ТОП 10:

Чи справді «все розумне – дійсне, все дійсне - розумне»?



Екзистенціалізм належить до тих напрямів, які відповідають на це питання: світ не розумний, він абсурдний за своєю природою.

Ø Ж.–П. Сартр стверджує: наша свідомість, коли вона намагається осягнути світ, є ілюзорною від початку до кінця, бо світ – це повна відсутність будь-чого, що відповідало б людським сподіванням, образам, поняттям. Бути реальним – означає бути чужим для свідомості, у кінцевому підсумку – абсурдним. Світ жодною мірою не є тим, на що можна покладати надії, сподіватися, покладатися. Таємниця людської поведінки у світі – в її повній незумовленості. Істина людського буття – роз'єд­наність зі світом. Спокуса людського існування – це непереможне прагнення, щоб світ був хоч якоюсь мірою богоподібним, спрямованим назустріч людині. Це породжує метафізичну тугу, яку Сартр вважає за найглибше та адекватне переживання людиною свого існування у світі. "Саме в тузі людина усвідомлює свою свободу... як осягнення буття”.

 
Людина виявляє та осягає буття не лише специфічним переживанням туги, а й близькими до неї млістю (тобто відчуттям абсолютної безґрунтовності світу, неспроможності всіх очікувань) та нудотою (передчуттям марності будь–якого практичного чину). Переживати повсякчасне розчарування, за Сартром, означає мати тверезу, нормальну та істинну свідомість. Тому тугу треба втримувати, захищати від витіснення іншими, хоча й приємнішими, але фальшивими емоціями. Визнання буття гіркою істиною вимагає від людини рішучості та мужності, що виявляються в готовності відповідати за все, узяти на себе тягар буття.

"Людина... несе весь тягар світу на своїх плечах: вона відповідальна за світ і за саму себе як певний спосіб буття... Жодна суспільна подія, яка виникла зненацька і захопила мене, не приходить ззовні: якщо я мобілізований на війну, це моя війна, я винен у ній і я на неї заслуговую. Я її заслуговую насамперед тому, що міг ухилитися від неї – стати дезертиром або покласти край своєму існуванню. Оскільки я цього не зробив, отже, я її обрав, став її спільником”.

 

Ø Мартін Гайдеггер для означення буття людини у світі вводить поняття "Dasein" – “тут-буття" – це буття людини, схоплене "тут і тепер" в усій безпосередності її переживання ситуації, коли це переживання не встигло ще перерости у форму теоретичного мислення та оцінки. У такому разі переживання може перетворитися у своєрідне "віконце", через яке можна побачити світ, яким він є. Світ так виявляє себе через людину, через її переживання цього світу. Тому людське буття постає онтологічно первинним стосовно всього сутнього, воно є вихідним пунктом онтології, накладає на все сутнє суто людську специфіку – смисл. Тому головне питання онтології – питання про смисл буття, а не про його сутність.

Спільне буття з іншими людьми та знаряддями знеособлює людину, розчиняє справжнє людське буття в способі буття "іншого", робить людину «такою, як всі» - його характеристики – "віддаленість", "пересічність", "усередненість", "вирівнювання" – у своїй сукупності вони становлять "публічність" повсякденного життя. Основний настрій людського буття – "страх", "стурбованість". Те, чого лякається страх, - це саме "буття у світі". Спражній смисл стурбованості – це часовість людського буття, його спрямованість до кінця, тобто до смерті. Для справжнього людського буття "смерть як кінець існування є найбільш достеменна, безвідносна, обов'язкова і, як така, невизначена, невідворотна можливість людського буття".

