Генезис інституту адміністративної юстиції в Україні

Генезис інституту адміністративної юстиції в Україні

Адміністративна юстиція - механізм судового захисту прав, свобод та інтересів та учасників правовідносин, що виникають у сфері публічної адміністрації.

 

Ще у 1924 році минулого століття видатний український адміністративіст В.Л. Кобалевський у своїй праці “Нариси радянського адміністративного права” вказував, що “серед різноманітних засобів забезпечення закономірності дій органів влади одним із найбільш надійних є судова перевірка правомірності адміністративних актів, або що те ж саме, адміністративна юстиція”.

Камеральні науки.

Термін “камералістика” походить від латинського “camera”, що означає двірцева, державна, князівська скарбниця. Камералістика — це напрям у розвитку німецької економічної думки XVII—XVIII ст., що передувала буржуазній політичній економії і являла собою сукупність адміністративних та господарських знань з ведення камерального (двірцевого, князівського, у широкому розумінні — державного) господарства.

Камеральні науки складалися з трьох основних блоків: політичного блоку, економічної та фінансової політики. Мета камералістики — вироблення рекомендацій управлінського характеру щодо різних галузей управління. З другої половини XIX ст. вона стала обов'язковим предметом і в університетах Росії.

 

Поліцейське право.

Основними представниками поліцейської науки на той час були Н. Деламар, І.-Г.-Г. фон Юсті (1717-1771) та Й. фон Зонненфельс. Юсті вважав, що поліція та юстиція — це дві частини одного цілого, а їх функціонування повинно бути прерогативою одних і тих же органів.

Поступово політичний характер науки поліційного права змінювався на юридичний. Представники поліцейської науки дійшли висновку, що примусова діяльність держави в галузі внутрішнього управління повинна обмежуватися завданнями поліції безпеки. Перша половина XIX ст. стала перехідним періодом для науки поліцейського права.

 

Адміністративне право.

Необхідно зазначити ту особливість розвитку адміністративного права в України на початку XX ст., що в колишньому Радянському Союзі адміністративне право двічі заборонялося як галузь права і навчальна дисципліна - (1917-1921 рр., 1928-1937 рр.). У 1938 р. воно було реабілітовано за умови його розвитку тільки на марксистсько-ленінській ідеології, що передбачало неприйняття адміністративної юстиції як складової адміністративного права.

Адміністративна юстиція.

Російські юристи одностайно визнавали, що адміністративна юстиція існує лише в тих країнах, де адміністративно-правові скарги розглядаються спеціальними органами, “установленнями”, “адміністративними судами”, або принаймні особливими відділеннями загальних судів.

 

Адміністративна юстиція поділялась на 2 інстанції,першою інстанцією були губернські присутствія, які розглядали обмежене коло адміністративних справ (про податки, військову повинність, порушення поліцейських постанов, із земських та городових справ), а також повітові й міські поліцейські управління, губернські управління, губернатори та генерал-губернатори.Другою й останньою інстанцією був 1-й Департамент Сенату. У більшості випадків він розглядав справи по першій інстанції, хоча в законі перелік справ, віднесених до його підсудності, також не був визначений детально.

 

Судового процесуального порядку в органах адміністративної юстиції не було. Панував письмовий принцип, сенатори призначалися з “осіб перших трьох класів”, причому наявність у них практичного стажу й освіти не було потрібним.

Характерні ознаки адміністративної юстиції дореволюційної Росії, до яких він відносить:

1) недосконалість побудови системи її органів, що виявилось у відсутності чіткого поділу компетенції між ними і призвело до порушень інстанційності розгляду справ;

 

2) відсутність властивих судочинству принципів гласності, змагальності, усності в діяльності даних органів, а також недосконалість процесуальних форм їх діяльності, що, по суті, перетворювало їх з органів адміністративної юстиції в органи адміністративної сваволі;

Історичні періоди становлення й розвитку адміністративного процесу.

1) До 1917 року – перебування в складі Австро-Угорської та Російської Імперій:

На Українських землях існували різні моделі адміністративної юстиції (Німецьке, Австрійське вчення про адміністративну юстицію – на Зх. землях; забезпечення законності здійснювалося адміністративними судами. Східні землі – російське адміністративне право; адміністративна юстиція здійснювалася самими представниками влади (Сенатом, місцевими територіальними органами влади (губернскимиприсутствиями), і частково повноваження адміністративної юстиції покладалося, також, і на земські суди.)

