Пробудження духу й було початком загальної історії людства.

Карл Ясперс. «Смисл і призначення історії»: “Погляд, звернений у минуле, занурює нас у таємницю людського буття. Той факт, що ми взагалі маємо історію, що історія зробила нас такими, якими ми видаємося сьогодні … примушує нас запитати: Звідки це? Куди це веде? Що це означає?” Осьовий час – час народження світових релігій, що замінили собою поганство, і філософії, яка прийшла на зміну міфологічному світоглядові. Основне, що зближувало духовні осередки нового світосприйняття – це прорив міфологічного мислення, яке становило основу попередніх культур. Людина ніби вперше прокинулася до ясного, чіткого мислення, виникла рефлексія, недовіра до безпосереднього досвіду та емпіричного знання – ґрунт, на якому вперше виросло філософське мислення. Те, що вогнища напруженого духовного життя виникли паралельно в різних, далеких одна від одної культурах, свідчить про духовну єдність людства. Ця єдність живиться з таємничого, трансцендентного джерела. “Осьовий час” – це священна епоха світової історії. Хоча вона протікає на землі, але корені й смисл її перебувають поза межами посейбічного, земного життя. Справжнє єднання людей засноване на незнанні: люди, об’єднані навколо трансцендентної таємниці, сповнені смирення та подиву, а не фанатизму та самовпевненості. Філософія набуває особливої функції – об’єднати всіх людей за допомогою філософської віри, яка повинна служити протиотрутою від раціоналістичних утопій, що претендують на створення земного раю, але в дійсності руйнують моральні та культурні засади людського співжиття. …Історія перетворила людину на істоту, яка прагне вийти за свої межі, а отже, і за межі історії, до основи буття, точки, яка підноситься над історією як її початок. Людина виходить поза межі історії, коли звертається до природи; до вічних, позаісторичних істин наукового знання; до історичності світобудови в цілому; до найвищих витворів людського генію. Нарешті, ми виходимо за межі історії, коли осягаємо безумовність допомагає позасвідоме, присутнє в нас. К. Ясперс порівнює свідомість із гребенем хвилі, вершиною над широкою та глибокою основою.

своєї відповідальності та вибору свого місця у світі. Долаючи історію, ми рухаємося від раціональності до позасвідомого. У кожній нашій свідомій дії нам

Виходячи з того, що найархаїчніші писемні джерела історіографії датуються починаючи від 3000 р. до н. е., К. Ясперс визначає термін тривалості історії:

Приблизно 5 тисяч років.

Тобто доісторичне становлення людини, яке сформувало фундамент нашого людського буття, тривало незрівнянно довший час. Історія порівняно з доісторією – лише перша мить нового процесу. Вона подібна до тонкої оболонки над кратером вулкана.

Історія – це велике питання, яке ще не одержало свого розв’язання.

Вона може виявитися миттю, проміжною ланкою між неісторичними існуваннями людства у тому разі, якщо тонка оболонка нашої історичної основи буде скинута силою тих чи інших обставин і нам загрожує небезпека знову перетворитися на людей кам’яного віку.

Фундаментальні властивості людини, які склалися за доісторичної доби, невідворотно притаманні нашій природі, отже, по суті, ми ніколи не перестаємо бути людьми кам’яної доби.

Однак історія може стати також проривом обмежень, які навіть в образі безмежних нещасть у цілому ведуть до того, що людина здобуде нові, досі невідомі можливості.

Історія стає шляхом до надісторичного – її велич, надихаючи нас, пов’язує зі сферою, яка підноситься над історією. Таким чином, смисл та призначення історії – вивести людину поза свої межі. Однак у цьому рухові людини до трансцендентних основ буття немає шляху “в обхід” історії, він пролягає лише через історію.

Питання 2 / г.

Видатний іспанський мислитель Хосе Ортеґа-і-Ґасет (1883 – 1955) вважає філософською темою нашої доби питання: хто в суспільстві є реальним суб’єктом прийняття екзистенціальних рішень?

Історичну дійсність витворює “чисте прагнення жити, потуга, подібна до космічних сил”, споріднена з тією силою, “що хвилює море, запліднює звіра, заквітчує дерево та розпалює жар у зорях”. Життя – це хаос, у якому людина намагається знайти орієнтири, щоб не загубитися. Однак схеми, які вона при цьому конструює, – облудні. “Ясну голову” має лише той, хто відкинув ілюзорний порядок цих схем і до кінця усвідомив, що в житті все проблематичне, що жити – значить почувати себе загубленим. Усяке життя – це боротьба й зусилля бути собою. Життя особисте чи історичне є такою річчю у всесвіті, субстанція якої – небезпека, драма. Життя – це завжди широкий репертуар можливостей, з яких людина мусить вибирати. Але водночас це “первень приреченості”, збіг обставин, який нав’язує нам певний набір “траєкторій” нашої долі, перетворючи життя на “фатальний примус користуватися свободою, вирішувати, чим ми будемо в цьому світі”. Такі обриси має не лише індивідуальне, але також і колективне буття, соціум.

 

Суспільство являє собою динамічну єдність двох чинників:

меншин та мас.

Меншини (еліта) – це особи чи групи осіб, здатні виконувати функції управління своїм власним та чужим життям.

Маса – сукупність індивідів без спеціальної підготовки, “рядові люди”, “суспільна безформність”, людей, що не відрізняються одні від інших і лише повторюють загальний тип.

Центральна, провідна думка Ортеґи-і-Ґасета: