ТОП 10:

Утрата значущості всіх традиційних цінностей.



Причина кризового стану суспільства – та сама раціоналізація життя, яку ми вже розглядали, спираючись на ідеї М.Вебера. Фатальна роль розуму в історії людства – прагнення нав’язати людині сконструйовані ним, розумом, схеми поведінки.

Насправді ж не розум, а воля зумовлює єдино можливий варіант нормальної людської поведінки – а саме слідування “найглибшому інстинктові життя”. Те, чим є людина – це “бажання життя, навіть у його найтяжчих та найсуворіших викликах, воля до життя, що радіє своїй власній невичерпності”.

 
Нігілізм, за Ф. Ніцше, – це певне порушення космічного порядку, відступ від принципових засад буття, результат спотвореного сприйняття людиною світу та себе самої. Зміст цього космічного порядку, за Ф. Ніцше, зосереджений у понятті “життя”. Це основоположна категорія в системі його поглядів.

На думку Ф. Ніцше, велика та небезпечна помилка класичної філософії – поділ дійсності на умоглядний “істинний світ”, “буття” – і світ “видимий”, чуттєво даний. Насправді є тільки одна дійсність – та, що осягається чуттями. “Буття” у його філософському розумінні є лише порожня фікція, створена у філософських теоріях на противагу дійсному світові. Створення такої філософської ілюзії, за Ніцше, симптоматичне – воно вказує на прагнення “звести наклеп на життя”, “помститися життю фантасмагорією “іншого”, “кращого життя”. Поділ світу на “істинний” і “позірний” вказує на занепад, це симптом життя, яке згасає. Щоб повернутися з полону ілюзій на реальний ґрунт, потрібно наповнити реальним смислом поняття життя.

 
Якщо чисте буття – витвір розуму, то життя – це первісна цілісність існування людини у світі. “Наше вчення полягає в тому, – пише Ф. Ніцше, – що ніхто не наділяє людину її властивостями – ні суспільство, ні батьки, ні вона сама. Ніхто не несе відповідальності за те, що вона взагалі живе на світі, що вона створена так чи інакше, що перебуває в певних обставинах”. Ця безпосередня даність, яка становить єдиний зміст існування людини у світі, не має жодних причин поза собою, а тому не може бути змінена, скерована. Вона – це певна приреченість, фатум. Цим, вважає Ф. Ніцше, відновлюється “неосудність буття” – раз немає “істинного” та “неістинного” буття, значить, втрачають сенс спроби його раціонального осмислення та витлумачення. “Людина нормальна… вносить у своє ставлення до людей та до речей той порядок, фізіологічним проявом якого є вона сама… Будь–яка помилка є наслідок виродження інстинкту, розхитаної волі”.

Життя виявляє себе в народженні, зростанні, множинності, змінах, старості, смерті, знищенні – це є історичний зміст будь–якого існування, який людина сприймає чуттєво. Тому “історія є не що інше, як віра в почуття”. Цей нестримний потік, часткою якого людина усвідомила себе в еллінську добу й, зокрема, завдяки Гераклітові, є “вічне життя, вічне повернення до життя, майбутнє – обіцяне й передчуване ще в минулому, торжество життєвої сили над смертю та змінами, справжнє життя, як загальне продовження життя через породжування, через таїнства чуттєвих взаємин”.

Волю до життя не слід ототожнювати з дарвінівською боротьбою за виживання, яка відіграє велику роль у соціальній філософії позитивізму. Рушієм боротьби за виживання є обмеженість життєвих ресурсів, вона спричинена “нужденністю”. Але, на думку Ф. Ніцше, життя як таке характерне не нужденністю, обмеженістю, а нескінченним багатством, надлишком, навіть невиправданою марнотратністю. Воля до життя прибирає форми боротьби, власне, у людському суспільстві, і на це є специфічні причини.

“Історія є не що інше, як віра в почуття”. Цей нестримний потік, часткою якого людина усвідомила себе в еллінську добу й, зокрема, завдяки Гераклітові, є “вічне життя, вічне повернення до життя, майбутнє – обіцяне й передчуване ще в минулому, торжество життєвої сили над смертю та змінами, справжнє життя, як загальне продовження життя через породжування, через таїнства чуттєвих взаємин”.

Ніцше проголошує себе учнем Діонісія, учителем вічного повернення. Діонісійський початок – природна стихія будь–якого існування, він домінує неподільно в кожній живій істоті. Ф. Ніцше зауважує: є тільки один спосіб зробити тварину слабкою – це зробити її хворою (тобто порушити природний порядок життєвих процесів).

Той, на чийому боці сила, не турбується про духовне зростання. У поняття “дух” Ніцше вкладає смисл “обережність, терплячість, хитрість, лицедійство, велике самовладання і все, що називають “mimery”, а до цього належить більша частина так званих чеснот”.

