Поняття та предмет цивільного права.

Поняття та предмет цивільного права.

Згідно зі ст. 1 ЦКУ до предмета цивільного права належать особисті немайнові та майнові відносини. Найбільш виражену специфіку мають відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності. Особливість цих відносин полягає в тому, що в них взаємодіють особисті і майнові цінності, які становлять єдине нерозривне суспільне явище. Саме тому відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності, необхідно виділити із суто майнових, надавши їм статусу окремої частини предмета цивільного права. Таким чином, предметом цивільного права є: 1) особисті немайнові відносини; 2) майнові відносини; 3) відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності. Особисті немайнові відносини виникають, насамперед, з приводу благ, що забезпечують природне існування людини, і благ, що забезпечують її соціальне буття. Майнові відносини — це конкретні вольові відносини з приводу належності, використання чи переходу нерухомого і рухомого майна та інших матеріальних благ від одного суб'єкта до іншого. За змістом вони поділяються на: 1) відносини власності та відносини, що виникають при володінні та (або) користуванні чужим майном; 2) відносини, що складаються у сфері товарообігу. Відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності поділяються на відносини, що регулюються нормами авторського права, суміжних прав, прав на наукові відкриття, винаходи, корисні моделі, промисловий зразок та інші об'єкти творчості.

Принципи та методи цивільно-правового регулювання.

Цивільно-правовий метод характеризується юридичною рівністю сторін, автономністю їх волі та їх майновою самостійністю; диспозитивністю (правом сторін самостійно визначати характер своїх відносин у межах чинного законодавства); особливим способом вирішення спорів між учасниками цивільних правовідносин; наявністю майнової відповідальності сторін. Наявність диспозитивних, засад у цивільному праві не означає, що в ньому відсутні імперативні норми. Але вони не є визначальними. В основному цивільні правові відносини формуються під впливом диспозитивних норм. Під принципами цивільного права розуміють основні засади, у яких втілені корінні, найхарактерніші риси цього права. Становлення і розвиток цивільного права базується як на загальноправових, так і на галузевих принципах. Загальноправові принципи визначаються в КУ. Вони поширюються на всі галузі права. До галузевих належать принципи, закріплені у ЦК: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених КУ та ЗУ; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу. Крім того, до принципів цивільного права належать принципи, що лежать в основі методу цивільного права: юридична рівність; диспозитивність; наявність цивільно-правової відповідальності.

Види юридичних осіб.

Законодавець розрізняє комерційні й некомерційні юр. ос. До комерційних юридичних осіб належать ті, які виникають заради досягнення прибутку. Такими особами є господарські товариства, виробничі кооперативи, державні підприємства. Некомерційними юридичними особами вважаються ті, які не мають за мету одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Такі юр. ос.  виникають для задоволення певних потреб громадян (наприклад, у житлі, тощо) і покликані виконувати управлінські, освітянські, культурно-пропагандистські та інші невиробничі функції. До некомерційних юридичних осіб належать споживчі кооперативи, громадські й релігійніорганізації, їх об'єднання, благодійніта інші фонди. Залежно від ступеня майнової відокремленості можна виділити такі види юридичних осіб: 1) юр. ос., які перебувають у зобов'язальних відносинах з їх засновником (власником). Це — господарські товариства, виробничі і споживчі кооперативи, орендні підприємства, колективні підприємства, господарські об'єднання юридичних осіб тощо; 2) юр. ос., які перебувають в речових відносинах з їх засновниками (власниками). Це — державні, казенні та інші підприємства; 3) юр. ос., які вступають в немайнові відносини з їх засновниками. До них належать громадські, релігійні організації, благодійні та інші фонди. Залежно від участі держави в створенні юридичних осіб можна виділити юр. ос.  приватного права і публічного права.

Припинення юридичної особи.

Припинення існування юр. ос. відбувається шляхом реорганізації або ліквідації. При реорганізації відбувається припинення існування юридичної особи, за винятком реорганізації шляхом виділу, з переходом її прав і обов'язків до іншої юр. ос. у порядку загального правонаступництва. Реорганізація може здійснюватися в різних формах: шляхом злиття, приєднання, поділу, виділу, перетворення. При злитті юридичних осіб майно і немайнові права й обов'язки кожної з них переходять до новоствореної юр. ос. При приєднанні одна юр. ос. включається до складу іншої, при цьому до останньої переходить майно приєднаної особи. При поділі юр. ос. її майно переходить до нововиниклих на її базі юридичних осіб у відповідних частинах. Поділ призводить до виникнення двох або більше нових юридичних осіб. При виділі юр. ос. не припиняє своєї діяльності, але з її складу виділяється нова юр. ос.. При перетворенні юр. ос. з одного виду в інший до нововиниклої юр. ос. переходить майно попередньої юридичної особи. Засновники юр. ос. або орган, який прийняв рішення про її реорганізацію, зобов'язані письмово повідомити про це кредиторів тієї юридичної особи, що реорганізується. При ліквідації юр. ос. припиняє свою діяльність без правонаступництва. Майно ліквідованої юр. ос. не переходить до інших суб'єктів як цілісний майновий комплекс. Ліквідація юр. ос. може бути добровільною і примусовою. Підставами добровільної ліквідації юр. ос. можуть бути: 1) рішення вищих або уповноважених ними органів; 2) рішення органів або осіб, які створили юридичну особу; 3) закінчення строку, на який створено юридичну особу, або досягнення цілей, заради яких вона створена. Підставами примусової ліквідації можуть бути: 1) рішення госп. суду про визнання юр. ос. банкрутом; 2) рішення суду про визнання недійсними установчих док. про створення юр. ос. як такої, що систематично порушує умови, передбачені законодавчими актами, або діяльність якої заборонена законом. Банкрутство є однією з найбільш поширених підстав примусової ліквідації юр. особи.