2) Адміністративний процес часів формування української державності (1917 – 1920; 1922; 1923)

У зазначений час спостерігається стрімкий законодавчий розвиток адміністративної юстиції та адміністративного процесу. Зокрема, за конституцією УНР (1918 року) передбачалися суди, які були уповноважені на здійснення судочинства в адміністративних справах.

3) 1920 – 1990 роки. Доба існування радянської влади на українських землях. У межах цього періоду:

- період 1920 – 1960 рік: мова про засоби захисту та забезпечення законності взагалі не йде.

- період 1960 – 1990 рік: «потепління», прогрес у справі розвитку адміністративного процесу, зокрема у 1963 році було підписано цивільно-процесуальний кодекс.(виборчі, фінансові правовідносини, справи за участю представників влади)

4) 1990 – сьогодення. Період існування незалежної Української держави; За цей період було ухвалено необхідні для існування адміністративного процесу нормативно-правові акти.

 

Адміністративний процес України доби СРСР.

В 12 жовтня 1927 р. в Україні вперше було прийнято Адміністративний кодекс.

Необхідно зазначити ту особливість розвитку адміністративного права в України на початку XX ст., що в колишньому Радянському Союзі адміністративне право двічі заборонялося як галузь права і навчальна дисципліна - (1917-1921 рр., 1928-1937 рр.). У 1938 р. воно було реабілітовано за умови його розвитку тільки на марксистсько-ленінській ідеології, що передбачало неприйняття адміністративної юстиції як складової адміністративного права.

 

Суттєве значення для розвитку вітчизняної адміністративної юстиції мало також прийняття 18 липня 1963 року Цивільного процесуального кодексу УРСР, який поряд із розглядом справ про спори, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та колгоспних правовідносин, передбачав процедуру вирішення справ, що виникають з адміністративно-правових відносин. Особливістю таких справ, так само як і справ окремого провадження, було те, що вони розглядалися за загальними правилами судочинства, крім певних винятків, встановлених Цивільним процесуальним кодексом УРСР.

Завдання адміністративного процесу та його правове регулювання.

Адміністративний процес покликаний забезпечити застосування певних правових норм у сфері державного управління з метою досягнення необхідних, визначених законом юридичних результатів (наслідків), передбачених диспозицією норми, тобто відповідних правил належної поведінки.

Зазначена функція є прерогативою суб’єктів виконавчої влади, що здійснюють свою діяльність у процесуальній формі. Саме в такій формі реалізується юридично-владна форма реалізації завдань і функцій виконавчої влади (правозастосовча функція). В той же час, розуміння даного процесу не можна зводити лише до забезпечення дотримання відповідних правил поведінки. Суб’єкти виконавчої влади виконують (реалізують) також і санкції матеріальних адміністративно-правових норм (правоохоронна функція).

 

Адміністративно-процесуальні норми визначають і регулюють порядок підготовки і прийняття актів державного управління, здійснення діловодства, проведення контролю, оформлення юридичних документів, а також порядок видання дозволів і ліцензій на певні види діяльності, порядок реєстрації юридичних осіб тощо.

 

Верховенство права.

У ст. 8 КУ закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі КУ і повинні відповідати їй.

Також спроба дати визначення зазначеному принципу зроблена у КАС України у ч.1 ст 8 якого наголошується, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Зазначений принцип, кажучи про адміністративний суд, вимагає щоб він не застосовував положення правового акта, у тому числі і закону, якщо його застосування порушуватиме права і свободи та інтереси особи.

Законність.

Законність - єдність законності, гарантування прав і свобод громадян, непротиставлення законності і доцільності, невідворотність відповідальності

Статтею 9 КАСУ зміст принципу законності закріплено таким чином:

1) Суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого всі органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені КУ та законами України.

2) Суд вирішує справи на підставі Кута законів Укр, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана ВРУ.

3) Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана ВРУ, встановлені інші правила поведінки, ніж ті, що встановлені законом, то застосовується правила міжнародного договору.

4) У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону, суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права. (аналогія права).

5) Рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом.

Повноваження сторін.

Повноваження сторін у адміністративному процесі слід розглядати, як закріплені національним процесуальним законодавством їх власні правові можливості зобов’язання діяти відповідним чином щодо інших учасників такого процесу, адміністративного суду для досягнення дозволеної законом процесуальної мети, захисту, відновлення суб’єктивних прав, свобод та інтересів.

