ТОП 10:

Зовнішня та внутрішня політика Турецької Республіки за президентства Мустафи Кемаля.



Однією з історичних постатей, якій вдалося докорінно змінити долю свого народу, був Мустафа Кемаль Ататюрк, перший президент Туреччини у 20—30-ті роки минулого століття. Недавні революційні зміни в Україні, подальші її цивілізаційні перспективи викликають певні асоціації з поверненням із небуття історії турецької національної ідеї.

Народ України з честю пройшов напружений і драматичний період обрання нового Президента та зміни системи влади. Але як модернізувати країну після багатьох років стагнації? Історія інколи повторюється. Події 80-річної давнини в Туреччині сколихнули весь світ і подали приклад для розвитку багатьом країнам протягом усього ХХ ст.

У жовтні 1923 року в Туреччині відбулися революційні зміни, які привели до влади рішучого і прогресивного генерала Османської імперії — Мустафи Кемаля Ататюрка. Туреччину було проголошено Республікою, а Мустафу Кемаля її президентом. Усе це відбувалося на хвилі перемоги у кровопролитній війні з Грецією у 1921—1922 рр. Війна консолідувала суспільство; Ататюрк дістав титул «Газі» — переможець. Проте війна відкрила незагоєну й досі рану — сотні тисяч турків і греків стали біженцями. Силовий варіант розв’язання «вірменської проблеми» на сході держави — одне із найболючіших питань для Ататюрка та його наступників.

За конституцією Ататюрк мав абсолютну владу, яку він використовував для залучення турецької нації до суспільних перетворень — у політиці, науці, техніці, культурі. Так само, як сьогодні Президент Ющенко, Ататюрк ще в далекі два передвоєнні десятиліття послідовно спрямовував розвиток своєї країни по європейському шляху. Він був упевнений, що розвинуті країни Заходу зважатимуть лише на таку Туреччину.

Але досягнення таких цілей потребувало фундаментальних змін в усіх сферах і структурах суспільства. У 20-ті роки рівень економічного і соціального розвитку Туреччини був вкрай низьким у порівнянні з передовими європейськими державами. Мета, поставлена Мустафою Кемалем Ататюрком, вважалася майже недосяжною як на батьківщині, так і у світі.

Спроба побудови європейської моделі в її турецькому варіанті зустріла чималі труднощі на своєму шляху. Президенту активно протистояли впливові ортодоксальні мусульманські організації. Відбулося декілька заколотів із метою усунення уряду — проєвропейська політика президента суперечила мусульманським принципам і традиціям. Перед Мустафою Кемалем постав вибір — або «загрузнути» у внутрішніх чварах, або швидко рухатися до наміченої мети. Він завжди обирав шлях оновлення. Але для цього довелося в процесі реформування використовувати й авторитарні методи та спиратися на вірну йому армію. Остання стала справжньою «державою в державі».

Проголосивши світську республіку кемалісти поставили крапку на існуванні султанату (1923 рік) і халіфату (1924 рік) — багатовікових органів влади і заклали базис для наступних реформ. Ататюрк спрямував свої головні зусилля на досягнення цілковитої незалежності країни і визнання цього факту іншими державами.

Протягом шести років після проголошення республіки були проведені дуже складні як для тогочасної Туреччини реформи. Здійснювалися такі важкі в ментальному плані кроки, як обов’язкова зміна прізвищ усіх громадян. Доти в імперії використовувалися лише імена та прізвиська, що, як правило, пов’язувалися з професією чи іншими характерними особливостями людини, і не передавалися їхнім дітям. Першим дістав прізвище президент Мустафа Кемаль, яке йому присвоїв парламент. Він був названий «Ататюрком», що у перекладі означало «Батько турків». Водночас були скасовані всі титули старого режиму і замінені звертаннями «пан» або «пані». Ще один закон зобов’язав ввести нову систему відліку часу, нову систему одиниць вимірювання та календар за міжнародними стандартами.

Важкими і часто неприйнятними були ці зміни в масштабі усієї нації, абсолютна більшість якої сповідувала іслам. Та, незважаючи на труднощі й перешкоди, Мустафа Кемаль намагався відродити турецьку національну ідею, що грунтувалася на створенні наддержави. Мустафа Кемаль був за освітою військовим і аж ніяк не економістом. Але талант державотворця допомагав йому правильно закладати фундаментальні основи економічного розвитку.

