Поняття і види колективної безпеки. Загальна колективна безпека

Колективна безпека – це система спільних дій держав та (або) міжнародних організацій з метою підтримання міжнародного миру та безпеки, попередження або припинення за допомогою адекватних та легітимних засобів актів агресії.

Залежно від рівня створення систем колективної безпеки розрізняють два їх види – загальну (універсальну) та регіональні системи колективної безпеки.

Основи загальної колективної безпеки заклав Статут ООН. Харак­терною рисою системи безпеки ООН перш за все є попередження загро­зи миру шляхом створення і підтримки усесторонньої системи мирної співпраці. Для цього держави зобов'язані проявляти терпимість; роз­вивати дружні відносини і усесторонню співпрацю; створювати умови, за яких може дотримуватися справедливість і повага до міжнародних зобов'язань; утримуватися від загрози силою або її застосування; ви-ріпіувати спори і ситуації виключно мирними засобами; об'єднувати свої сили для підтримки миру і безпеки.

Лише ООН за рішенням Ради Безпеки має право застосовувати силу або загрозу силою у випадках, передбачених її Статутом. Рада Безпеки визначає наявність загрози миру або порушення миру. Встано­вивши відповідні факти, вона вирішує питання про вживання заходів, передбачених Статутові.

Для забезпечення здійснення своїх рішень Рада Безпеки ще право застосувати невійськові заходи, зажадати від членів ООН повного або часткового припинення економічних відносин, транспортного спо­лучення, роботи ліній зв'язку і, нарешті, дипломатичних відносин з державою-правопорушницею.

Якщо Рада Безпеки визнає, що такого роду заходи виявилися недо­статніми або можуть виявитися недостатніми, вона має право ухвалити рішення про застосування заходів військового характеру. Вони можуть включати демонстрацію збройних сил, блокаду і інші операції збройних сил членів ООН. Останні зобов'язані надати в розпорядження Ради Безпеки відповідні збройні сили і засоби їх обслуговування. Держави-члени ООН повинні утримувати в стані постійної готовності відповідні контингенти збройних сил.

Виключенням із загального принципу незастосування сили є пра­во на самооборону. Статут ООН підтвердив існування «невід'ємного права на шдивідуальну або колективну самооборону,якщо відбудеться збройний напад» (ст. 51). Рада Безпеки повинна бути негайно сповіщена про вжиті заходи. Право на самооборону здійснюється до тих пір, поки Рада Безпеки не вживе заходів, що необхідні для відновлення миру. Заходи самооборони повинні бути адекватними, Це виходити за межі необхідної оборони. Наприклад, у відповідь на локальний прикордон­ний конф/гікт не можна розгортати повномасштабні військові дії. Право на самооборону виникає лише за наявності факту збройного нападу, а, отже, превентивні військові дії є неправомірними. Це положення було підтверджено Міжнародним судом ООН в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» (1980 р.). Суд також відзначив, що постачання повстанцям зброї і запасів не може розглядатися як збройний напад.

У Статуті ООН йдеться також про право на колективну само­оборону. Договори про колективну безпеку зазвичай містять по­ложення, згідно з яким напад на одну із сторін розглядатиметься як напад на всіх.

Міжнародний суд в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» обумовив застосування права на колективну самооборону наступними вимогами: держава, що зазнала нападу, повинна офіційно заявити, що вона є жертвою збройного нападу; необхідне також ЇЇ звернення до союзних держав про надання допомоги в порядку колективної само­оборони.

Останні роки в практиці держав стало актуальним питання про існування права на гуманітарну інтервенцію - застосовування сили для захисту своїх громадян в іншій державі. Застосування сили у та­кому разі може розглядатися як здійснення права на самооборону, що витікає з розширеного тлумачення ст. 51 Статуту ООН. Застосування сили для порятунку своїх громадян не заборонено міжнародним пра­вом. Воно не може розглядатися як спрямоване проти територіальної недоторканності або політичної незалежності держави. За всіх умов воно повинне використовуватися виключно за цільовим призначенням, тільки в тих випадках, коли у держави немає інших шляхів порятунку життя своїх громадян.