 
Ця спрямованість до смерті містить у собі єдину можливість виходу за свої межі, до трансцендентного. Смерть, скінченність – це призначення людського буття, людина – це істота, яка приносить своє життя в жертву приреченню, готовність до самопожертви – це сутність визначення людини. Однак це самозречення не означає, що людина знайшла ідеал, вартий того, щоб задля нього пожертвувати собою. Річ в іншому: людина не може існувати, не присвячуючи своє життя чомусь – така її природа. Оскільки буття людини скінченне, вона скеровує свої прагнення до вічного, безумовного. Саме відкритість буття людини до "ніщо" сповнює це буття тугою за безумовними цінностями, ради яких варто не лише жити, але не шкода і померти. Коли життєвий страх викликаний перспективою втратити життя чи певні життєві блага, то в онтологічному страхові людина боїться не знайти такого призначення, задля якого можна самохітно офірувати життя і блага. Цей страх примушує людину виходити за межі конкретних обставин свого життя, відкидати всі його відносні достеменності. Мета цього руху – безумовне, яке перебуває в нас самих, – це і є істинне буття на відміну від "буття у світі". Воно відкривається людині не в об'єктивних історичних тенденціях, не в символах релігійного міфу, а в її, людини, власних неусвідомлених, але безперечних діях. Так людина з’ясовує для себе, що той смисл, який вона шукає в речах, насправді можна знайти лише в собі і ствердити його у світі власними вчинками.

Ø Карл Ясперс на підставі такого розуміння буття людини робить спробу з'ясувати зміст "справжнього буття", екзистенції.

 
Опору для свого світосприйняття людина шукає або в скінченному, обмеженому світі повсякденних подій та справ, або в нескінченному, безумовному, що є в самій людині – це "особливе буття мого світу". У першому випадку людина живе в природі, пов'язана з нею – це наявне буття, "Dasein" людини. Другий шар буття – спільна для всіх структура – "свідомість взагалі", яка несе в собі загальнозначущі поняття і норми, загальнозначуще, доконечне і впорядковане: правило, закон, обов'язок. У сумі ці два шари становлять "несправжньє існування". Одна з важливих його характеристик – раціоналізм, прагнення до несуперечливості та доцільності. Насправді життя парадоксальне, воно є синтезом проти­лежностей, тому воно алогічне, позбавлене смислу, абсурдне. Коли людина знаходить опору в нескінченному, вона схоплює саму суть життя, яка розгортається в боротьбі протилежностей, антиноміях, кризах, "межових ситуаціях". Це, за Ясперсом, і є "справжнє існування", третій, найглибший шар – особливе буття: "Це буття є я сам як існування".

Така розстановка акцентів у сприйнятті буття виявилась актуальною та практично значущою перед лицем трагічних викликів ХХ ст. К. Ясперс пише у "Філософській автобіографії", що 1914 року історичний ґрунт захитався і наші покоління відчули себе закинутими в потік катастрофічних подій. Від 1914-го цей стан не припинявся і йшов усе наростаючими темпами. Цю нашу долю, продовжує Ясперс, в її плині я спробував зрозуміти не як пізнавану доконечність темного, але в собі упорядкованого процесу, а як ситуацію, наслідки якої визначаються нашою свободою. За Ясперсом, головна тенденція історичного процесу ХХ ст. – це невідворотне виродження суспільства в "тотальний масовий порядок". Вона не має жодних об'єктивних перешкод. Єдиний обмежувач всепроникнення тоталітаризму – внутрішня переконаність особистості, первинна щодо зовнішніх обставин. Людина стихійно втягнена, закинута в історію, але не конституйована нею. Тому вона повинна будь-які соціальні утворення та об'єктивні тенденції їхніх змін сприймати в значенні саме обставин, компонентів ситуації, але не в значенні цілевказівок свого призначення. Людина приречена перебувати в історії, вона не в змозі прожити поза суспільством, однак вона здатна стійко перенести перспективу кінця історії та згубної трансформації суспільства, якщо припинить шукати в історії значення спільного завдання всіх людей, свого призначення. Шукаючи опору в самій собі, вона здобуває стійкість, необхідну для того, щоб сприйняти будь-який, навіть найпесимістичніший історичний прогноз, не впадаючи в розпач і цинізм. Відвернути "присмерк цивілізації" неможливо, вважає К. Ясперс. Актуально існує лише питання, як жити в ньому. Опора особистості на свою "самобутню самість" дає їй сили прямувати до своєї мети, навіть якщо ця мета є нездійсненною. Це і є справжнє буття.

Питання 4.