Загальні повноваження – права і обов’язки, які передбачаються не лише для сторін, а й поширюються на інших учасників адміністративного процесу.(знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання і відводи;подавати докази)

Спеціальні повноваження – притаманні виключно сторонами адміністративного процесу.

а) позивач має право

- змінити підставу або предмет адміністративного позову.

- збільшити або зменшити розмір позовних вимог.

- відмовитися від адміністративного позов в будь-який час до закінчення судового розгляду, у тому числі у судді апеляційного чи касаційного інстанції до їх закінчення.

б) відповідач має право

- визнати адміністративного позов повністю або частково.

- подати заперечення проти адміністративного позову.

Сторони у будь-який стадії адмін..процесу, що є підставою для закриття провадження в адмін.. справі.

52. Позивач в адміністративному процесі.

Позивач звертається із матеріально-правовою вимогою до адмін.суду щодо захисту своїх публічних прав, свобод та інтересів. Така матеріально-правова вимога завжди звернена, щодо суб'єкта із яким позивач перебував у матеріальних публічно-правових відносинах. Зважаючи на ту обставину, що особа, яка звертається до адмін.суду може помилятися щодо своїх публічних прав, свобод та інтересів та щодо публічних свобод та інтересів відповідача, позивач завжди є можливим, ймовірним, уявним учасником адмін. процесу

Крім загальних прав що притаманні всім учасникам процесу(знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання і відводи;подавати докази), позивач має право

- змінити підставу або предмет адміністративного позову.

- збільшити або зменшити розмір позовних вимог.

- відмовитися від адміністративного позов в будь-який час до закінчення судового розгляду, у тому числі у судді апеляційного чи касаційного інстанції до їх закінчення.

Суд першої інстанції, встановивши, що з адміністративним позовом звернулася не та особа, якій належить право вимоги, або не до тієї особи, яка повинна відповідати за адміністративним позовом, може за згодою позивача допустити заміну первинного позивача або відповідача належним позивачем або відповідачем, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи.

Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою,суд може залучити цю особу як другого відповідача. У разі відмови у задоволенні адміністративного позову до такого відповідача понесені позивачем витрати відносяться на рахунок держави.

 

Повноваження третіх осіб.

Треті особи в адміністративному процесі – це учасники адміністративного процесу, які вступають чи залуаються до цього процесу у будь-який час, до його завершення з метою реалізації власних специфічних інтересів, повністю або частково відмінних від інтересів сторін.

Треті особи без самостійних вимог мають права та виконують обов’язки закріплені у ст. 49, (знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання і відводи;подавати докази) а треті особи з самостійними вимогами мають ще право позивача (має право змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від адміністративного позову в будь-який час до закінчення судового розгляду)

 

Права, свободи та інтереси малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді їхні законні представники — батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом.

Зміни до КАСУ.

Визначення юрисдикції адміністративних судів насамперед має відбуватися одночасно із критичним аналізом публічно-правових відноси. Саме на основі публічно-правових відносин відбувається розподіл публічно-правових суперечок між судами загальної юрисдикції.

Крім публічно-правових відносин для правильного визначення юрисдикції адміністративних судів застосовуються ще такі критерії:

v Суб’єктний склад;
Приблизний перелік суб’єктів публічно-правових відносин, які належать до юрисдикції адміністративних судів вміщений у нормах КАСУ (ст. ст. 2, 3, 17-22, 171-183 КАС України)
Безумовно основним і головним учасником публічно-правових відносин був і є так званий суб’єкт владних повноважень (публічна адміністрація; також є: суб’єкт публічних повноважень, суб’єкт публічно-владних повноважень). В розумінні КАСУ, у розумінні норм іншого законодавства в Україні, до суб’єктів владних повноважень ми можемо віднести таких суб’єктів:

· Президент України, адміністрація Президента України;

· Верховна Рада України, її органи, комітети, підкомітети, секретаріат Верховної ради України;

· Органи виконавчої влади;