 

102. Регіональні міжнародні організації у системі колективної безпеки. Організація з безпеки і співробітництва в Європі, Організація Північноатлантичного договору

Статут ООН містить спеціальний розділ VIII про регіональні угоди і органи для вирішення питань, що відносяться до підтримки миру і безпеки на регіональному рівні. При цьому угоди і органи, а також їх діяльність повинні бути сумісними з метою і принципами ООН. Рада Безпеки заохочує мирне вирішення суперечок в рамках таких угод і органів. Вона використовує регіональні угоди і органи для примусових дій під її керівництвом. Без повноважень Ради Безпеки вони не можуть вчиняти примусові дії, за винятком тих, що здійснюються в порядку колективної самооборони. Рада Безпеки повинна бути проінформована про всі дії, здійснені або намічені для підтримки миру і безпеки.

Основними регіональними організаціями у системі колективної безпеки є Організація з безпеки та співробітництва в Європі та Ор­ганізація північноатлантичного договору. їх засновницькі договори передбачають обов'язок держав-членів співробітничати в підтримці миру і безпеки.

Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) була створена в 1995 р. у результаті перетворення Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) у міжнародну організацію з метою збільшення її внеску в безпеку, стабільність і співпрацю регіону. Осно­вним напрямком діяльності організації є превентивна дипломатія, а також миротворчість та постконфліктне відновлення, зміцнення без­пеки і стабільності шляхом контролю над озброєннями, роззброєнням, розвитку заходів довіри.

Концепція ОБСЄ в сфері безпеки одержала подальший розви­ток у прийнятому в 1994 р. Кодексі поведінки з військово-політичних аспектів безпеки. Безпека кожної держави нерозривно пов'язується з безпекою всієї решти держав. Учасники зобов'язалися негайно кон­сультуватися з державою, що потребує допомоги при здійсненні свого права на індивідуальну або колективну самооборону. Вони спільно розглядають характер загрози і визначають дії, які потрібні для цілей захисту їх спільних цінностей.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) була ство­рена на основі Вашингтонського договору 1949 р. за ініціативи США як військово-політичне об'єднання. Штаб-квартира організації зна­ходиться в Брюсселі. Згідно з положенням Вашингтонського договору збройний напад на одну з держав-членів організації розглядатиметься як напад на всі договірні сторони. У такому разі кожна сторона надасть допомогу, включаючи озброєну.

На 2010 рік членами НАТО є: Бельгія, Великобританія, Данія, Фран­ція, Нідерланди, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, Португалія, США, Італія, Греція, Туреччина, Німеччина, Іспанія, Чехія, Польща, Угорщина, Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія, Естонія, Албанія та Хорватія.

На ювілейній сесії Ради НАТО в 1999 р. була прийнята нова концепція, яка, зокрема, поширила сферу дії договору на прилеглі до регіону області.

Вашингтонський договір містить положення, згідно з яким сторони зобов'язалися не приймати ніяких міжнародних зобов'язань, що йому суперечать. Тим самим Вашингтонському договору наданий характер основоположного правового акту зовнішньої політики учасників до­говору.

На основі Вашингтонського договору сформувалася досить гро­міздка система, що складається із понад 200 різного роду органів. Голо­вними з них є Рада НАТО і Комітет планування оборони.

В 1997 р. була прийнята Хартія про особливе партнерство між НАТО і Україною. НАТО і Україна, наголошується в Хартії, розви­ватимуть механізм кризових консультацій на випадок, якщо Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Україна буде не менше двох разів на рік обго­ворювати проблеми безпеки з Радою НАТО. Поступово центр тяжіння в діяльності НАТО при забезпеченні безпеки зміщується з військової в бік політичної і навіть соціально-економічної сфери.