Ми побачили, розглядаючи філософію екзистенціалізму: людина втратила переконання в тому, що існують об'єктивні, непохитні основи її існування в світі. Тому увага філософів XX ст. концентрується на спробах віднайти єдність людини та світу на новому рівні. І якщо повністю натуралістичні онтології залишилися в рамках мислення ХІХ ст., то в XX ст. П. Тейяр де Шарден ( ) створює природно–історичну онтологію, в якій намагається осягнути Всесвіт як "Універсум", у розвитку якого природа, людина і надособова, універсальна ідеальна сутність буття є нерозривно взаємопов’язаними щаблями еволюції.

Ця концепція за своїм змістом близька до вчення українського ученого Володимира Вернадського(1863 – 1945 ). Вернадський висунув ідею, що еволюція Всесвіту і, зокрема, життя на Землі підпорядкована космічному принципу доцільності: в кожному організмі закладено програму дій, спрямовану на єдину мету – освоювати середовище. Процес освоєння є його впорядкуванням, яке здійснюється через пристосування організму до умов оточення. Отож, призначення життя – впорядкувати хаос природного середовища. Початковою метою життя є формування біосфери як цілісної та всеохопної системи. Пізніше, з появою людства, можливості біосфери вичерпуються, але подальша еволюція світу не припиняється. У процес еволюції включається людство, яке так само, як і життя, є планетарним явищем і геологічною силою. Людство, впливаючи на біосферу, по–своєму її впорядковує, створюючи нову геологічну оболонку – ноосферу, сферу розумного життя.

Ноосфера створюється поступово. Початково наукова думка, технічні засоби порушують біогеохімічний колообіг. Але згодом, вдосконалюючи їх, людина створює новий етап природного колообігу речовин та енергії – культурний. У часи, коли наукова думка була незначною, порівняно з геологічними силами, людина почувала себе частиною природи. Та сучасний рівень науки дасть змогу людині визначити межі безпечного втручання розуму в природу. У загальній еволюції людська історія є природним процесом, а наука – це природне явище геологічного самовияву людства, яке перетворює біосферу в ноосферу.

За Вернадським, у сучасному світі створюються такі передумови утворення ноосфери:

1. Людство стало єдиним цілим, у якому інтереси всіх і кожного збігаються. Воно стало потужною геологічною силою, де всі та кожний характеризуються свободою думки й мають спільне завдання – перебудувати біосферу.

2. Високий рівень зв’язку й обміну в економічному та інформаційному плані.

3. Відкриття нових джерел енергії.

4. Піднесення добробуту населення.

5. Рівність усіх людей. Людство прямує до повної рівності рас, народів незалежно від кольору шкіри та віросповідання.

6. Виключення війни з життя суспільства.

Отже, у новому стані життя на планеті – ноосфері – людство геологічно виявляє себе як думка, свідомість, розум.

Тейяр де Шарден, як і Вернадський, розглядає людину як серцевину еволюції універсуму. У його вченні феномен людини постає у двох аспектах: по-перше, як наслідок еволюції космічного цілого та, по-друге, як перспективу його подальшого розвитку.

Ключем для розуміння світобудови, за Тейяром, є еволюційний погляд на буття світу: щоб зрозуміти, як влаштований світ, треба побачити йог в процесі безперервного розвитку. Зміст еволюції полягає в тому, що "тканина універсуму" концентрується в усе більш організованих формах. Це відбувається тому, що весь матеріальний світ підпорядкований у своїй еволюції біологічному законові "ускладнення" і розвивається по спіралі, що здіймається на все нові щаблі.

Найпримітивнішою формою “тканини універсуму” є, за Тейяром де Шарденом, енергія. Він виходить із припущення, що будь–яка енергія має духовну природу. Він вважає свідомість винятковим феноменом, який, завдяки фундаментальній єдності світу, має повсюдне коріння та загальне значення, вона має космічне поширення і продовжується в просторі і часі безмежно. Подібно до того, як людина має духовне життя, яке часто–густо називають її внутрішнім світом, Тейяр де Шарден вбачає в усій тканині універсуму "внутрішнє речей" – зародкові елементи духовного, що існує в природі завжди і скрізь. Під шаром первинної матерії завжди перебуває гранично тонкий, але необхідний "біологічний" шар, який протяжний нескінченно і проймає собою всі рівні організації матерії, аж до найелементарніших, для нього неможливо встановити абсолютний початок. «Внутрішнє речей» так само атомістичне, "зернисте", як і матерія.