Економічні перетворення у перше десятиліття після проголошення республіки базувалися на активному державному стимулюванні та регулюванні економіки. Чималі преференції від уряду дістав національний капітал. На початку 30-х років активи країни передусім спрямовувалися в промисловість, але через їх обмеженість ця політика виявилася недостатньо ефективною. Ататюрк покладався на приватну ініціативу, незважаючи на те, що в країні був відсутній клас підприємців, і майже всі торговельні операції проводилися іноземцями.

Уряд почав залучати інвестиції, добудовувати національну залізницю, модернізував промислові об’єкти; із метою зменшення залежності Туреччини від зарубіжних фінансових установ створив національну банківську систему. Розпочалося масове будівництво заводів, шахт й електростанцій. Незабаром були запрошені й іноземні інвестори. Вже у середині 30-х років Туреччина зайняла третє місце у світі за темпами промислового розвитку. Отже, почалася масштабна відбудова промисловості в країні; поліпшувалися міжгалузеві зв’язки в усіх сферах економіки шляхом відбудови залізниць та шляхів. Стимулюючи розвиток промисловості, Мустафа Кемаль Ататюрк давав зрозуміти, що саме у цьому він бачив потужний фундамент економічного розвитку Туреччини.

У 20-ті роки реформи Ататюрка охоплювали переважно великі міста. Згодом важливі перетворення прийшли й у сільську місцевість. Зокрема було скасовано середньовічне оподаткування селян, запроваджено заходи зі стимулювання розвитку сільського господарства, створено зразкові сільськогосподарські підприємства, прокладено територією всієї країни пристойні дороги.

Ататюрк здійснював задумані ним реформи дуже послідовно і швидко, не втрачаючи часу. Цьому сприяв також і його талант блискучого оратора. Слово «цивілізація» постійно повторювалося в його промовах. Шлях до розвинутої цивілізації, до оновлення був однією з основних цілей президента.

Мустафа Кемаль Ататюрк завжди мав ворогів, його дії зустрічали шалений спротив. Особливо це стосувалося ісламістів, які постійно звинувачували президента у тиску на них. Насправді так і було. Діяльність цих організацій досить часто суперечила європейським (не забуваймо і про асоціації з християнським Заходом) засадам перебудови країни. Але Мустафа Кемаль Ататюрк дивився вперед і мав на меті благо нації, держави та особисто кожного громадянина.

Подолати такий довгий і надзвичайно важкий шлях президент зміг лише завдяки своїм непересічним особистим якостям. Він мав надзвичайно шляхетну вдачу. Завжди дотримувався правила: «За будь-яких обставин дай людині можливість урятувати своє обличчя». Ататюрк, людина товариська, охоче приймав державних діячів, учених і артистів. Під час аудієнцій він, як правило, не минав нагоди обговорити з ними актуальні проблеми турецького суспільства. Він дуже любив дітей і мав восьмеро прийомних — одного сина, колишнього чабана, і сімох доньок, яких із часом відправив навчатися у найкращі школи та університети світу, де вони здобули блискучу освіту.

Мустафа Кемаль був людиною забезпеченою і вважав, що громадяни, які мають психологію бідняка, не можуть зробити державу багатою. Незадовго до смерті Ататюрк подарував свої землі казначейству, частину власної нерухомості — меріям Анкари та Бурси, товариствам лінгвістики та історії Туреччини, а решту віддав своїй сестрі й прийомним дітям. Цей крок ще більше підніс рівень поваги у суспільстві до першого президента держави.

Ататюрку довелося повністю перебудовувати державу. Адже доти авторитет османського султана вважався непорушним, а ісламські звичаї — священними. Мустафа Кемаль не лише створив якісно нові норми життя, а й змінив менталітет турецьких громадян, для більшості з яких релігія відігравала у житті визначну роль. Він переконав-таки людей у важливості своїх сміливих перетворень.

«Турецька модель» перебудови суспільства сьогодні високо цінується і до певної міри застосовується при підготовці стратегій розвитку таких середньоазіатських держав, як Узбекистан, Казахстан та Таджикистан. Але жодній з цих країн ще не вдалося досягти таких глобальних і масштабних перетворень, як Туреччині за влади Ататюрка у 20—30-х роках минулого століття. Найбільш значущим досягненням першого турецького президента було втілення в життя національної, державницької за суттю ідеї. «Турецька модель» від Ататюрка є цікавим прикладом для модернізації українського суспільства.

