Педагогіка вищої школи в системі соціогуманітарного знання

Педагогіка вищої школи в системі соціогуманітарного знання

Основні поняття: педагогіка вищої школи, наука, мистецтво, вища освіта.

Проблема ідентифікації місця педагогіки вищої школи в системі знання про людину та людський соціум передовсім пов’язана з різноманітними підходами як до визначення власне педагогіки, так і до розуміння поняття вищої освіти. Щодо інтерпретацій педагогіки, то насамперед її розглядають як науку, про - те водночас і як мистецтво, практичну майстерність, що разом за великим ра- хунком спрямовані на дослідження та перетворення людини, як в інтересах її самої, так і суспільства в цілому. Крайні позиції (педагогіка вищої школи лише наука або тільки практика) менш поширені. Отже, педагогіка вищої школи є людинознавчою наукою та людинотворчою діяльністю, тобто виступає в двох іпостасях – педагогічної науки і педагогічної практики. Такий дуалізм педагогіки вищої школи зумовлює її тяжіння як науки до прикладних аспектів досліджень, а як практики до наукоємких педагогічних технологій та науково обґрунтованих засад організації освітнього середовища і управління ним. Разом з тим надзвичайна складність людини як біологічно-соціально-культурної істоти – найскладнішої з відомих системних утворень – зумовлює необхідність взаємодії педагогіки вищої школи з педагогікою взагалі та низкою інших наук, що осмислюють феномен людини на фундаментальному рівні – це психологія, філософія, соціологія, культурологія, синергетика, інформатика та багато інших. Запозичуючи окремі теорії, поняття, категорії, емпіричні дані, методи досліджень, педагогіка при цьому не розчиняється в інших науках, а зберігає свої специфічні об’єкт, предмет, розвиває власні гіпотези і теорії, поняттєво-термінологічний апарат, дослідницькі методи, бази даних. Підходи до визначення вищої освіти (поширено – вищої школи) також різноаспектні. Один із міжнародно визнаних поглядів на вищу освіту полягає в її розгляді як певних вищих рівнів (етапів, циклів, стадій) освіти в її системній організації. А крім того, саме таких рівнів освіти, що характеризуються висо­кою інтелектуальною складовою, насамперед дослідницькою та інноваційною. Інший (дещо звужений) підхід до вищої освіти передбачає її розгляд як вищої ланки професійної освіти, орієнтованої на ринок праці. До речі, це зумовлює традиційне виділення професійної педагогіки як окремого розділу педагогіки, натомість педагогіка вищої школи відносно новий розділ. Нарешті саме поняття освіти має багато (традиційних та інноваційних) трактувань. Найбільше дискусій розгорнуто навколо співвідношення понять освіта, навчання, виховання, формування, розвиток, соціалізація та з’ясування того, які з них слід віднести до основного, а які до суміжного поняттєвого апарату педагогіки. Особливо це стосується співвідношення освіти і виховання. Адже світовий освітянський загал майже не використовує поняття виховання, через яке здебільшого прийнято визначати педагогіку (педагогіка – наука про виховання) у вітчизняній теорії і практиці, відповідний термін по суті відсутній в англомовній освітній термінології. Багато наукових аргументів мобілізується також для уточнення того, чим точніше є освіта – процесом чи результатом, чи тим й іншим водночас.

 

Методи навчання у вищих навчальних закладах.

Термін «метод» походить від грецького methodos – спосіб пізнання.

Метод навчання – спосіб подання (представлення) інформації студентові в ході його пізнавальної діяльності, реалізований через дії, які зв'язують педагога й студента.

За джерелом знань методи поділяють на: словесні, наочні, практичні.

Словесні методи навчання: лекція, пояснення, розповідь, бесіда, інструктаж.

Дистанційна вища освіта.