Людина сократівського типу – “теоретична людина” – нездоланно вірить у те, що мислення, кероване законами причиновості, може не тільки пізнати буття, але також і виправити його. “Теоретична людина” працює на службі науки й підкоряється їй, тому не може бути вільною.

Біда сучасного суспільства в тому, що воно зросло на основі не еллінської, діонісійської, а александрійської, “сократівської” культури, основні цінності якої – освіта, просвітництво, наука. Керована диктатом прагматичної науки та індустрії, рабиня обставин, теорій та ідеологій, людина тоталізувалася, стала частинкою спільноти дуже малих, дуже однакових, дуже поступливих душ – “піску людства”. Таким чином людина все далі відходить від свого справжнього призначення – бути частиною цілого, природи, Космосу.

Засобами боротьби за владу є розум і моральність. Ніцше скеровує свій пафос не проти моральності як такої, він поділяє її на “здорову” та “протиприродну”. Природна, здорова моральність виражає “інстинкт життя”: саме життя здійснює оцінювання, але за допомогою нашого посередництва. “Протиприродна” моральність скерована проти інстинктів життя, вона “отруює життя і зводить наклеп на нього”, є сферою позірних причин людської поведінки. Вона визначає ціну життя, але життя згасаючого, ослабленого, утомленого, приреченого на смерть. Ніцше, покликаючись на Шопенгауера, визначає таку моральність як “заперечення бажання жити”.

Звертаючись до реалій сучасного йому суспільства, Ф. Ніцше констатує: майже будь-яка моральність, якої досі навчали, яку шанували і проповідували, – це протиприродна моральність. Тому всі засоби, за допомогою яких людство мало зробитися моральним, були цілковито неморальними. Саме такі міркування спонукали його вимагати від філософії, щоб вона стояла “по той бік добра та зла”.

Збудоване на традиційних цінностях суспільство руйнує в людині волю до панування, зводить до одного рівня високе й нице, робить людей малими та боягузливими, у них торжествує стадний початок. Люди живуть лише нинішнім днем, живуть похапцем і безвідповідально. Тому “ганьба, ганьба, ганьба – ось історія людини!”.

У Європі, на думку Ф. Ніцше, внаслідок демократичного руху відбувається “величезний фізіологічний процес” становлення європейця, який потребує над собою володаря, бо сам він є найвищою мірою підготований до рабського стану (“в тонкому значенні слова”). Але зворотний бік цього процесу – “мимовільне приготування до народження тиранів”, обраного роду істот, покликаних до виконання вищих завдань.

Ніцше передвіщає появу у світі “нової породи філософів”, які будуть людьми вільної думки, поставлять свою філософію на службу шляхетній расі аристократів, на противагу філософам–“нівелювальникам”, що прагнуть досягти “стадного щастя… зі спокоєм, безпекою, добробутом, полегшенням життя для кожного”. Шляхетність не означає легкого й приємного життя: “Ми, люди протилежного способу думання, які з розплющеними очима й з відкритою совістю” поставилися до питання про те, де та як досі “людина” давала сильніше зростання вгору, вважаємо… що для цього небезпека її становища мала розростися до страхітливих розмірів…, її воля до життя мала піднестися до безумовної волі до влади”. Таким чином , воля до влади в “аристократів духу” є творчою силою, тоді як воля до влади слабких людей (“рабів”) – руйнівна. Уся людська історія – це боротьба цих двох типів волі до влади. Історія, на думку Ф. Ніцше, не веде до прогресу людського суспільства, оскільки вдосконалення людини як зміст соціального ідеалу в принципі нездійсненне. Тому історична наука загрожує людині своєрідною “історичною хворобою”, яка відвертає людину від істинного змісту життя – “неісторичного та надісторичного”

Доба нігілізму, “ХІХ століття – декадентське століття”, провіщає той час, коли європейська цивілізація занепадає. Причина занепаду – те, що народи розтринькують запаси розуму, розважливості, волі, гідності на ілюзорні цілі – могутність держави, широкомасштабну політику, втілення економічних принципів, стосунки з цілим світом, парламентаризм, військові інтереси».

Ø

 
Волю до життя, яка дає людині сили, “незважаючи на жах і співчуття, самій бути вічною радістю буття”, Ф. Ніцше називає еллінським, діонісійським початкому людині (Діонісій у давньогрецькій міфології – бог родючості, пізніше – покровитель виноробства).

Ø Людина відрізняється від інших живих істот тим, що, поряд з діонісійським, несе в собі ще один початок – розум, який упорядковує світ і пристосовує його до потреб людиниаполлонівський початок (Аполлон у давньогрецькій міфології – бог мудрості, покровитель мистецтв).

Ці два початки в людині роблять людину внутрішньо суперечливою:

 
якщо діонісійський початок – джерело сили, то







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.239.156 (0.004 с.)