 

30. Курдське питання в політиці Туреччини.

Курдська проблема належить до числа найскладніших міжнародних проблем, що мають національний, регіональний і міжнародний характер, вирішення якої не може бути забезпечене в рамках однієї держави. Конфлікт триває майже чверть століття і вже забрав життя понад 40 тисяч осіб.

Курди - майже 40-мільйонний народ, розпорошений між чотирма країнами (південний схід Туреччини, північ Іраку, захід Ірану та північний схід Сирії). Курди послуговуються курдською мовою і мають свою культуру, яка є відмінною від арабської, іранської чи турецької. На сьогодні вони являються найбільшою у світі етнічною групою, яка не має своєї держави. Усе це сталося у результаті політичної махінації після розпаду Османської імперії по закінченні Першої світової війни.

Курди протягом усього ХХ століття боролися проти урядів Туреччини, Іраку, Ірану і Сирії. Ці чотири країни, що поділили між собою територію Курдистану, подавляли курдську мову, руйнували курдські села і страчували курдських активістів. Так лише протягом 1980-х років Саддам Хусейн знищив десятки тисяч курдів, щоб подавити їхнє повстання.

Таким чином, курдське питання зводиться до протиріччя між високим рівнем самосвідомості курдського народу, що виражається в боротьбі за національне самовизначення і небажанням правлячих кіл країн, що розділили між собою Курдистан, визнати за ним це право.

У даній роботі ми розглянули курдське питання у розрізі Турецької Республіки. Вважаємо, що задля вирішення наявного конфлікту необхідно вводити не лише додаткові об’єкти, а й додаткові суб’єкти політичного протистояння. Тобто самих курдів і курдську територію. Адже, хоч у Туреччині й називають курдів «гірськими турками», це абсолютно не змінює реалій: курди і Курдистан існують якщо не на політичній, то на етногеографічній карті протягом століть. І необхідність врахування інтересів Курдистану, аж до його політичної автономії, було також визнано майже століття тому європейськими державами та світовою спільнотою.

Сьогодні в Стамбулі мешкає більше ніж 3,5 млн. курдів. Всі вони компактно розселенні в районах міста які не мають розвиненої інфраструктури, та де нерідко відсутні елементарні блага цивілізації. Багато хто з них сильно потерпає від матеріальних злиднів, та не можне знайти роботу через свою національну приналежність. Коментуючи газетарям своє життя, але не називаючи прізвищ мешканці курдських районів скаржились на чисельні знущання поліцейських та інших представників влади, про те що їх діти часто не можуть відвідувати звичайну школу де потерпають від нападок однолітків та вчителів, і взагалі їхнє життя є дуже складним із-за чого вони нерідко відчувають себе повністю незахищеними.

Все частіше лунає думка про те, що головним шляхом вирішення «курдської проблеми» є потреба врегулювання соціальних та економічних проблем, забезпечення роботою цієї великої спільноти, а також просвітництво та максимальна інтеграція в її турецьке суспільство.

Тому реальне, з усіх боків, і єдине рішення, яке відповідатиме як всебічним інтересам, так і історичній справедливості, — це надання Курдистану максимальної автономії і надання можливості курдам проводити принаймні культурну й територіальну політику власними силами.

Тільки такий шлях дає можливість, навіть суто технічну, влитися Туреччині до лав об’єднаної Європи. Адже врегулювання внутрішніх етнічних конфліктів — а цей конфлікт, мабуть, є найбільшим на сьогодні не лише на Близькому Сході, а й, можливо, у світі — стає вкрай необхідною, якщо не найважливішою умовою вступу до Європейського Союзу. І сьогоднішня політика турецької влади, яка враховує лише оперативні моменти внутрішнього життя, тобто розбіжності в суспільстві між політичними партіями у питанні ісламізації та ролі військових у цій країні, здатна відвернути увагу турецької і світової спільноти на певні роки, але рано чи пізно цю гостру проблему все одно вирішувати доведеться.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.175.180.108 (0.005 с.)