Тейяр виділяє чотири щаблі (етапи) еволюції, які, на його думку, можна графічно зобразити як чотири витки спіралі, що їх проходить Всесвіт у своєму розвитку: 1) геогенеза, тобто геохімічні та геотектонічні процеси. Позаяк нежива матерія споріднена з майбутнім життям, яке має виникнути з неї на спіралі еволюції, усю сферу неживої природи Тейяр називає переджиттям.

2) біогенеза, 3) психогенеза, внаслідок якої виникає соціальний феномен – ноосфера, "нове покриття, "мислячий пласт", що, зароджений у кінці третичного періоду, розгортається відтоді над світом рослин і тварин – поза біосферою і над нею 4) "наджиття", гігантська психобіологічна операція оновлення Землі – творення "надлюдства".

 
Ноосфера
"Концентрація свідомості" на кожному щаблі еволюції змінюється пропорційно ускладненню відповідного їй матеріального утворення.

Майбутній стан людства, наджиття, за Тейяром – "органічна суперагрегація душ". (Під агрегацією в цьому разі слід мати на увазі біологічне явище з'єднання – у традиційному біологічному розумінні – злипання клітин у багатоклітинний утвір). Тканина універсуму, ставши мислячою, не завершила ще цикл свого розвитку. Подальший зміст еволюції – це витворення з одиничних людських свідомостей, "зерняток думки", гармонізованої спільноти свідомостей, надсвідомості. Унаслідок цього процесу Земля "огортається цілісною мислячою оболонкою, яка утворює функціонально величезне зерно думки в космічному масштабі". Відбувається "планетизація" людства, тобто його масове згуртування, витворення Духу Землі.

Вирішальну роль тут відіграє точка Омега, вона постає як "першорушій, що попереду", майбутній стан, до якого прагне еволюція ноосфери. До цієї точки тяжіє, у ній підсумовується і збирається в усій своїй досконалості та цілісності велика кількість свідомості, яку на Землі виділяє ноогенеза. "Зернята свідомості" при цьому не втрачають своєї індивідуальності, навпаки – вони підкреслюють глибину та невимовність свого Еgo.

Рушійною силою, що має піднести людство до наджиття, є любов. На противагу механічному об'єднанню через матеріальні форми – захист матеріального добробуту, створення нових галузей виробництва тощо, любов поєднує людські істоти в самій їх суті. Для цього наша здатність любити повинна розвинутися до охоплення всіх людей та всієї Землі, стати всеосяжною.

 
Щоб стати об'єктом любові, Універсум має персоніфікуватися для нас, стати особою, до якої ми прагнемо. Тейяр де Шарден робить висновок: “Якась душа витворюється на вершині світу”, у точці Омега. Космічна місія Омеги полягає в тому, щоб покласти початок одностайності мислячих частинок світу та підтримувати її своїм впливом.

Однак Омега може здійснювати таку дію лише в тому разі, коли той, хто любить і кого люблять, якимось чином існує вже тепер. Тобто Омега водночас і виникає в процесі об’єднання свідомостей – і вже виник, існує як передумова цього процесу. Отож, щоб об'єднати в одній точці всі лінії простору та часу, Омега повинен "вислизати" від простору і часу, в якомусь розумінні бути поза ними, іншими словами, Омега є вічною, трансцендентною сутністю. Тобто саме в Омезі зосереджені ті ознаки, які традиційно співвідносять з поняттям Бога. Еволюція світу відбувається від елементарного, розсіяного в матерії, до трансцендентного, "великого стійкого", божистого "вогнища Духу", тобто, по суті, ця еволюція є процесом творення Бога через об’єднання людських свідомостей..

"Таким чином, починаючи із зернят думки, що складають справжні і незнищенні атоми його тканини, Універсум... підноситься над нашими головами в напрямку, зворотному до зникаючої матерії, як Універсум, що збирає та зберігає не механічну енергію, як ми вважали, а особистостей. Одна за одною, як безперервне випаровування, вивільнюються навколо нас "душі", несучи вгору свою невимовну ношу свідомості". Це є "кінець світу –відділення свідомості від ї матеріальної матриці, щоб віднині мати можливість усією своєю силою спочивати в Богові–Омезі".

Питання 5 / а.

Поняття “духовне”, “ідеальне” в різних напрямах класичної і некласичної філософії вживають у різних значеннях:

1.