Дистанцiйне навчання — це форма навчання з використанням комп’ютерних і телекомунiкацiйних технологiй, якi забезпечують iнтерактивну взаємодiю викладачiв та студентiв на рiзних етапах навчання i самостiйну роботу з матерiалами iнформацiйної мережi. Дистанційне навчання – сукупність наступних заходів: •засоби надання учбового матеріалу студенту; •засоби контролю успішності студента; •засоби консультації студента програмою-викладачем; •засоби інтерактивної співпраці викладача і студента; •можливість швидкого доповнення курсу новою інформацією, коригування помилок. Які переваги дистанційних курсів? •гнучкість – можливість викладення матеріалу курсу з урахуванням підготовки, здібностей студентів. Це досягається створенням альтернативних сайтів для одержання більш детальної або додаткової інформації з незрозумілих тем, а також низки питань –підказок тощо; •актуальність – можливість упровадження новітніх педагогічних, психологічних, методичних розробок; •зручність – можливість навчання у зручний час, у певному місці, здобуття освіти без відриву від основної роботи, відсутність обмежень у часі для засвоєння матеріалу; •модульність – розбиття матеріалу на окремі функціонально завершені теми, які вивчаються у міру засвоєння і відповідають здібностям окремого студента або групи загалом; •економічна ефективність – метод навчання дешевший, ніж традиційні, завдяки ефективному використанню навчальних приміщень, полегшеному коригуванню електронних навчальних матеріалів та мультидоступу до них; •можливість одночасного використання великого обсягу навчальної інформації будь-якою кількістю студентів; •інтерактивність – активне спілкування між студентами групи і викладачем, що значно посилює мотивацію до навчання, поліпшує засвоєння матеріалу; •більші можливості контролю якості навчання, які передбачають проведення дискусій, чатів, використання самоконтролю, відсутність психологічних бар’єрів; •відсутність географічних кордонів для здобуття освіти. Різні курси можна вивчати в різних навчальних закладах світу. На Заході ця форма з'явилася вже досить давно і має велику популярність серед студентів через її економічні показники і навчальну ефективність. Дистанційну форму навчання ще називають "освітою на протязі всього життя" через те, що більшість тих, хто навчається, - дорослі люди. Багато хто з них вже має вищу освіту, проте через необхідність підвищення кваліфікації або розширення сфери діяльності у багатьох виникає потреба швидко і якісно засвоїти нові знання і набути навички роботи. Саме тоді оптимальною формою може стати дистанційне навчання. Як організовано дистанційне навчання? У системі дистанційного навчання виділені 4 типи суб'єкта: 1.Студент - той, хто навчається. 2.Тьютор - той, хто навчає. 3.Організатор - той, хто планує навчальну діяльність, розробляє програми навчання, займається розподіленням студентів за групами і навчальним навантаженням на тьюторів, вирішує різні організаційні питання. 4.Адміністратор - той, хто забезпечує стабільне функціонування системи, вирішує технічні питання, слідкує за статистикою роботи системи. Дистанційні курси Важливим елементом дистанційного навчання є дистанційний курс (ДК). Ще допочатку навчання тьютори розробляють ДК за своїми предметами. В процесі навчання курси можуть змінюватися і доповнюватися. Кожний викладач має змогу сам вирішувати, як буде виглядати ДК і які мультимедійні елементи в ньому будуть застосовуватися. Міра і спосіб використання комп'ютерних технологій при підготовці ДК значно впливає на ефективність його засвоєння. Світовий досвід показує, що використання динамічних об'єктів для створення наочних моделей процесів, адаптивне моделювання студента в багатьох випадках значно підвищує навчальний ефект. Курс розбивається на розділи, які потрібно проходити у визначений час. За матеріалом розділів тьютори створюють і призначують тести і завдання, які також потрібно вчасно проходити. Тьютор має можливість призначувати спеціальні перевірочні (граничні) тести за відповідними розділами курсу. Тьютор може призначувати завдання для підгруп студентів, тоді завдання вирішується колективно. Взаємодія між суб'єктами системи дистанційного навчання здійснюється за допомогою системи індивідуальних гостьових книг, форумів, чатів та електронної пошти. Для організації дійсно ефективного навчального процесу дистанційного навчання необхідна систематична робота з оболонкою як студента, так і тьютора майже кожного дня на протязі всього терміну навчання.

Педагогіка вищої школи в системі соціогуманітарного знання

Основні поняття: педагогіка вищої школи, наука, мистецтво, вища освіта.

Проблема ідентифікації місця педагогіки вищої школи в системі знання про людину та людський соціум передовсім пов’язана з різноманітними підходами як до визначення власне педагогіки, так і до розуміння поняття вищої освіти. Щодо інтерпретацій педагогіки, то насамперед її розглядають як науку, про - те водночас і як мистецтво, практичну майстерність, що разом за великим ра- хунком спрямовані на дослідження та перетворення людини, як в інтересах її самої, так і суспільства в цілому. Крайні позиції (педагогіка вищої школи лише наука або тільки практика) менш поширені. Отже, педагогіка вищої школи є людинознавчою наукою та людинотворчою діяльністю, тобто виступає в двох іпостасях – педагогічної науки і педагогічної практики. Такий дуалізм педагогіки вищої школи зумовлює її тяжіння як науки до прикладних аспектів досліджень, а як практики до наукоємких педагогічних технологій та науково обґрунтованих засад організації освітнього середовища і управління ним. Разом з тим надзвичайна складність людини як біологічно-соціально-культурної істоти – найскладнішої з відомих системних утворень – зумовлює необхідність взаємодії педагогіки вищої школи з педагогікою взагалі та низкою інших наук, що осмислюють феномен людини на фундаментальному рівні – це психологія, філософія, соціологія, культурологія, синергетика, інформатика та багато інших. Запозичуючи окремі теорії, поняття, категорії, емпіричні дані, методи досліджень, педагогіка при цьому не розчиняється в інших науках, а зберігає свої специфічні об’єкт, предмет, розвиває власні гіпотези і теорії, поняттєво-термінологічний апарат, дослідницькі методи, бази даних. Підходи до визначення вищої освіти (поширено – вищої школи) також різноаспектні. Один із міжнародно визнаних поглядів на вищу освіту полягає в її розгляді як певних вищих рівнів (етапів, циклів, стадій) освіти в її системній організації. А крім того, саме таких рівнів освіти, що характеризуються висо­кою інтелектуальною складовою, насамперед дослідницькою та інноваційною. Інший (дещо звужений) підхід до вищої освіти передбачає її розгляд як вищої ланки професійної освіти, орієнтованої на ринок праці. До речі, це зумовлює традиційне виділення професійної педагогіки як окремого розділу педагогіки, натомість педагогіка вищої школи відносно новий розділ. Нарешті саме поняття освіти має багато (традиційних та інноваційних) трактувань. Найбільше дискусій розгорнуто навколо співвідношення понять освіта, навчання, виховання, формування, розвиток, соціалізація та з’ясування того, які з них слід віднести до основного, а які до суміжного поняттєвого апарату педагогіки. Особливо це стосується співвідношення освіти і виховання. Адже світовий освітянський загал майже не використовує поняття виховання, через яке здебільшого прийнято визначати педагогіку (педагогіка – наука про виховання) у вітчизняній теорії і практиці, відповідний термін по суті відсутній в англомовній освітній термінології. Багато наукових аргументів мобілізується також для уточнення того, чим точніше є освіта – процесом чи результатом, чи тим й іншим водночас.