· Органи судової влади (суди, за винятком процесуальних повноважень, здійснюють також і адміністративні публічні повноваження, в наслідок реалізації яких суди можуть бути залучені в адміністративне судочинство як відповідач.Суди можуть набувати статусу відповідача в адміністративному судочинстві за умови здійснення ними таких повноважень:
>Повноваження щодо розгляду звернень громадян (ст. 40 КУ; ЗУ «про звернення громадян».);
>Правовідносини, які можуть виникати з приводу проходження державної служби в апараті суду, із заняттям адміністративної посади (голова, або заступник голови суду);
> Правовідносини організаційного характеру та правовідносини, які виникають щодо внутрішньої організації роботи суду та його апарату;

Таким чином, уже тривалий час (приблизно як 10 років) і судді і науковці дійшли висновку про те, що функціонування судів загальної юрисдикції завжди породжує 2 види правовідносин:
- Правовідносини, пов’язані із здійсненням правосуддя;
- Правовідносини, пов’язані із реалізацією норм адміністративного законодавства (ЗУ «про звернення громадян», ЗУ «про державну службу», ЗУ «про доступ до публічної інформації»);

· Органи державної влади, які не належать до жодної із гілок влади (Органи прокуратури, Рахункова Палата, Вища рада Юстиції, 5 національних комісій, які здійснюють регуляторну діяльність на ринку монополій – Національна комісія з питань регулювання електроенергетики, антимонопольний комітет (регулювання особливих публічних відносин, які виникають у суспільстві)(Ващенко Ю.В., Мельник Р.С., Петров Є.В.);

· Органи місцевого самоврядування та їх структурні одиниці;

· Посадові та службові особи органів державної влади та ОМС;

· Різноманітні публічні фонди, засновані як на державній, так і на приватній власності (Фонд соціального страхування, пенсійний фонд, фонд гарантування вкладів фізичних осіб, фонд сприяння будівництва молодих сімей, фонд страхування від нещасних випадків;

· Самоврядні професії (приватні нотаріуси, адвокати, арбітражні керуючі;

· Учасники виборчого процесу;

· Громадські організації;

· Різноманітні громадські утворення (об’єднання співвласників багатоквартирних будинків, вуличні, квартальні комітети).

· НБУ

v Наявність і характер спору про право (ст. 124 КУ; ст.. 1,2,17 КАСУ);
До юрисдикції адміністративних судів будуть належати винятково ті правовідносини, у яких з’явились суперечки, конфлікти, зіткнення інтересів. Ті ж публічно-правові відносини, які не привели до появу конфлікту, суперечки –не належать до юрисдикції адміністративних судів, та не розглядають ними. Цей висновок, зокрема, випливає із положень ч.1 ст. 2, п.1 ч.1 ст. 3 КАСУ

Для ідентифікації юрисдикції адміністративних судів необхідна присутність суперечки про застосування норм адміністративного права. В тому разі, якщо суперечка пов’язана із застосуванням інших норм публічного права, то юрисдикції адміністративних судів не буде поширюватися на право неадміністративного характеру.

 

У практиці адміністративного судочинства варто розрізняти один єдиний вид юрисдикції адміністративних судів – виняткова юрисдикція. Тобто, публічно-правові суперечки адміністративного характеру не можуть розглядатися альтернативно ніякими іншими судами загальної юрисдикції, іншими органами державної влади, чи іншими уповноваженими суб’єктами.

 

Право на позов.

Право на позов у матеріальному розумінні – це закріплена нормами матеріального права гарантована можливість конкретного суб’єкта адміністративно-правових відносин вимагати у адміністративного суду здійснення відповідного способу захисту оспорюваних, порушених чи невизнаних прав, свобод та інтересів. Право на позов у матеріальному розумінні встановлюється судом у результаті розгляду справи і прийняття судового рішення. Наслідком цього буває рішення, яким суд або задовольняє позов, або відмовляє у задоволенні позову.

Право на позов у процесуальному розумінні – представляє собою урегульовану процесуально-правовими нормами здатність зацікавленої особи подавати у встановленому порядку позовну заяву до адміністративного суду. Це також право на порушення адміністративної справи у суді першої інстанції з метою його вирішення по суті.

Право на позов у процесуальному розумінні встановлюється судом в момент прийняття позовної заяви. Відсутність передумов права на пред’явлення позову обумовлює відмову у прийнятті позовної заяви.