об’єктивно існуючі нематеріальні сутності (ідеї), які є вічними незмінними прообразами речей; ідеальне – це діяльність “світового розуму”, який споконвічно закладений в основу всього сутнього й впорядковує світ, виявляючись у бутті речей у формі законів природи та людського суспільства.

2. притаманна всьому сутньому енергія, яка витворює речі і завдяки якій світ є хаотичним потоком вічного самооновлення.

3. свідомість як потік переживань людиною свого буття у світі, він складається із суб’єктивних психічних вражень, які людина хибно вважає об’єктивними характеристиками самої дійсності.

4. сфери свідомого і несвідомого в людині та людському суспільстві як здатність виражати об’єктивний та суб’єктивний зміст буття у формі психічних переживань.

У філософській думці ХІХ – ХХ ст. склалися два підходи до тлумачення свідомості:

1. Марксизм, аналітична філософія, прагматизм прагнуть пояснити сутність та зміст свідомості зовнішніми щодо неї причинами, умовами, факторами.

2. Феноменологія(Е. Гуссерль) ставить своїм завданням пояснити свідомість, виходячи з неї самої.

 
Марксистський матеріалізм стверджує, що свідомість – це властивість високоорганізованої матерії – людського мозку, вона є суб’єктивним образом об’єктивного світу, суб’єктивною реальністю. Саме мозок є органом свідомості, а свідомість – функцією людського мозку.

 
Образ зовнішньої речі є суб’єктивною реальністю на противагу об’єктивній реальності,частиною якої і є зовнішня річ. Матеріалізм розглядає свідомість як “суб’єктивний образ об’єктивного світу”, тому уявлення, поняття, думки є суб’єктивні за способом виразу і об’єктивні – за своїм змістом.

Те, що свідомість є “суб’єктивним образом об’єктивного світу”, зумовлене, згідно з матеріалізмом, притаманною всій матерії властивістю відображення.

 
Під відображенням розуміють властивість кожної матеріальної речі, взаємодіючи з іншими речами, змінюватися під впливом цієї взаємодії та зберігати інформацію про характеристики речей, які на неї діяли. Міра складності відображення залежить від рівня організації матерії. Спираючись на дані природничих наук, можна виокремити відображення в неорганічній та в органічній природі, на рівні рослинного, тваринного життя та людини. Через таку взаємодію речей та явищ здійснюється передача енергії та інформації. Інформація передовсім виражає міру впорядкованості системи, що взаємодіє з іншими.

Щодо особливості відображення в живих системах, слід зазначити, що вихідним пунктом його розвитку є подразливість і чутливість, яка здійснюється у формі збудження та вибіркової реакції організму.

Взаємодіючи зі середовищем, живий організм одержує життєво важливу інформацію, на основі якої здійснює інтеракції. На найвищому рівні тваринного життя організм здатний відображати зв’язки чинників, значущих для виживання, і будувати свою поведінку, упереджуючи певні події в навколишньому середовищі.

 
Марксистський матеріалізм прагне пояснити походження свідомості, такими чинниками, як вплив праці та мови. Логіка дії рук з часом ставала логікою руху думок. Усе це відбувалося в доісторичну епоху. Вирішальну роль у виникненні свідомості відіграли два чинники: предметно-практична діяльність та соціальна організація, яка забезпечила принципово новий спосіб збереження та передачі інформації. У зв’язку з цим марксистська філософія наголошує, що свідомість не пасивно споглядає світ, а є активним відображенням об’єктів дійсності, як вони постають у діяльності людини.

Особливим видом діяльності для цієї філософії є мова. Суть мови полягає в тому, що слова виступають як знаки, пов’язані з певними предметами та з духовними явищами, і стають засобами відображення значень речей, явищ та їх властивостей. Це й дозволяє мові бути воднораз знаряддям мислення й засобом спілкування. Мова і свідомість перебувають в органічній єдності, де ідеальний зміст набуває матеріальної форми слова.

Представник американської філософії прагматизму Д. Мід. надає особливої ваги соціальній активності людини. Він обстоює думку, що свідомість є внутрішньою стороною соціального досвіду людини, яка формується на основі поведінки людини. А тому науково пояснити явище свідомості можливо лише в термінах поведінки.

