Форми і методи управління природокористуванням

Елементи природи стають природними ресурсами, об'єктами управління, коли їх залучають у процес виробництва як предмет або засіб праці. Управління природокористуванням охоплює в діалектичній єдності природні ресурси, що є особливим елементом продуктивних сил суспільства, і відносини між людьми у процесі використання та відтворення природних ресурсів. У цілому поняття «природокорис­тування» означає весь вплив суспільства на природу, в тому числі на її охорону, освоєння, відтворення та раціональне перетворення.

Основни­ми принципами і вимогами раціонального природокористування є: збалансованість природних ресурсів; необхідність врахуван­ня взаємовпливу компонентів навколишнього середовища; оп­тимальне співвідношення інтенсивного та екстенсивного ви­користання території і природних ресурсів; створення системи природоохоронних територій, яка може підтримувати місцевий екологічний баланс.

При розробці механізму управління природокористуванням треба враховувати особливості навколишнього середовища і насам­перед його інерційність. Протягом певного часу навколишнє середо­вище може зовні не реагувати на антропогенний вплив. Проте в міру нагромадження видозмінюючих компонентів можлива реак­ція навколишнього середовища у вигляді зміни його якості.

Можна сформулюва­ти принципи раціонального природокористування: стадійності; територіальної диференціації; оптимальності та антропогенних змін навколишнього середовища.

Принцип стадійності освоєння окремих природних ресурсів полягає в диференційованому підході до їх використання, охо­рони і відтворення на різних етапах взаємодії.

Принцип територіальної диференціації природокористу­вання вимагає урахування впливу регіональних чинників на розвиток економіки певного регіону.

Принцип оптимальності – вимагає такого обміну речовин між виробництвом і навколишнім середовищем, який здійснюється для задоволення потреб суспільства в природних ресурсах при мінімальних витратах суспільної праці та збереженні задовільного стану навколишнього середовища.

При­родно-ресурсного потенціал – сукупність усіх ресурсів, які можна використати нині і в майбутньому з метою економічного зростання та поліпшення умов життя і комплексного розвитку.

Від природно-ресурсного потенціалу території залежать га­лузева структура господарства, обсяги і спеціалізація виробниц­тва, раціональне розміщення продуктивних сил, можливості урбані­зації та ін.

У розв'язанні завдань територіального управління природоко­ристуванням велике значення мають програми комплексного соціально-економічного розвитку областей та інших адміністра­тивно-територіальних одиниць (див. табл.).

Природно-господарська збалансованість у регіоні насамперед вимагає: 1) економного, комплексного використання природних ресурсів; 2) ліквідації або обмеження негативного впливу госпо­дарської сфери на довкілля.

Особливу увагу слід звернути на територіальні пропорції природокористування. Відомо, що первинна рівновага біосфери порушується насамперед у місцях з високим рівнем урбанізації, тобто у великих містах, промислових центрах та агломераціях, а далі йдуть середні і малі поселення, малоосвоєні території, кон­тинентальний шельф Світового океану.

Формами охорони навколишнього середовища та раціонально­го природокористування є: державне регулювання, облік, конт­роль і нагляд, організаційна форма.

Державне регулювання водних, земельних, гірничих відносин здійснюється відповідно до чинного законодавства, зокрема Земельного кодексу та Кодексу про надра.

Облік забезпечує інформацією про фактичний стан навколиш­нього середовища і використання природних ресурсів.

Контроль і нагляд забезпечують дотримання усіма підприємст­вами, організаціями, установами і громадянами встановлених вимог до використання природних ресурсів і виконання обо­в'язків щодо охорони природи, запобігання негативному впли­ву на навколишнє середовище і ліквідації його наслідків.

Організаційна форма управління передбачає вдосконалення системи природоохоронних органів і служб, визначення їх органі­заційної структури, завдань і функцій.

Методи управління природокористуванням умовно можна поділити на дві групи. До першої групи належать такі методи: госпрозрахунковий, балансовий, нормативний, розрахунково-аналітичні, статистичні, економіко-математичні, логічного аналізу і групувань, програмно-цільовий, системний тощо.

Другу групу методів управління природокористуванням становлять: економічна оцінка природних ресурсів; екологічна експертиза; моніторинг стану навколишнього середовища і використання природних ресурсів; екологічне районування терито­рії; картографування натуральних обстежень та ін.

Розрізняють два види нормативів: коефіцієнти ресурсомісткості (показни­ки земле- та водомісткості) та нормативи відходів і забруд­нень. Для розрахунку зміни вихідних коефіцієнтів ресурсоспоживання можна застосувати індексний метод:

 

  a t = a 0 I 1, I 2, …., I n

де at – норма витрат ресурсів на одиницю продукції та за ос­танній рік прогнозного періоду; a0 – норма витрат ресурсів на одиницю продукції в базисному періоді; I 1, I 2, …., I n – корективні індекси, що характеризують вплив різних чинників на ресурсомісткість продукції.

Відрахування підприємств за викиди шкідливих речовин у навколишнє середовище, а також кошти, що стягуються з по­рушників природоохоронного законодавства у вигляді штрафів, та інші надходження повинні створювати резервний фонд охо­рони природи на різних регіональних рівнях.

Нині є багато альтернативних рішень щодо визначення єдиної регіональної ставки плати за забруднення довкілля.

Норматив плати за забруднення навколишнього середовища в межах установлених лімітів:

Н = Ф/ å Mi,

де Ф – плановий обсяг регіонального фонду охорони природи; å Mi – приведена маса ліміту викидів забруднюючих речовин на i-му підприємстві.