З метою належної реалізації права на позов у адміністративному процесі необхідним є дотриманням таких умов [2]:

а) у особи яка звертається до суду із адміністративним позовом має бути або суб’єктивна матеріальна, або процесуальна зацікавленість у результатах вирішення адміністративної справи. Така заява може бути подана: від власного імені заявника на захист власних, суб’єктивних прав та інтересів; на захист прав іншої особи, однак у межах повноважень, визначених довіреністю чи законом;

б) особа, яка подає позов має бути наділена адміністративною процесуальною правосуб’єктністю, яка утворена із таких двох елементів, як адміністративна процесуальна правоздатність та адміністративна процесуальна дієздатність. Якщо ж особа не має адміністративної дієздатності, то, зокрема, відповідно із п. 3 ч. 3 ст. 108, п. 1 ч. 1 ст. 155 КАС України позовна заява повертається позивачеві або ж залишається без розгляду;

в) публічно-правовий спір, з приводу якого заявником подається адміністративний позов має належати до компетенції адміністративного суду, тобто відноситись до переліку адміністративних справ, закріплених ч. 1 ст. 17 КАС України. Відповідно, для того щоб публічно-правовий спір був вирішений адміністративним судом, він не може відноситись до переліку публічно-правових спорів, закріплених ч. 2 ст. 17 КАС України;

г) справа, яка розглядатиметься та вирішуватиметься адміністративним судом має порушуватись у суді першої інстанції вперше, інакше, якщо вона вже раніше була предметом судового розгляду, заявник відповідно позбавляється права на звернення до суду. Так, позовна заява повертається позивачеві, якщо у провадженні цього або іншого адміністративного суду є справа про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (п. 5 ч. 3 ст. 108 КАС України).

Важливим питанням є також додержання порядку реалізації цього права. Недодержання таких правил також тягне несприятливі наслідки для особи, що звернулася до суду. Такими правилами є: додержання вимог до позовної заяви, встановлених ст. 106 КАС України; звернення до адміністративного суду повинно відбуватися у встановлені в КАС України строки. Право на позов – це теоретично обґрунтована правова категорія утворена, по-перше, із права вимагати судового захисту порушених чи оспорюваних прав, свобод й інтересів та, по-друге із права на пред’явлення позову.

Провадження у спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.

Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб’єктів владних повноважень.

Стаття 171. Особливості провадження у справах щодо
оскарження нормативно-правових актів органів
виконавчої влади, Верховної Ради Автономної
Республіки Крим, органів місцевого
самоврядування та інших суб'єктів владних
повноважень

 

1. Правила цієї статті поширюються на розгляд
адміністративних справ щодо:

 

1) законності (крім конституційності) постанов та
розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради
Автономної Республіки Крим;

 

2) законності та відповідності правовим актам вищої юридичної
сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних
органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки
Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого
самоврядування, інших суб'єктів владних повноважень.

 

2. Право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо
яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом
правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

 

3. У разі відкриття провадження в адміністративній справі
щодо оскарження нормативно-правового акта суд зобов'язує
відповідача опублікувати оголошення про це у виданні, в якому цей
акт був або мав бути офіційно оприлюднений.

 

4. Оголошення повинно містити вимоги позивача щодо
оскаржуваного акта, реквізити нормативно-правового акта, дату, час
і місце судового розгляду адміністративної справи.

 

5. Оголошення має бути опубліковано не пізніш як за сім днів
до судового розгляду.

 

6. Якщо оголошення опубліковано своєчасно, вважається, що всі
заінтересовані особи належним чином повідомлені про судовий
розгляд справи. Скарги на судові рішення в цій справі таких осіб,
якщо вони не брали участі у справі, залишаються без розгляду.

 

7. Адміністративна справа щодо оскарження нормативно-правових
актів вирішується протягом розумного строку, але не пізніше одного
місяця після відкриття провадження у справі. У виняткових випадках
з урахуванням особливостей розгляду справи суд ухвалою може
продовжити строк розгляду справи, але не більш як на один місяць.

 

8. Суд може визнати нормативно-правовий акт незаконним чи
таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили,
повністю або в окремій його частині.

 

9. Якщо у процесі розгляду справи щодо нормативно-правового
акта виявлено незаконність або невідповідність правовому акту
вищої юридичної сили інших правових актів чи їх окремих положень,
крім тих, щодо яких відкрито провадження в адміністративній
справі, які впливають на прийняття постанови у справі, суд визнає
такі акти чи їх окремі положення незаконними або такими, що не
відповідають правовому акту вищої юридичної сили.

