Правова держава та її основні ознаки.

Правова держава – держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав і свобод людтини і громадянина. Основними ознаками правової держави є:

- верховенство і панування правового закону;

- постійне утвердження суверенітету народу, як єдиного джерела державної влади;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову;

- забезпечення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, виконання ними своїх обов'язків перед іншими людьми, державою і громадянським суспільством;

- урегулювання взаємовідносин між особою та державою на засадах дозволеності особі робити все, що прямо не заборонено законом, а державним органам - тільки те, що прямо дозволено законом;

- взаємну відповідальність особи й держави, відповідальність держави перед особою і громадянським суспільством за свою діяльність;

- ефективну організацію контролю та нагляду за здійсненням законів і режиму законності.

Україна є правовою державою (ст. 1 Конституції). Як правова держава має високий рівень організації влади: народне представництво, розподіл влади, підзаконність, контроль за діяльністю влади, свобода слова.

Основні ознаки У. як правової держави: - єдиним джерелом держ.влади є народ; -верховенство права - панування закону в усіх сферах суспільного життя, встановлення переліку питань, що встановлюються виключно законами; - поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову - зв’язаність правом діяльності держави, її органів, громадських організацій, посадових осіб та громадян; - вищий пріоритет прав і свобод громадян та їх правовий захист; - взаємна відповідальність держави та особи; - незалежна судова система; - ефективний нагляд та контроль з боку держави за реалізацією правових норм; - висока правова культура громадян, їх обізнаність з законами та уміння їх використовувати у практичному житті.

Соціальна держава. Передумови, необхідні для формування соціальної держави.

 

Згідно К. У. є соціальною державою.

Соціальна держава – держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості. Термін запроваджено у 1850 р. нім.вченим Л.Штайном теорія державності соціального спрямування якого: соціальна держава створена на основі правових інститутів свободи і власності за участю профспілок в управлінні економікою. У другій половині 20 ст. Концепція правової соціальної держави і політики загального благоденства – стала основою конституційної теорії та практики майже усіх країн Європи

Основні ознаки:.

1. рух до соціальної справедливості на принципах соціальної солідарності та субсидарності

2. ослаблення соціальної нерівності

3. надання кожному громадянину робочого місця чи інше джерело існування

4. забезпечення миру та злагоди в суспільстві

5. формування сприятливого життєвого середовища для людини

Передумовами її формування є: - перехід до соціально-ринкового господарства, підвищення ролі держави в системі планування і регулювання соціально-економічних процесів; - демократизм політичної системи, створення громадянського суспільства, компроміс основних політичних сил відносно цілей та шляхів розвитку суспільства; - розвиток системи соціального партнерства та захисту громадян, розроблення інструменту соціально орієнтованої політики для забезпечення соціальних прав та прожиткового мінімуму громадян; - створення правової держави, підвищення рівня правового захисту громад, боротьба з корупцією та організованою злочинністю.

 

Форми державного правління.

Форма правління — організація верховної державної влади, по­рядок утворення її органів та їх взаємини з населенням.Як правило, головними сучасними формами правління є: парламентська республіка, президентська республіка, конституційна монархія.Президентська республіка. За цієї форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від пре­зидента, який не правомочний розпускати парламент, однак має право «вето» — не погодитися з ухваленим парламентом певного закону. Прези­дент не несе відповідальності перед парламентом. Нині прези­дентська форма правління діє в США, Мексиці, Аргенти­ні, Ірані, Швейцарії та інших країнах.

- Парламентська республіка. За цієї форми гла­вою держави є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем'єр-міністр) — фак­тично перша особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уря­ду. Акти президента набувають чинності після підписан­ня прем'єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шля­хом. Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коа­ліції партій, що мають більшість місць у парламенті. Типові приклади парламентської респу­бліки — Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірлан­дія та ін.

- Напівпрезидентська (змішана) форма республікан­ського правління. Вона поєднує в собі ознаки президентсь­кої та парламентської республік. Президент — глава дер­жави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем'єр-мі­ністра, які підлягають обов'язковому затвердженню пар­ламентом. Формально уряд очолює прем'єр-міністр, однак президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду. Уряд відповідальний перед парламентом, проте можливо­сті парламентського контролю за діяльністю уряду обме­жені. Президент, якого обирають на основі загальних ви­борів, має право розпуску парламенту. Така система діє у Франції, Фінляндії, Португалії

- Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі фун­кції передані парламенту, виконавчі — уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової си­стеми, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними сила­ми, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Бельгія, Да­нія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малай­зія, Бутан, ОАЕ. Дуалістична монархія — форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Парламентська монархія виникла в Англії, де зако­нодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча — в уряді на чолі з прем'єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирі­шення важливих державних справ, є символічною фігу­рою, носієм традицій країни.

- Абсолютна монархія — форма правління, за якою ке­рівник держави (монарх) — головне джерело законодавчої і виконавчої влади. Він встановлює податки і розпоряджається держа­вними фінансами (Саудівська Аравія, Оман).

- Теократична монархія — форма держави, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).

 

Форми державного устрою.

 

Державний устрій - це політико-територіальна організація держави, яка характеризується статусом її територіальних оди­ниць, формою їх правових відносин між собою та з державою в цілому. Не менш поширена класифікація держави за формою державного устрою. Адміністративно-територіальний устрій держави, що включає механізм взаємовідносин між державою та її складовими частинами, центральними й місцевими органами влади, є й формою державного устрою: унітарною чи федеративною.

-Унітарна — це така форма державного устрою, коли в країні функціонують єдині вищі органи влади й управління, а держава поділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці (Іта­лія, Польща та ін.).

-Федеративна — це така форма устрою держави (як правило, багатонаціональної), коли відбувається добровільне об'єднання державних утворень, що мають високу політико-правову само­стійність і власний адміністративно-територіальний поділ.

У федерації (союзній державі) діють спільні для всієї країни вищі органи влади та управління, але водночас у кожній державі, що входить у федерацію, зберігаються власні вищі органи (США, ФРН та ін.),

Іноді держави об'єднуються в тимчасовий союз для вирішення певних, конкретних завдань. Такий союз держав заведено називати конфедерацією. Конфедерація на відміну від федерації, що є союзною державою, є лише союзом держав, практично міждержавним об’єднанням. Історичний досвід показує, що найчастіше конфедерації розпадаються, утворюючи федерації.