидь, патріарх Мануїл ІІ у Нікеї плідно (для себе) попрацював над його свідомістю. Тільки за таку ціну, схоже, патріарх погодився призначити на Київський престол русича вперше від часу хрещення Руси князем Володимиром.

Щоб урятувати справу унії, папа запропонував Данилу подарунок – королівську корону. За першим разом Данило відмовився, про що є відповідний запис у Галицько-Волинському літопису. Князь Данило формально вважався васалом, залежним від Орди – після його поїздки до татар. Галицько-Волинська держава на Сході була відкрита для татарських нападів. Саме тому Данило не приймав корони. Але коронація його все ж таки відбулася в 1253 р., у далекому закутку його держави, в Дорогочині, без особливих урочистостей, в оточенні нечисленних учасників акції. Татари тут же дізналися про це й почали тиснути на Данила, вимагаючи порвати з Римом.

Данило ж, не дочекавшись хрестового походу проти татар, а навпаки, стягнувши на свою державу татарські полчища, змушений був надати татарам доказ його розриву з Римом. І першим кроком у цьому була участь галицько-волинських збройних сил у нападі на Литву, яка знаходилася під папською опікою. Це була образа для папи. Далі Данило відправляє зі свого оточення папське посольство, яке з 1246 р. було постійно при ньому. Татари, до того ж, якимось чином, як уважають учені, довели Данилу залежність його держави від митрополита Кирила ІІ, який і в Сараї побував, і провадив протатарську політику, й проживав у областях, які беззастережно визнали татарську владу над ними. Все це остаточно припинило зв'язки Данила з папою.

Митрополит Кирило ж досяг великого успіху для своєї церкви: головний хан погодився на утворення єпископства в столиці ханів Сараї над Волгою. Оскільки під час татарської навали Переяславське єпископство перестало існувати (а ще з причини необхідності для фактично нової церкви пройти на терен Руси, бо Володимиро-Суздальщина ніколи в Русь не вводилася, для неї існував спеціальний термін – Залісся, хоча точніше цей терен звався «Заліською україною»), то нова єпархія в Сараї дістала назву Переяславсько-Сарайської. Першим її єпископом став у 1261 р. Митрофан. Його єпархія робила важливу справу: обслуговувала на татарський території прибулих туди християн, а також полонених православних з українських і московських земель Київської митрополії, чисельність яких в Орді сягала десятків тисяч. Керівник папського посольства, спрямованого в Орду, Плано де Карпіні бачив у Сараї руських священиків. Голландський мандрівник Рубруквіс зустрів у 1253 р. при дворі великого хана руських проповідників. А в 1258 р. німецький мандрівник Марко Поло писав, що хан Хулибай прийняв християнство. Християнство в Орді утверджується завдяки зв’язкам князів і бояр Володимиро-Суздальщини.

Митрополит Кирило ж у 1267 р. знов їде до Орди й від великого хана Манігу-Тимура отримує ярлик для всієї Православної церкви, який гарантував їй не лише вільне існування, а й значні привілеї, зокрема, звільнення від усіх видів податків. Канонічність такого дійства – дуже сумнівна, пояснення його тільки політичними мотивами прагнення до отримання нормальних умов існування в стані підкорення татарській владі, а навіть бажанням нового центру церкви у Владимирі на Клязьмі забрати «під себе» Русь, мало що пояснює, бо виникають такі питання:

Наданням же ярлика хан поставив умову: віднині церква була зобов’язана молитися на татарську владу й бути до неї лояльною. Після цього Кирило замінив Митрофана на посаді єпископа Сарайського греком Феогностом, який за 10 років свого єпископства тричі побував у Константинополі. Деякі вчені припускають, що хан ще й за умову створення таких контактів з Константинополем дав ярлик для Руської церкви. Йому потрібна була противага Риму.

У 1321 р. хан Узбек прийняв іслам і нове ім’я Султан Мухаммад Узбек Хан. І якщо татари, які до цього практикували шаманізм, спокійно ставилися до православного християнства, то татари-мусульмани стали винятковими релігійними фанатиками. Це значно погіршило становище християн, а татарський гніт на українських землях ставав дедалі жорстокішим і нестерпнішим. Через біль і страждання населення українських земель почало остаточно усвідомлювати особливості християнства як релігії страждучих, посилилася віра в християнські цінності, які надихали на подвиги в ім’я батьківщини, що давало поштовх зростаючому почуттю національної приналежності. З іншого боку, негативний вплив татарського ярма залишав свій слід у народі. «Татарські люди» – так називалось населення тієї частини Галицько-Волинського князівства, яке не визнавало влади князя Данила, а лише татар. Останні, природно, підтримували цей сепаратизм, давали «татарським людям» самоуправу, щоб ще більш розхитувати владу руських князів. Князь Данило нищив «татарських людей», бо це була загроза розкладу українського етносу, нівелювання на ординський кшталт культури й духовності. Саме тому Данило Романович не нехтував суворими карами, палив непокірні міста, нищив татарські поселення, віддавав «татарських людей» в неволю.