 

10. Постанова суду у справах щодо оскарження
нормативно-правових актів оскаржується у загальному порядку.

 

11. Резолютивна частина постанови суду про визнання
нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає
правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його нечинним
невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було
офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.

 

12. Правила цієї статті застосовуються також у випадках, коли
питання про законність нормативно-правового акта чи відповідність
його правовому акту вищої юридичної сили постало під час розгляду
іншої адміністративної справи.

 

Особливості провадження у справах щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації, які порушують законодавство про вибори та референдум.

Стаття 174. Особливості провадження у справах щодо
оскарження рішень, дій або бездіяльності
органів виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування, засобів масової інформації,
підприємств, установ, організацій, їхніх
посадових та службових осіб, творчих працівників
засобів масової інформації, які порушують
законодавство про вибори та референдум

1. Право оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність органів
виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, засобів
масової інформації, підприємств, установ, організацій, їхніх
посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової
інформації, що порушують законодавство про вибори та референдум,
мають виборча комісія, кандидат, партія (блок), місцева
організація партії, які є суб'єктами відповідного виборчого
процесу, комісія з референдуму, ініціативна група референдуму,
інші суб'єкти ініціювання референдуму. 2. Виборець (громадянин, який має право голосу у відповідних
виборах або референдумі) може оскаржити рішення, дії чи
бездіяльність органів виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових
та службових осіб, якщо такі рішення, дії чи бездіяльність
порушують виборчі права або інтереси щодо участі у виборчому
процесі чи процесі референдуму його особисто.

3. Позовна заява щодо оскарження рішень, дій або
бездіяльності органів виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування, їхніх посадових та службових осіб подається до
окружного адміністративного суду за їх місцезнаходженням. Позовна
заява щодо дій чи бездіяльності засобів масової інформації,
підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових
осіб, творчих працівників засобів масової інформації, що порушують
законодавство про вибори та референдум, подається до місцевого
загального суду як адміністративного суду за їхнім
місцезнаходженням.

4. Позовну заяву може бути подано до адміністративного суду у
строк, встановлений частинами шостою - сьомою статті 172 цього
Кодексу.

5. Суд вирішує адміністративні справи, визначені цією
статтею, у строк, встановлений частиною одинадцятою статті 172
цього Кодексу.

6. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним
чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не
перешкоджає судовому розгляду.

 

Особливості провадження у справах щодо оскарження дій або бездіяльності кандидатів, їхніх довірених осіб, партії (блоку), місцевої організації партії, їхніх посадових осіб та уповноважених осіб, ініціативних груп референдуму, інших суб’єктів ініціювання референдуму, офіційних спостерігачів від суб’єктів виборчого процесу.

Стаття 175. Особливості провадження у справах щодо
оскарження дій або бездіяльності кандидатів,
їхніх довірених осіб, партії (блоку), місцевої
організації партії, їхніх посадових осіб та
уповноважених осіб, ініціативних груп
референдуму, інших суб'єктів ініціювання
референдуму, офіційних спостерігачів від
суб'єктів виборчого процесу

1. Право оскаржувати дії чи бездіяльність кандидатів, їхніх
довірених осіб, партії (блоку), місцевої організації партії, їхніх
посадових осіб та уповноважених осіб, ініціативних груп
референдуму, інших суб'єктів ініціювання референдуму, офіційних
спостерігачів від суб'єктів виборчого процесу, що порушують
законодавство про вибори чи референдум, мають кандидат, партія
(блок), місцева організація партії, які є суб'єктами відповідного
виборчого процесу, ініціативна група референдуму, інші суб'єкти
ініціювання референдуму 2. Виборець (громадянин, який має право голосу у відповідних
виборах або референдумі) може оскаржити дії чи бездіяльність
суб'єктів, визначених частиною першою цієї статті, якщо ці дії чи
бездіяльність порушують виборчі права або інтереси щодо участі у
виборчому процесі чи процесі референдуму його особисто.

3. Позовна заява щодо оскарження дій чи бездіяльності
кандидата на пост Президента України, ініціативних груп
всеукраїнського референдуму, інших суб'єктів ініціювання
всеукраїнського референдуму, що порушують законодавство про вибори
чи референдум, подається до окружного адміністративного суду,
територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ. Позовна
заява щодо оскарження дії чи бездіяльності кандидата у депутати
сільської, селищної ради, кандидатів на посаду сільського,
селищного голови, їх довірених осіб подається до місцевого
загального суду як адміністративного суду за місцем вчинення дії
чи місцем, де ця дія повинна бути вчинена. Позовна заява з інших
питань, передбачених цією статтею, подається до окружного
адміністративного суду за місцем вчинення дії чи місцем, де ця дія
повинна бути вчинена.

