Поняття та зміст права власності.

Право власності — це визнане законом право, яке закріплює абсолютну належність майна особі (власникові) та визначає її права та обов'язки щодо цього майна. Виділяють право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність норм, які врегульовують відносини права власності в суспільстві. Зміст права власності в суб'єктивному розумінні становлять його правомочності — право володіння, користування і розпорядження. Право володіння означає юридично забезпечену можливість власника мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу. Право користування — це юридично закріплена можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами. Право розпорядження — це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану та призначення.

Підстави набуття та припинення права власності.

Право власності виникає у суб'єкта за наявності певних юридичних фактів. Підстави набуття права власності — це передбачені законом юридичні факти, за яких в учасника відносин виникає суб'єктивне право власності.Усі підстави права власності можна поділити на первісні і похідні. Первісними підставами є такі, за яких право власності на річ виникає у суб'єкта вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ. Такими вважають: виготовлення або створення нової речі (виробництво); переробка речі (специфікація); привласнення загальнодоступних дарів природи; знахідка; скарб; бездоглядні домашні тварини тощо. Похідними підставами набуття права власності вважають такі, за яких право власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. До них належать численні цивільні пра-вочини (купівля-продаж, дарування та інші), а також спадкування. Підстави припинення права власності — це передбачені законом юридичні факти, за яких власник втрачає суб'єктивне право власності. Право власності у власника припиняється насамперед у тих випадках, коли його набуває у власника інша особа. При цьому має місце правонаступництво. Разом з тим не завжди припинення права власності пов'язано з правонаступництвом і новим правом власності, наприклад, коли власник повністю вживає належне йому майно (продукти харчування). Право власності припиняється у разі: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу пам'яток історії та культури; 6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; 7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; 8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; 9) конфіскації; 10) припинення юридичної особи чи смерті власника. Усі підстави припинення права власності поділяють на дві групи: а) такі, що залежать від волі власника; б) такі, що не залежать від волі власника.

Право власності на землю.

Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (грунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної  ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.   Суб'єктами права власності на землю є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб'єктами права власності на землю у випадках, встановлених законом. Власник земельної ділянки має правозводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам, за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не  визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.