 
Вихідним поняттям теорії Міда є “соціальний акт”. Необхідними умовами існування свідомості є наше “Я” і спільнота. Формування “Я”-свідомості здійснюється в спільноті через людське спілкування за допомогою мовних символів. Щоб зрозуміти соціальну сутність та роль мови у становленні та функціонуванні свідомості, Мід звертається до прамови, а саме – мови жестів. Жест як елемент “соціального акту” – це елемент поведінки, початкова стадія дії. У спільноті жести тоді набувають соціальних значень, коли індивід починає реагувати на свій жест так само, як на нього реагують інші люди. Так само індивід чинить і на основі “звукових жестів”, тобто слів.. Як жест, так і слово (звуковий жест) завжди є певним символом, що несе на собі якесь значення. Значення виявне як готовність індивіда здійснити певну реакцію. Значення – це і є структурні елементи свідомості.

Питання 5 / б.

У ХХ ст. з’явилася концепція феноменології Ф. Брентано (1836 – 1917), яка стала предтечею феноменології Е. Гуссерля. Брентано основною ознакою психічних феноменів вважає інтенціональність, тобто їхню спрямованість на зовнішні предмети: тоді як фізичний об’єкт не спрямований ні на що, він є безвідносним буттям самим у собі,

 
Свідомість, вважає він, завжди спрямована на щось зовнішнє по відношенню до неї самої. Учення про інтенціональність у Брентано слугує для того, щоб відрізнити від фізичних речей внутрішній досвід, предметом якого є психічні феномени, які свідомість переживає як очевидності, тобто реальності, які не потребують пояснень та обґрунтувань, нічого за собою не приховують. У такий спосіб формується предмет новітньої феноменології – він включає в себе зміст та структуру свідомості.

 
Підхід до свідомості, що його запропонував Е. Гуссерль, відрізняється тим, що намагається розкрити природу та сутність свідомості не через зовнішні щодо неї чинники, а виходячи з її, свідомості, власного змісту: неможливо пояснити свідомість, досліджуючи те, що свідомістю не є (тобто через відображення зовнішніх речей, які вона містить подібно до дзеркала). Гусерль вважає науковим лише розгляд свідомості як реальності, що сама себе зумовлює, він пропонує аналізувати свідомість як самодостатню, ні від чого незалежну сферу надзвичайно специфічних явищ. Предметом дослідження має бути свідомість, але не така, що відображає навколишню дійсність, а чиста свідомість, тобто взята поза жодним зв’язком із зовнішніми речами.

Для цього він застосовує метод феноменологічної редукції: зміст речей, що прийшов у свідомість іззовні через відображення належить “винести за дужки”.

Процедура редукції вимагає відкинути й наявні погляди, вчення, наукові теорії й нарешті абстрагуватися від того, що є предметом дослідження. У результаті такої процедури ми одержимо “феноменологічний залишок”, а саме – свідомість, звільнену від будь-яких зв’язків із зовнішнім світом, але наповнену своїм власним збереженим змістом.

Процедура редукції полягає в мисленому ототожненні індивідом себе з «трансцендентальним суб’єктом» – тобто глибинним шаром людської суб’єктивності, який лежить “по той бік” конкретного індивідуально-особистісного досвіду людини, - загальнозначущим змістом свідомості. Це означає, що свідомість суб’єкта досягла такого щабля самоусвідомлення, на якому вона постала як загальнолюдська свідомість, або “чиста свідомість”.

Якщо класична гносеологія розглядала пізнання як зв’язок суб’єкта з речами зовнішнього світу, то феноменологія в ньому акцентує увагу на саморозумінні людини. Саме в цих глибинних структурах як “чисті сутності”, не виведені із жодного емпіричного досвіду, Гуссерль вбачає фундаментальні основи уявлень людини про світ.

. Чиста свідомість виявляється не свідомістю, очищеною від предметів, навпаки, вона вперше виявляє свою істинну предметність:

у ній, свідомості, немає нічого, крім значень (або смислів) реальних, уявних або ілюзорних предметів.

Сутність свідомості розкривається, таким чином, не як відображення відомих або виявлення ще не відомих властивостей предмета, а







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.239.156 (0.011 с.)