Позовна давність.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у 3 роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в 1 рік застосовується, до вимог: 1) про стягнення неустойки (штрафу, пені); 2) у зв'язку з недоліками проданого товару. Позовна давність у 5 років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману. Позовна давність у 10 р. застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, але не може бути скорочена. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. Перебіг позовної давності зупиняється: 1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила); 2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом; 3) якщо позивач або відповідач перебуває у складі ЗСУ. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Позовна давність не поширюється: 1) на вимогу вкладника до банку про видачу вкладу; 2) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; 3) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта ОДВ, ОМС, яким порушено його право власності або інше речове право.

Право власності на землю.

Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (грунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної  ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.   Суб'єктами права власності на землю є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб'єктами права власності на землю у випадках, встановлених законом. Власник земельної ділянки має правозводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам, за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не  визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Спільна сумісна власність.

Спільна сумісна власність відрізняється від спільної часткової тим, що її учасники не мають наперед визначених часток в праві на спільне майно. В ній право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спільне майно. Співвласники мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпорядження майном. Частки учасників (співвласників) тут можуть бути визначені лише при виділі або поділі майна. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, щочастки співвласників у праві спільної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.Частка співвласника може бути збільшена або зменшена за рішенням суду, з урахуванням обставин, які мають істотне значення. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Можна виділити 2 види спільної сумісної власності за ознакою суб'єктного складу: а) спільна сумісна власність подружжя; б) спільна сумісна власність членів сім'ї.Майно подружжя, набуте після реєстрації шлюбу в органах РАЦС, належить їм на праві спільної сумісної власності. Якщо один із співвласників вчиняє правочин щодо розпорядження спільним майном, вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Важливо, що згода співвласників на вчиненняправочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. В інших випадках нотаріальне посвідчення вираження волі співвласників не є обов'язковим. Договір про поділ нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Спільна часткова власність.

У спільній частковій власності кожен із співвласників має чітко визначену частку в праві власності на майно. Розмір часток може бути рівним або нерівним. Розмір часток у праві спільної часткової власності вважається рівним, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників або законом. Суб'єктами (учасниками) права спільної часткової власності можуть бути фізичні і юридичні особи, держава, територіальні громади. Частка учасника спільної часткової власності (співвласника) у праві власності визначається у відсотках або у вигляді дробу. Таку частку називають ідеальною. Ідеальна частка має відповідати реальній. Реальна частка — це частка майна в натурі. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Співвласники здійснюють право спільної часткової власності за згодою між ними. Вони вправі домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. При цьому договір між співвласниками може посвідчуватися нотаріально. Кожен із співвласників відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів, (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

Речові права на чуже майно.

Сервітут — це право користування чужим майном. Таке право може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів. В цьому разі він має назву земельний сервітут. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Сервітут може встановлюватися також щодо нерухомого майна (будівлі, споруди тощо), для задоволення потреб інших осіб, що не можуть бути задоволені інших способом. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом, або рішенням суду (на певний строк або без визначення строку). Він обов'язково визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах. Серед речових прав на чуже майно мають місце також емфітевзис та суперфіцій. Емфітевзис — це право користування чужою земельною ділянкою для с/г потреб. Воно встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою (землекористувачем). Якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для с/г потреб укладено на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередивши про це другу сторону не менш як за 1 рік. Важливою особливістю зазначених відносин є те, що право користування чужою земельною ділянкою для с/г потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування. Право передачі земельної ділянки в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель називають суперфіцієм. Суперфіцій може виникати на підставі договору або в порядку спадкування, на визначений або невизначений строк.

Поняття та предмет цивільного права.

Згідно зі ст. 1 ЦКУ до предмета цивільного права належать особисті немайнові та майнові відносини. Найбільш виражену специфіку мають відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності. Особливість цих відносин полягає в тому, що в них взаємодіють особисті і майнові цінності, які становлять єдине нерозривне суспільне явище. Саме тому відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності, необхідно виділити із суто майнових, надавши їм статусу окремої частини предмета цивільного права. Таким чином, предметом цивільного права є: 1) особисті немайнові відносини; 2) майнові відносини; 3) відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності. Особисті немайнові відносини виникають, насамперед, з приводу благ, що забезпечують природне існування людини, і благ, що забезпечують її соціальне буття. Майнові відносини — це конкретні вольові відносини з приводу належності, використання чи переходу нерухомого і рухомого майна та інших матеріальних благ від одного суб'єкта до іншого. За змістом вони поділяються на: 1) відносини власності та відносини, що виникають при володінні та (або) користуванні чужим майном; 2) відносини, що складаються у сфері товарообігу. Відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності поділяються на відносини, що регулюються нормами авторського права, суміжних прав, прав на наукові відкриття, винаходи, корисні моделі, промисловий зразок та інші об'єкти творчості.