4. Позовну заяву може бути подано до адміністративного суду у
строк, встановлений частинами шостою - сьомою статті 172 цього
Кодексу.

5. Суд вирішує адміністративні справи, визначені цією
статтею, у строк, встановлений частиною одинадцятою статті 172
цього Кодексу.

6. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним
чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не
перешкоджає судовому розгляду.

 

Особливості провадження у справах за зверненням Служби безпеки України щодо накладення арешту на активи, що пов’язані з фінансуванням тероризму та стосуються фінансових операцій, зупинених відповідно до рішення, прийнятого на підставі резолюцій Ради Безпеки ООН, зняття арешту з таких активів та надання доступу до них.

Стаття 183-4. Особливості провадження у справах
за зверненням Служби безпеки України
щодо накладення арешту на активи,
що пов'язані з фінансуванням тероризму
та стосуються фінансових операцій, зупинених
відповідно до рішення, прийнятого
на підставі резолюцій Ради Безпеки ООН,
зняття арешту з таких активів та надання
доступу до них

1. Провадження у справах щодо накладення арешту на активи, що
пов'язані з фінансуванням тероризму та стосуються фінансових
операцій, зупинених відповідно до рішення, прийнятого на підставі
резолюцій Ради Безпеки ООН, зняття арешту з таких активів та
надання доступу до них здійснюється на підставі адміністративного
позову Голови Служби безпеки України або його заступника.

2. Адміністративний позов подається до суду першої інстанції
за підсудністю, встановленою цим Кодексом, у письмовій формі та
повинний містити:

1) найменування адміністративного суду;

2) найменування, поштову адресу, а також номер засобу зв'язку
заявника;

3) підстави звернення з позовом, обставини, що
підтверджуються доказами, та вимоги заявника;

4) перелік документів та інших матеріалів, що додаються;

5) підпис уповноваженої особи суб'єкта владних повноважень,
що скріплюється печаткою.

3. У разі порушення вимог частини другої цієї статті суд
повідомляє про це заявника та визначає строк для усунення
недоліків.

Невиконання вимог суду в установлений ним строк тягне за
собою повернення заявнику позову та доданих до нього документів.

Повернення позову не є перешкодою для повторного звернення з
ним до суду після усунення недоліків, що зумовлюють звернення до
суду.

4. Суд ухвалою відмовляє у прийнятті позову в разі, якщо
заявлено вимогу, не передбачену частиною першою цієї статті.
Відмова у прийнятті позову унеможливлює повторне звернення
заявника з таким самим позовом.

5. Постанова по суті заявлених вимог приймається судом не
пізніше наступного робочого дня з дня надходження позову,
розглянутого у закритому судовому засіданні за участю тільки
заявника. Власник активів, що пов'язані з фінансуванням тероризму
та стосуються фінансових операцій, зупинених відповідно до
рішення, прийнятого на підставі резолюцій Ради Безпеки ООН, на які
накладається чи з яких знімається арешт або до яких надається
доступ, не повідомляється про розгляд справи судом.

6. У постанові суду зазначаються:

1) дата прийняття постанови;

2) найменування суду, прізвище та ініціали судді;

3) мотиви та висновок суду по суті заявлених вимог з
посиланням на закон;

4) порядок вчинення дій, передбачених постановою.

7. Ухвалу про відмову в прийнятті позову може бути оскаржено
в апеляційному порядку. Апеляційний суд протягом трьох днів з дня
надходження апеляційної скарги перевіряє законність ухвали суду
першої інстанції та приймає рішення по суті.

8. Судові рішення, що набрали законної сили, щодо накладення
арешту на активи, що пов'язані з фінансуванням тероризму та
стосуються фінансових операцій, зупинених відповідно до рішення,
прийнятого на підставі резолюцій Ради Безпеки ООН, зняття арешту з
таких активів та надання доступу до них є остаточними та
підлягають негайному виконанню.

Генезис інституту адміністративної юстиції в Україні

Адміністративна юстиція - механізм судового захисту прав, свобод т